О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство - страница 38

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 

Зустріч з цією українкою пробудила в Наді інтерес до свого родинного минулого. Вона, ніби інтуїтивно від­чула, що існування в повітрі - неможливе, що для того, щоб знати і розуміти себе, їй необхідно дізнатися і пере­осмислити те, що трапилось у минулому з її сім'єю і мільйонами її співвітчизників, прослідкувати свої корені, щоб зрозуміти врешті-решт, ким є вона сама і найрідніші їй люди: "Хто він, цей чоловік, - думає про свого батька Надя, - якого я знала і не знала все своє життя?" [7, с. 158] (тут і далі переклад мій, - В. Н.) Єдиною людиною, від якої Надія ще може про щось довідатись, є її рідна сестра Віра. Але це, виявляється, дуже складним завданням, оскільки Віра вперто не бажає згадувати і розповідати щось про минуле, особливо, після смерті матері:

"Він (батько - B. Н.) був тоді трудовим мігрантом, а не біженцем?" - запитує Надя у сестри.

"Надя, будь ласка. Чому ти піднімаєш ці питання зараз? Немає про що говорити. Немає що дізнаватися. Що було, те загуло" - відповідає Віра [7, с. 217].

Таке вперте, категоричне небажання торкатися тем минулого свідчить про все ще живу рану, яку час так і не зміг вилікувати. Водночас, у процесі діалогу між сестрами розкрилась зовсім інша, глибока і чутлива сторона душі сестри, про яку Надя навіть і не здогадувалась: "Одного дня я запитаю Віру про виправний табір, але зараз

-   не час" [7, с. 217].

Бажання Наді знати правду рано чи пізно допоможе їй розкрити всі сімейні секрети. Вона розуміє, що без знання свого минулого, вона не буде повноцінною людиною навіть у Великобританії. Якщо доля забрала в неї коріння, то хоч пам'ять про нього вона повинна собі здобути: "Як вони прожили решту життя з тим жахливим секретом, захованим глибоко в їхніх серцях?" - думає про своїх батьків Надя [7, с. 217].Аналогічно, як і в Забужко, в Левицької внутрішній мікродіалог Наді включається у макродіалог між автором та читачем, в якому головною інтенцією першого є заставити читача знайти відповідь на запитання: "Як можна було жити з тим секретом?" І що цікаво, тут ми можемо прослідкувати діалог між нашими авторами. Якщо Ле-вицьку цікавить питання "як можна було жити з тим секретом?", то Забужко формулює його дещо по-іншому: "Як можна житии без тих секретів?" Але власне, в її розумінні - це розгадані секрети.

Інтенціальність діалогу минулого і сучасного в обох романах збігається. Надя, як і протагоністи роману За-бужко, приходить до розуміння важливості знання про своє минуле, особливо для тих, хто втратив зв'язок із рідною землею. На запитання сестри, чому вона так зацікавилася минулим, Надя відповідає: "Бо це важливо... воно визначає.   воно допомагає нам зрозуміти ." [7, с. 158].

Таким чином, герої романів визначають для себе важливість знати своє минуле, бо приходять до усвідомлен­ня, що сучасна людина не може обійтись без такого знання-орієнтира.

Іншим аспектом діалогу минулого і сучасного є вкарбовування в генетичну пам'ять наслідків минулого, що призводить до модифікації (мутації) ментальності. Письменниці намагаються знайти пояснення певним вчинкам людини, проаналізувати причини того, чи іншого вибору життєвого шляху, особливості її мислення та внутріш­нього світу через минуле і в ньому. І минуле не мовчить, воно йде на контакт і розкриває секрети, а наше завдання - розшифрувати ці послання, зрозуміти його інтенції, включитися в цей діалог.

З цією метою і Оксана Забужко, і Марина Левицька звертаються до болючої події в історії України - Голо­домору. Це був добре реалізований політичний хід, що мав на меті знищення будь-якого спротиву нації перед вимогами нової влади до колективізації, повного знищення почуття гідності і моральних цінностей в людей, зміни їхніх пріоритетів. Але чого ніхто не очікував, як вважає О. Забужко, так це такої стопроцентної дієвості того акту, що матиме результатом зміну свідомості і ціннісної системи у кількох поколінь: "Тридцять третій, сорок сьомий -все це десь у нас засіло, записалось у клітинній пам'яті, і діти й онуки, ошалілі від наглого багатства дев'яностих, тепер так само, як черв'яки, нарощують кільця - надолужують за все нез'їдене в попередніх поколіннях" [5, с. 597].

Вдаючись до символічного образу черв'яка, що постійно нарощує свої кільця, письменниця говорить про сво­єрідний збій генетичної програми, яка обирає самих "найживучіших" і створює новий тип людей "з кільцями", які керуються лише одним інстинктом - наживи і збагачення: "Ось вони хто, ці серйозні люди - всі ті, що після розвалу СРСР ринулись обіруч гребти, спершу готівкою в труси, а відтак трансфером на офшори, небачені доти капітали, - ось вони хто: нащадки погрому ... вони мутація: знаряддя помсти ..." [5, с. 598].

Інтенція Забужко - показати зв'язок часів і причини, чому все так, а не інакше, і що саме визначає поведінку людини. Інтенції Марини Левицької аналогічні: "Моя мама знала ідеологію, а ще вона знала голод ... Вона зна­ла - і це знання не покидало її протягом п'ятидесяти років життя в Англії, а потім просочилося від неї у серця її дітей - вона знала напевно, що за наповненими полицями і багатими прилавками "Теско" та універмагів, голод з кістлявими руками і запалими очима все ще чатує, вичікуючи момент, коли зможе схопити тебе, коли ти втратиш пильність" [7, с. 158]. Перебуваючи у постійному страху за своє життя і життя своєї родини, люди вважали, що єдиний спосіб перехитрувати голод - це заощаджувати і накопичувати. Однак з часом, таке "перестрахування" ввійшло у повсякденне життя українців, визначаючи їх спосіб життя і мислення. Вся нація генетично модифіку­ється, ставлячи в пріоритет заощадження і накопичення, тільки хтось в більшій мірі, а хтось - в меншій.

Отже, застосовуючи компаративний метод у нашому дослідженні, ми прослідкували типологічні збіги на тематичному рівні, що виявляються у зверненні обох авторів до теми необхідності відновлення і збереження для сучасної людини пам'яті про минуле. Це завдання знаходить свою реалізацію через діалог минулого і сучасного. Як вважають письменниці, історія має здатність повторюватись, тому знання минулого може допомогти уникну­ти певних помилок в майбутньому, підказати правильне рішення в дні сьогоднішньому, зрозуміти, врешті-решт, себе: "Це така пастка: коловорот занапащених життів. Паркове колесо: де сядеш, там і злізеш" [5, с. 451].

Разом з тим, можемо виснувати про типологічний збіг інтенцій цих діалогів. Насамперед, мова йде про три основні інтенціальні спрямованості досліджуваних романів: загроза втрати себе через втрату пам'яті про минуле, а також обґрунтування необхідності такого знання сьогодні; виявлення причин, що спонукають людей забути своє минуле, стати "безпам'ятними"; модифікація ментальності як результат вкарбовування в генетичну пам'ять наслідків минулого.

Для того, щоб реалізувати вказані інтенції автори вдаються до наступних форм діалогу минулого і сучасно­го: діалог між героями; внутрішній діалог; діалог, що відбувається між героями у межах категорій "пам'ять -безпам'ятцтво"; діалог автора і читача.

Література:

1.Арутюнова Н. Д. Фактор адресата / Н. Д. Арутюнова // Известия Академии наук СССР. Серия литературы и языка. - М. : Наука, 1981. - Т. 40, № 4. - С. 356-367.

2.Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет / Михаил Михайлович Бахтин. - М. : Художественная литература, 1975. - 502 с.

3.Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского [Електронний ресурс] / М. М. Бахтин. - М., 1963. - Режим доступу : http://www.imwerden. de.

4.Будний В. Порівняльне літературознавство: підручник / В. Будний, М. Ільницький. - К. : Києво-Могилянська академія, 2008. - 430 с.

5.Забужко О. Музей покинутих секретів : [роман] / Оксана Забужко. - К. : Факт, 2009. - 832 с.

6. Лотман Ю. М. О семиосфере. Структура диалога как принцип работы семиотического механизма /
Ю. М. Лотман // Труды по знаковым системам. XVII. - Тарту, 1984. -С. 5-23.

7.         Lewycka M. A. Short History of Tractors in Ukrainian / M. A. Lewycka - New York : the Penguin Press, 2005 - 294 p.УДК82. 161. 2:82'01

Гальчук О. В.,

Київський славістичний університет

ОРФІЧНІ МОТИВИ Й ОБРАЗИ В ПОЕЗІЇ ВОЛОДИМИРА КОБИЛЯНСЬКОГО

У статті аналізуються твори Володимира Кобилянського з погляду рецепції ним античних образів і мотивів. Зазначається, що поетом розробляється комплекс мотивів, пов'язаних з естетико-філософськими ідеями орфіз-му, що є одним із виявів "парнаської манери" поета-символіста.

Ключові слова: орфізм, інтертекстуальність, античний інтертекст, рецепція, образ-символ.

В статье проанализировано стихотворения Владимира Кобилянского с точки зрения рецепции античных образов и мотивов. Отмечается, что в лирике поэта разработан комплекс мотивов, связанных с эстетико-философскими идеями орфизма, что является олицетворением "парнасской манеры" поэта-символиста.

Ключевые слова: орфизм, интертекстуальность, античный интертекст, рецепция, образ-символ.

This article analyses the poetry by Volodymyr Kobyljansky from the point of view of the reception of antique motives and images. It is noted that in the poet's lyrics was elaborated the complex of motives that is connected with aesthetic and philosophical ideas of the Orphism and that is one of the manifestation of the "Parnassus style" of the symbolist poet.

Key words: Orphism, intertextuality, antique intertext, reception, image-symbol.

У передмові збірки "Мій дар" (1920), що як і "Твори" (1930), вийшла після того, як обірвалося коротке, до­вжиною всього в двадцять чотири роки життя Володимира Кобилянського, М. Зеров назвав його "найбільшим аполлонівцем" з усіх поетів угрупування "Музагет" [1]. "Парнаська манера", що була органічною для поета, ви­являлася не тільки в тяжінні до викінченого вислову, вишуканої форми та версифікаційних пошуків, а й в орієн­тації на осмислення світового літературного контексту і греко-римського зокрема. Мета цієї статті - проаналізу­вати комплекс мотивів лірики Кобилянського, які репрезентують його орфізм та певною мірою визначають зміст і характер усієї творчості. Хоча в останні десятиліття античний інтертекст української літератури досліджується досить активно (Буслаєва К., Вишневська О., Папушина В., Іванюха Т., Мірошніченко П. та ін.), питання інтер-текстуальності лірики Кобилянського, як і його поезія загалом залишаються мало вивченими.

Традиційними серед орфічних є космогонічні мотиви, за якими хаос називається одним із першоелементів, що разом із Геєю і Еросом є джерелом життя. У ранніх віршах Кобилянського хаос - також складова Всесвіту, у доланні якого лише й можливий поступ: "Я умру - і в хаосі світів /Встане людина прекрасна" [3, c. 95]. Зазвичай цей образ є метафорою боротьби: "Люблю я боротьбу мов, рідную стихію, / В бігу його стремлінь я добачаю зміст, /1 хаосу молюсь, і серцем молодію" [3, c. 86]. Ліричний герой бачить світ як поєднання контрастів і допо­внює мотив єдності протилежностей християнською настановою удосконалення людської душі через страждан­ня: над полем ангел має, / Піт і сльози ті збирає /1 хмарками відсилає / їх у рай святий" [3, c. 105]. Пізніше у вірші з символічною назвою "В новому руслі" висловлюється віра в краще майбутнє, хоча життя - це і "мілина і глибінь, /Тут і простір і кущі... /Світле проміння і тінь" [3, c. 102].

Утіленням орфізму Кобилянського є мотиви й образи, що стали концептуальними для усієї його лірики, як, приміром, у вірші "О, не дивись...": самовизначення ліричного героя як поета ("з лірою я вийшов на цей нелюдний шлях"), що служить богам ("пісень моїх невтішних предвічний страдник бог") і творить вічну Красу ("хай пісня з моєї ліри ллється, /Як не почують люди, то вчують небеса /Хай жевріє рубіном, хай перлами сміється, /Хай в неї убереться одвічная краса" [3, c. 87]). Сповідуючи культ краси і творчості він виводить власну формулу їхнього діалектичного зв'язку: творчість стає символічним магічним кристалом, через який можна пізнати справ­жню красу ("Тоді зрозумів я душею новою, /Що вічна на всьому краса" [3, c. 91]), а у творі "Срібнострунно плаче арфа..." пісня "виклика нічного духа" [3, c. 65] - встановлює зв'язок між світом земним і потойбіччям.

Краса слова в Кобилянського є доповненням і продовженням краси природи; лише їхній союз, на противагу суспільному, складає гармонію ("Так смутно прекрасні"). Декларується активна, діяльна, а не споглядальна по­зиція ліричного героя: він не хоче дивитися на світ "німим, байдужим оком", відводить творчості конструктивну роль ("А ти гори, твори! Бо творчістю одною /Повстане чоловік!" [3, c. 85]. Мистецтво для нього - власне царство духу. "Чи ви були в моєму царстві?" - запитує він в однойменному вірші. У царство "думки", "дивних мрій моїх", "де цвітуть чарівні квіти / Од руху творчої руки" не здатні потрапити ті, в кого "серця порожні, ситі шлунки" [3, c. 58]. Озвучуючи романтичну антитезу "духовне - матеріальне" з проголошенням пріоритету життя духу, у якому він почувається справді вільним, автор посилює драматизм ситуації гірким визнанням, що той гармонійний світ існує лише у фантазіях і мріях: в серці поета якась меланхолія /1 туга одвічна за тим, що минулося..." [3, c. 55]. "Те, що минулося" збагачене інтонаціями автобіографічного характеру, як-от: покинута батьківщина ("шпилі з полониною"), розчарування в особистому ("за щастям далеким безкраями лину я"), тож мотив смутку поєднується з мотивом втраченого "золотого віку", ідеалу, неспівмірного з дійсністю.

Очікуваним у ряді образів-концептів естетикологічного комплексу є образ храму. У віршах "В моїй душі." і "Блакить твоїх очей" він сусідить з прометеївським мотивом самопожертви ("Мене спалить неублаганний гнів / При вході до святині" [3, c. 47] і " Ти храм, в якому я з довірою в майбутнє /На камінь вівтаря в офіру серце ніс" [3, c. 33]). Розуміння творчості як служіння музам трансформується у мотив будівництва храму, що стає сенсом життя: з давніх літ будую храм /В далекім гаї над водою" [3, c. 78]. Поет як будівничий храму - одна з репре­зентацій образу митця в ліриці Кобилянського. А в "Різьбяреві" - ремінісценції сюжету про Пігмаліона - митець уведений у ранг деміурга, що творить світ і рятує його від загибелі: вір же, твердо вір! У тебе творча сила, / Змагай до вічності, ти Слово, ти Творець. / На небі безліч зір, - їх творчість засвітила, /1 творчістю земля

© Гальчук О. В., 2012переживе кінець" [3, c. 134]. Тут задані інтонація й образність поетичного діалогу, який буде продовжений Д. За­гулом ("Білий мармур"), М. Зеровим ("Lucrosa"), П. Филиповичем ("Я - робітник в майстерні власних слів") та ін.

Поряд з узвичаєним для неокласичної парадигми поета образом митця-ремісника в Кобилянського натрапляє­мо на образ лебедя, який нерідко є втіленням авторського "я". У греко-римській міфології цей образ пов'язаний з уявленнями про здатність душі мандрувати небом в образі лебедя, що символізує відродження, чистоту, цнотли­вість, горду самотність, мудрість, пророчі здібності, мужність, досконалість, але й смерть. Він належить до кате­горії образів-медіаторів, що пов'язують антиномічні пари базових символів будь-якої міфології: верх - низ, літо - зима, чоловіче - жіноче, життя - смерть. Водночас цей образ доповнює ряд концептів (Аполлон, Орфей, муза, ліра та ін.) естетикологічного комплексу. За міфічними уявленнями, саме лебеді були запряжені в колісницю, якою правив бог мистецтва Аполлон, вирушаючи восени в країну Гіперборею, щоб весною повернутися назад у Дельфи. Поета Орфея, що спускався в Аїд задля порятунку коханої Евридіки й був розтерзаний шаленими менадами, та­кож пов'язували з Аполлоном - у деяких варіантах міфу він був його сином. А Платон, орієнтуючись на сусідство сузір'їв Лебедя і Ліри, уточнював у "Державі", що душа Орфея обрала життя лебедя, тоді як птах - людське.

У ліриці Кобилянського образ лебедя оприявлюється в різних контекстах - інтимному, естетикологічному, філософському. У вірші "Моя любов - мов білий лебідь." поет послуговується ним для передачі краси інтимних почуттів. Кохання для ліричного героя - це і лебідь, і промінь сонця, і мрія, а його втрата сприймається як ката­строфа особиста й космічна: "Згорів мій сон, погасло сонце, /В моїх руках убитий птах" [3, c. 73]. До порівняння з лебідками поет вдається у вірші "Вечірній смерк кидає тінь...", поєднуючи теми музики й кохання: "На клавішах без руху білі пальці / Лежать, як низка молодих лебідок" [3, c. 75].

Звертаючись до світового літературного досвіду, Кобилянський синтезував його з національною традицією, як, скажімо, у випадку з образним утіленням філософсько-поетичної концепції митця. Окрім лебедя, поет у нього асоціюється з образом сокола. У вірші "Я сокіл з гір" автор позиціонує себе як митця, у творчості якого синте­зоване матеріальне вираження батьківщини ("Я сокіл з гір зелених Буковини") та її бунтівний дух, утілений у природі ("Я Черемошу дух, суворий і свавільний") й історії ("ЯДовбушева тінь, що лине між горами"). Боротьба зі смертоносною "тлінню" та духовне відродження рідного краю проголошується завданням поезії: скину смертну тлінь, що спить між кичерами, /1 піснею життя я знову збуджу їх" [3, c. 41]. Далеко від рідної домівки (мотив розлуки виражається через "географічну" антитезу "гори" - "степ" та в образах "плаче бір імлами полони­ни" і "кличе, наче мати, болючий сум трембіт") він виконує місію репрезентанта "своєї" теми в літературі: "Несу на степ, на луг свій спів, мов рокіт вільний, / за сто миль" [3, c. 41]. В образі сокола, з одного боку, відчитується данина фольклорній традиції, де сокіл асоціюється з молодістю, сміливістю, прагненням злету. З другого боку, позиція ліричного героя - типова для українського поета-модерніста, невід'ємною для якого є місія громадянина. Крім того, поет-сокіл - це, на нашу думку, прихована полеміка з розумінням митця, якому властиве натхнення як високе, але наївне осягнення дійсності. Свого часу таке уявлення було розвинуте романтиками на основі вчення Е. Канта про геній, а одним із його художніх втілень став "Ганімед" Й.-В. Ґете. Через осмислення античного міфу поет передав ідею поетичного натхнення, одержимості людини творчим духом природи. Юний Ганімед - люд­ська душа, яку невідома сила (у творі - Зевс у подобі орла) підносить до неба, і він почуває себе обранцем, бо бачить те, що не може побачити ніхто. У Кобилянського сам сокіл є уособленням поета, а отже, він - ініціатор творчості; його прагнення оновлення рідної культури та її презентації на "рідній чужині" є цілком органічними.

На тему культури Кобилянський виходить у вірші "Не відаю, чи ти живеш.", де любовна тема заступається мотивом самовизначенням ліричного героя як митця, образом-символом якого знову виступає лебідь: "Тобі мо­литву посилаю /1 в тузі серця непомірній / Тобі, мов лебідь той, співаю / Свої заплакані пісні... " [3, c. 101]. Цей твір цікавий і тим, що в його тексті натрапляємо на змісто-формотворчі концепти усієї творчості поета - "кохаю", "вечір", "молитва", "лебідь", "пісня", "тужний спів", "серце", "журба", "нудьга", "дзеркало". Власну творчість митець визначає як "тужний спів" поета-лебедя, сповнений росою його "серця", що, "як у дзеркалі", відображає красу Всесвіту та його внутрішній світ ("небо темносинє /1 всю журбу, нудьгу мою.." [3, c. 101]). Порушені проблеми з розряду вічних, а відтак інтертекстуальність вірша закономірна. У ролі інтертексту виступає, на нашу думку, "Лебідь" С. Малларме. У сонеті французького символіста через порівняння з величним птахом, що вмерз у лід забутого озера, розкривається земна трагедія митця, якого оточують ворожість та байдужість філістерського світу. Але поет проголошує не презирство до оточення, а незворотність духовного сходження і культури. Пізніше і переклад вірша Малларме, і свій варіант "Лебедів" запропонує М. Драй-Хмара, продовживши у такий спосіб розпочате Кобилянським.

Утвердженням пріоритету культури, доказом знищення матерії силою духу пронизані й інші вірші Кобилян-ського. У його "Натюрморті" одним із утілень надбань культури проголошуються книги - "брили духа, бризки серця, брили дум святих..." [3, c. 106]. Як пізніше і Зеров, що називав себе та інших неокласиків "тугими біблі-офагами", Кобилянський вірить, що книг "дивне джерело. / розмиває мілини і муть, / Освітляє чорта й бога загадкову суть. / Крізь розвіяну запону / бачу світлу путь. /1 розвінчану корону /До божественного трону / хвилі дум несуть, / Що змивають з моря духа мілини і муть.." [3, c. 107]. За аналогією до "Лебедя" Малларме, у яко­му перехрещено сфери об'єктивного й суб'єктивного, що утворюють символічну двоєдність, український поет у "Вечорі насупився." озвучує естетичну позицію митця, для якого найціннішим є прагнення досягти духовної високості. Ліричний герой називає себе лебедем, що заснув "в дзеркалі плеса". Його голос (талант) прокидається, коли плесі з'явилося небо озорене / Безліччю райських огнів", тобто за умови, що в суєті земного він зможе по­бачити вічне: "Небо! Як було ти там поза хмарами, / Злинуть до тебе не міг я без крил, - / Та коли ти підо мною з'явилось, / Йду я до тебе, в хор ясних світил" [3, c. 103].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 


Похожие статьи

О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство