О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство - страница 80

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 

Усні народні оповідання також вивчав В. Гусєв, який зазначив, що "жанром усного оповідання називаємо художні оповіді, що побутують у народі, про сучасні події (у широкому значенні цього слова, тобто які не стали історичним минулим, передані у спогадах від попереднього покоління), що відбулися в дійсності (чи буцімто дійсні) та відобразилися й оформилися в уяві оповідача, набувши елементів художньої вигадки й образного ви­раження, що здійснює емоційний вплив на слухача" [11, с. 129].

Значним кроком уперед у фольклористиці була класифікація жанрів неказкової прози, запропонована К. Чи-стовим. У 1962 році, після гарячих дискусій про стан фольклору, він формулює свою концепцію історико-куль-турного вивчення народної творчості в сучасних умовах, з урахуванням усіх факторів, що впливають на цей про­цес. На думку дослідника, прозовий фольклор не можна диференціювати, беручи за жанрову ознаку наявність чи відсутність домислу. К. Чистов поділяє усю усну прозу на дві групи: 1) жанри із чітко визначеною естетичною функцією (усі різновиди казки, притчі, небилиці, анекдоту) і 2) жанри, у яких будь-які позаестетичні функції відіграють основну роль [36, с. 5]. До останніх, на думку К. Чистова, належать перекази, легенди, "скази", бу­вальщини, усні оповідання тощо. До того ж він підкреслював, що ці твори не сприймаються оповідачами і слу­хачами як художні. Учений вважав, що вони виконують практичну функцію - здійснюють передачу історичних, політичних, побутових або інших повідомлень чи новин. За аналогією до прикладного мистецтва, яке призначене надавати художньої форми побутовим предметам, цю сферу народної художньої прози можна було б умовно називати прикладною. Дослідник, беручи за основу морфологічну класифікацію К. В. Сидова, підкреслює, що плітки й поголоски, меморати і фабулати являють собою не жанри, а форми побутування неказкової фольклорної прози, відтак кожний окремий твір може виступати в одному із жанрів (переказ, легенда, бувальщина і т. д.) або у формі, яка містить їхні елементи [37, с. 11]. Тим самим К. Чистов указує на ситуативну залежність від реальних умов спілкування виконавця та слухача, характеру жанрового побутування фольклорної прози.

У практиці багатьох зарубіжних країн пріоритет у висвітленні питання, яке розглядається у даній статті, на­давався ставленню оповідача до власної розповіді. Вперше такий підхід запропонував німецький фольклорист К. В. Сидов, який провів розрізнення між меморатом і фабулатом, як головними різновидами неказкового прозового фольклору [4, с. 183]. До найважливіших категорій він зараховував:

1) меморат - суто особисте оповідання власного переживання;

2) фабулат - фабуляризоване, насичене фантазією повідомлення про подію;

3) хронікат - рудиментарний історичний переказ, що передається радше як пояснення.

Теорія К. В. Сидова стимулювали багаторічну дискусію про значення, співвідношення та доцільність запро­понованих ним термінів. Учені сперечалися, чи можуть особисті розповіді бути предметом фольклористики, чи є вони самостійним жанром, піджанром чи системою жанрів [40, с. 43].

Серед німецьких учених докладніше на мемораті та фабулаті спинився Г. Гранберг, який у 1935 році вказав на за­лежність меморату від географічного середовища, виду діяльності та способу життя людей. Отже, дослідник звернув увагу на те, що ми сьогодні називаємо соціальним, професійним фольклором. На його думку, попри те, що змістом меморату є розповідь про особисту подію з життя оповідача, вона тісно пов'язана з віруваннями, поширеними в даній місцевості [44, с. 297]. Що ж до терміну "фабулат", то він у трактуванні Г. Гранберга є синонімом слова "легенда".

Ще один німецький учений Х. Тільхаген погоджувався з визначеннями меморату і фабулату, які подав К. В. Сидов, і витлумачив їх у тому сенсі, що сукупність народних вірувань, віддзеркалюючись у свідомості од­нієї людини, дає меморат, а віддзеркалюючись у загальнонародному сприйнятті - фабулат. На відміну від К. В.Сидова, Х. Тільхаген вважав, що хронікальні повідомлення теж можуть розглядатися як меморати. Стосовно останніх дослідник підкреслив, що меморати - це певні утворення, які час від часу змінюються як за змістом, так і за формою [4, с. 184].

Різновиди категорій прози, на думку російських дослідників, виникають із суспільної функції, яку оповідання виконує серед конкретної групи людей, а також з типу повідомлення, у якому воно функціонує. Тому В. Гусєв вбачав у мемораті відповідник народних мемуарів, лише усно розповсюджуваних. С. Азбелєв називає меморатом "усне оповідання, що передає власні спогади виконавця про факти з його життя, тобто про події, учасником чи очевидцем яких був сам оповідач" [3, с. 138]. Дане визначення може бути віднесено до жанру усного оповідання, зокрема, до одного з його видів - автобіографічного, оскільки твори даної групи охоплюють події з життя само­го оповідача. До числа меморатів С. Азбелєв включає також і бувальщини в якості творів, заснованих на осо­бистому спогаді [3, с. 138]. На думку С. Азбелева, в окремих випадках меморати є будівельним матеріалом для виникнення прозових фольклорних текстів, але власне фольклором ще не є [2, с. 421]. Фабулат, за визначенням С. Азбелєва, - "коротка (як правило, одноепізодна) усна оповідь, заснована на реальних подіях і життєвих спо­стереженнях, але не є їхнім безпосереднім відображенням. <... > Фабулат - основний вид оповіді у сфері неказ-кової фольклорної прози" [6, с. 373]. Натомість Г. Грачова вважає, що відмінність меморатів і фабулатів полягає у відсутності в меморатах художності; меморат - це звичайна розповідь без захоплюючого сюжету. "Як тільки простий меморат замінюється фабулатом, - пише Г. Грачова, - виникає безпосередня зацікавленість, образність, художність, включається пряма мова, емоційність, формується цілісний твір" [10, с. 145].

Перше дослідження, присвячене жанрові усного оповідання, здійснив російський учений І. Ярневський [39]. У своїй монографії "Усне оповідання як жанр фольклору" дослідник простежив історію збирання та вивчення усних народних оповідань у російській фольклористиці, виділив як основні жанроутворювальні ознаки оповіда­ння, так і ті, що відрізняють його від інших прозових фольклорних жанрів. І. Ярневський приділив увагу тематиці й художній своєрідності творів даного жанру, вивів їх типологію. Учений переконливо довів правомірність іс­нування усного народного оповідання як самостійного жанру уснопоетичної народної творчості.

Питання про жанр усного народного оповідання зачіпає у своїх працях і В. Міхнюкевич. Дослідник вважає найменування одних і тих самих творів "сказами" та "усними оповіданнями" "непотрібним паралелізмом тер­мінів". Він не вважає усні оповідання фольклорними творами, при цьому абсолютно справедливо зазначає, що термін "усне оповідання" існує у двох значеннях: як найменування жанру, під яким він розуміє "особисті спо­гади (меморати) або оповіді про події, учасником яких оповідач не був, але міг бути їх сучасником (хронікати)", а також як "вид усної народної творчості, що об'єднує формою виконання казки, переказу, легенди та інші жанри фольклорної прози" [23, с. 71].

Відомим українським дослідником усних народних оповідань є С. Мишанич, який, порівнюючи особливості виконання казок і народних оповідань, звертає увагу на те, що казкар здебільшого запам'ятовує, а потім пере­казує уже готовий сюжет. У випадку народної прози виконавець "не одержує "в спадок" ні готового твору, як це маємо в пласті художньому, ні мотивів і сюжетів, як у легендах і переказах; він творить сюжети своїх оповідань на основі вироблених традицією мовленнєвих жанрів, кладучи в їх основу власний життєвий досвід, а отже, й досвід свого оточення, соціальної групи" [25, с. 110].

Український дослідник народної прози В. Сокіл виділяє меморат як одну з форм усних оповідань. Ці твори, на думку автора, повідомляють про події, які не виходять хронологічно за межі того, що бачив, пережив, чого був безпосереднім учасником оповідач. Розповідь ведеться від першої особи [31, c. 12]. Автор також зазначає, що не вводить до фольклористичного лексикону термін "свідчення", який поширений у багатьох виданнях, зокрема історико-літературних та публіцистичних, оскільки він не містить жанрових диференційних ознак. В основі кож­ного твору лежать факти, речі, обставини, про які повідомляє очевидець безпосередньо чи опосередковано (не свідок). Інакше кажучи, якщо розповідає не учасник подій, то такі твори, згідно з терміном "свідчення", сюди не вписуються [31, c. 12].

Варта уваги також позиція відомого науковця Р. Кирчіва у статті "Трагедія голодомору у фольклорному відо­браженні" [15], у якій він зараховує розповіді про голод 1932-1933 років до усної словесності, однак висловлює певні дискусійні та суперечливі міркування. Зокрема, ставить під сумнів належність деяких текстів до фолькло­ру. На думку вченого, потрібно з-поміж "одноразових текстів" (свідчень, спогадів, повідомлень і т. д.) виділити ті, що характеризуються ознаками фольклорності чи фольклоризації [15, c. 57].

Російська дослідниця А. Ліпатова, яка поділяє форми текстів неказкової прози на суб'єктивні (меморат, "свідчення") і на інтерсуб'єктивні (фабулат). Суб'єктивні форми трансформуються в інтерсуб'єктивні; останні розривають зв'язок з оповідачем і стають частиною загального для носіїв традиції запасу знання. Перехід від суб'єктивних до інтерсуб'єктивних форм - корінний перелом у побутуванні тексту: оскільки лише у випадку "фольклорного факту" можна вести мову про сюжет тексту (отже, про варіативність), про жанрові тенденції. Дослідниця розрізняє меморати і свідчення, вважаючи їх різними формами тексту, зазначаючи, що, деякі вчені не роблять такого розрізнення [27, c. 173-174]. А. Ліпатова вказує, що для оповідача мемората є важливою саме повторюваність події, тому вони і зберігаються в пам'яті. Повторюваність текстів забезпечує їм істинність. Свід­чення ж завжди розповідає про подію як про приватний досвід конкретної людини. Скажімо, на суді представля­ють драматичну подію, виявлену в ході слідства, як суто окремий, одиничний випадок, навіть якщо вона сама по собі вкрай типова для цього суспільства. Подія сприймається як така, що не має аналогів у попередньому житті людини, як подія несподівана, незвичайна, ексклюзивна. Саме завдяки незвичності (одиничності, ексклюзивнос-ті) події розповідь про неї і зберігається в пам'яті інформанта [21].

Диференціацію жанрів народної прози за ознакою характеру творення тексту та наявності чи відсутності в ньому естетичного начала здійснює В. Харитонова. Так, традиційна форма народних уявлень, беручи свій по­чаток у міфі, знаходить експліковане вираження у формі повір'я. На основі певного повір'я чи системи повір'їв у будь-який момент може виникнути розповідь від першої особи - меморат. "Первісна інформація для слухачів народжується безпосередньо в процесі спілкування і формується за законами розмовної мови. Як правило, перша спроба викладу не приводить до чіткого оформлення тексту, оскільки він розсіюється у діалогічному мовленні співрозмовників. Однак тут уже формується ядро майбутньої оповіді, вона досить швидко кристалізується струк­турно, оскільки виконавець неодноразово переказує ті ж відомості іншим особам" [35, с. 40]. Характеризуючи особливості поетики згаданих творів, дослідниця відзначає "наявність слабо розробленої сюжетної ситуації, вті­леної на текстовому рівні у вільно-імпровізаційній словесно-фразовій формі" [35, с. 42]. Власне сюжет, а також елементи художності з'являються у текстах неказкової прози лише на рівні фабулату: "на зміну власне інфор­мативному началу приходить естетико-розповідне" [35, с. 42]. На ідеї не "передавання", а "творення" тексту в процесі виконання також наполягає О. Бріцина, звертаючи увагу, що українські оповідачі "визначають власну діяльність, вживаючи дієслово "складати"" [8, с. 5].

Важливою, на нашу думку, для досліджуваної теми є також праця Ю. Чорі "Жива історія", у якій автор по­дає своє розуміння поняття "народні оповідання". Дослідник зауважує, "що усні легенди, перекази та оповіді є жанровими різновидами усної розповідної творчості. Вони малоформатні, невеличкі за обсягом і близькі між собою за змістом. Їх часто плутають один з одним, тому й користуються узагальненим висловом - народні опо­відання" [38, с. 3-4]. Так, за визначенням Ю. Чорі, оповідь - це найпростіший художній твір, у якому йдеться про щось чи про когось із давноминулого або сучасного. Художня інформація (спогад) подається від імені очевидця, безпосереднього учасника або й стороннього оповідача [38, с. 4].

Варто згадати також праці ізраїльських науковців Л. Фіалкової та М. Єленевської [13; 44; 34], у яких дослі­джено особисті оповіді, представлені у вигляді автобіографічних розповідей, епізодичних свідчень та спогадів. Вивчення особистих оповідей дозволяє досліднику зрозуміти важливі чинники, які впливали як на особисте жит­тя людей, так і на загальну психічно-ментальну та соціальну динаміку. У зазначених працях окремі розповіді розглядаються як такі, що відображають відповідний культурний контекст, часом опосередковано, а культурний контекст у свою чергу відбивається в окремих розповідях. У даному випадку окремі люди розповідають про особисті спогади як частину великого групового досвіду, відтак, суспільна вага цих оповідей лише зростає. На думку Л. Фіалкової, "меморат" - термін універсальний, а позначені ним тексти можуть набувати ознак різних фольклорних жанрів від легенди до бувальщини. Дослідниця зазначає, що проблематичність цього терміна по­лягає в таких його ознаках, як особистісність, відсутність варіантів та співвідношення з іншими спорідненими жанрами. Замість оповіді про себе оповідач часто розповідає про своїх знайомих, а подальший пошук може іноді привести до знайдення варіантів начебто особистої пригоди [34, с. 44]. Дослідниця зауважжує, що зважаючи на проблематичність терміна "меморат" і його дискусійність, замість нього буде вживати термін "особисті оповіді", запропонований американською дослідницею С. Сталь, який охоплює всі жанрові варіанти історій із власного життя оповідача або його знайомих [34, с. 44].

До цієї проблеми також зверталися чеські науковці. Так, О. Сироватка вважає, що хронікальні повідомлення перебувають на периферії або навіть поза тим, що прийнято називати фольклорною прозою - вони живуть і пе­редаються радше як певні докази і пояснення, а не як оповідання. На його думку, саме в меморатах найбільше виявляються тенденції, характерні для неказкової фольклорної прози. Саме меморатам властиві ознаки, загальні для всього фольклору - колективний характер і художність форми. Під останньою дослідник має на увазі колек­тивно вироблені народом принципи побудови композиції, засоби вираження, навіть міміку й жести оповідача тощо. Колективне ставлення до розказаного може виражатись і в тому, що багато оповідачів, незалежно один від одного, висвітлюють одні й ті самі теми, однаково оцінюють одні й ті самі події [42, с. 115-116]. О. Сироватка, наприклад, кладе в основу внутрішньожанрового розподілу оповідань об'єкт зображення, вирізняючи оповіда­ння про оточення оповідача й автобіографічні спогади [42, с. 115].

Польський дослідник К. Кадлубець теж виділяє дві групи оповідань, але за основу поділу бере принцип епічної дистанції і на цьому підґрунті розрізняє історичні оповідання та спогади з повсякденного життя [41, с. 230-231].

Внесок у дослідження усних народних оповідань як однієї з форм народної творчості здійснили також сло­вацькі вчені А. Меліхерчик, М. Лещак та В. Гашпарикова. У ході проведених досліджень вони дійшли важливих, часто спільних висновків. Наприклад, В. Гашпарикова серед жанрових особливостей проаналізованого прозо­вого матеріалу виділяє історичні та реалістичні оповідання - випадки з життя. Важливою є думка про недостат­ність традиційної методики досліджень, і лише тривале та всебічне її вивчення на відносно невеликій території зі сталим населенням може забезпечити ґрунтовні теоретичні узагальнення й допомогти з'ясувати місце усних народних оповідань у репертуарі певного культурного осередку.

Вивченням історій із власного життя ґрунтовно займалася американська дослідниця фольклору С. Сталь. Вона відокремила короткі розповіді про епізоди з життя від довгих біографічних оповідань, але підкреслила їхній тісний взаємозв'язок і зазначила, як характерну рису обох жанрів, те, що часто сам оповідач може ви­ступати ще й героєм. Самопрезентація є найважливішою функцією особистих оповідей, а процес розповідання невіддільний від саморозуміння й самоформування людини [40, с. 13]. Як особисті оповіді С. Сталь розглядає прозаїчні наративи, що здебільшого ведуться від першої особи й характеризуються нетрадиційним змістом, од­нак, є фольклорним жанром [43]. На думку дослідниці, особисті оповіді мають три основні ознаки: 1) драматичну наративну структуру; 2) систематичну орієнтацію на правдивість; 3) тотожність образів оповідача та головного героя. Особисті оповіді входять до стабільного репертуару оповідача й повторюються багато разів, перетворюю­чись на оповідь зі сталою структурою.

Дослідники-фольклористи так чи інакше зачіпають у своїх працях проблему усного народного оповідання, що свідчить про істотні розбіжності у питанні, що розглядається. Дехто з дослідників визнає існування жанруусного народного оповідання, інші заперечують. Чимало розбіжностей і з приводу назви: деякі фольклористи пропонують називати аналізовані твори "сказами", інші - "усними оповіданнями", треті вважають за доцільне використовувати обидва терміни як синоніми. Інакше кажучи, з приводу назви розглядуваного жанру не існує єдиного погляду. Проте, на нашу думку, ці два поняття дуже близькі за своїм значенням і цілком можуть вико­ристовуватися для позначення одного й того самого жанру. Різниця полягає лише в часі використання їх у фоль­клористиці. Тож у момент зародження досліджуваних текстів для їх називання іноді використовувався термін "сказ", який пізніше було повністю замінено терміном "усне оповідання", тобто одна назва перейшла в іншу, а розглядуване явище залишилося тим самим.

Література:

1.Адамович А. В. В соавторстве с народом / А. В. Адамович // Адамович А. О современной военной прозе / А. Адамович. - М. : Сов. писатель, 1981. - С. 42-84.

2.Азбелев С. Н. [Классификация народной прозы] / С. Н. Азбелев // VII Междунар. конгресс антропологических и этнографических наук. (3-10 августа 1964 г). Труды. - М. : Наука, 1969. - Т. VI. - С. 421-423.

3.Азбелев С. Н. Меморат / С. Н. Азбелев // Восточнославянский фольклор: Слов. науч. и нар. терминологии / редкол. : К. П. Кабашников (отв. ред.) и др. - Минск : Навука і тэхнпса, 1993. - С. 138.

4.Азбелев С. Н. Проблемы международной систематизации преданий и легенд / С. Н. Азбелев // Русский фоль­клор. Специфика фольклорных жанров. - М. : Наука, 1966. - Т. 10. - С. 176-195.

5.Азбелев С. Н. Современные устные рассказы / С. Н. Азбелев // Русский фольклор. Проблемы современного народного творчества. - М. ; Л. : Наука, 1964. - Т. IX. - С. 132-177.

6.Азбелев С. Н. Фабулат / С. Н. Азбелев // Восточнославянский фольклор: Слов. науч. и нар. терминологии / редкол. : К. П. Кабашников (отв. ред.) и др. - Минск : Навука і тэхнтка, 1993. - С. 373-374.

7.Бріцина О. Прозові жанри фольклору в публікаціях останніх років / О. Бріцина // Народна творчість та етно­графія. - 2000. - № 5-6. - С. 129-134.

8.Бріцина О. Ю. Українська усна традиційна проза: питання текстології і виконавства / О. Ю. Бріцина. - К. : Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2006. - 395 с.

9.Галицькі народні казки / в Берлині пов. Бродського із уст народа списав Осип Роздольський. Впоряд. і порів­няння додав Іван Франко // Етнографічний збірник. - Львів, 1895. - Т. 1. - 120 с.

 

10.Грачева Г. Н. Бытовые рассказы долганки П. Р. Безруких / Г. Н. Грачева // Фольклор и этнографическая дей­ствительность : [сб. ст. : К 75-летию со дня рождения Б. Н. Путилова] / Рос. акад. наук, Ин-т этнологии и антропо­логии им. Н. Н. Миклухо-Маклая, С.-Петербург. фил. ; [отв. ред. А. К. Байбурин]. - СПб. : Наука, 1992. - С. 136-146.

11.Гусев В. Е. Эстетика фольклора / В. Е. Гусев. - Л. : Наука, 1967. - 319 с.

12.Драгоманов М. П. Замечания о систематическом издании призведений малорусской народной словесности : предисловие // Малорусские народные предания и рассказы / свод Михайла Драгоманова. - К., 1876. - С. ХІХ-ХХV

13.Еленевская М. Русская улица в еврейской стране. Исследование фольклора эмигрантов 1990-х в Израиле / М. Еленевская, Л. Фиалкова; отв. ред. В. А. Тишков. - М. : Институт этнологии и антропологии РАН им. Н. Н. Ми­клухо-Маклая, 2005. - Т. 1. - 356 с.

14.Еленевская М. Русская улица в еврейской стране. Исследование фольклора эмигрантов 1990-х Израиле / М. Еленевская, Л. Фиалкова; отв. ред. В. А. Тишков. - М. : Институт этнологии и антропологии РАН им. Н. Н. Ми­клухо-Маклая, 2005. - Т. 2. - 244 с.

15.Кирчів Р. Трагедія голодомору у фольклорному відображенні / Р. Кирчів // Відлуння голодомору-ґеноциду 1932-1933. Етнокультурні наслідки голодомору в Україні. - Львів : НТШ, 2005. - С. 41-64.

16.Китайник М. Г. Проблемы изучения истории рабочего фольклора / М. Г. Китайник // Проблемы фольклора. -М. : Наука, 1975. - С. 117-124.

17.Комовская Н. Д. Современные сказы / Н. Д. Комовская // Советский фольклор. Сборник статей и материалов. -М. ; Л., 1941. - № 7. - С. 54-71.

18.Кравцов Н. И. Русское устное народное творчество : [учебник для филол. спец. ун-тов]. - 2-е изд., испр. и. доп. / Н. И. Кравцов, С. Г. Лазутин. - М. : Высшая школа, 1983. - 483 с.

19.Кулиш П. Записки о Южной Руси: сост. и изд. П. Кулиша / П. Кулиш / В 2 т. - К. : Днипро, 1994. - 719 с.

20.Левченко М. Оповідання селян за часу громадянської війни на Вкраїні / М. Левченко // Етнографічний вісник. - 1926. - Кн. 2. - С. 68-77.

21.Липатова А. П. Формы текста рассказов о снах: "свидетельские показания" и мемораты [Електронний ре­сурс] / А. П. Липатова // Труды "Русской антропологической школы" - М., 2008. - Вып. 5. - Режим доступу : http: // www.ulfolk.ru/Statji/333/335.pdf/.

22.Малорусские народные предания и рассказы / свод Михайла Драгоманова. - К., 1876. - ХХ\Ч. - 484 c.

23.Михнюкевич В. Л. Проблемы сказа в фольклоре / В. Л. Михнюкевич // Фольклор и литература. (Проблемы их творческих взаимоотношений) / [сб. науч. тр.]. - М., 1982. - С. 66-83.

24.Мишанич С. В. Біля джерел народної прози / С. В. Мишанич // Народні оповідання. Українська народна твор­чість. - К. : Наукова думка, 1983. - С. 15-62.

25.Мишанич С. В. Усні народні оповідання: Питання поетики / С. В. Мишанич. - К. : Наукова думка, 1986. -

327 с.

26.Народні оповідання / [упорядкув., вступ. ст. С. Мишанича]. - К. : Наукова думка, 1983. - 503 с.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 


Похожие статьи

О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство