О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство - страница 42

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 

Літературознавчі дослідження сучасності поряд із посиленим зацікавленням художніми особливостями най­новіших творів, позначені значною увагою до переосмислення літературно-мистецьких течій та явищ минулого, зокрема другої половини ХХ століття. Так, у літературному процесі 70-80-х років ХХ століття в Україні дослід­никами виділяється декілька стильових потоків: конкретно-реалістичний, лірико-романтичний та умовно-мета­форичний або химерний. Особливо вагомим й поширеним явищем в українській літературі цього періоду стала поява останнього з них. Більшість науковців справедливо вбачають ряд типологічних рис в химерній прозі та ла­тиноамериканському магічному реалізмі, останній з яких розглядають як такий, в "якому органічно поєднуються елементи реального та фантастичного, побутового та міфологічного, дійсного та уявного, таємничого" [5, с. 428]. Як слушно зауважують вітчизняні дослідники, український "химерний роман" [лапки - Г. Штоня] є своєрідною "ідейно-естетичною відповіддю" на зміни у суспільно-політичному житті країни кінця 50 - початку 60-х років XX століття [10, с. 139]. Витоки його - в народній традиції, яка за сприятливих зовнішніх і внутрішніх ("зростан­ня духовної самосвідомості") чинників знову ожила.

М. Ільницький акцентує увагу на типологічній спорідненості української химерної прози із "сільською про­зою" російської літератури, грузинським історичним романом, прибалтійською інтелектуальною прозою [3, с. 141]. На думку В. Дончика, назва "химерна течія" є неточною, замість якої вживає "фольклорна" або "умовно-алегорична" [2, с. 129]. При розгляді цього стильового напрямку прози, визнаючи існування недоліків у ньому, небезпідставно зазначає, що основа його плідна й конструктивна.

Провідним, за Л. Новиченком, у тогочасній прозі був не химерний, як стверджує більшість науковців, а ро­мантичний стиль, з якого, власне, і виокремлюється творчість В. Земляка та П. Загребельного [6, с. 143]. Дослід­ник виражає занепокоєність сучасним станом майстерності психологічного аналізу твору, шляхом покращення якої є посилена увага до створення неоднобічних художніх характерів, які мають подаватися в їхньому самороз­витку, чому сприятиме глибоке проникнення в сучасні суспільно-психологічні й етичні конфлікти.

М. Стрельбицький пропонує закріпити замість "химерної" назву "лірико-гротескова" проза [8, с. 151]. Від-кидаючи лірико-романтичну або романтично- реалістичну назву стильової течії, дослідник, спираючись на праці Д. Лихачова, використовує поняття монументального історизму ("Вершники" Ю. Яновського, "Повість полум'яних літ" О. Довженка, "Прапороносці", "Твоя зоря" О. Гончара, "Чотири броди" М. Стельмаха, "Диво" і "Первоміст" П. Загребельного, дилогії В. Земляка та В. Міняйла).

І. Дзюба розглядає химерну стильову течію української літератури як результат художніх пошуків багатьох письменників, а не чиєїсь конкретно творчої ініціативи. Джерелами цієї прози науковець вважає давню націо­нальну традицію, потребу подолання натуралізму, а також тугу за "вигадкою, жартом, перетворенням життя в уяві" [1, с. 13]. Основними негативними якостями химерної творчості дослідник правомірно визнає недоступ­ність діалектики душі, конкретності суспільних відносин [1, с. 14]. Поетика цього стилю, на думку літературоз­навця, є явищем амбівалентним, яке, з одного боку, зумовлене відходом від рутини, шуканням нових ракурсів, натяком на проблематичність життя, а з іншого - обминання найгостріших проблем сучасності.

Дослідники хронологічні рамки цього явища умовно окреслюють: від появи роману О. Ільченка "Козаць­кому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" (1958), до творів В. Шевчука "Дім на горі" та "На полі смиренному" (1983) [9]. Національними витоками химерної прози визначаються твори "Енеїда" І. Котлярев­ського, "Конотопська відьма" Г. Квітки-Основ'яненка, "Марко у пеклі" О. Стороженка, "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського, "Вечори на хуторі біля Диканьки" М. Гоголя [Чайковська В. Українська химерна проза, пап­ка на флеш"Оглянься з осені"]. С. Решетуха наголошує на тому, що початком "химерної" традиції в українській літературі слід вважати оповідання О. Стороженка [7, с. 12].

Науковці, розглядаючи тенденції розвитку тогочасного роману, зазначають основні ознаки поетики химерно­го твору, уникаючи при цьому вживання самого цього поняття: збагачення художнього мислення авторів міфоло-

© Двуличанська О. А., 2012гізованими образами і символами, поширене використання умовних форм (жарт, сміх, гротеск, гіпербола тощо), нетрадиційність схем побудови сюжету, іронічно-бурлескна манеру оповіді [1, с. 89].

Найґрунтовнішою спробою вивчення означеної стильової течії є дослідження А. Кравченка "Художня умов­ність в українській радянській прозі", в якому умовність (нежиттєподібність) розглядається як одна з централь­них складових поетики химерної прози.

Одним із яскравих представників химерної прози є В. Яворівський. Мета дослідження полягає у визначенні химерності як органічної форми художнього мислення В. Яворівського на матеріалі ранньої прози автора.

Органічність химерного світовідчуття письменника виявилася вже в перших його творах. Елементи химерної художньої поетики наявні в різних жанрових формах першої збірки митця (повість у новелах "А яблука падають .", новела "Хліб їмо"). Однак чи не найяскравіше в цей період вони виявилися в художній тканині оповідання "Така земля під ногами" (зб. "Гроно стиглого винограду"), що пізніше виходило у складі іншої збірки під назвою "Всесвітній дощ" (зб. "З висоти вересня", 1984). Ситуація, в якій опинилися персонажі та яка є загальним тлом перебігу подій, сама по собі є реально-фантастичною: реалістичність полягає в зображенні несприятливих по-годних умов (котрий день підряд йде дощ), її ж фантастичність - у гіперболізації цього явища, а також поведінці героїв та тих наслідках, які спричинив він для кожного з них. У даному випадку дощ виступає основним сюже-тотвірним елементом, за допомогою якого гетеродієгетичний наратор (всезнаючий оповідач) знайомить читача з кожним із героїв, домінуючим при цьому є іронічний тон оповіді.

Наслідком тривалого дощу для діда Федора стали розмоклі мозолі, "натерті ще в громадянську війну" [11, с. 350] і те, що його хата в болоті зсувається ближче до яру. Засобом боротьби із цим, по суті вигаданим сусідом Лукашем, "лихом" стає прив'язування її мотузками до горба, а також щоденне вимірювання відстані від хати до телеграфного стовпа з метою запобігти подальшому зсуванню, що загалом створює комічний ефект. В іншого героя Ананія від дощу "грушка сказилася на затиллі хати, почала прямо перед очима рости" [11, с. 352]. Автор з гумором та іронією говорить про одну з найбільших нагальних проблем героя - його спробу справити весілля ва­гітній дочці, в чому перешкодою стає знову ж таки дощ, а тим часом "бичок, куплений на весілля, вже й худнути почав", а "в горілку, закопану в саду у бутлях, напевне, води й крізь скло націдило, що тепер і не вп'ється ніхто ..." [11, с. 352]. Їдкою іронією, що наближається до сарказму, пройняте зображення героя Полікарпа, який уже п'ять років збирався по-батьківськи поговорити про життя зі своїми синами, та все не вистачало часу, що автор наголошує образним гіперболізованим сполученням "тема була велика, як слон, а часу для неї завжди випадало обмаль, як молока в черепочку для кошеняти" [11, с. 353]. І навіть під час дощу батько так і не зважився на по­дібну розмову. Чи не єдиним героєм, для кого затяжний дощ виявився позитивним явищем, був Мефодій, якому дружина врешті змогла пришити всі ґудзики до одягу. Авторської іронії зазнають і теклівські правила етикету, згідно з якими "сказати людині поговір про неї можна лише тоді, коли вже всі про нього забули" [11, с. 359].

Отже, основними засобами зображення героїв стають гумор і гіперболізація, що самі по собі наповнюють химерністю художній простір оповідання.

Згідно з давніми українськими віруваннями дощ виступав символом життя й плодючості, оскільки, зважаючи на заняття українців хліборобством, своєчасний дощ ставав для них запорукою доброго врожаю, а значить - мож­ливості далі продовжувати життя. Використовуючи міфологічні уявлення наших пращурів, В. Яворівський надає їм дещо гротескної форми, зображуючи дощ нескінченним і вже обридливим для героїв. Тісно пов'язаним із ним є образ землі - одного із центральних в оповіданні, наслідки дощу для якої також гіперболізуються автором: "дощ таки в'ївся на землю і розмочував її ... аж по той бік покійників у могилах" [11, с. 350]. Характерною є зміна тону оповіді на ліричний, коли йдеться про значення землі в житті героїв. Вона виступає у творі символом нації, національної самоідентифікації українців, які споконвічно характеризувалися синівською любов'ю до своєї землі та тяжкою працею на ній, що підкреслюється рефреном "отака земля їм усім випала" та оповідь про яку пройнята утверджуючим пафосом: "Її розквасять дощі, але не зогниє і не щезне, її стиснуть у свій жмикрутський кулак морози, але розправиться знову, по ній протечуть ріки і змінять русло, а вона й там вродить" [11, с. 359]. Таким чином у творі постає смисловий ряд "земля - ґрунт - коріння", що є співвідносним не лише з фізичною площи­ною, а й з внутрішнім, духовним світом українців. Підтвердженням чого є залишки міфологізованого світогляду українців, що полягають в антропоморфізації всього оточуючого, зокрема дерев, які своїм корінням міцно три­маються за ґрунт, на якому зростають. Показовим у цьому плані є епізод розмови героя Мефодія зі своїм старим горіхом, який подібно й людині, потерпає від наслідків природного негаразду, проте продовжує своїм корінням відчувати землю.

Отже, письменник вже у ранніх творах торкається важливих суспільно-побутових та морально-філософських проблем (способу життя селян, особливостей їхнього світогляду, духовного світу та власної самоідентифікації, зокрема національної тощо), що в міру власного світовідчуття втілює в художніх формах химерної стилістики. Особливості наративу (всезнаючий оповідач, відсутність діалогів, використання невласне прямого мовлення) створюють враження правдивості зображеного, при цьому загальний іронічний тон та народний гумор унаочню­ють для читача умовність описаної ситуації. Яскрава образність твору та специфіка використаних художніх за­собів (гіпербола, символ, метафора тощо) спрямовані на втілення головної ідеї твору, яка згодом стає провідною у творчості митця: основою буття людини є народний гуманізм, що спирається на духовне надбання своїх пра­щурів. Перспективним видається уважне дослідження таких класичних зразків химерної прози автора, як романи "Оглянься з осені", "Автопортрет з уяви", що стануть об'єктом наших подальших наукових розвідок.

Література:

2.1. Дзюба І. Рівень довіри (Штрихи до портрета Володимира Яворівського) / І. Дзюба // Українська мова та літе­ратура в школі. - 1987. - № 7. - С. 13-21.Дончик В. Неосвоєне багатство / В. Дончик // Дніпро. - 1981. - № 3. - С. 117-130.

3.Ільницький М. Від епічності до ... епічності / М. Ільницький // Дніпро. - 1980. - № 12. - С. 137-147.

4.Жулинський М. Поглиблення аналітичності - вимога часу / М. Жулинський // Український роман сьогодні : Матеріали 5 пленуму правління Спілки письменників України 12-13 квітня 1976 року). - К., 1979. - С. 89-98.

5.Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Гром'яка, Ю. Коваліва та ін. - К. : Академія, 2007. - 752 с.

6.Новиченко Л. Стильові складники багатства сучасної прози / Л. Новиченко // Дніпро. - 1981. - № 7. - С. 135-144.

7.Решетуха С. Проза Олекси Стороженка : жанрово-стильові особливості : дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10. 01. 01 - "Українська література" / С. Решетуха; Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2007. - 188 с.

8. Стрельбицький М. Закономірність неповторного, неповторність закономірного / М. Стрельбицький //
Дніпро. - 1981. - № 4. - С. 146-152.

9.    Чайковська В. Українська химерна проза: історія народження терміна / В. Чайковська // Вісник Житомирсько-
го державного університету імені Івана Франка.
- 2006. - № 26. - С. 79-82.

10.Штонь Г. Стиль письма чи стиль мислення?... / Г. Штонь // Дніпро. - 1981. - № 1. - С. 138-143.

Яворівський В. Твори у п'яти томах / В. Яворівський. - К. : Фенікс, 2008. - Т. 4 : Повісті. Новели. / Передмова О. Гончара; Післямова М. Косіва. - 528 с.УДК 821. 161. 2. 04 - 1 "16". 09

Дімова В. І.,

Ізмаїльський державний гуманітарний університет, м. Ізмаїл

КРИТЕРІЇ ХУДОЖНЬОЇ МАЙСТЕРНОСТІ В ПОЕТИКАХ

МАРТІНА ОПІЦА ТА МИТРОФАНА ДОВГАЛЕВСЬКОГО

У статті розглядається питання про естетичні критерії художньої майстерності в поетиках Мартіна Опі-ца та Митрофана Довгалевського. Пропонується стислий огляд типологічно споріднених і суто відмінних рис назв, змісту та структури "Книги про німецьке віршування" і "Саду поетичного"у зіставному аспекті. Порів­нюються ключові філософсько-естетичні концепції теоретиків, викладені у їх поетиках.

Ключові слова: поетика, типологія, зміст, структура, концепція.

В статье рассматривается вопрос об эстетических критериях художественного мастерства в поэтиках Мартина Опица и Митрофана Довгалевского. Предлагается краткий обзор типологически сходных и подлинно отличительных черт названий, содержания и структуры "Книги о немецкой поэзии" и "Сада поэтического" в сопоставительном аспекте. Сравниваются ключевые философско-эстетические концепции теоретиков, изложенные в их поэтиках.

Ключевые слова: поэтика, типология, содержание, структура, концепция.

The article investigates the question of aesthetic criteria of the art skill in poetics of Martin Opitz and Mytrofan Dovhalevs'kyi. A brief review of typologically similar and quite distinctive features of the title, content and structure of "Buch von der deutschen Poeterey" and "Poetyka: sadpoetychnyi" in contrastive aspect is proposed. The main philosophic and aesthetic concepts of the theoreticians are compared, which were stated in their poetics.

Key words: poetic, typology, content, structure, concept.

Європейські національні літератури беруть витоки у спільному, античному і середньовічному минулому. За доби середньовіччя та Нового часу давня українська література як органічна складова загальноєвропейського лі­тературного руху надала оригінальні зразки літературно-критичного та художнього плану, що були генетично й типологічно залежні від європейських зразків. У той же час вони позначені виразними національно-самобутніми рисами, зумовленими специфікою вітчизняної культури. Найяскравіше українська літературознавча думка репре­зентувала себе в латиномовних поетиках і риториках XVII-XVIII ст. ст., що пов'язано з бурхливим розвоєм осві-тянства за означеної доби, підкріпленого розквітом барокового світогляду в усіх галузях національного мистецтва.

Метою цієї розвідки є порівняльний аналіз естетичних критеріїв художньої майстерності, викладених у ма-ніфестаційних поетиках літературного бароко Мартіна Опіца та Митрофана Довгалевського. Її актуальність зу­мовлена необхідністю з'ясування ступеня розробки теоретичних положень поетичного мистецтва у найвизна­чніших, на нашу думку, поетиках Німеччини та України. Адекватність зіставлення зумовлена тим чинником, що Мартін Опіц є автором фундаментальної силабо-тонічної реформи у німецькій поезії, а Митрофан Довгалевський уважається зачинателем теорії українського силабічного віршування [6, с. 259]. До того ж обидва залишилися відомими як автори взірцевих праць з поетики літературного бароко.

Предметом дослідження виступили "Книга про німецьке віршування" Мартіна Опіца у перекладі Олексан­дра Гугніна та "Поетика. Сад поетичний" Митрофана Довгалевського у перекладі Віталія Маслюка. Ми зосеред­или увагу на програмному маніфесті Мартіна Опіца, оскільки це була перша німецькомовна поетика, написана за античними та ренесансними зразками, що окреслила майбутній розвиток національної поезії. Теоретична праця Митрофана Довгалевського, у свою чергу, є перлиною давньоукраїнської і світової поетичної культури, визна­чною пам'яткою барокової літературної думки XVII-XVIII ст. ст.

Зазначимо, що студіювання українських поетик XVII-XVIII ст. ст., зокрема й "Саду поетичного", здійснено в працях українських науковців В. Маслюка, Д. Наливайка, В. Шевчука. В контексті розв'язання інших проблем до аналізу німецької поетики Мартіна Опіца зверталися радянські вчені В. Пронін, Л. Пумпянський, сучасний укра­їнський дослідник О. Дакаленко. Окремо слід наголосити на монографії російського науковця О. Маркіна "Про­блеми становлення німецької літератури у XVII столітті. "Книга про німецьке віршування" М. Опіца та німецькі нормативні поетики першої половини XVII століття" (2008), в якій уперше досліджуються маловивчені та досі не перекладені російською мовою теоретичні тексти німецької літератури XVII ст., зокрема трактат М. Опіца "Арис­тарх", лекції з нормативної поетики А. Бухнера та лінгвофілософський трактат Ф. фон Цезена "Рожеві вуста".

Хронологічний розрив появи поетик Мартіна Опіца та Митрофана Довгалевського зумовлений характером і зв'язком викладених концепцій із тогочасними мистецькими напрямами. Так, бачимо, що "Книгу про німецьке віршування" Мартіна Опіца опубліковано 1624 року, тобто на початку XVII ст., за часів становлення в Німеччині мистецького напряму бароко, який розвивався паралельно з німецьким бюргерським класицизмом. "Поетика" Митрофана Довгалевського була прочитана 1736 року, на століття пізніше від виходу теоретичної студії Марті-на Опіца, і може розцінюватися як підсумкова праця з теорії літературного бароко в Україні. Вчені (Д. Наливайко, Г. Сивокінь, В. Маслюк) наголошують на тому, що поетика Митрофана Довгалевського є найбільш "бароковим" за своїм змістом літературознавчим твором в Україні, тоді як решта поетик тієї доби за своїми фундаментальни­ми ознаками на рівні із західноєвропейськими поетиками XVI-XVII ст. ст. має посутній класицистичний вплив [6, с. 245]. Не викликає сумнівів той факт, що обидві поетики мали наднаціональний, загальноєвропейський характер, який загалом виявився у тому, що їм властива спільна методологічна стратегія і структурна модель.

Торкнувшись питання про так звану "барокову" чи "класицистичну" природу цих поетик, слід звернути увагу на те, що вчені XX ст. не мають єдиної думки щодо приналежності автора трактату "Книга про німецьке віршу-

© Дімова В. І., 2012вання" до барокового чи класицистичного художнього напряму. Так, видатні німецькі науковці Герберт та Елі-забет Френцель уважають, що творчість теоретика припадає на "передбароковий класицизм", але реформа та по­штовх, зроблений ним, мали настільки потужний вплив на подальшу творчість, що поети епохи бароко сприйняли його за свого духовного покровителя [10, c. 117]. Тому більшість німецьких учених (Клаус Лангер, Свен Штейн-берг, Вілфрід Елен, Барбара Бауманн, Біргітта Оберле) вважають його поетом епохи бароко, а російські (Б. Пу-ришев, Н. Козлова) - основоположником та головним теоретиком німецького вченого класицизму XVII ст., по­силаючись, головним чином, на його поетичну теорію. Але новіші російські студії, зокрема Н. Жирмунської, вже свідчать про очевидну близькість його поетичної практики до стилістичних форм барокової поезії [2, с. 184].

Виразна типологічна близькість цих поетик спричинена насамперед тим, що Мартін Опіц і Митрофан До-вгалевський спираються у своїх трактуваннях на авторитет античних теоретиків поезії, зокрема Горація, що продемонстровано цитуванням його трактату "Ars Poetica" - "Поетичне мистецтво або Послання до Пізонів" (18 ст. до н. е.). З іншого боку, розбіжності у теоретичних курсах можуть бути пов'язані з тим, що Мартін Опіц у теоретичній і творчій галузях посутньо залежний не тільки від античних, але й ренесансних поетик, передусім праць Юлія Цезаря Скалігера та П'єра де Ронсара [3, с. 20]. Вчені Герберт та Елізабет Френцель серед джерел Мартіна Опіца вказують ще ренесансні поетики італійського поета Джироламо Віда, нідерландського філолога Даніеля Гейнзіуса та французького поета Жоашена дю Белле [10, c. 131-132]. Митрофан Довгалевський, у свою чергу, у головних питаннях з теорії і практики поезії посилається на Горація, Аристотеля, Вергілія, Овідія, Цице­рона, що підтверджує висновок Д. Наливайка щодо першоджерела літературно-теоретичної думки ренесансної і постренесансної Європи - "Поетики" Аристотеля, яка була сприйнята та інтерпретована винятково у світлі "На­уки поезії" Горація [4, с. 141].

Іншим полем нашого зіставлення виступили назви поетик цих двох митців. Традиційно у вітчизняних дже­релах теоретична праця Мартіна Опіца має стислий заголовок "Книга про німецьке віршування". Це уявлення сформувалося після перекладу книги О. Гугніним 1980 року, який працював за виданням 1955 року. З першо­джерел видно, що назва першотвору має такий вигляд: "Buch von der Deutschen Poeterey. In welchem alle jhre eigenschafft und zuegehor grundtlich erzehlet, und mit exempeln auftgefuhret wird" [9; 11], що перекладається як "Книга про німецьке віршування. В якій ґрунтовно розкриваються усі його характеристики та засоби з наведен­ням прикладів" (переклад автора. - В. Д.). В обох випадках назва поетики Мартіна Опіца є традиційною для кла­сицистичних взірців: не відзначається подвійністю, складністю, метафоричністю змісту, а є прозорою та ясною.

На відміну від неї, курс поетики Митрофана Довгалевського має квітчастий бароково вишуканий заголовок: "Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова в Київській Могиль-но-Заборовській академії для більшої користі українському садівникові і його Православній Батьківщині біля Йорданського і Марійського морів у році, в якому особливо чудове місце дало наказ [здобути] зброєю Озов, 1 вересня 1736 року". Ця назва є напрочуд повною. Насичена метафорами, оснащена силою алегорій, вона постає в усій своїй складності та несе в собі глибокий зміст, який автор намагається донести до читача вже із заголовка. З приводу такої характерної відмінності назв класицистичних і барокових праць, на нашу думку, доцільно навести твердження швейцарського мистецтвознавця Г. Вельфліна: "Існує краса цілком ясної, уповні сприйнятої форми, й поряд з нею краса, що ґрунтується саме на не повному сприйнятті, на таємничості, яка ніколи не розкриває свого обличчя, на загадковості, яка щомиті набуває іншого вигляду" [цит. за: 5, с. 19].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 


Похожие статьи

О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство