О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство - страница 49

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 

Таким чином, можна виокремити перший й, очевидно, головний семантичний код міжкультурної комуні­кації Е. Ожешко та І. Франка, який називаємо "взаємопопуляризація національних літератур". Франко вміло розставляє акценти не лише у царині українського письменства, але й історії, географії, мовознавства. Так, він радить Ожешко ознайомитись із працями Драгоманова, Огоновського, Барвінського, Костомарова як провідних вчених-мислителів тогочасної доби. При цьому свої писання наш Каменяр дещо применшує, ставлячи творчість польської письменниці значно вище власної, називаючи її "звіздою першої величини". Красномовною тут буде цитата із його листа, датованого 31 березнем 1886 р.: "Що Ви, ласкава Пані, хочете взяти на себе труд пере­кладу "Беркута", се мене потрохи здивувало. Чи варт же моя мізерна проба того, щоб над нею мучилася така писателька, котрої оригінальні твори так безмірно вище стоять від моїх?" [9, с. 316]. Разом з тим, І. Франко опо-зиціонує себе як письменника із "дна", якому далеко до "делікатного отінювання чуття і характерів, можливого для жіночої руки, тої всеобіймаючої любові", які він відчитав у творах Ожешко. Нині важко говорити про міру щирості Франка у такому зізнанні, бо можна розцінювати його як один із "мостів" на зближення літератур, адже "гратуляція" з боку українців завжди підігрівала самолюбство поляків.

Разом із популяризацією української літератури І. Франко робить спробу витворення певного літературного канону, ієрархії. Так, в одному із листів він звертає увагу письменниці на творчість Панаса Мирного (зокрема, ви­соко оцінюючи роман "Повія"), а серед галицьких письменників виокремлює тільки творчість Ю. Федьковича та Н. Кобринської. Талант Н. Кобринської він розгледів вже після першої її новели "Задля кусника хліба". Франко повідомляє Ожешко і про намір Н. Кобринської видавати "Жіночий альманах", виявляючи свою прихильність до активізації в Галичині т. зв. "жіночої свідомості". Через три роки після написання цього листа Е. Ожешко також гостро поставить "жіноче питання" у автобіографічній повісті "Пан Граба" (1869), яке згодом піддасть глибокому осмисленню у публіцистичній праці "Кілька слів про жінок" (1870) і художніх творах "Пізнє кохання", "Сильфі­ди", "Щоденник Вацлави", "Марта", "Перервана ідилія".

Другим важливим кодом міжкультурної епістолярної комунікації І. Франка з Е. Ожешко можемо назвати взаєморецепцію творчості, причому сприйняттям своєї постаті польським народом І. Франко переймається зна­чно більше, ніж Е. Ожешко, бо має чіткий намір прорватися через польську літературу у західноєвропейський простір. Також він добре розуміє, що створює польським белетристам велику конкуренцію. В одному з листів до Е. Ожешко український письменник пише про труднощі видання своїх творів у польських видавництвах: "Я не маю претензії робити конкуренцію польським белетристам" [9. с. 314]. При цьому український письменник у листах диференціює читача-поляка і читача "польського галичанина", хоча їх сприйняття творчості Франка мало чим відрізнялося. В епістолярії маємо свідчення про критичні очікування Каменяра на його оповідання "Довба-нюк": "В найновішім номері "Зорі" помістив я своє малесеньке оповіданнячко "Довбанюк", за котре, боюсь, наші польські галичани дуже крикнуть на мене, а котре мимо того основане зовсім на живій дійсності, не на фантазії" [9, с. 319]. Також письменник скаржиться на затягування із друком його творів у місячнику "Суспільний огляд", який видавала у Галичині "купка поступових поляків".

Разом з тим І. Франко повідомляє польській письменниці про велику популярність її творчості серед галичан, які можуть читати її твори в оригіналі, тоді як свої оповідання український митець перекладав на польську мову. Так, у листах він згадує про польську версію оповідання "На дні", казку "Рубач". Звісно, такому зближенню творчості Е. Ожешко із галицьким читачем сприяла подібна соціальна тематика, подібність світосприйняття і світовідчуття. Однак І. Франко щиро жалкує, що українське перекладознавство досі не спромоглося на жоден переклад із її творів: "На сором теж нашій, хоч і убогій літературі, жоден з Ваших творів досі не перекладений на нашу мову. Щиро бажаю, щоб "Поступ" зробив щодо цього початок і міг ближче познайомити українську суспільність із талантом і способом думання однієї з най симпатичніших авторок Слов'янщини" [9, с. 334].

Обидва митці добре розуміли, що поступальний розвиток суспільства багато в чому залежить від спільного поступу інтелігенції. У листах І. Франка до Е. Ожешко легко відчитати деякі аспекти конфлікту нашого Каменяра із галицькою інтелігенцією. У листі від 13 квітня 1886 року І. Франко пише: "Хоч мало у нас інтелігенції, та й тота розбита на атоми, ворогує між собою за букви, за правопись, за язик, за фантастичні мрії о будущині, а за той час не дивиться на те, що її окружає, не робить того, що найближче рук. Невчена і неосвічена не то науково, а навіть товариськи, не знає, чого держатись і куди йти слідом за людьми" [9, с. 318]. Сам Франко відносить себе до того покоління народовців, яке, крім теоретичної оборони української самостійності домагалось самостійнос­ті практичної у всіх її проявах. Але і їх сили на час написання листа вже були розбиті переслідуванням влади. Крім того, Каменяр всіляко засуджує вплив німецької літературної і філософської шкіл на розвиток літератури в Галичині ("Вбиває нас вплив німецької школи і та тіснота світогляду, яка конечно мусила виродитися з тіснотинаших границь і стосунків" [9, с. 317]), хоч і утримується від конкретних прізвищ, наприклад, О. Кобилянської.

Отже, дослідження листування І. Франка із Е. Ожешко дозволило виділити основні семантичні коди міжкуль-турної комунікації, які відображають основні семантичні кола українсько-польських літературних взаємин кінця ХІХ століття. Так, основними семантичним кодом цієї комунікації вважаємо взаємопопуляризацію національних літератур, зокрема, у листах Франка бачимо спробу витворення певного літературного канону тогочасної україн­ської літератури, взаєморецепцію творчості та суспільний поступ інтелігенції.

Література:

1.Вашків Л. Епістолярна літературна критика: становлення, функції в літературному процесі / Л. Вашків. - Тер­нопіль, 1998. - 134 с.

2.Возняк М. Еліза Ожешко та Іван Франко у взаємному листуванні // З життя і творчості І. Франка / М. Возняк. - К.,

1955.   - С. 111-136.

3.Коцюбинська М. "Зафіксоване й нетлінне". Роздуми про епістолярну творчість / М. Коцюбинська. - К., 2001. - 299 с.

4.Кузьменко В. І. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20-50-х років ХХ ст. / В. І. Кузьменко. - К., 1998. - С. 29; 306.

5.Ляхова Ж. Теоретичні питання дослідження епістолярію українського письменства // Третій Міжнародний конгрес україністів / Ж. Ляхова. - Харків, 1996. - Том : Літературознавство. - С. 85-91.

6.Мазоха Г. С. Жанрово-стильові модифікації українського письменницького епістолярію другої половини ХХ століття : автореф. на здобуття наук. ступеня д. філол. наук : за спеціальністю : 10. 01. 01 - українська література / Г. С. Мазоха. - К., 2007. - 36 с.

7.Назарук М. Й. Українська епістолярна проза кінця XVI - поч. XVII ст. : дисертація на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук / М. Й. Назарук. - К., 1994. - 192 с.

8.Спатар І. "Слово про Елізу Ожешко", або до проблеми взаємозв'язків Елізи Ожешко з українськими письменни­ками // Вісник Прикарпатського університету. Філологія (літературознавство) / І. Спатар. - Випуск ХVІІ -Х\ЧЇЇ. -Івано-Франківськ, 2009. - С. 182-187.

9.Франко І. Твори: в 20 т. : Вибрані листи / І. Франко. - К. : Державне видавництво художньої літератури,

1956.   - Т. 20. - 809 с.

10.       Шерех Ю. Третя сторожа : Література, мистецтво, ідеологія / Ю. Шерех. - К. : Дніпро, 1993. - 347 с.Кісілюк Н. Ю.,

Кременецький педагогічний коледж

ФОРМИ ХУДОЖНЬОГО ЧАСУ У РОМАНАХ МАРКА ВОВЧКА ТА ДЖОРДЖА ЕЛІОТА

У статті розглядаються форми художнього часу в романах Марка Вовчка та Джорджа Еліота. Автор роз­глядає типологічні аналогії та відмінності в структуруванні художнього часу досліджуваних творів. Ключові слова: хронотоп, час, сакральний час, емпіричний час.

В статье рассматриваются формы художественного времени в романах Марка Вовчка и Джорджа Элиота. Автор рассматривает типологические аналогии и различия в структурировании художественного времени исследуемых произведениях.

Ключевые слова: хронотоп, время, сакральное время, эмпирическое время.

The article deals with the features of artistic time's forms in the novels by Marko Vovchok and George Eliot. The author examines the typological analogies and differences in making of time images in the studied works. Key words: chronotope, time, sacred time, empirical time.

Художній час, за спостереженням багатьох дослідників проблеми структурування часопростору в художньо­му творі, виступає засобом авторського осягнення дійсності. На цю авторську рецепцію часу впливають багато чинників, серед яких можна назвати національний характер, стильову приналежність, жанрові закони тощо.

Попри очевидні аналогії у художніх світах української та англійської письменниць Марка Вовчка та Джорджа Еліота, компаративне зіставлення особливостей структурування художнього часу у їхніх романах ще не поставало предметом літературознавчих студій. У нечисленних працях, у яких розглядалася поетика романів Марка Вовч­ка, не спостерігається порушення заявленої проблеми. Загалом хронотоп, радше його елементи, у романах Мар­ка Вовчка розглядався надто принагідно та зі значними ідеологічно наснаженими упередженнями (Б. Мінчин, Н. Крутікова, А. Недзвідський, М. Грицай та ін.). Протилежну ситуацію спостерігаємо при аналізі праць дослідників творчості Джорджа Еліота, в яких хронотопу приділяється належна увага - це, зокрема, студії англомовних авторів, присвячені роману "Middlemarch" англомовних дослідників Дж. Біті, Д. Дейчеса, К. Ніл, П. Свіндена та ін., статті відомого російського вченого Б. Проскурніна, кандидатська дисертація Н. Маслової, статті Я. Кравченко та ін.

У даній статті розглядається проблема оприявнення художнього часу в романах "Живая душа", "В глуши" Марка Вовчка та "Middlemarch" Джорджа Еліота, які характеризуються складною організацією художнього часу. Під час аналізу структури художнього часу, на нашу думку, доцільно використати класифікацію часу російських дослідників І. Савельєвої та А. Полєтаєва [8].

Спершу розглянемо авторський емпіричний час і особливості його втілення у творах англійської та україн­ської письменниць. Джордж Еліот одразу ж у вступі до "Middlemarch" подає власну дефініцію категорії часу. Для авторки час - це панівна сила, для якої людина - об'єкт для дослідів: "Who that cares much to know the history of man, and how the mysterious mixture behaves under the varying experiments of Time, has not dwelt, at least briefly, on the life of Saint Theresa, has not smiled with some gentleness at the thought of the little girl walking forth one morning hand-in-hand with her still smaller brother, to go and seek martyrdom in the country of the Moors?" ("Той, хто бажає дізнатися історію людини, осягнути, як ця таємнича суміш елементів поводиться в різноманітних дослідах, які ставить Час, звичайно ж, хоча б в кількох словах ознайомився з життям святої Терези і майже напевно співчутли­во посміхнувся, уявивши, як маленька дівчинка одного ранку покинула дім, ведучи за руку молодшого братика, в сподіванні знайти мученицький вінець в країні маврів")1 [11, с. 3].

Джордж Еліот не даремно згадує в одному контексті з визначенням часу святу Терезу Авільську, яка є не лише першою іспанською письменницею, а й першою жінкою-богословом. Якщо дитячі пориви святої Терези піти про­повідувати були стримувані рідними, то досягнувши повноліття, вона з успіхом реалізовує себе: присвячуючи свій час реформуванню католицького ордену кармелітів і розвитку створеного нею ж ордену так званих "босоногих кармеліток". Аналогія між святою Терезою, Вчителем Церкви ХМ ст., та Дротеєю Брук, звичайною дівчиною, яка належить до Вікторіанської епохи, ґрунтується на тій підставі, що їх обох авторка зараховує до передових для сво­го часу жінок - справжніх реформаторів, які, попри труднощі - як от панівні стереотипи та упередження, вороже ставлення до себе з боку чоловіків і т. п. - знаходять у собі сили виступити проти суспільної думки. У такій аналогії можна навіть простежити намагання Джорджа Еліота вказати на циклічність історії людства: як і 300 років тому в свята Тереза у своєму рідному місті Авілі вперше створила першу чернечу спільноту "босоногих кармеліток" на основі власного уставу, так і у провінційному Мідлмарчі Доротея виступає реформатором закостенілих людських уявлень на природу та місце жінки у вікторіанському суспільстві. Реакція оточуючих на бажання зневажити остан­ню волю Кейсобона аналогічна ".реакції наставниці малої Терези, коли та зізналася її у своєму бажанні стати святою, і яку вона (наставниця) безапеляційним тоном звинуватила в гордині" [4, с. 123].

1 Тут і далі переклад з англійської наш. - Н. К.


© Кісілюк Н. Ю., 2012


Порівняння з визначними особами історії християнства, щоправда вже у пародійному контексті, зустрічаємо в описі почуттів захопленої вченістю Кейсобона Доротеї: "... here was a living Bossuet, whose work would reconcile complete knowledge with devoted piety; here was a modern Augustine who united the glories of doctor and saint" ("Пе­ред нею був живий Боссюе, чия праця примирить повне знання з істинним благочестям, сучасний Августин, який об'єднує в собі вченого і святого") [11, с. 16]. Насмішкувате порівняння священика із знаменитим французьким проповідником і богословом Х'уТІ ст. Ж. Б. Боссюе, окрім іронічної, має ще й, так би мовити, "часову" конотацію.Як і його "наступник", Ж. Б. Боссюе теж писав працю, яку можна назвати справою усього його життя - "Oraisons funebres" ("Надгробні промови"). Ці промови Ж. Б. Боссюе писав понад 30 років - з 1656 по 1687 рр. - втім, на відміну від праці Кейсобона, яка так і залишилась незавершеною і невідомо, проповіді французького єпископа стали всесвітньо відомими. До того ж біографічні твердження про Ж. Б. Боссюе свідчать, що той, попри славу красномовного і переконливого проповідника, не шукав письменницької слави, що було зумовлено також і його скромністю [7, с. 101-105]. Кейсобона, на відміну від французького священика, переповнює пиха - один з семи смертних гріхів у християнстві, - коли той говорить про важливість для наукового поступу свого масштабного трактату. Зрозуміло, що назвати Кейсобона "сучасним Августином" є значним перебільшенням, що також ство­рює пародійний ефект.

Християнський дискурс, постійне проведення паралелей між ранньою епохою християнства і описуваними по­діями наявне і у романах Марка Вовчка. Так, наприклад, очевидним є проведення паралелей між головними геро­їнями романів "В глуши" Манею і "Живая душа" Машею з Образом Діви Марії. Це постійне проведення аналогій полягає не лише в спільних іменах, хоча символіка імені тут теж відіграє важливу роль: "Дослідники Біблії на­раховують більш ніж триста значень слова Марія. Ось деякі з них: гарна, вродлива, чудова, сильна, велика, метка, свята, осяйна, світла, крапля в морі, світла зоря, благословенна" [6, с. 34]. Одухотвореність і винятковість, високі моральні чесноти і відстоювання правди, яка властива цим персонажам, формують особливий сакральний час.

Для аналізу сакрального часу, який присутній у творах завдяки моноцентричним образам Мані та Маші, слід використати концепцію про ікону та іконічність в художній літературі угорського вченого В. Лєпахіна та його послідовників. Цей науковець у дослідженні художньої літератури впроваджує термін "іконообраз", який спро­щено можна визначити як відображення рис Божої сутності у слові, у нашому випадку Образу Богоматері в характерах жіночих персонажів. Іконообраз має ті ж характеристики, що й будь-яке слово: онтологічну (двоєди-ність предмета та його найменування), антиномічність (антиномії об'єктивності та суб'єктивності, мовлення та розуміння, свободи і необхідності, співіснування особистого і колективного), символічну (іконообраз символіч­ний, оскільки ім'я є символічним), канонічну (слово прагне до самозбереження, виконуючи не лише комуніка­тивну, але й творчу функцію, при цьому залишаючись семантично і формально рухомим), синтетичність (образи тяжіють як до Логоса, так і до Первообразу), синергійність (слово - це "згусток" Божої енергії) [5, с. 133-137].

У романах "В глуши" і "Живая душа" іконообрази Марій як поєднання Земного і Божого, Первообразу та Логосу, повсякденного та священного, визначаються насамперед особливими прийомами формування часопрос-тового континуума, який у таких випадках, як зауважує М. Шкуропат, поєднує два часопростори - емпіричний і сакральний [10, с. 287]. Сакральне та вічне органічно вписуються у повсякденність, притім впливаючи на струк-турування як часу, так і простору.

У творах Марка Вовчка часто спостерігається поділ часу на дві епохи: "до" і "після" скасування кріпосного права у 1861 р. Емпіричний час для розповідача і зображуваних ним поміщиків і селян з реформою 1861 року найвиразніше окреслений у романі "В глуши". Українська письменниця намагається окреслити той розпач і нос­тальгією за минулим, які панували у післяреформеному дворянському середовищі, якому важко було змиритися з втратою колишніх "вольностей". Так, у романі "В глуши" поміщиця Варвара Іванівна з відчуттям великого горя згадує ті біди, які принесла їй реформа. Після того, як було звільнено її кріпосних селян, поміщиця відчула з якою неприязню до неї ті відносяться. Колишні кріпаки не вдячні за дрібні подарунки, які колись вона їм робила і навіть дозволяють собі дивитися їй прямо в очі і відмовляються виконувати попередні обов'язки: "Помнишь, бывало, по праздникам качели, хороводы ... всегда давала на посев, ласкала детей, дарила девочкам ленты и бусы... И никакой благодарности, никакого чувства!.. Знаешь, никакого! А бывало, кланялись в ноги, плака­ли!.. " [3, с. 384]. Дійшло навіть до того, що Варвара Іванівна змушена була "виписати" з Москви ненависних її німецьких слуг, щоб лише не мати справу зі місцевими звірами", за її словами. Для Варвари Іванівни ще надто живі спогади про минуле і колишні кріпаки для неї тепер розбійники і злодії. Зрозуміло, що ностальгія Варвари Іванівни пов'язана не так з почестями, які вона отримувала від кріпаків, а з тією владою, яке її давало колись кріпосне право. Сутність цього права полягала в необмеженій владі поміщика над кріпосним селянином, якого він міг послати на будь-яку роботу, пересилити, розлучити з родиною, віддати в рекрути, піддати кримінальному переслідуванню, навіть продати, подарувати, виграти чи програти карти. Відсутність правового регулювання призводила до того, що поміщик часто дозволяв собі вчиняти злочини по відношенню до своїх селян і керувався не розмитими по своїй суті законами, а звичаєвим правом [9, с. 83].

Таким чином, час до 1861 р. для переважної більшості дворян, які володіли кріпаками, асоціюється з сакраль­ним часом, а 1861 р. - рік впровадження реформи - з Страшним Судом. Площина емпіричного часу тут пере­сікається з сакральним часом, який не вказує на священні тексти чи події, а має виключно земне походження.

У романі Джорджа Еліота таким "сакральним" роком є рік 1832, коли британський парламент приймає но­вий закон про вибори - втім, він не має такого "есхатологічного" значення для дворян, як у Марка Вовчка. Це радше відображення історичного часу. У "Middlemarch" чітке історичне датування: так, майже на початку роману розповідається про обговорення містянами промови міністра внутрішніх справ Р. Піля про зрівняння в правах католиків та протестантів, яку той проголосив у британському парламенті на початку березня 1829 р. У творі неодноразово згадуються тогочасні науковці Д. Гемфрі, Т. Веклі, письменники Дж. Борроу, В. Вордсворт, Т. де Квінсі, Л. Е. Лендон, Р. Сауті, В. Скотт, парламентарі Г. Брум, В. Вілберфорс, Ч. Грей, Дж. Рассел, Е. Стен-лі, В. Хаскіссон та ін. Чимало суперечок у оселях і пабах мідлмарців відбувається навколо виборчої кампанії в парламент і щодо прийняття знакового для політичного життя країни закону про виборчу реформу. Власне, при­голомшуюча звістка для мідлмарців про одруження Вілла Ладислава та Доротеї Кейсобон приходить разом із звісткою про те, що палата лордів заблокувала прийняття нового виборчого закону. Як відомо, у травні 1832 р. це викликало хвилю обурення в англійців, що, зрештою, змусило палату лордів прийняти невигідний для себе білльпро виборчі права, який значно розширював права промислових центрів, уніфіковував виборчий ценз, надавав виборчі місця депутатам Уельсу, Ірландії та Шотландії та дещо збільшував кількість виборців, скорочуючи при цьому кількість так званих "гнилих містечок" [1, с. 215-216]. Таким чином, письменниця майже постійно датує ті чи інші події в романі реальними історичними подіями, які відбувалися упродовж 1829-1831 рр. у Британській імперії, активно долучаючи до них політичний бомонд Мідлмарчу.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 


Похожие статьи

О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство