О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство - страница 79

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 

Пильна увага Марінічевої до української жіночої прози сприяла появі також російськомовних Марії Матіос і Євгенії Кононенко. У співавторстві із Світланою Соложенкіною перекладений роман Матіос "Даруся сладкая", оприлюднений разом зі збірником "Нация" (М. : Братонеж, 2007). В 2008 році журнал "Дружба народов" надру­кував адаптації Марінічевої оповідань Кононенко "Поцелуй в попку", "Полтора Григорюка", "Колоссальный сю­жет". Наступного року вийшла російською мовою книжка Кононенко "Без мужика" (М. : Флюид, 2009). Згадаймо також оприлюднене "Дружбой народов" оповідання Кононенко "Два билета в оперу" (2011) в перекладі Бражкіної.

На хвилі інтересу до молодої літератури з'явилися переклади великої прози Наталки Сняданко: "Коллекция страстей, или Приключения молодой украинки" (переклад Баблояна, М. : Идея-Пресс, 2005), "Чабрец в молоке" (переклад Баблояна і Ольги Сінюгіної, "Новый мир", 2011), "Агатангел, или синдром стерильности" (їх же, М. : Флюид, 2008); Любка Дереша: "Немного тьмы" (переклад Костянтина Бєляєва, Х. : Фолио, 2009), Ірени Карпи: "Супермаркет Одиночества" (переклад Г. О. Рухліна, СПб. : Амфора, 2007).

Серед нових перекладів - також переспів уривку з роману "Вечірній мед" Костя Москальця, виконаний Марі-нічевою і Тетяною Савченко, "С ангелом на плече" ("Дружба народов", 2010).

Запитанними в літпроцесі новітньої Росії - як то видно з літературно-критичних баталій, кількості перекладів, різноманіття видавництв і перекладачів, що зацікавилися українськими творами - виявилася тексти трьох авто­рів: Сергія Жадана, Тараса Прохаська і Тані Малярчук.

Переклади з Жадана публікуються в альманах і журналах (говоримо виключно про прозу): "Никогда не ин­тересуйся политикой. Отрывок из Anarchy in the UKR" (переклад Марінічевої, "Компьютерра", 2005), "Владе­лец лучшего клуба для геев. Быль" (переклад Бражкіної, "Новый мир", 2007), "Порно" (переклад Пустогарова, "Дружба народов", 2007), "Специфика контрабанды внутренних органов", "Баллада о Билле и Монике" (його ж, "Новый мир", 2008), "Паспорт моряка" (переклад Бражкіної, "Новый мир", 2009), "Красный Элвис. Повесть" (переклад Євгенії Чуприної, "Зарубежные записки", 2009), "Динамо Харьков", "Любовь во времена дефолта", "Процент самоубийств среди клоунов" (переклад Лариси Щиголь, "Зарубежные записки", 2009). Виходять так само окремими книжками: "Депеш мод" (переклад Бражкіної, СПб: Амфора, 2005), "Anarchy in the UKR" (пере­клад Баблояна. СПб: Амфора, 2008), "Красный Элвис" (переклад Баблояна, Бражкіної, Сіда, Пустогарова, Чупри-ної, СПб: Амфора, 2009). Варто згадати скандал, пов'язаний із виданням "Депеш мод" в петербурзькій "Амфорі". Книжку було оприлюднене; але ані ім'я перекладачки, ані те, що це є перекладеним з українською мови твором, ніде зазначено не було. Акт вельми показовий для побутування прози Жадана в Росії.

Проза Малярчук представлена виключно адаптаціями Марінічевої, проте публікується вона в престижних з погляду стратегій успіху російського літпроцесу "товстих" журналах, як от, скажімо, "Новый мир", який останні два-три роки є щільно орієнтованим на сучасну українську літературу: "Aurelia aurita" ("Дружба народов", 2010), "Я и моя священная корова" ("Новый мир", 2008), "Ворон", "Цветка и ее я" (там само, 2009), "Лав-из", "Покажи мне свою Европу, и я скажу, кто ты" (там само, 2010), "Зверослов" (там само, 2011).

Проза Прохаська російською мовою публікувалася в антології "Галицкий Стоунхендж" (М. : Э. Ра, 2003): сюди увійшли фрагменти з роману "Інші дні Анни" та з "FM Галичина" в перекладі Пустогарова. В часопису "TextOnly" була оприлюднена адаптація російською мовою нарису "Странная болезнь сердца" (2010), виконана Марінічевою і Баблояном. Перша книжка перекладів з Прохаська - до неї увійшли роман "НепрОсті", цикли "З цього можна зробити кілька оповідань" та "Як я перестав бути письменником" в переспівах Рафаеля Левчина, Ельвіни Зельцман і Баблояна - вийшла під назвою "НепрОстые" (М. : Ad marginem, 2009); за версією щотижневої газети "Книжное обозрение" вона була визнана кращою книжкою перекладів за 2009 рік.

Імена перекладачів з української на російську в наведених переліках знову і знову повторюються не випадко­во. Так, попри зростаючий попит на адаптовану російською мовою українську прозу, коло цих авторів - більш ніж обмежене. Та й функціонують вони в галузі художнього перекладу не як літератори, а переважно в ролі по­пуляризаторів української культури. Виключна більшість згаданих перекладачів не є білінгвами. Їхня українська мова "вивчена", удосконалена іноземна. Навіть якщо йдеться про авторів, які практикують в Україні, як от Ба-блоян. Здається, ця "штучність" стає основою для адекватного сприйняття їхніх робіт російським читачем: чим більше твір виглядає як переклад, тим легше сприймається він в якості факту Іншої культури. Втім, і розголос в критиці, який набувають ті чи інші книжки перекладів, залежить цілком і повністю від активності перекладача як культуртрейгера. Скажімо, Марінічева є регулярним дописувачем журналу "Новый мир": в своїх серійних публікаціях - "Книжкова поличка Олени Марінічевою" - вона, зокрема, знайомить російського читача з новин­ками українського книжкового ринку, повідомляє де можна їхні переклади прочитати і який статус згадані твори мають в оригінальній літературі. До прикладу, відповідна публікація у січні минулого року насамперед озвучує мотивацію колумністки-перекладачки: "Нова українська проза - літературний феномен, чи не найпотужніше випромінювання соціально-естетичної енергії, яке склалося на пострадянському просторі, - в Україні, що отри­мала незалежність. Феномен, який, сподіваюсь, російський читач ще опанує: нова українська мова складна для адекватного перекладу, її начебто простота і близькість до російської вкрай оманливі" [4, c. 199]. Для ілюстрація наведеного твердження про нову українську мову нової української прози часів Незалежності залучається огляд, почасти реферування "Музею покинутих секретів" Забужко, "Там, де Південь" Ульяненка, "Досвід коронації" Москальця, "Ворошиловоград" Жадана, "Вирвані сторінки з автобіографії" Матіос, збірник "Сновиди" тощо. Вибір презентованих творів не так тенденційний, як очевидний з позицій виробництва канонів.

Варто трохи зупинитися на згаданій антології "Галицкий Стоунхендж", вона варта уваги. Видання антологій, очевидно, - більш ніж успішний прагматичний акт, якщо мати на меті познайомити читача з іншомовною мало­відомої літературою, та разом з тим підняти об'єми продажів відповідних перекладів (в антології публікуються зазвичай незначні презентаційні фрагменти великої прози, яка згодом виходить окремим виданням). Між тим ця антологія української прози в Росії - випадок безпрецедентний. До "Галицкого Стоунхенджа" - об'ємом близько 150 сторінок - увійшли твори чотирьох письменників, які визначили станіславський феномен: Єшкілєва, Про-хаська, Ізрика, Андруховича (останній представлений тут новим щодо роботи Бражкіної та Сіда варіантом "по­шматованої" "Перверзії"). Всі переклади виконані укладачем аналогії Андрієм Пустогаровим. Як авторський проект ця публікація не отримала продовження у вигляді серій видань; як маргінальний проект, за яким не стояло потужне видавництво (книжка видана у видавничому співтоваристві А. Богатих та Е. Ракитськой), не набула під­тримки у професійній пресі. Чи не єдиним відгуком на цю публікацію була репліка з українського боку: рецензія Жадана в газеті "Дзеркало тижня" [3] - більш ніж скептична щодо перекладацької професійності Пустогарова і адекватності його видавничих практик теперішній культурній ситуації як Росії, так і України. Втім, озвучена у передмові до збірника думка про сучасну українську прозу як органічну складову європейського літературного потоку актуалізується майже у всіх дискусіях, які супроводжують появу чергового перекладу української про­зи російською мовою. Зі зміною контексту, ясна річ (від "Прохасько - український Маркерс" до "Прохасько -сучасний Саша Соколов"), але не лише в якості вдалого риторичного ходу. Втім, сучасна українська проза так само сприймається російським читачем в сукупності європейської, як і засвоюється в якості пострадянської: для прикладу звернемо на реакцію Юрія Володарського на книжку перекладів Жадана: "Після публікації "Красного Элвиса" про Сергія Жадана можна говорити не тільки як про лідера нової української літератури, а й як про одно­го з найяскравіших молодих письменників всього пострадянського простору" [2].Російська експертна літературно-критична думка в оцінці перекладів сучасної української прози зупиняється на двох дискурсивних прийомах: вона або наголошує тематичну, ідейну і стильову екзотичність вихідного твору для культури-акцептора або акцентує їхні типологічні сходження, передусім, історико-культурні. Відповідно, "героєм" першого підходу стає Прохасько, другого - Жадан. Продовжимо цитату з відгуку Володарського, яка прямо відбиває ті видавничі стратегії, що сприяють популярності перекладів з Жадана в Росії: "Нові - це соціо-культурні колізії Юрія Андруховича, феміністичні маніфести Оксани Забужко, карпатський колорит Тараса Про-хаська. У цих "українськість" - невід'ємна риса, ключова характеристика. Інша справа в дошку свій Жадан. Якщо з "Гімну демократичної молоді" прибрати географічні реалії, можна подумати, що дія відбувається не в Харкові, а в якомусь Ростові чи Саратові" [2]. І друга цитата навздогін - з рецензії Урицького, якому йдеться про згадане замовчування видавництвом "Амфора" перекладеного статусу творів Жадана: "Мерзенна хитрість "Амфори" певним чином пов'язана із характером прози Жадана, оскільки нема в ній нічого специфічно "українського", жодної вишиванки, ніяких галушок, білених хаток і національних комплексів" [7, с. 210]. Важливим в цих двох висловлюваннях є не те, що проза Жадана не сприймається ані як перекладена, ані як іноземна, а те, якою на дум­ку російського реципієнта є українська проза як іноземна. І уявлення це є дещо суперечливим на перший погляд: з одного боку фемінізм та Європа, з іншого - вишиванки і карпатський колорит. Це протиріччя цілком діалек­тично долається, якщо звернути на те, що контактні зв'язки культур (літературні переклади, зокрема) в процесах глобалізації реалізуються цілком в межах практик комерціалізації розбіжності. Очевидно, що швидше привабить споживача нове, але достатньо впізнаване для того, щоб зацікавленість екзотичним не переросла в шок чужості. В такому контексті протиставлення тотожності й знаковості правомірне, але лише в якості "розбіжності" всере­дині самої себе. Розбіжністю такого кшталту для рецепції української прози російською культурою стає, зокрема, уявлення про історію, навіть не так про певні факти "спільного" історичного минулого - що було б очікувано, -як про різницю у відтворенні історії як процесу. В українській прозі, - зазначає російській експертний читач, - на відміну від сучасної російської єдиною реальністю, єдиним внутрішнім моностилем є внутрішній час героя - в такому сенсі вона є водночас такою, що творить міф та підпорядковується його закону. Кілька показових цитат: "Дивовижна і майже забута теперішніми російським письменниками можливість писати начебто з чистого листа і будувати ці світи переконливими. (.). Маленький і віднесений вітром герой (російської історичної літератури останнього часу - Г. У.) поміщений всередині величезного важкого травматичного щодо нього часу. В той час як у Прохаська внутрішній час героїв і внутрішня час оповіді не тільки суголосні зовнішнього більшому часу, але інколи повністю всотують його" (це міркування Олександра Гаврилова) [8], "Епохи і культури нагадують у нього (Прохаська - Г. У.) такий собі шаровий пиріг по-галицькі. Будь-які, химерно-барочні шматки цього пирога зробили би честь автору "Хазарського словника"; інші здаються кумедною пародією на авантюрне чтиво на­ціоналістичного кшталту: про лютих карпатських сепаратистів, ОУНівських-героїв диверсантів" [5], "Манера Матіос розпізнається моментально - і, далебі, не через якусь надмірну оригінальність, а завдяки очевидної прина­лежності до впливової традиції в літературі ХХ ст. Я маю на увазі всі різновиди літературного регіоналізму - від Фолкнера, Бабеля і Шолохова до Кавабати, Маркеса і Айтматова" [1].

Отже, контактні зв'язки між українською та російською культурою у такому своєму різновиді як літератур­ний переклад тривають, але мають характер несистемний, спорадичний, зумовлений не внутрішньо літературни­ми, а зовнішніми щодо словесності процесами. Тож відсутня і будь-яка системність у рецепції української прози: кожен новий перекладений твір сприймається російським читачем як суто новаторській. Він охоче "легітимуєть­ся" в російській літературі, але виключно за рахунок відкидання традиції, котру оригінальний твір репрезентує і котра в перекладеному залишається непоміченою.

Література:

1.Бак Д. Карпатский блюз с перцем и кровью / Дмитрий Бак // Новый мир. - 2008. - № 12. - С. 184-187.

2.Володарский Ю. Красный на оранжевом / Юрий Володарский // Частный корреспондент. - 2009. - 11 декабря.

3.Жадан С. Галицький роллінг стоунз / Сергій Жадан // Дзеркало тижня. - 2003. - № 29 (2 серпня).

4.Книжная полка Елены Мариничевой // Новый мир. - 2011. - № 1. - С. 199-206.

5.Мирошкин А. Роман-миф "горного философа" Тараса Прохасько / Андрей Мирошкин // НГ-ExLibris. -2009. - 27 августа.

6.Улюра Г. Рецепція роману О. Забужко "Польові дослідження... " в білоруській і російській культурі / Ганна Улюра // Літературна компаративістика. - Вип. ІІІ. - Ч. ІІ. - К. : ВД Стилос, 2008. - С. 214-229.

7.Урицкий А. Не приходя в сознание / Андрей Урицкий // Знамя. - 2006. - № 8. - С. 210-211.

Фанайлова Е. "НепрОстые" истории / Елена Фанайлова // Радио Свобода. - 2010. - 5 ноября. - [режим доступу : http://www.svobodanews.ru/content/article/2211576.html].УДК 801.81

Халюк Л.,

ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України

УСНЕ НАРОДНЕ ОПОВІДАННЯ В СУЧАСНІЙ ФОЛЬКЛОРИСТИЦІ

У статті проаналізовано теоретичні праці, присвячені вивченню усного народного оповідання. Розглянуто феномен усного оповідання та його форм (меморат, фабулат). Ключові слова: усне оповідання, фольклор, меморат, фабулат.

В статье проанализировано теоретические труды, посвященные изучению устного народного рассказа. Расс­мотрено феномен устного рассказа и его форм (меморат, фабулат). Ключевые слова: устный рассказ, фольклор, меморат, фабулат.

The paper focuses on the theoretical works which are devoted to the study of oral folk story. The phenomenon of the oral story and its forms (memorate, fabulate) are considered. Keywords: oral story, folklore, memorate, fabulate.

У ХХ столітті усні народні оповідання стали об'єктом вивчення фольклористів, соціологів, психологів та антропологів. Цьому сприяли два основні фактори. По-перше, у них побачили важливе джерело вивчення фено­мену повсякденного життя й культури, об'єктивізоване в оповідній формі. По-друге, розповіді людей про своє життя допомагають зрозуміти суспільні явища загального характеру, оскільки їх змістове наповнення визнача­ється особистим досвідом конкретної людини та ідеологією соціальної групи.

Майже впродовж цілого ХХ століття так звана неказкова проза вивчалася вкрай вибірково. Упередженість та небажання вивчати певні явища - через ідеологічні міркування або перестороги іншого характеру - зумовили неповноту сучасних наукових знань про цілі пласти українського прозового фольклору. Особливо болюче це по­значилося на розвідках у царині сучасної прозової творчості, "нетрадиційні" вияви якої не вкладалися в рамки класичної жанрової системи [7, с. 129-130].

Варто відзначити що фольклористика переважно користувалася народною термінологією на означення опо­відань: "бесіди", "приповістки" "оповідки", "оповіді", "історії", "притчі", "бувальщини" та ін. Проте за давністю та сталістю вживання найпоширенішим є термін "оповідання" [24, с. 16].

Систематичне збирання та видання української "народної документалістики" розпочалося із середини ХІХ століття. Так, у 1847 році вийшов друком збірник "Украинские народные предания", упорядкований П. Кулішем [33], а у 1856 і 1857 роках - два томи "Записок о Южной Руси", де було надруковано й усні народні оповідання та спогади [19].

У 70-х роках ХІХ століття було розроблено наукові засади збирання й дослідження народних оповідань. Усні оповідання стали предметом уваги таких збирачів, як І. та П. Рудченки, І. Манжура, Я. Новицький, А. Димін-ський, М. Білозерський, П. Мартинович, П. Чубинський та ін. Однак до фундаментальних збірників народної прози того часу усні народні оповідання потрапляли спорадично. До того ж їх розміщували поряд, а іноді й упе­реміж з казками, легендами, переказами та анекдотами.

Першу спробу наукової класифікації народної прози, до якої були зараховані й усні народні оповідання, здій­снив у 1876 році М. Драгоманов у збірнику "Малорусские народные предания и рассказы" [22]. Учений поділяє фольклорну прозу на три великі групи: 1) "матеріали народної науки, знань і понять, хоча б іноді виражених у художній напівфантастичній формі" [12, с. ХХІ]; 2) "народне мистецтво з метою суто естетичною" (казки) [12, с. ХХІІ]; 3) билини й перекази.

Усні народні оповідання М. Драгоманов не виділяє окремо і вміщує їх у першу та третю групи. Класифікацію народної прози М. Драгоманова тривалий час використовували такі українські вчені, як Б. Грінченко, В. Антоно­вич, В. Гнатюк, І. Франко. Але вже тоді І. Франко у своїх теоретичних розробках (зокрема, в передмові до збірки "Галицькі народні казки") підтримував принцип розподілу матеріалу за літературними формами [9, с. 1].

В українській фольклористиці 20-х років ХХ століття науковці виокремили такі різновиди народних опові­дань: оповідання-спогади, новели та фабульні оповідання [26, с. 9]. Так, оповідання-спогади українські фолькло­ристи зараховують до периферії фольклору і розглядають їх поза традиційними видами народної творчості [20,

с. 75].

Новим етапом у вивченні усних оповідань стали 30-ті роки ХХ століття. У цей час активно працювали такі російські дослідники, як С. Мірер, В. Боровик, В. Круп'янська, Б. Сидельников, Н. Комовська, Ю. Соколов, А. Астахова, М. Азадовський та ін.

Поряд з терміном "народне оповідання" ("народный рассказ") у російській фольклористиці широко вживався термін "сказ". Так, Н. Комовська вважає, що "сказ" - це "поетичний твір усної народної творчості про яку-небудь подію чи факт із реального життя" [17, с. 54]. Подібне визначення "сказу" подають В. Круп'янська та Б. Сидель-ников у статті "Усний народний сказ" ("Устный народный сказ").

Суттєві корективи в інтерпретацію усних оповідань вніс Ю. Соколов - учений зі значним практичним до­свідом у вивченні функціонування народної прози в її природних виявах, аналітик і теоретик уснопоетичної творчості народу. Дослідник звертав увагу на надзвичайну поширеність усних наративів у народному побуті як форми осмислення важливих суспільних подій [32, с. 507]. Проте, наголошуючи водночас на значимості опові­дань як історичних документів, на близькості їхньої поетики (стилю, композиції) до поетики неказкової прози і навіть побутової казки та анекдоту, вчений виніс їх на "периферію фольклору" [32, с. 508].

 

© Халюк Л, 2012У повоєнні роки сфера вивчення усних спогадів значно розширилася: до них, як і раніше, активно зверталися історики, фольклористи, по-новому їх почали використовувати в літературі, зокрема, в літературній документа-лістиці, яка на цій основі, застосовуючи фольклористичну методику записування, створила новий літературний жанр - "репортаж-спогад з місця історичної події" [1, с. 52].

В українській та російській фольклористиці у 1950-х роках намітився якісно новий етап вивчення тогочасних фольклорних процесів. У коло активно обговорюваних питань неодмінно потрапляли усні народні оповідання. Особливої уваги надавали питанням систематизації, виявленню специфіки неказкової прози, оскільки тут, на думку вчених, простежувався найбільший суб'єктивізм в інтерпретації багатьох явищ народної творчості.

Більшість російських фольклористів і надалі розробляли тезу фольклорності усних народних оповідань, сфор­мульовану в 1930-х роках. Проте з часом змістилися акценти у вивченні об'єкта дослідження. Якщо в 1930-х роках поняття " усні народні оповідання" обмежувалося виключно усними спогадами, оповідями про життєві реалії, то в повоєнний час його зміст суттєво розширився, охоплюючи ледь не всю казкову прозу, з одного боку, та усні спогади інформативного характеру, з другого [5, с. 132-177].

Протягом 1950-х років російські фольклористи продовжували розробляти поняття "сказ" [16, с. 119]. В одно­му випадку стверджувалося, що "сказ" узагальнено-художньо зображує дійсність, і тому його необхідно "відді­лити від простого побутового оповідання або оповідання-спогаду на суспільні теми" [30, с. 136], а в іншому - він ототожнювався зі звичайними спогадами [18, с. 321].

Значну цінність для розв'язання проблеми жанрового визначення усних народних оповідань мають праці та­ких російських учених, як Л. Бараг, М. Меєрович, Л. Домановський, А. Гончарова та ін.

Більш обережним щодо визначення художньої природи усних народних оповідань та їх зарахування до фоль­клорної системи був В. Пропп, поділяючи весь масив народної прози на "такі твори, у правдивість змісту яких не вірять" (усі тексти казкового типу), "і такі, у правдивість змісту яких вірять" [29, с. 43]. Усю неказкову прозу В. Пропп поділив на такі жанри: етіологічні оповідання, бувальщини, легенди, історичні перекази, сказання [28, с. 52]. Варто також зазначити, що дослідник ставить питання про приналежність до фольклору звичайних опо­відань про життя, спогадів, оповідань про незвичайні зустрічі або події. Суттєвою відмінністю таких оповідань є те, - зазначає дослідник, - що це оповідання очевидців про реальні події.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 


Похожие статьи

О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство