О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство - страница 82

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 

В статье анализируется межкультурная коммуникация, в которой участвуют три субъекта: ренессансные гуманисты - авторы эпитафий, немецкий отец-иезуит Якоб Понтан, посредством трактата которого итальян­ские тексты попали на украинский культурный грунт, и авторы украинских поэтикХ^-ХУШ вв. На примере восьми произведений показывается, что культурная экспансияренессансных эпитафий как текстов донорской группы была различной по степени интенсивности. Наблюдается два типа реакции украинских поэтик как группы-реципиента на ситуацию культурного контакта: принятие текстов эпитафий и адаптация комментария Понтана.

Ключевые слова: межкультурная коммуникация, эпитафии, поэтики.

In this paper, the author analyzes a cross-cultural communication, in which three subjects participate, which namely are: Renaissance humanists as epitaph authors, a German Jesuit Father Jacob Pontan, whose treatise brought the Italian texts into Ukraine, and the authors of the Ukrainian poetics of the XVII-XVIII century. Eight epitaphs serving as an example show that the cultural expansion of the Renaissance epitaph as the texts of a donor group was different in a degree of intensity. There are two types of the reaction of the Ukrainian poetics, as a recipient group, to the situation of cultural contacts: the adoption of epitaphs and the adoption of the Pontan comment.

Keywords: cross-cultural communication, epitaphs, poetry.

Уже перші дослідники латиномовних київських поетик, починаючи від М. І. Петрова, прийшли до висновку про безпосереднє знайомство професорів Києво-Могилянської академії з деякими західноєвропейськими поети­ками ("De arte poetica" M. Д. Віди (1527), "Poetices libri septem" Ю. Ц. Скалігера (1561) "Poeticarum institutionum libri III" Я. Понтана (1594 р.) [2; 3]. Разом з тим спеціальні дослідження щодо зв'язків цих трактатів з українськи­ми курсами словесності на прикладі окремих літературних творів чи жанрових різновидів, не проводилися, чим визначається актуальність даного дослідження. Завдання цієї публікації - розглянути особливості міжкультурної комунікації, у якій беруть участь три суб'єкти комунікації: ренесансні гуманісти - автори епітафій, отець-єзуїт Якоб Понтан, за посередництвом трактату якого італійські епітафії проникали на український культурний ґрунт, та автори українських поетик, які наводили ці тексти як взірці жанру. Як просторово-часовий континуум визна­чається елітарна, висока європейська література кінця XV - першої половини XVIII ст. Фактично йдеться про пе­редачу з трактату Понтана в українські трактати двох блоків інформації: взірців, тобто самі епітафії італійських гуманістів, і коментарю. Останній подавався у вигляді заголовку епітафії, або власне коментарю, яким вводився текст взірця.

Понтан у своїй поетиці навчає писати епітафії із врахуванням того, кому вони присвячені. На першому місці -чільники (підрозділ "De epitaphio imperatorum, regum, principum, nobilium et illustrium" [Про епітафію імператорам, царям, чільникам, знатним та знаменитим] [7, с. 217]. Епітафія Карлові П'ятому із династії Габсбургів, імперато­рові Священної Римської імперії (1519-1556) "Europae domuit tollentes cornua reges ..." [7, с. 218] [Карл упокорив колись королів європейських зухвалих ...] стисло подає основні віхи його життєвого шляху: приборкав повстання в Кастілії (1520), активно продовжувалося завоювання Південної Америки - Нового Світу, зрікся влади і пішов у монастир (1558). Написав цей твір уродженець Мантуї Іполит Капілюп [Hippolytus Capilupus] - італійський епі­граматист XVI ст. Цікаво, що з шести київських поетик, де повністю або частково цитується зазначений текст, авторство вказане лише в одній [5, с. 67; 6, с. 163[2]], хоча в Понтана автор зазначений у заголовку: "Tumulus Caroli V. ex Hippolyto Capilupo" [Епітафія Карлові V з Іполита Капілюпа] [7, с. 18]. Хоч суб'єкти комунікації належали до різних етносів (італійці - німець - українці), особливих комунікативних проблем, якогось зіткнення з етнокультур­ними особливостями в комунікативному процесі не було. Культурне підґрунтя частково було спільне: латинська (антична, середньовічна і новолатинська) освіченість. Книжники того часу були білінгвами, бо користувалися ла­тиною як універсальною мовою науки. Таким чином, з одного боку, вони представляли різні культури, з іншого - належали до наднаціональної республіки гуманістів. Зазначимо, що реалії у цій епітафії подавалися античні, і Новий Світ не випадково символізувала індійська річка Інд. Якщо хтось з учасників комунікативного процесу і звернув увагу, що Індія і Південна Америка - не одне й те саме, то інформації про це не залишив.

Причиною того, що в українських поетиках, на відміну від трактату Понтана, переважно опускали заголовки і навіть в коментарі не вказували автора зазначеної епітафії, вважаємо особливості українських комунікантів:цитуючи без змін сам текст (епітафію), вони прагнули уникнути додаткових значеннєвих навантажень, які місти­лися в заголовку-коментарі Понтана. Фактично у повідомленні, яке несла поетика Понтана, текст італійської ре­несансної епітафії вважався суттєвою частиною, а менш суттєві смисли адаптувалися, виходячи з комунікативної компетенції реципієнтів. Київські книжники пересіювали інформацію крізь сито власного розуму, який служив у комунікативному процесі своєрідним фільтром [1].

Італійських ренесансних творів найбільше серед взірців епітафій дітям та ученим. У семи українських поети­ках без зазначення автора цитується твір цього жанру хлопчику Луцілію "Blandidulus, nitidus, pulcher, dulcissimus infans ..." [Ніжненька, чиста, красива, усім наймиліша дитина ...], яку переважно подають як приклад написання епітафій "infantibus et pueris" [маленьким дітям та дітям старше семи років] та "epitaphium narrativum" [розповід­ної епітафії] [6, с. 163 (зв.); 5, с. 43]. Саме дитяча, юнацька смерть вражає найбільше. Можливо, тому епітафія ще одному Луцілію "O multum dilecte puer ..." [7, с. 239] [Хлопчику мій наймиліший...], до того ж написана його батьком, італійським гуманістом П'єтром Бембо (Petrus Bembus, 1470-1547), привернула увагу авторів також семи київських поетик. Уперше зустрічаємо цей вірш у поетиці 1704-1705 рр. Очевидно, під впливом поетики Феофана Прокоповича (De arte poetica, 1705-1706, 330) цей текст вживають як взірець автори інших київських поетик (Idea, 1707, 174; Officina, 1726-1727, 42 (зв.); Tabulae,1729-1730, 60 (зв.), Via, 1729, 54; Elementu, 1768, 39 (зв.)). Понтан вказує на автора і адресата цієї епітафії: "Bembus in Lucilium suum" [Бембо на свого Луцілія] [7, с. 239]. З авторів київських поетик автора називає лише Лаврентій Горка: "Item filio a patre inscriptum, epitaphium quod Bembus in Lucilium suum affert" [Також стнові, написана батьком епітафія, яку Бембо створив своєму Луці-лію] (Idea, 1707, 174). У київських поетиках 1704-1705 і 1726-1727 навчальних років, які у викладі теорії епітафії найбільше зорієнтовані на Понтана, цитуються епітафії обом Луціліям. Інші автори поетик вибирають один із варіантів. Ім'я Луцілій - римське, воно належало до єдиного культурного простору гуманістичної освіченості.

Найвищу оцінку Понтана із творів цієї групи отримала епітафія дитині Квінтерію "Me longe effigie venustiorem ..." [Мене, куди гарнішого, ніж образ ...], автор якої - італійський гуманіст та письменник Джованні Котта [Giovanni Cotta] (1480-1510): "Sed venustissimum Cottae in Quinterium" [Проте найкрасивіша ця Котти на Квінте-рія] [7, с. 242-243]. Парадоксально, що попри авторитет Понтана лише "авангардна" київська поетика "Гіметт" (1699), яка відзначається багатьма нестандартними підходами, наважилася без зазначення автора подати цю епі­тафію як взірець епітафії "infantibus et pueris" (Hymettus, 1719, 45). Про причини такої непопулярності можемо тільки здогадуватися. Можливо, справа в тому, що цей твір писаний фалекійським віршем - нетиповим для епі­тафії віршовим розміром.

Ще одним підрозділом епітафій, який виділяється в поетиці Понтана, був "De epitaphio patris, fratris, filiorum" [Про епітафію батькові, братові і синам] [7, с. 234-239]. Із взірців цієї групи в українських поетиках представлені декілька епітафій. Автор однієї із них - "Nate, patris matrisque amor et suprema voluptas ." [Синку, любов мате­ринська і отча та втіха найбільша ...] - італійський поет Якопо Саннадзаро [Actius Sincerus Sannazarius] (1456­1530). На цей текст натрапляємо у трьох українських поетиках, причому контекст висловлювань різний: "Idem de filio Sanazarius nomine parentum" [Також про сина Санадзаро він імені батьків] (Idea, 1707, 175); "Item illud Sanazari de quodam infante qui loquitur nomine parentum" [Також та Санадзаро про якусь дитину, у якій йде мова від імені батьків] (Officina, 1726-1727, 42 (зв.)); "Epitaphia filiorum" [Епітафії синам] (Praecepta, 1735, 32 (зв.)). Од­нак усі ці висловлювання зводяться врешті-решт до коментаря в поетиці Понтана: "Sanazarius nomine parentum" [Санадзаро від імені батьків][7, с. 239].

Підрозділ "De epitaphio sanctorum, religiosorum, eruditorum ac sapientium" [Про епітафію святим, духовним, ученим та мудрецям] із трактату Понтана представлений в українських поетиках декількома взірцями. Серед них твір Саннадзаро "Sperabas tibi docta novum Verona Catullum ." [Вчена Вероно, надіялась ти на нового Катулла ...] поетові Котті із Верони. Ця епітафія наводиться у двох київських поетиках (Officina, 1726-1727, 41 (зв.), Praecepta, 1735, 32) із вказівкою автора епітафії в одній із них: "In Cottam Veronensem Sannasarii libro secundo" [На Котту Веронського у другій книзі Саннадзаро] (Praecepta, 1735, 32). У Понтана - "Lege ... in Cottam Veronensem Sanazarii lib. 2. Epigram" [Читай... на Котту Веронського Саннадзаро, кн. 2 епіграм] [7, с. 228].

Серед епітафій ученим в київських поетиках - твір італійського вченого епохи Відродження Джироламо Фра-касторо (1478-1553) - італійського лікаря, астронома та поета "Dum medica Montane doces ope vincere fata" [Поки, Монтане, ти смерть долати учив лікуванням .]. Ця епітафія зустрічається у трьох київських поетиках у різних контекстах: як приклад "dialogisticum epitaphium" [діалогічної епітафії] (Camoena in Parnasso, 1689, 114 (зв.)), "epitaphio eruditorum ac sapientium" [епітафії ученим і мудрецям] (Officina, 1726-1727 (зв.), 41) та із заголовком "Tumulus medici" [Епітафія лікареві] (Praecepta, 1735, 32). Такий заголовок дав цьому твору якраз Понтан, однак в його поетиці додана ще вказівка на авторство "Tumulus medici, ex Fracastorio" [Епітафія лікареві, з Фракасторія] [7, с. 239]. У жодній із трьох київських поетик, де цитується зазначена епітафія, імені автора немає. Вважаємо, що слововживання "tumulus" [могила] в значенні "епітафія" йде від поетики Понтана, де є відповідний пасаж [7,

с. 213].

Ще один приклад епітафії ученим - італійського гуманіста П'єтро Бембо (1470-1547) поету та літератору Ер-колє Строцці (1473-1508) "Te ripa natum Eridani Permessus alebat ..." [Сина ріки Ерідан Пермес тебе викохав ...] подається у поетиці Понтана з приміткою: "Et alterum (exemplum - О. Ц.) in Herculem Strozam" [І другий (приклад) на Ерколє Строцці] [7, с. 228]. У київській поетиці 1726-1727 рр. ця епітафія наводиться у підрозділі "De epitaphio eruditorum ac sapientium" [Про епітафію учених та мудреців] з коментарем "Primum (exemplum - О. Ц.) in Herculem Strozam [Перший (приклад) на Ерколє Строцці] (Officina, 1726-1727, 41 (зв). Згадані в епітафії назви рік Пермес та Ерідан належать до етноспецифічної, або безеквівалентної лексики. Якщо Пермес - річка в Беотії, присвячена Аполлону і Музам, могла ще була відома українським викладачам та їх учням, то давня назва північноіталійської річки По - Ерідан - навряд. Однак усі епітафії італійських ренесансних гуманістів подаються без змін.Таким чином, в українських поетиках зустрічаються вісім авторських епітафій з поетики Понтана, іденти­фіковані нами як італійські гуманістичні. Культурна експансія цих ренесансних епітафій як текстів донорської групи була різною за ступенем інтенсивності. На три тексти натрапляємо в київських трактатах 6-7 разів, на п'ять епітафій - 1-3 рази. Якщо порівняти з іншими епітафіями з українських поетик XVII-XVIII ст., то це серед­ній показник і спорадичне використання. Усього з 194 вибраних нами з українських поетик епітафій 158 текстів зустрічаються спорадично (1-3 рази, з них 111 - один раз), на 26 епітафії натрапляємо 4-7 разів, на 10 віршів - 8 і більше разів. Жодна із італійських гуманістичних епітафій із поетики Понтана не потрапила в останню группу текстів, у так званий "золотий фонд взірців". Наприклад, на античні епітафії Вергілія (Вергілію) "Mantua me genuit ..." [Мантуя - рідна ...] та "Pastor, arator, eques ..." [Стадник, плугатар, їздець ...] ми натрапили відповідно в дев'ятнадцяти [5, с. 37-38] та у чотирнадцяти [5, с. 63-65; 6, с. 148 (зв.)] українських поетиках, на жартівливі середньовічні епітафії якомусь учителеві граматики "Grammaticam didici ." [Вивчив граматику я .] та недо­лугому поетові "Hac recubant fossa Fossae venerabilis ossa ." [Тут спочивають у Фоссі кістки шановного Фосси ...] відповідно у вісімнадцяти [5, с. 65-66; 6, с. 153] та у дев'яти курсах [5, с. 45-46]. Серед часто вживаних - на­віть деякі польські епітафії (на епітафію гравцеві в кості натрапляємо тринадцять разів, пиякові - десять разів), а італійських гуманістичних епітафій у цій групі немає. Можна зробити висновок, що попри безсумнівну популяр­ність поетики Понтана, автори українських поетик більше орієнтувалися на античні і сучасні їм польські взірці епітафій, ніж на ренесансні тексти.

Складається враження, що і до самих гуманістів не було якогось особливого пієтету. Іполит Капілюп як автор епітафії зазначений лише в одній українській поетиці із шести, Джованні Матео Тоскано не зазначений у жод­ній із семи, П'єтро Бембо згадується в одній із семи, Джироламо Фракасторо не називається в жодній із трьох українських поетик тощо. Понтан імена авторів епітафій, за винятком однієї, зазначає. Можливо, на відміну від отця-єзуїта, українським книжникам імена італійських гуманістів або нічого не говорили, або вони свідомо не зазначали їх з конфесійних міркувань. Тут маємо справу з різним культурним підґрунтям учасників комунікатив­ного процесу, що вплинуло на процес передачі інформації. Етнокультурних складнощів не було, адже і Понтан, і автори київських поетик як суб'єкти комунікації не мали проблем із засвоєнням античної топіки. Проте італійські ренесансні епітафії були для Понтана, очевидно, краще знаними, ближчими, ніж для викладачів Києво-Могилян-ської академії. Дещо інша ситуація з Якопо Саннадзаро: його авторство переважно зазначали. Цього італійського гуманіста в Україні знали більше, ніж попередніх, і саме комунікативна компетенція була мірилом адаптації. Як вказує М. І. Петров, після критики Феофаном Прокоповичем єзуїтських взірців епосу, твір Якопо Саннадзаро "De partu Virginis" [Про народження Діви] згадували серед взірців епічної поеми [3, с. 345].

Таким чином, спостерігається два типи реакції українських поетик як групи-реципієнта на ситуацію культур­ного контакту: прийняття текстів епітафій і адаптація коментарю Понтана. Ступінь інтенсивності культурної екс­пансії епітафій як текстів донорської групи різний: середній і спорадичне цитування. Міжкультурна комунікація давнього українського письменства і західних літературних джерел потребує подальшого дослідження.

Література:

1.Горошенко Т. В. Міжкультурна комунікація в перекладі / Т. В. Горошенко - Режим доступу: www.pritsak-center. com/book/Isssue_2-3/12_Goroschenko. doc - Назва з екрана.

2.Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII - першої половини XVIII ст. і їх роль у розвитку теорії літератури на Україні / Віталій Петрович Маслюк. - К., 1983. - 234 c.

3.Петров Н. И. О словесных науках и литературных занятиях в Киевской академии от начала до ее преобразова­ния в 1819 году / Н. И. Петров - Труды Киевской духовной академии, 1866, т. 3, № 11. - С. 343-388.

4.Тер-Минасова С. Язык и межкультурная коммуникация / C. Тер-Минасова - М. : Слово, 2000. - 624 с. - Режим доступу : http://www.gumer. info/bibliotek_Buks/Linguist/Ter. - Назва з екрана.

5.Циганок О. Генологічні концепції фунерального письменства в Україні XVII-XVIII ст. : основні напрямки до­сліджень / Ольга Циганок. - К. : Університет "Україна", 2011. - 176 с. - (Студії з україністики ; випуск X).

6.ARCTOS in Parnasso... - Рукопис зберігається в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського, Ін­ститут рукопису, шифр D. C. П. 245. - Арк. 89-175.

Pontanus Jacobus. Poeticarum institutionum libri tres ... - Ingolstadii, 1594. - 509 p.УДК821. 161. 2 -1. 09:7. 036. 45

Чепелик О. А.,

Ізмаїльський державний гуманітарний університет, м. Ізмаїл

ФЛОРИСТИЧНА СИМВОЛІКА В ЛІРИЦІ ФРАНЦУЗЬКИХ ТА РОСІЙСЬКИХ СИМВОЛІСТІВ

У статті досліджується рослинна символіка, що стала невід'ємною складовою творчості французьких і ро­сійських символістів кінця XIX - початку XX століття на тлі загальноєвропейських тенденцій. Ключові слова: поетична уява, символ, рефлексія, візія, символізм.

В статье исследуется растительная символика, которая стала неотъемлемой составляющей творчества французских и русских символистов конца XIX - начала XX века на фоне общеевропейских тенденций. Ключевые слова: поэтическое воображение, символ, рефлексия, визия, символизм.

The article is devoted the plant symbols which became the inalienable constituent of the original creation of the French and Russian symbolists of the end XIX to beginning XX of the century on the background of the European tendencies. Key words: poetic imagination, symbol, reflection, vision, symbolism.

У різні періоди творчості французькі та російські символісти по-різному усвідомлювали флористичну симво­ліку, що представляла собою своєрідну проекцію світу людей на світ рослин. О. Веселовський пов'язував це яви­ще з анімізмом, з вірою людини в одухотворення явищ природи. На його думку, це дало підстави стверджувати про первісний взаємозв'язок людини та рослин [8, с. 49]. Образи квітів здавна несли в собі глибоке символічно-смислове значення, що віддзеркалювали національну специфіку тієї чи тієї літератури та репрезентували найіс­тотніші особливості етносу. Тому інтерес до флористичної символіки створював унікальний образ в поетичній уяві митців кінця XIX - початку XX століття, що являвся результатом взаємодії людини з природою - джерелом творчого натхнення, спокою та гармонії. Квіти, які стали об'єктом поклоніння та оберегами в родинно-побутових та календарних обрядах, засвідчили глибоку одвічну мудрість та філософію кожного народу в усій його складній та суперечливій єдності.

Метою даної статті є виявлення флористичної символіки, що створює метафоричний універсум, сповнений екзистенційними символами буття людини та природи. Досягнення мети передбачає на основі порівняльного вивчення поетичних творів представників французького та російського символізму простежити функціонування символіки рослин та висвітлити її реалізацію в індивідуально-авторській інтерпретації.

Хвилинні переживання французьких та російських символістів втілилися в символах квітів, що дали поштовх до народження ряду нових, наповнених іншим змістом образних модифікаціях. Йдеться передусім про органічну єдність світлого ефірного начала (сонця), душ рослин та митця як уособлення творчого розквіту від віталістич­ного буяння сил природи.

Символічний підтекст флористичної системи французьких та російських символістів найвиразніше уособлю­вав той смисловий ореол, що навіював за допомогою квітів певні асоціації, чия загадкова символіка створювала визначену стильову палітру. Фіксація почуттів в образах "польових квітів" - "les fleurs des champs" ("trefle" -"клевера", "luzerne" - "люцерни", "blancs gazon" - "білих газонів", "muguet" - "конвалій", "campanule" - "дзвони­ка", "dahlia - fleur grasse et riche" - "жоржини - м'якої та розкішної квітки" (П. Верлена), "hyacinthe" - "гіацинта", "glaieul fauve" - "дикого гладіолуса" (С. Маллярме), "renoncule" - "жовтця" (Ш. Бодлера), "букету небувалих стального кольору квітів", "живих айстр", "хризантем", "кульбаб", "розових тюльпанів" (А. Бєлого), "незабудок" (Ф. Сологуба), "маргариток", "гліциній", "магнолій" (В. Брюсова), "лісових фіалок, конвалій", "гвоздик", "ро­жевих кашок", "нарцисів" (К. Бальмонта), "пунцових піонів" (В. Іванова)) сприяли створенню візії-тиші в якій людина опинялася за межею людського світу, заглиблюючись у свої враження ("Les wagon filent en silence / Parmi ces sites apaises" - "Вагони мчаться в тиші / Серед заспокійливих ландшафтів" (П. Верлен)) [7, c. 23], мінливі відчуття ("Полусон, полусознанье / Грусть, но без воспоминанья / И всему простит душа ..." (І. Аненський)) [1, c. 31] та мрії ("Вдыхая воздух чистый / Я по траве росистой / Мечты мои несу" (Ф. Сологуб)) [14, c. 56].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 


Похожие статьи

О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство