О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство - страница 50

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 

Історичні маркери у романах Марка Вовчка, хіба що за винятком згадуваного року проведення реформи, як такі відсутні. Як правило, у них немає конкретних вказівок на політичні події чи посадовців: про політику якщо й говориться у колі дворян, то лише натяками і двозначностями, з яких важко здогадатися про кого саме йде мова. Письменниця намагається типізувати дворянські родини та дворянські товариства, і саме тому історичне дату­вання у романах залишається на маргінесі.

У романі "Живая душа" звичайний календарний час доповнюється часом, який проходить між "інтимними вечорами" у Надії Сергіївни. Ці ж "інтимні вечори" подібні один на одного і таким чином час протікає у містечку N циклічно: "А "интимный вечер", между тем, продолжался своим обыкновенным порядком: рассуждали, чита­ли, пили чай, лакомились десертом и опять рассуждали" [2, с. 140]. Друзі та запрошені гості Надії Сергіївни не обговорюють політичних подій, не виступають з реальними програми покращення життя в Російській імперії, бо це могло б загрожувати їхньому спокійному існуванню. Вони воліють радше годинами теоретизувати на теми "загального блага" та "енергії думки", незважаючи на те, що фактично "вбивають" час, говорячи про книги, які ніколи не читали чи сперечаючись про облаштування школи для бідняків (справа далі розмов не йде ніколи).

Отже, авторки досліджуваних романів в зображенні художнього часу використовують водночас дві часових площини: сакральний та емпіричний часи. Письменниці проводять паралелі між цими часовими пластами, по­єднуючи таким чином історичний і сакральний час. Якщо у Джорджа Еліота спостерігається певний надмір іс­торичного фактажу, то у Марка Вовчка історичні маркери стають відомими лише з підтексту. У цій статті розгля­нуто особливості структурування художнього часу лише на прикладі трьох романів Марка Вовчка та Джорджа Еліота, тож перспективу дослідження вбачаємо у подальших компаративних студіях над часопростором творів української та англійської письменниць.

Література:

1.Авдееева К. Д. Очерки истории Англии. Средние века и Новое время : пособие для учителя / К. Д. Авдеева, К. Б. Виноградов, Г. Р. Левин, В. В. Штокмар ; под. ред. Г. Р. Левина. - М. : Учпедгиз, 1959. - 356 с.

2.Вовчок Марко. Живая душа // Твори в трьох томах / Марко Вовчок. - К. : Дніпро, 1975. - Т. 3 : Романи. -1975. - С. 7-355.

3.Вовчок Марко. В глуши / Оповідання. Казки. Повісті. Роман / Марко Вочок. - К. : Наукова думка, 1983. -С. 327-622.

4.Круасан Ж. Покликання жінки, або священство серця / Жо Круасан ; пер. з фр. З. Кудрина. - Львів : Свічадо, 2004. - 168 с.

5.Лєпахін В. Ікона та іконічність / Валерій Лєпахін ; пер. с рос. Т. Тимо. - Львів : Свічадо, 2001. - 288 с.

6.Ортинський І. Під Твою милість прибігаємо : роздуми про історію та суть Марійської побожності / Іван Ор-тинський. - Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2004. - 190 с.

7.Панов И. Боссюэт и его проповеди : (ист.-критич. исслед.) / сост. священник Иоанн Панов. - Санкт-Петербург : Тип. Ф. Елеонского и К°, 1888. - [4], IV, 436 с.

8.Савельева И. М. История и время. В поисках утраченного / И. М. Савельева, А. В. Полетаев. - М. : Языки русской культуры, 1997. - 800 с.

9.Филд Д. 1861: "Год юбилея" / Даниэл Филд // Великие реформы в России. 1856-1874 : сборник / под ред. Л. Г. Захаровой, Б. Эклофа, Дж. Бушнелла. - М. : Моск. ун-т, 1992. - С. 73-90.

 

10.Шкуропат М. Об иконичности, творимой художественным словом / Марина Шкуропат // Икона и образ, ико­ничность и словесность : сб. ст. / ред..-сост. В. Лепахин. - М. : Паломник, 2007. - С. 277-303.

Eliot G. Middlemarch : an authoritative text, backgrounds, criticism / George Eliot ; Bert G. Hornback ed. (Bellarmine College). - 2nd ed. - New York ; London : W. W. Norton & Company, Inc., 2000. - 678 p. - (Norton Critical Ed.).Кобута С.,

Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, м. Івано-Франківськ

ХУДОЖНЯ РЕАЛІЗАЦІЯ КОНЦЕПТУ "ДЕРЖАВНА ЗРАДА" В РОМАНАХ ІВАНА БАГРЯНОГО "САД ГЕТСИМАНСЬКИЙ" ТА ДЖОРДЖА ОРВЕЛЛА "1984": ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ

У статті розглядається трансформація концепту "державної зради" в умовах тоталітарного режиму. Ви­значено спільні та відмінні риси в особливостях літературного зображення цього поняття Іваном Багряним та Джорджем Орвеллом.

Ключові слова: типологічний підхід, антиутопія, державна зрада, зрада, тоталітаризм, самоповага, гідність.

В статье рассматривается трансформация концепта "государственной измены" в условиях тоталитарной системы. Определены общие и отличительные черты в особенностях художественного изображения этого по­нятия Иваном Багряным и Джорджем Оруэллом.

Ключевые слова: типологический подход, антиутопия, измена, государственная измена, тоталитаризм, са­моуважение, достоинство.

The article dwells on the subject of the transformation of the concept "treason" in the totalitarian regime. Similarities and differences of the peculiarities of the literary depicting of this notion by George Orwell and Ivan Bahrjanyj are defined. Key words: typological approach, anti-utopia, high treason, betrayal, totalitarism, self-respect, dignity.

Визначні постаті Івана Багряного та Джорджа Орвелла відомі далеко за межами їх національних літератур. Український письменник та публіцист Іван Багряний (справжнє ім'я Іван Лозов'ягін) завдячує своєю славою не лише власній літературній майстерності, але й мужності на повну силу заявити про неприйняття політичної сис­теми країни, у якій жив. Йому вдалося уникнути долі своїх побратимів і не поповнити лави "розстріляного від­родження", але авторська та громадянська позиція коштувала Івану Багряному батьківщини. Вже у незалежній Україні твори цього видатного літератора стали об'єктом визнання та активного наукового дослідження. Серед науковців, що в тій чи іншій мірі, звертались до його творчої спадщини були Н. Лисенко-Ковальова М. Бала-клицький,, І. Василишин, С. Антонович, Н. Шаповаленко, Ю. Мариненко, В. Дмитренко, але багатоплановість та глибина його творів досі приваблюють науковців.

Джордж Орвелл (справжнє ім'я Ерік Артур Блер) є представником англійської літератури, який жив та творив у неоднозначний період між двома Світовими війнами. Визнання та слава прийшли до нього після монументаль­ного роману-антиутопії "1984", що спершу сприймався як алегоричне засудження та конкретна реакція на існу­ючі тоталітарні режими [2, с. 138]. Проте уважніші критики, як і сам автор, вбачають у творі своєрідне поперед­ження людству, схильному повторювати власні помилки. Цей роман понад півстоліття не втрачає актуальності, його проблематику досліджували Ю. Жаданов, О. Євченко, О. Білько, К. Шахова та інші науковці.

Порівняння проблематики романів Івана Багряного та Джорджа Орвелла дозволяє побачити спільний гуманіс­тичний напрям їхньої творчості, що проявляється у засудженні тоталітарних політичних режимів, які обмежують не лише права людей, але і їхню внутрішню свободу. Актуальність дослідження визначається значним інтересом до творчості письменників одного покоління, котрі у різних кутках землі бачать ті самі суспільні проблеми, а та­кож тим, що романи Джорджа Орвелла та Івана Багряного вперше розглянуто у компаративному аспекті. Метою даної статті є порівняння концепту "державної зради" у найвідоміших романах "1984" та "Сад Гетсиманський".

З семантичної точки зору, англійське та українське розуміння зради майже не відрізняються. "Великий тлу­мачний словник сучасної української мови" за ред. В. Бусела визначає "зраду" як перехід на бік ворога, віро­ломство, зрадництво; порушення вірності у коханні, дружбі; відмову від своїх переконань, поглядів і т. ін. [2, с. 237]. Поняття "державна зрада" лише звужує попереднє визначення, класифікуючи дію людини як злочин. В англійській мові на позначення зради і державної зради існують два різні слова: "betrayal" - акт віроломства щодо друзів, країни чи когось, хто вірить тобі1 [5, p. 130] та "treason" - злочин проти власної країни чи уряду, особливо через допомогу її ворогам або спробу усунути уряд насильницькими методами [5, p. 1771]. У романах "Сад Гет-симанський" та "1984", які є об'єктом даного дослідження, поняття державної зради як морального падіння та вираження людської підлості набуває нових значення та звучання.

1 Український переклад тут і далі автора.


© Кобута С., 2012


Дія антиутопії "1984" відбувається в Океанії, тоталітарній державі якою керує Партія на чолі із напівлеген-дарним ідеологом Великим Братом. Сюжет розгортається навколо головного героя Вінстона Сміта, який під­свідомо відмовляється бути стандартним гвинтиком у системі. Він не здатен на відкритий бунт проти існуючого режиму, але достатньо мужній, щоб зберегти власне "я". Він помічає невідповідність власних спогадів тому, що проголошено правдою, і це спонукає його до серйозних роздумів. Пошук істини та спроби зберегти власну думку є достатньою підставою для того, щоб потрапити у руки поліції та опинитись у місці, звідки не повертаються. Сюжетна лінія змушує звернути особливу увагу на інтерпретацію концепту "державна зрада" у романі. Як понят­тя він існує у людській свідомості, але жодного разу не зустрічається в творі у вигляді прямої номінації. Орвелл ігнорує слово "treason", натомість користуючись неологізмом "thought crime" (злочинна думка). Виявом "злочин­ної думки" є будь-яка ідея, що суперечить офіційній доктрині і вона підлягає найсуворішому покаранню. Про­стіше кажучи, будь-який прояв інакомислення, навіть підсвідомого, може стати фатальним: "Це було страшенно небезпечно дозволяти своїм думкам блукати, коли ти у громадському місці чи в полі зору телеекрану. Найменша річ могла тебе видати ...будь-що, що могло вказати на твою нестандартність, на наявність чогось, що тиможеш приховувати. В будь-якому випадку, недоречний вираз обличчя ... міг бути підставою для покарання" [6, р. 65]. Слідчий, О'Брайян, що є втіленням системи, вичерпно пояснює, що саме здатність незалежно думати є страшним злочином головного героя : "Нас не цікавлять ті дурні злочини, які ви вчинили. Партію не турбують власне вчинки: все, що нас цікавить це думка. " [6, р. 265]. Художня реалізація концепту "державна зрада" як інакомислення у безособистісному суспільстві виводить на перший план типологічний збіг у романах Джорджа Орвелла та Івана Багряного. Падіння Вінстона Сміта починається в той момент, коли він купує щоденник - осо­бисту річ для особистих думок: "Він збирався відкрити щоденник. Це не було незаконно (ніщо не було незаконно, оскільки жодних законів більше не існувало), але якщо про це дізнаються, то цілком логічно припустити, що його покаранням стане смертна кара, чи щонайменше двадцять п'ять років каторги" [6, р. 8]. Саме існування думок, якими герой не хоче ділитися з усіма, робить його злочинцем. У романі Івана Багряного символічну роль щоденника відіграє переписка головного героя, а також його особиста бібліотечка, з дарчими підписами одно­думців на книгах. На нашу думку, важливо наголосити на тому, що в обох випадках саме у прагненні зберегти свою індивідуальність та власну думку система вбачає страшенну загрозу своєму функціонуванню. Потрапивши до "рук правосуддя", Вінстон Сміт не намагається виправдатись, хоча йому не висунуто офіційного звинува­чення. Він розуміє, що винен, адже згідно з правилами Океанії "заборонене та злочинне все, що не є офіційно дозволеним", особливо якщо мова йде про думки. Отже, у романі Джорджа Орвелла загальноприйнятий концепт "державної зради" як акту ницого віроломства, що передбачає заподіяння реальної шкоди та замах на загальний добробут, втрачає своє первинне значення, поступаючись місцем інакомисленню. Нове визначення не потребує конкретних дій чи узгоджених планів, спрямованих проти держави і це лише підкреслює абсурдність ситуації та антигуманність режиму, який усіма способами намагається перетворити людину на слухняну маріонетку.

У романі Івана Багряного "Сад Гетсиманський" зрада є домінуючим концептом, про що свідчить назва твору - яскрава алюзія на відомий біблійний сюжет. Головним героєм роману є Андрій Чумак, що потрапляє до рук ен-каведистів за чиїмось доносом. Звинувачений у державній зраді, він змушений пройти всі кола новітнього пекла, намагаючись не втратити своєї честі та гідності. Іван Багряний гостро ставить проблему нової інтерпретації дер­жавної зради у тоталітарній системі, наголошуючи на тому, що межа між серйозним звинуваченням та фікцією є надзвичайно тонкою. Типологічний підхід дозволяє провести паралель між ситуаціями Андрія та Вінстона Сміта, але там де Орвелл називає речі своїми іменами, зокрема визначає незалежну думку як головний доказ провини, антагоністи Андрія прикриваються гаслами та фальшивими постулатами. Так, слідчий НКВД заявляє Андрієві, чия політична точка зору розходиться з офіційною: "... ми судимо не за погляди, ми судимо за діла ... Гм ... Думаю, що ваші діла не розходяться з поглядами. " [1, с. 184] і таким чином підписує йому вирок ще до початку розсліду­вання лише на підставі наклепу. Більше того, Андрія так і не ознайомлюють з матеріалами його вигаданої справи, позбавляючи його будь-якої можливості виправдатись чи захищатись. Лицемірство та потворність системи, за якою працюють слідчі органи, розкривається у дискусії головного героя та його катів. Вони не просто вимагають "правдивих" зізнань, щоб "врятувати" країну, їм потрібні формальні підстави для знищення так званих "ворогів народу", тобто насамперед творчу і мислячу інтелігенцію:

" Ми можемо тебе засудити й без твоєї сповіді. Подумаєш! Але йдеться не про те, щоб тебе засудити. Чи ти не віриш у пролетарську великодушність?...

Отже, згідно вашої "пролетарської великодушности" вам треба мати формальні підстави, щоб мене конче засудити й знищити?

Ні. Нам потрібна й правда. Цебто така правда, яка нам потрібна!.. Правда про твоїх спільників і одно­думців. Про всіх — про вчорашніх, сьогоднішніх і завтрашніх і про все їхнє кодло, до дітей включно! І про вашу спільну діяльність ..." [1, с. 169-170] Іван Багряний акцентує на серйозній трансформації концепту "державна зрада" у його країні. Це поняття втрачає обов'язковий елемент протизаконної діяльності, стає щитом для владних структур, які намагаються "усунути" всіх незадоволених, інакомислячих чи неблагонадійних з їх точки зору. В результаті таких змін особи, звинувачені у "державній зраді", як правило, є жертвами системи, а саме поняття деградує і перекликається із сприйняттям Джорджа Орвелла.

Втім, було б помилкою стверджувати, що новий концепт "державної зради" у порівнюваних романах є то­тожним. В антиутопії Орвелла його класичне розуміння зникає для того, щоб відродитись у глобальному понятті "злочинна думка", а за сюжетом роману відсутність чіткої диференціації злочинів полегшує спроби органів вла­ди контролювати вчинки та думки людей. Іван Багряний не настільки радикально нівелює концепт "державної зради", а скоріше вносить в нього суттєві корективи. Він наголошує на тому, що в умовах тоталітарного режиму для пред'явлення звинувачення у "державній зраді" тепер достатньо "правдивого зізнання", отриманого за допо­могою фізичного та морального тиску на людину. Таким чином антигуманна діяльність "стражів закону" вносить свій деструктивний елемент у саме поняття, перетворюючи його на засіб маніпуляції.

1.Отже, компаративний підхід до аналізу романів дає підстави стверджувати, що концепт "державної зради" у сприйнятті обох авторів разюче відрізняється від його загальноприйнятого трактування. У своїх романах Іван Ба­гряний та Джордж Орвелл акцентують на тому, що факт звинувачення у державній зраді втрачає свій глибинно-сакральний зміст, адже мова йде не про реальний злочин, а про маніакальне намагання владних структур підко­рити собі всі аспекти життя пересічних громадян за допомогою шпигунства, доносів та провокацій. Типологічна відмінність у реалізації концепту полягає в тому, що у Джорджа Орвелла він трансформується у поняття "зло­чинної думки", яке в свою чергу прирівнюється до будь-якої форми інакомислення. У творі ж Івана Багряного поняття "державної зради" не до кінця втратило свій глибинний зміст, але процес "конвеєрного виробництва" так званих ворогів народу додає йому фальшивості, перетворюючи на монументальне поняття на маніпулятивний ін­струмент в руках сильнішого. Таким чином концепт "державної зради" втрачає пафос та велич, перетворюючись на пародію, і замість праведного гніву викликає лише презирливу посмішку.Багряний Іван. Сад Гетсиманський / Іван Багряний. - К. : Наукова думка, 2001. - 548 с.

2.Білько О. Л. Проблеми еволюції жанру антиутопії та його особливості в англійській літературі першої трети­ни ХХ ст. / О. Л. Білько// Іноземна філологія. - Вип. 105. - Львів, 1993. - С. 135-143.

3.Будний В. Порівняльне літературознавство / В. Будний, М. Ільницький. - К. : Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2008. - 430 с.

4.Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і ред. В. Т. Бусел. - К. : Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. - 988 с.

5.Longman Dictionary of Contemporary English. - London : Pearson Longman, 2006 - 1952 p.

Orwell G. Nineteen Eighty-Four / G. Orwell. - London : Penguin Books, 1989. - 328 p.УДК821. 11(410):111. 852-2. 09

Колмыкова Е. А.,

ИГГУ, г. Измаил

КОНЦЕПЦИЯ ХУДОЖНИКА В КРИТИЧЕСКОМ НАСЛЕДИИ О. УАЙЛЬДА И М. КУЗМИНА

В статье предпринимается попытка обозначить основные черты, присущие художнику, и составляющие концепцию творческой личности в литературно-критических работах О. Уайльда и М. Кузмина. Ключевые слова: художник, концепция, художественное творчество.

У статті робиться спроба виокремити головні риси, притаманні митцю, які складають концепцію творчої особистості в літературно-критичному доробку О. Вайлда та М. Кузміна. Ключові слова: митець, концепція, художня творчість.

In the article an attempt is made to point out the main features of the artist, which constitute the concept of a creative personality in critical and literal works of O. Wilde and M. Kuzmin. Key words: artist, concept, creative personality.

Проблема личности художника рубежа веков вызывает неослабевающий интерес у современных исследова­телей. Определяющую роль концепции человека в кризисные переходные эпохи отмечал А. Панченко [5, с. 192]. Наиболее глубоко концепция личности художника Серебряного века исследована в монографии Л. Колобаевой [2]. Диссертационные исследования О. Дефье [1] и Н. Мирошниковой [4] посвящены изучению концепции ху­дожника в русской литературе начала XX века. И все же, несмотря на хорошую проработанность, данная тема оставляет простор для дальнейших поисков.

Цель данной статьи - рассмотреть концепции художника в литературно-критическом наследии О. Уайльда и М. Кузмина в компаративном аспекте. Актуальность темы продиктована отсутствием научно обобщающих работ относительно выявления литературных связей русского модерниста М. Кузмина с представителями английской эстетической критики.

Несмотря на то, что проблема личности художника является одной из ключевых в творчестве О. Уайльда и М. Кузмина, у обоих писателей нет систематизированной концепции творца в отдельно взятом произведении - основные требования к его личности разбросаны по многочисленным критическим статьям. В частности, М. Кузмин в статье "О прекрасной ясности" (1910) представил основные черты художника, а в литературно-кри­тических статьях, характеризуя того или иного автора, он, в присущей ему "сжатой" манере, как бы вскользь, выделяет те черты, которые либо приемлет, либо не приемлет.

О. Уайльд, признавая обособленность художника, проводит между ним и публикой пропасть. В частнос­ти, в эссе "Перо, полотно и отрава" (1889) О. Уайльд пытается определить, является ли отличие художника от обывателей врожденной чертой, или это вынужденная необходимость, продиктованная потребностью в творчес­кой реализации. Здесь возникает вопрос, что понимать под реализацией. Если это количество написанных про­изведений, то художник сам превращается в обывателя, результатом деятельности которого становится матери­альное производство. Если же это провозглашение идей, отличных от существующих моральных догм, художник сродни преступнику, преступающему ханжеские законы. Необходимо отметить, что преступление О. Уайльд понимал двояко - как совершение злодеяний или как нарушение установленных законов. Такая же двойствен­ность характерна и для понимания английским эстетом греха - как религиозного или как социального проступка. Общие черты между преступником и художником он усматривает в оторванности от общества, самобытности и неподчинении существующим законам. По О. Уайльду, художник занимает особую нишу в социуме - отвергая моральные догмы, он повинуется единственному закону - закону искусства.

Для М. Кузмина определение художника как сверхчеловека чуждо. Напротив, он убежден, что "художник, как всякий человек, а может быть, и больше, чем кто бы то ни было, должен развивать себя и свои качества, быть совестливым, свободным и любящим ..." [3, с. 364]. Таким образом, художник, в его понимании - это обычный человек, с присущими ему чувствами и качествами, не чуждый добродетели. Отличие художника от публики, по М. Кузмину, состоит в том, что он формирует ее вкус и влияет на ее духовное формирование. Однако, он должен обладать чувством ответственности перед публикой и всегда помнить о своем влиянии: "Неизвестно ... в какой области жизни осуществится . действие и через какой промежуток времени даст росток то эмоциональное семя, которое неизбежно падает от каждого произведения искусства" [3, с. 376]. Влияние же художника заключается в том, чтобы "усиливать или пробуждать волю к жизни и приводить к приятию мира" [3, с. 376]. Отсюда следует важ­ное качество художника - способность распознавать прекрасное - общее как для О. Уайльда, так и для М. Кузмина.

В эстетической миниатюре "Отношение костюма к живописи" (1885) О. Уайльд подчеркивает, что "настоя­щий художник не дожидается, пока жизнь сделают для него живописной, но постоянно видит жизнь живопис­ною, при любых условиях ." [6, с. 93]. Именно умение замечать прекрасное в окружающей действительности и получать от этого эстетическое удовольствие, и отличает, по мнению О. Уайльда, художника от обывателя. В эссе "Упадок лжи" (1889) в качестве примера такого художника он называет О. де Бальзака, который "созидал жизнь, а не воспроизводил ее" [6, с. 226]. Более того, истинный художник в понимании О. Уайльда, способен преображать мир, придавать ему новые краски.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 


Похожие статьи

О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство