О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство - страница 85

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 

Кулешов В. И. Знаменитый альманах Некрасова / В. И. Кулешов // Физиология Петербурга : [сборник] ; изд. подгот. [и примеч. сост.] В. И. Кулешов. - М. : Наука : 1991. - С. 216-243. - (Литературные памятники).9.        Лесин В. М. Реалістичний образ у художньому творі / Василь Максимович Лесин. - К. : Дніпро, 1976. -
120 с. - (Бесіди про художню літературу).

10.Лімборський І. В. Світова література і глобалізація : монографія / Ігор Валентинович Лімборський. - Черка­си : Брама-Україна, 2011. - 192 с.

11.Михальская Н. П. Чарльз Диккенс : Очерк жизни и творчества / Нина Павловна Михальская. - М. : Учпедгиз, 1959. - 124 с.

12.Пирсон X. Диккенс / Хескет Пирсон ; пер. М. Кан ; послесл. В. Каверина ; под ред. Я. Рецкера. - М. : Мол. гвардия, 1963. - 512 с. - (ЖЗЛ ; Вып. 3 (360)).

13.Сильман Т. Диккенс. Очерки творчества / Тамара Сильман. - Л. : Худ. лит-ра, 1970. - 376 с.

14.Сотникова И. А. Жанровые особенности "Очерков Боза" Диккенса / И. А. Сотникова // Эстетические позиции и творческий метод писателя : сб. ст. - М. : МГПИ им. В. И. Ленина, 1973. - С. 60-81.

15.Топоров В. Н. Петербург и "Петербургский текст русской литературы" (Введение в тему) / Топоров В. Н. // Петербургский текст русской литературы: Избранные труды. - Санкт-Петербург : Искусство-СПБ, 2003. - С. 7-118.

16.Dickens Ch. Sketches by Boz. Illustrative of every-day life and every-day people / Charles Dickens ; with a frontispiece by George Cruikshank. - London : Chapman and Hall, 1850. - 304 p.

Palgrave Advances in Charles Dickens Studies ; ed. J. Bowen and R. L. Patten. - London : Palgrave Macmillan, 2006. - 368 p. (Palgrave Advances Series).УДК821. 161. 2 = 174:82-141"15/17"

Шевченко-Савчинська Л. Г.,

Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди, Національний медичний університет імені О. О. Богомольця, м. Київ

НОВОЛАТИНСЬКА ЛІТЕРАТУРА - КЛАСИЧНА ОБЛАСТЬ ПОГРАНИЧЧЯ КУЛЬТУР.

УКРАЇНСЬКИЙ АСПЕКТ

XV-XIX ст. в історії української літератури є невичерпним джерелом для літературно-компаративістських студій, передусім - завдяки багатомовності (як наслідок мультикультурності) тогочасного письменства. Голо­вне завдання науково-дослідних і видавничих осередків неолатиністики в Україні - всебічне інтердисциплінарне дослідження латиномовних літературних пам'яток та утвердження сучасної концепції історії української куль­тури, як багатомовного, синтетичного за суттю процесу. Стаття присвячена аналізу сучасного стану дослі­джень латиномовної літератури в Україні.

Ключові слова: неолатиністика, українська латиномовна література, порівняльне літературознавство.

Философско-художественные тексты украинской литературы, написанные XV-XX ст. на латинском языке, - объект неолатинистики, главным заданием которой является всестороннее интердисциплинарное изучение этих литературних памяток и утверджение современной концепции истори украинской культуры как синтети­ческого по своей сути процесса.

Ключевые слова: неолатинистика, украинская латинскоязычная литература, сравнительное литературовединие.

The philosophical and literary texts of Ukrainian literature, written XV-XX century in Latin is the object of Neolatin studies, the main task of which is a comprehensive, interdisciplinary study of literature and leaflets utverdzhenie modern concept of the history of Ukrainian culture as inherently synthetic process.

Keywords: Neo-Latinist studies, Ukrainian literature in Latin, comparative literature.

XV-XVIII ст. в історії української літератури є невичерпним джерелом для літературно-компаративістських студій, передусім - завдяки багатомовності (як наслідок мультикультурності) тогочасного письменства. Відне­сення до української літератури лише текстів, написаних кирилицею, ігнорування протягом десятиліть того оче­видного факту, що давня література України - це складна система, кожна з підсистем якої творилася окремою мовою (латинською, польською, книжною старослов'янською, усною українською), призвело до того, що вели­чезний текстовий масив був відданий на користь інших народів і культур.

Відносно новим терміном неолатиністика сьогодні позначається сукупність творів, написаних відновленим варіантом класичної латинської мови, починаючи з доби Ренесансу, а також наука, яка їх досліджує, відокремив­шись у ХХ ст. від класичної філології. Головне завдання науково-дослідних і видавничих осередків неолатиніс-тики в Україні - всебічне інтердисциплінарне дослідження латиномовних документів і літературних пам'яток та вироблення сучасної концепції історії української культури, як багатомовного, синтетичного за своєю суттю процесу, що є національно-своєрідним виявом розвитку культури центрального східноєвропейського регіону.

Перші згадки про новолатинські твори в Україні слід шукати в студіях над старопольською літературою, серед нарікань на те, що "в Речі Посполитій XVI-XVII ст. значно більше авторів писали латинською мовою, ніж польською" [14, с. 8], "тільки латина, повне панування над латинською мовою в слові й на письмі давало в тодіш­нім польськім товаристві репутацію культурного, інтелігентного чоловіка" [5, c. 99] тощо. Мислячи імперськими категоріями, нерідко дослідники старопольського письменства приписували поширення латиномовної творчості в Україні виключно польському впливу, водночас ставлення українців до цього явища у власній літературі й далі зоставалося загалом негативним.

Спроби повернути українській літературі її іншомовні сторінки першим здійснює І. Франко [13, с. 431]. Д. Чижевський у своїй праці "Історія української літератури" відводить латиномовній творчості окремий роз­діл, але не зараховує до української літератури письменників-поляків за походженням, пов'язаних долею, а від­так і тематикою своїх віршів з Україною [15, c. 247]. Так само М. Білик розглядає їх як "український елемент у польській літературі XVI ст., писаній латинською мовою" [3, c. 41], виокремлюючи: а) письменників, які визна­вали себе українцями-русинами (Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський, Георгій Тичинський, Григорій Чуй-Русин Самборитянин, Ян Гербурт); б) власне польських письменників і вчених, які писали про Україну (Ян Гербурт Щасний, Ян Гусовський, Бартош Папроцький, Себастіян Кленович) та ін. Загалом, через те, що розви­ток української національної свідомості у XVI-XVII ст., перебував на початковому етапі, безпомильно визначити приналежність митця до тієї чи іншої літератури справді буває непросто.

Ознаки подальшого зацікавлення неолатиністикою проявилися у її перекладанні. Парость наділеної специ­фічними рисами латиномовної поезії, що заслуговує називатися суто українською, була витворена вихованцями та викладачами Києво-Могилянської академії після здобуття у її стінах латиною статусу домінуючої мови. Саме ці твори першими потрапляють до антологій давньої літератури, виданих у 80-х рр. ХХ ст. [1], [10], [12]. Найпо­вніше серед низки збірок вони представлені в "Аполлоновій лютні" [2], куди увійшли плоди натхнення київських поетів XVII-XVIII ст., - щоправда, оригінальні тексти латинською мовою до жодного зі згаданих видань так і не потрапили, а частка латиномовних (хай навіть у перекладі) не є відповідною тогочасному значенню і популяр­ності такого способу виражати свої думки - при тому, що неменше половини з трьох десятків авторів, представ­лених у збірці, писали також латинською мовою[3].Вихід у світ 1982 р. "Аполлонової лютні" та видана того ж року "Поемата" Василя Довговича, вперше пе­рекладена з латини сучасною українською, засвідчила початок наукового осмислення багатомовної спадщини нашої давньої літератури. [4, с. 5]. Недарма в передмові до одного з тогочасних видань знаний український вче-ний-давник В. Яременко визнає: "Чимало творів пролежали віки в латинських обладунках, старослов'янських чернечих ризах, у староукраїнських і старопольських жупанах і лише тепер з'являються в оновлених шатах су­часної літературної мови" [2, с. 9].

Основними недоліками антологій 80-х рр. є їхні безнадійно застарілі через ідеологічну заангажованість пе­редмови та відсутність оригінальних текстів перекладених творів. Чого варте лише твердження буцім-то автор "Дніпрових камен" Ян Домбровський "усвідомлює зростаючу роль російського народу в розв'язанні проблем православного світу" [11, с. 17]; а цитата з перекладеного тексту, де йдеться про унію: "Мосхи, сусіди, хоч вам така згода, а знаю, не люба // (Віра-бо слабне), та ви не насуплюйте лоба у гніві" [ibid.] тлумачиться як те, що Домбровський "реально розглядає труднощі згоди між українцями-православними й українцями-католиками і розуміє, що слово у цьому питанні за патріаршою Москвою". І далі: "Звертання до росіян (мосхів) (...) засвід­чує глибоке і правильне розуміння автором Дніпрових камен" суспільно-політичної ситуації початку XVII ст. " [ibid.]. Утім це зрозуміла річ, адже автори вступних статей мусили неодмінно враховувати панівну державну ідеологію, і пояснити, як у її світлі читач має сприймати тексти - сьогодні вони можуть служити застереженням від упередженості, якої не повинно бути у наукових працях. Для уникнення подібних казусів сучасні видання та перевидання мають містити, не лише переклад, а й оригінал, в ідеалі ж - латинський оригінал, український пере­клад та фаховий історичний коментар.

Зростання зацікавленості давньою літературою у 80-их роках ХХ ст., на жаль, не спричинило появи дуже багатьох наукових праць із неолатиністики, досі факт існування латиномовних творів в українській літературі здатний викликати подив в україністів, які чують про це, згідно з більшістю університетських програм, лише у формулюванні "Національна латиномовна поезія - ренесансне явище українського письменства". Автори про­грам курсу давньої української літератури вочевидь не розуміють, куди включати цей матеріал, а головне - наві­що. Ось чому і через понад чверть століття після виходу друком "Аполлонової лютні" невирішеними завданнями залишаються переклад та видання текстів, упорядкування їхніх фрагментів, дослідження рецепції Античності у пізніші епохи, вивчення теорії перекладу.

1995 р. у Львові М. Трофимуком був заснований та очолений Інститут неолатиністики. Завданнями осеред­ку були визначені дослідження впливу римської (латиномовної) традиції на розвиток української культури і всебічне інтердисциплінарне дослідження латиномовних документів і літературних пам'яток. Одним зі своїх конкретних завдань дирекція інституту бачила включення до переліку існуючих сьогодні спеціальності "Нео-латиністика". Прикметною є поява в інтернет-просторі сайтів, присвячених літературі окресленого періоду та її дослідженням, зокрема, латиномовним творам, написаним в Україні протягом XV-XIX ст. : сьогодні найбільш цікаві та серйозні серед них medievist.org.ua та izbornyk.org.ua.

Упродовж минулих двох десятків років українські неолатиністичні студії провадяться за кількома напряма­ми, основними серед яких є: 1) вивчення особливостей "української" латинської мови (Н. Корж, Н. Безбородько, В. Миронова); 2) дослідження явища на прикладі творчості окремих авторів (О. Савчук, О. Лефтерова, О. Трофи-мук, О. Осауленко, Д. Вирський); 3) дослідження за жанрами (історіографія - Р. Щербина, Д. Вирський, етикетна поезія - Л. Шевченко-Савчинська). При цьому більшість згаданих авторів за фахом - класичні філологи, що відповідним чином позначається на доборі ними методологічного інструментарію. Цей факт ще раз доводить, що як історія літератури загалом постала на ґрунті історико-філологічних досліджень, так і історія латиномовної літератури в Україні не може бути написана без історико-філологічного етапу вивчення її генології та поетики шляхом аналізу конкретних творів.

З огляду на недостатню дослідженість вітчизняної неолатиністики сучасні роботи не можуть належати ви­ключно до якоїсь однієї галузі літературознавства: авторам доводиться представляти читачам принаймні фраг­менти критичного розгляду окремих творів (що переважно вперше вводяться до наукового обігу, найчастіше -шляхом власноручного перекладу) і на його основі вносити зміни до уявлень про розвиток літератури в Україні, доповнювати усталені принципи аналізу літературних творів, а іноді й коригувати традиційні визначення деяких термінів, втручаючись таким чином у царину теорії літератури.

Передовсім треба наголосити, що термін українська література не є абсолютним синонімом до україно­мовна література, зокрема, коли йдеться про давній її період. У літературному житті України XV-XІХ ст. ви­користовувалися латинська, польська, книжна й народна українська, старослов'янська, а наприкінці XVTH ст. і російська мови. Більшість авторів послуговувалися кількома, нерідко публікуючи свої творіння у вигляді дво- а то й тримовних видань. Тому поняття українська література охоплює також усі свої іншомовні складові, а укра­їнське письменство - це не виключно україномовні автори.

До того ж, у дослідженнях, присвячених давньому періоду розвитку української літератури з притаманною їй жанрово-стильовою синкретичністю, варто користуватися терміном література у його першому словниковому значенні - "уся сукупність наукових, художніх та ін. творів того чи іншого народу, періоду, або всього людства" [7, c. 529]; а не в другому - "вид мистецтва, що зображує життя, створює художні образи за допомогою слова; художня[4] література - те саме, що література 2" [ibid]. Адже, підходячи до латиномовних надбань із сучасними критеріями належності до белетристики, практично неможливо відшукати жодного художнього твору або про­вести чітку межу між художнім, науковим, публіцистичним, епістолярним та ін. стилями - у нинішньому їх ви­значенні. На матеріалі текстів XV-XIX ст., зокрема, створених латинською мовою, шляхом дослідження їхньої генології та поетики, уникаючи недоречного осучаснення, можливо з'ясувати важливі етапи формування стилів української неолатиністики, відокремлення і самостійного розвитку різних видів вітчизняної літератури, переза-твердження белетристики у статусі виду мистецтва. До слова, сучасне сприйняття мистецтва зосереджується на творенні автором художніх образів, однак в окреслені часи мистецтво розуміли як майстерність у певній галузі (практично будь-яка фахова діяльність, доведена до віртуозності, вважалася мистецтвом) зумовлюють необхід­ність особливого підходу до історико-літературного аналізу латиномовних творів цього періоду.

Сприйняття художньої літератури як розважальної, белетристики як мистецтва в Україні формувалося упро­довж XV-XIX ст. Творчість латиномовних авторів сприяла не стільки охудожненню, скільки секуляризації української літератури, оскільки її авторами були переважно тогочасні інтелектуали - випускники університе­тів, багато з яких розвивали свої наукові (переважно природничі або історичні) зацікавлення упродовж всього життя і прагнули власними творами поповнити скарбницю людських знань. За результатами розгляду поетики української прозової неолатиністики, найближче до художньої літератури в її сучасному розумінні перебувають етикетний та історіографічний розділи. Це остаточно переконує в тому, що максимально точне уявлення про латиномовну прозову літературу в Україні може дати вивчення цього явища у синхронії та діахронії. Виривання з контексту призводить до негативних наслідків і викривлених оцінок - як у випадку з етикетною літературою, прозваною панегіричною і затаврованою на кілька століть.

У роботах з української неолатиністики видається доцільним розділяти поезію і прозу, оскільки у період, коли письменство найінтенсивніше послуговувалося латинською мовою, саме поезія виконувала функції беле­тристики, до прози, яка не претендувала на роль художньої літератури, був більш утилітарний підхід (найбільше художності вимагалося від проповідей). Водночас чи не найзначніша приваба досліджень прози якраз і полягає в тому, що на латиномовному відтинку часу (XV-ХІХ ст.) у нашій літературі відбулося охудожнення окремих прозових видів. Це чудова нагода простежити етапи розвиту жанрового репертуару вітчизняної літератури: як, скажімо, хроніки XVI ст. у XVH-му наповнюються тропами, у XVHI перетворюються на історіографічні твори, що далі еволюціонують в історичну прозу та наукову історіографію.

Звідси потреба уточнення в неолатиністичних студіях іще одного терміна - згідно зі словниковими визна­ченнями прози [8, c. 181], прозовий твір, проза,не є абсолютними синонімами до словосполучень художня проза, художній прозовий твір. У дослідженнях латиномовної літератури термінами проза чи прозова література озна­чаємо тексти, структура яких не організована ритмічно, не є віршованою - безвідносно до міри їхньої художнос­ті, оскільки в означений період красним письменством вважалася переважно поезія, а ставлення до прози було досить утилітарним.

Літературний аналіз - наукове дослідження твору, що, згідно з більшістю українських посібників та словни­ків з літературознавчої термінології, безвідносно до жанру, має охоплювати такі основні питання: зміст, компози­ція і сюжет, персонажі, засоби, типізація образів, особливості мови, художня майстерність [6, с. 23], а отже, знову йдеться виключно про аналіз художнього твору літератури (при чому, в сучасному розумінні художності). Це зно­ву примушує нагадати визначення літератури і нетотожність наукових понять літературного і художнього твору.

Свідомий відхід автора від об'єктивної реальності відбувається лише в етикетних творах. Навряд чи це можна назвати художнім образотворенням у його сучасному розумінні, оскільки ідеалізація, прославляння (чи засу­дження) конкретної особи, наголошення її позитивної чи негативної винятковості, а не широкі узагальнення були головною метою таких творів і мали цілком реальні життєві причини. Тож, наведена хрестоматійна схема аналізу (зміст, композиція і сюжет, персонажі, засоби, типізація образів тощо) придатна для вивчення белетристики й аж ніяк не може бути застосована у традиційному вигляді до творів досліджуваної нами конфесійної, історіо­графічної, інтелектуальної, мемуарно-епістолографічної літератури латинською мовою. Та це аж ніяк не означає відмови від аналізу текстів - навпаки: ми прагнемо довести його виняткову, базову роль в історико-літературних студіях, скоригувавши існуючі моделі під матеріал дослідження.

Оскільки авторами дисертацій з неолатиністики досі були переважно фахівці з класичної філології, а лише побіжно знайомі з латиною україністи (університетський курс латинської мови триває один семестр) не поспіша­ють занурюватися в маловідоме, латиномовні твори так і не були вписані в український літературний контекст. Надто мало з них було оприлюднено, перекладено та всебічно вивчено - у свідомості наукової спільноти не існує поняття "українська неолатиністика", оскільки небагато-хто знає, що це не кілька десятків віршів авторів, яких поляки також упевнено називають своїми (не рефлексуючи зайве з приводу походження, національного само­визначення, місця проживання тощо) не "ренесансне явище", а пласт як поетичних, так і прозових текстів, що за потужністю здатний конкурувати з україномовним, оскільки творився на українських етнічних землях майже п'ять століть (з другої половини XV по першу ХІХ ст. включно). Неолатиністика досі - раритет інформаційного поля українських гуманітаріїв: про неї практично не чути на поважних наукових форумах, у фаховій періодиці, що здатна бути зручним полем для дослідницьких дискусій, а головне (оскільки саме тут закладається фундамент майбутнього науки) - з університетських кафедр.

Наявний матеріал і ступінь його опрацювання дають змогу робити нині тільки перші висновки та узагаль­нення, й один із них - це те, що латиномовна література, маючи низку специфічних рис, залишається, мовною версією національної, ще одним засобом вираження в письменницьких руках, а не абсолютно самобутнім яви­щем, оскільки виключно латиномовних письменників ані серед українських, (ані серед, наприклад, польських) в окресленому періоді не виявлено. Це підтверджується результатами аналізу жанрової належності творів ла­тинською мовою та їхньої поетики: значних відмінностей, крім деяких виявів авторської оригінальності, у її жанровому репертуарі, порівняно з україномовною, не спостерігається. Проте у дечому неолатиністика допо­внює картину розвитку літератури неповторними, лише їй властивими рисами, виявлення і дослідження яких і є актуальним завданням українських неолатиністів.

Література:

1.Антологія української поезії : В 6-и т. / Редкол. : М. П. Бажан та ін. - Т. 1. - К. : Дніпро, - 1984. - 454 с.

2.Аполлонова лютня : Київські поети XVII-XVIII ст. / Упоряд. та прим. В. Маслюка, В. Шевчука, В. Яременка. -К. : Молодь, 1982. - 318 с.

3.Білик М. Й. Український елемент у польській літературі XVI ст., писаній латинською мовою. // Слов'ян. літ. єднання. Вид-во Львівського університету, 1959. - С. 41-52.

4.Вигодованець Н. Літературне Бароко Закарпаття. Ужгород: Ґражда, 2010. - 136 с.

5.Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в кінці XVI-XVII віці // Жовтень. - 1989. - № 1 -

С. 98-108.

6.Лесин В. М., Пулинець О. С. Словник літературознавчих термінів. - Вид. 3-е, перероб. і допов. - К. : Рад шко­ла, 1971. - 487 с.

7.Словник укр. мови: В 11-ти т. - К. : Наук. д., 1973, Т. 4. - 840 с.

8.Словник укр. мови: В 11-ти т. - К. : Наук. д., 1977, Т. 8. - 928 с.

9.Словник укр. Мови : В 11-ти т. - К. : Наук. д., 1980, Т. 11. - 670 с.

 

10.Українська поезія XVI ст. / Упоряд., вст. ст. та приміт. В. В. Яременка. - К. : Рад. письм., 1987. - 287 с.

11.Українська поезія XVII ст. (перша половина) : Антологія / Упоряд., вступ. ст. та прим. В. В. Яременка. - К. : Рад. письм., 1988. - 380 с.

12.Українська поезія. Середина XVII ст. / Упорядник В. І. Крекотень, М. М. Сулима. - К. : Наук. думка, 1992. -

679 с.

13.Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова // Зібр. тв. - Т. 45. - 598 с. - С. 431.

14.Циганок О. Музи-мандрівниці або Шляхами Аполлона. / З історії літературної топіки // Медієвістика. -Вип. 1. - Одеса : Астропринт, 1998. - С. 58-64.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 


Похожие статьи

О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство