О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство - страница 60

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 

Байка являє собою один із найдавніших видів епічної творчості. Поєднуючи багатовікову обробку вже відо­мих античних сюжетів із пізнішими розробками в галузі поетичної мови і стилю в зображенні життєвих концеп­цій, спираючись на майже усталену композиційну будову і спробу використання українського фольклору, байка завжди викликала неабиякий інтерес українських письменників. У першій половині ХІХ ст. розпочинається но­вий етап у розвитку української байки, який передусім пов'язаний з іменами Г. Сковороди, П. Білецького-Но-сенка, П. Гулака-Артемовського, С. Писаревського, О. Рудиковського, Л. Боровиковського, О. Бодянського, Є. Гребінки, П. Кореницького, П. Писаревського та багатьох інших. Байка на етапі свого літературного становлення "стала своєрідним містком, який єднав бурлескну поезію і поезію серйозну, пафосну" [18, с. 41].

Для байки того часу склалися сприятливі обставини - "занепад феодально-кріпосницького ладу, що супро­воджувався, з одного боку, загостренням відносин між панівним класом і пригнобленим народом, а з другого боку - активізацією громадсько-культурного життя" [12, с. 40]. Популяризація теми відносин між поміщиками і народом послугували творчому вибуху в цій галузі.

Жанр байки став об'єктом уваги багатьох учених (Л. Виготський, Л. Віндт, М. Гаспаров, В. Жуковський, Г-Є. Лессінг, О. Потебня, В. Федоров та ін.), праці яких заклали основи літературознавчого студіювання байкар­ства. Байкарський доробок українських письменників розглядався під різними кутами зору. Українські вчені зро­били вагомий внесок у розробку теорії жанру (Б. Деркач, В. Косяченко, В. Крекотень, П. Хропко, Л. Безобразова), з'ясування природи байки (Ю. Клим'юк, В. Коваленко, О. Сидоренко), вивчення праць окремих митців (О. Банду­ра, Т. Білич, Л. Задорожня, В. Євдокимов, І. Пільгук, Т. Шевчук, І. Франко, О. Борзенко, Ю. Степанишина та ін.).

З-поміж наведеного доробку імен слід виокремити внесок В. Крекотня у дослідження байкарської традиції в Україні. У праці "Байки в українській літературі XVII-XVIII ст. " (1963) він приділив особливу увагу теоретич­ній основі еволюції жанру байки в давній українській літературі, позначив вектори перетину античної байки з українською байкарською традицією, відкривши тим самим перспективи подальших літературознавчих студій.

Серед ґрунтовних розвідок жанру байки останніх десятиріч можемо назвати працю Л. Піхтовнікової "Ево­люція німецької віршованої байки (ХІІІ - ХХ ст.): жанрово-стилістичні аспекти" (2000) [20] та публікації О. Дорогокуплі [13], [14], [15], [16], С. Ткачук [21], котрі присвячені окремим аспектам розвитку української байки кінця ХІХ-ХХ ст. Поза увагою дослідників залишилося питання ґенези давньоукраїнської байки, пов'язане з необхідністю висвітлення величезного пласту старої вітчизняної літератури.

"Несучи в собі значний заряд гумору і сатири, - констатує І. Скрипник, - а водночас і глибоких роздумів про поведінку і характер людини, про місце людини в суспільстві, постійно звертаючись до сучасності, спира­ючись на рідний фольклор, на здобутки вітчизняної та світової літератури, байка відкривала новій українській поезії дальший шлях до народності й реалізму, збагачувала її тематику, ідеї, художні засоби" [12, с. 41]. Нова українська байка використовувала як підґрунтя два види джерел: вже усталені байкарські сюжети відомих авто­рів (Езоп, Федр, Лафонтен, І. Красицький, І. Крилов, Г. Сковорода та ін.) і фольклорну скарбницю (прислів'я, приказки, казки, анекдоти). В. Крекотнем було зазначено: "Зіставлення різних варіантів одного і того ж сюжету показує, що запозичувані байки українськими авторами не механічно переписувалися, а більш-менш творчо пе­реказувалися, перероблялися" [19, с. 21]. Українські автори початку ХІХ ст. відходили від сухого переказу байок Езопа, привносячи в їх інтерпретацію оригінальність, колорит, самобутність, творчий підхід та авторську манеру викладу вже відомих сюжетів.

Мета нашого дослідження полягає у визначенні зв'язку запозичення класичного канону українськими байка­рями першої половини ХІХ ст. і з'ясуванні самобутності в тлумаченні ними традиційних байкарських сюжетів. Наукова новизна полягає у поглибленому компаративному аналізі античних сюжетів та їх художніх варіацій. Слід зауважити, що дослідження вчених обмежуються фактажем послуговування українськими авторами спад­щиною Езопа і до сьогодні немає спеціальних студій, присвячених цьому питанню.

Байки легендарного Езопа, безперечно, залишили вагомий слід у світовій традиції жанру. Відома дослідниця теорії жанру байки Л. Віндт у статті "Байка як літературний жанр" зазначила, що він важливий не як: ""Езоп у собі", а як той хоча б фіктивний Езоп, який є реальним вихідним пунктом і західної, і російської байки - і не тіль­ки в генетичному, хронологічному плані, але й як мірило і першоджерело, до котрого постійно повертаються"

[2, с. 91].

 

© Махова К. С., 2012Існування байки як складової поетик, риторик (Митрофан Довгалевський, Іларіон Ярошевицький, Тихон Олек­сандрович, Феофан Прокопович, Георгій Кониський), проповідей та полемічного письменства ("Апокрисис" (1598) Христофора Філалета, "Пересторога" (1605), "Ключ разуменія" (1659) Іоанникія Галятовського, "Огородок" (1671) та "Вінок" (1615) Антонія Радивиловського) вказувало на послаблене вираження її як самостійного жанру. Най­більшим досягненням у розробці жанру байки цього періоду вважається збірка Г. Сковороди "Басни Харьковские" (1769). В статті Б. Деркача і В. Косяченка "Жанр байки в українській літературі" зазначено, що "уперше на реалістич­ний ґрунт українська байка стає у творчості письменників передшевченківської доби - П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського і особливо Є. Гребінки" [10, с. 5]. Кожний із них здійснив вагомий внесок у розробку і становлення байки як літературного жанру в українській літературі, але слід наголосити, що байкарська творчість менш відомих письменників відіграє важливу роль у літературному процесі. Б. Деркач у вступній статті до книги "Українська до­жовтнева байка" (1966) зазначив, що "байкарська спадщина цих письменників (маються на увазі письменники пер­шої половини ХІХ ст. - К. М.) за своєю тематикою має здебільшого побутовий характер, однак у окремих творах уже підносяться соціальні питання, завдяки чому вони назавжди увійшли до класичного фонду української літератури і добре відомі нашому сучаснику" [11, с. 5]. Використання фольклору, поєднання творів із сучасним життям (побутом, змогою критикувати суспільні вади) забезпечили байці популярність як літературному жанру того часу.

Українські байки першої половини ХІХ ст. за змістом і формою поділяються на дві групи: соціально-сати­ричні і гумористично-дидактичні, побутові. До першої групи належать "... байки з розгорнутою фабулою (бай-ка-казка, власне байка) з сатиричними образами, соціальним змістом, виразною мораллю" [12, с. 43]; до другої - "байки-приказки, які становлять обробку народних приказок, прислів'їв та інших видів фольклору, мають дуже загальну мораль переважно морально-етичного змісту, здебільшого без конкретного адресата" [12, с. 43].

Створюючи нову сторінку в історії байки, українські байкарі, застосовуючи античні сюжети, давали їм нове життя. Підтвердження цієї ж думки можна знайти у статті Л. Віндт, де підкреслено, що "потраплячи на певний літературний ґрунт, як готовий, запозичений жанр, байка вростає в нього органічно, перекликаючись з іншими, суміжними жанрами, посилюючи та висуваючи свої сторони, які можуть виявитися співзвучними даному літе­ратурному середовищу" [2, с. 92].

Розглянемо зв'язок сюжетів-першоджерел та протосюжетів на прикладі байок деяких письменників першої половини ХІХ ст. Найпомітніше місце у творчому доробку П. Білецького-Носенка посідають байки: у збірці "При­казки в чотирьох частях" (1871) їх налічується 333. Він був одним із перших байкарів того часу. Як і багато інших користувався досвідом античної, російської, німецької, французької спадщини, писав свої оригінальні байки, про що свідчить передмова до збірки "Приказки в чотирьох частях", де він сам вказував на джерела своїх байок.

Байка П. Білецького-Носенка "Осел в процесії" яка виразно демонструє генетичний зв'язок інтерпретації сю­жету з езопівською "Осел зі статуєю на спині". Водночас вона має суттєві розбіжності в претексті і тлумаченні моралі байки. Так на відміну від античної байки, П. Білецький-Носенко більш деталізовано, надаючи, крім осно­вного, ще й синонімічні прізвиська ("Ушак", "Басуя"), зобразив осла, який надто розгордився, подумавши, що на­товп у "вербне воскресіння" кланяється йому, почав хвалитися перед Кіньми, котрі пояснили, що люди шанували саме свято, а не Осла: "Цур, Дурню! схаменись, се не тобі; вгамуй пиху погану, - се святу воздавали честь" [11, с. 55]. У Езопа причиною непорозуміння стала статуя, яку погонич надів на осла і їй вклонялися люди. Моралі цих байок різняться, український байкар використовує соціокультурний локалізм - "пан":

Езоп                                                            П. Білецький-Носенко

"Осел зі статуєю на спині"                                       "Осел в процесії"

"Байка показує, що люди, котрі вихваляються чужими за-      "Оте ж роїться так і навісному пану,

слугами, стають посміховиськом для всіх, хто з ними          Що сам не заслужив, породі чує лесть,

знайом" [4, с. 117].                           Байдуже, що мугир шапкує лиш жупану" [11, с. 56].

 

У байці "Гадюка да Терпуг" український байкар сам вказує на пряме запозичення езопівського сюжету: "Езоп пришив цю квітку вам." [11, с. 56]. Беручи за оригінал езопівську байку "Гадюка і Пила", але додаючи авторську оригінальність, діалогізацію, сюжетну лінію, П. Білецький-Носенко тільки змінює кінцівку й інтерпретацію моралі:Езоп "Гадюка і пила"

 

 

"Забралася гадюка в кузню і стала у всіх ковальських знарядь просити подачки; зібравши, що давали, підповзла вона до напилка і його теж попросила подати їй чого-не­будь. Але той заперечив їй так: "Дурна ти, видно, коли від мене поживи чекаєш: адже я не давати, а лише брати від усіх звик". Байка показує, що дурні ті, хто сподівається роз­житися у скнари" [4, с. 91]

П. Білецький-Носенко "Гадюка да терпуг"

"Розказують, колись Гадюка

Жила в сусідах в коваля...

Вона, голодная, залізла на верстат

Поїсти пошукать,

Аж там, вомісто страви,

Знайшла ковальські справи:

Ковадло, Вершляги, Підкови да Терпуг,...

Езоп пришив цю квітку вам, Єхидним головам,

Котрі ні до чого,

А так - аби кусать.

Ви сичитесь на всіх, на мертвого й живого,

Не правосудно й строго -

Од злості нападать.

А цнота вас нітрохи не боїться:

Вона для гадини бува твердій, чим криця" [11, с. 56-57]Ідентична основа сюжетної лінії вбачається в трактуванні українським байкарем байки "П'яниця да його жін­ка" із езопівською фабулою "Жінка і Чоловік-П'яниця". Зобразивши не просто тяжке сімейне життя, а зробивши особливий акцент саме на людській ваді: "У кожного є свій завітненький грішок, в який частенько завертає, не­світський сором, жах тому не помагає" [11, с. 58], П. Білецький-Носенко звертає увагу читача на те, що: "... пияку од вина хіба одучать пліть та справжня труна" [11, с. 59].

Закономірно виникає асоціативний зв'язок байки "Дворовий Пес і Голодний Вовк" з байкою Езопа "Вовк і Собака". Взявши за основу лаконічну інтерпретацію фабули Езопа, автор української байки зумів майстерно зо­бразити соціальну нерівність, розширив рамки потрактування езопівської ідеї, збагатив свій текст жвавими діало­гами, яскравими, смисловими деталями, наприклад, у зображенні нібито гарного життя й обов'язків хазяйського пса. Проте мораль в обох інтерпретаціях зводиться до того, що краще жити гірше, але бути вільною людиною: "на золотий ланцюг не проміняю волі" [11, с. 47].

До байкарів, які активно послуговувались езоповими сюжетами також належав Л. Боровиковський. Крім кла­сичної античної байки він спирався на І. Красицького та І. Крилова. "Чільне місце в байкарській спадщині Бо-ровиковського посідають твори з оригінальними і запозиченими з фольклорних джерел сюжетами, насамперед з народних приказок, прислів'їв, анекдотів" [11, с. 14]. Л. Боровиковський як байкар став відомий після виходу перших його 11 байок, надрукованих у "Ластівці" (1841), а згодом збірки "Байки і прибаютки" (1852). Завдяки його доробку в українській літературі затвердився новий тип байки - байка-приказка. "В цьому, - підкреслює Б. Деркач, - новаторський, самобутній характер його байкарської спадщини" [11, с. 14]. У вступній статті до книги "Боровиковський Л. І. Повне зібрання творів." укладачі С. Крижанівський та П. Ротач зазначили, що Л. Боровиковський "пішов шляхом Езопа., культивував коротку байку та прибаютку, стискуючи сюжет до краю, прагнучи подати не мораль, а скоріш афоризм, виражений найчастіше народним прислів'ям" [1, с. 35].

Про прямий зв'язок наслідування езопівської традиції свідчить байка "Смерть", що сягає коріння фабули "Старий та Смерть", в яких убачається однакова сюжетна лінія (Старик, нарубавши дрова, поніс їх додому, але ноша була заважка для нього. Стомившись, почав благати про смерть, але при її появі він сказав, що кликав її лише допомогти нести дрова) та інтерпретація моралі:

Езоп                                                              Л. Боровиковський

"Старий та Смерть" "Смерть"Байка показує, що всяка людина любить життя, який би він не був нещасний" [4, с. 81].


Як смерть далеко,

О Смерті думать легко,

А стане за плечима, -

У всіх нас страх з великими очима"

[1, с. 149].До цього принципу запозичення відноситься байка "Брехня" Л. Боровиковського й антична - "Пастух-жартів-ник", фабульна основа яких зовсім ідентична. Це байки про вівчаря, який завжди брехав про напад на його отару, а коли дійсно біда прийшла, люди не прийшли на допомогу, подумавши, що це знову жарт.

Наведемо для прикладу спосіб викладу й інтерпретації сюжету в байці Езопа "Вовк та вівчарі" та в генетично залежній від неї однойменній байці Л. Боровиковського:Езоп "Вовк та Вівчарі"

 

 

(Плутарх, "Бенкет семи мудреців")

"Езоп розповів таку байку: побачив вовк, як вівчарі у сво­єму наметі куштують вівцю, він підійшов ближче і сказав: "А який би ви підняли галас, якщо на вашому місці був я" [4, с. 178].

Л. Боровиковський "Вовк і вівчарі"

"Вовк, ідучи поуз кошару,

Крізь тин заглянув на отару

І бачить, що в дворі,

Піймавши барана, спокійно Вівчарі,

Линтвар злупивши, потрошили;

Собаки коло них ватагою лежать,

Всі дивляться і всі мовчать,

Коли б тоді на сміх одна хоть забрехала!..

Вовк думає: "Яка то правда в світі стала:

Який би ґвалт і крик зробивсь,

Якби так коло барана я заходивсь"" [11, с. 147].Це приклад байок зі спільною сюжетною лінією, український байкар додав незначну кількість художніх дета­лей, які суттєво не змінили зміст інтерпретації тексту.

У спадщині Л. Боровиковського є байки, яким характерні незначні відмінності у сюжетній будові античної байки, але вони мають прямий зв'язок з античною літературною традицією, наприклад, байка "Лев і Миша" та однойменна байка Езопа. Езоп розповів, як Лев, схопивши Мишу, хотів її з'їсти, але вона благала відпустити і обіцяла відплатити добром. Лев недовірливо погодився. Але коли Лев потрапив до мисливців, Миша врятувала його від пастки, зреагувавши на його стони. Л. Боровиковський, хоча і звів текст фабули до двох речень, проте майстерно зобразив всю суть моралі, передавши кількома словами, що наша доля настільки непередбачувана, що іноді найсильніші потребують допомоги слабкіших.

Байку Л. Боровиковського "Пані" й езопівську "Пані і її прислуга", "Два лембики" і байку античного періоду "Глиняний і Мідний Горщик" можна розглядати як художню переробку езопівського тексту з переосмисленням основи змістової структури класичних взірців. Так, у байці "Пані" Л. Боровиковський змінив фабулу і принцип художньої інтерпретації, чим порушив соціальну тему, а саме відносини між панами та селянами. В байці Езопарозповідається про півника, завдяки якому Пані будила служниць на роботу, але їм це не подобалося. Вони вирі­шили його вбити, чим зробили собі ще гірше, оскільки, не знаючи часу, тепер будила їх ще раніше). Український байкар, взявши за основу байку Езопа, змінив сюжет:

"Розбились дзиґарі, проклята стрілка стала.

А Пані, дивлячись, не їла і не спала

(Пани ж все роблять по часах).

Нема поправи в дзиґарях.

А Пані? Пані не дивилась:

Як зголодалась - і наїлась,

А після їжі й на кровать,

Та й спать" [1, с. 109]

Героїня байки Л. Боровиковського як представниця панської верстви суспільства того часу думає тільки про свій душевний спокій і ситість, незважаючи на те, що за периметром її інтересів існує життя простого народу.

Лаконізм, живість, майже відсутня алегорія і сатира простежуються як авторський принцип байкарської тра­диції Л. Боровиковського.

Одне з почесних місць серед байкарів ХІХ ст. посідає Є. Гребінка. Українські дослідники стверджують: "Най­визначніше місце в художньому доробку Гребінки українською мовою належить байкам" [17, с. 185]. Є. Гребін­ка, спираючись на досягнення світового байкарства, вдало використовуючи вже існуючі українські, російські традиції, створив 27 "глибоко самобутніх, оригінальних творів цього жанру" [17, с. 185]. Найбільшу славу йому принесли "Малороссийские приказки" (1834), (1836). Більшість байок Є. Гребінки написано в стилі просвітниць­кого реалізму. Вони відображають демократичний настрій, соціальні і національні питання, "спрямовані проти сваволі й насильства, беззаконня й несправедливості, що панували в тогочасному суспільстві" [17, с. 187]. Є. Гре­бінка, - наголошують дослідники, - "розширив жанрові межі байки, урізноманітнив її форми (казка й гумореска, драматична сценка й жартівливе оповідання); він майстерно динамізував сюжет байкового твору, збагатив його образно-поетичну систему, наснаживши виразним національним колоритом" [17, с. 191].

У байці про "Сонце і Вітер" розгортається ідентичний сценарій з Езопівською байкою (Сонце і Вітер спереча­лися, хто сильніший, і вирішили той з них переможе, хто змусить роздягтися людину в дорозі. Сильно почав дути Вітер, але людина тільки ще більше ховалася в одежу, а Сонце припекло - людина роздяглася, і Сонце одержало перемогу в спорі), але українська байка збагачена національним оформленням, на що вказує вживання соціокуль-турних локалізмів: "козак" замість езопівської "людини". За цілком аналогічним сценарієм розгортається сюжет байки Є. Гребінки "Ворона і Ягня" із фабулою Езопа "Орел, Галка і Пастух". Перша майже повністю репродукує античний сюжет: Ворона, побачивши, як орел схопив ягня, позаздрила і захотіла зробити те саме. Її жертвою став баран. Але вона тільки заплуталась у його руні, їй на допомогу прибіг вівчар. Український байкар, крім зміни назви, насичив свою байку художньою самобутністю, зробивши авторський акцент на моралі:

"Мабуть, господь так світ создав,

Що менший там не втне, де більший геть-то зможе,

Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже,

Щоб крилець хто не обчухрав" [5, с. 66].

Байку про "Лебедя і Гуся" можна розглядати як повну художню переробку античного зразка. Змінивши сю­жет цілком, Є. Гребінка залишив головну суть цієї байки, показавши в образі Лебедя, обмазаного брудом, укра­їнський народ, залишив йому всю міць своєї волевої сутності (незважаючи ні нащо, народ має можливість ви­плутатися з будь-якого тяжкого становища).

Проведене дослідження дозволило встановити генетичні зв'язки байкарського доробку українських письмен­ників першої половини ХІХ ст. з класичними традиціями жанру. Ознаками байки цього періоду є докладність, деталізація оповіді, діалогізація, мотивування вчинків персонажів. Характер художньої рецепції українськими байкарями байок Езопа свідчить про оригінальність та творчий підхід авторів до усвідомлення античних сю­жетів. Кожен із них зробив вагомий внесок у розробку байки як самостійного жанру на сторінках української літератури. Вони відобразили основні риси просвітительського романтизму, порушивши соціальні й національ­но-побутові проблеми, викривши беззаконня й несправедливість, надавши всьому цьому національний колорит.

Перспективними напрямками подальшого студіювання української байки першої половини ХІХ ст. є вивчен­ня й аналіз характеру взаємовпливу українських, російських та польських байкарів.

Література:

1.Боровиковський Л. І. Повне зібрання творів. Балади. Пісні. Думи. Байки й прибаютки. Приказки та загадки. Твори й переклади російською мовою. Листи. - К. : Наукова думка, 1967. - 280 с.

2.Виндт Л. Ю. Басня как литературный жанр // Поэтика. Сборник статей. - Л. : Academia, 1927. - Вып. 3. -С. 87 - 101.

3.Гаспаров М. Л. Античная литературная баня (Федр и Бабрий). - М. : Наука, 1971. - 280 с.

4.Гаспаров М. Л. Басни Эзопа. - М. : Наука, 1968. - 320 с.

5.Гребінка Є. П. Твори: В 5-ти т. / Упорядкування, підготовка текстів, вступна стаття і примітки Зубкова С. Д. -К. : Держ. видав. худож. літ., 1957. - Т. 1. - 424 с.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 


Похожие статьи

О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство