О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство - страница 87

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 

У 20-х роках ХІХ століття мода на гуцульську тематику принесла в результаті численні тексти різноманітно­го характеру. Тут слід згадати трьох письменників, пов'язаних з альманахом "Ziewonia", Августа Бєльовського, Луціяна Семенського та Казимира Владислава Вуйціцького. Перші два митці описували дуже тісно пов'язаний між собою світ гір, звірів та людей, котрий суперечив цивілізації. Гуцульські діти природи, котрі виросли серед скель та полонин, вільні та незалежні, мали риси, властиві давній спільноті слов'ян. Традиція опришківства, яка так часто зустрічалась у творах того періоду, була віддзеркаленням давнього лицарства, слов'янської сили і боротьби. Спирання на народну традицію сприяло творенню героїчного міфу опришківського життя. На відміну від своїх колег, Вуйціцький описував історію опришків на основі традиції шляхетських дворів Покуття, тобто, як говорить Ян Хороший, з погляду не ката, а жертви [2, с. 75].

Серед творів гуцульської тематики, не можна оминути і твору Юзефа Коженьовського "Karpaccy gorale" [6], в якому автор описав шляхетного розбійника Антося Ревізорчука. Але в даному випадку слід зазначити, що голо­вна постать твору, як народний герой, занадто часто виходить за стилістичні та пізнавальні межі і надто сильно належить літературі. Але та літературність постаті не позбавила головного героя, так би мовити, гуцульскості.

Дуже важливі елементи карпатської літературної традиції пов'язуються з іменем Вінцента Поля, котрий най­більш виразно у ХІХ столітті сформував тезу про відповідність гуцулів та козаків. Так, у 1951 році у своєму творі "Rzut oka na polnocne stoki Karpat" він писав, що гуцули на гірській території є тим самим, чим у свій час і під впливом інших обставин, були козаки на Запоріжжі. В іншому місці він писав, що: "... o ile Bojki nie sa lubiani na przyleglym obszarze rownej Rusi i Bukowiny, o tyle lubianym przeciwnie jest Hucul i w piesniach ludu odgrywa on podobna Kozakowi role" [7, с. 131-133].

У другій половині ХІХ ст., разом з розвитком туризму і промисловості, почався процес відходження літера­тури до вузького розуміння гуцульської тематики. Для цього періоду характерна курортна, туристична літерату-

© Ясній Я. О., 2012ра, яка прекрасно обходилась без фольклору. Лише у 30-х рр. ХХ ст., коли Гуцульщина знову стала "модною", з'явилися спроби адаптації традиційних гуцульських мотивів у повістях Хелени та Мєчислава Ритардів а також

Юзефа Беняша[2, с. 104].

Для Станіслава Вінценза Гуцульщина була не лише "ближчою батьківщиною", але й регіоном, культура якого стала темою його багаторічної праці. Адже серед творів гуцульської тематики, чотирьохтомна трилогія Станіс­лава Вінценза "Na wysokiej poloninie", займає одне з найвизначніших місць, з огляду на монументальність опису гуцульської культури. Своє дитинство автор провів на Покутті, що дозволило йому глибоко зануритись у життя гуцулів, їх звичаї, заняття та філософію.

Дуже цікавою є історія виникнення твору, навіть не з огляду того, що автор писав його близько сорока років, а з погляду еволюції плану трилогії. Перша частина твору - "Prawda starowieku" має назву "Obrazy, dumy і gawedy z Wierchowiny Huculskiej", котра вказує на етнологічний фундамент твору. У початковому варіанті продовженням твору і одночасно останньою його частиною мав бути "Barwinkowy wianek", оповідь про весілля у Криворівні. Задум був логічним, адже в першому тому мала висвітлюватись культура гуцулів, їх звичаї, обряди, міфологія, духовне життя, а у другому - описуватись ситуація весілля, на якому зустрічаються представники різних сус­пільних станів і навіть іноземці, для того щоб знайти відповідь на питання "що наш край може дати світові"[2, с. 297;]. Але на превелике здивування самого автора, між цими двома томами з'явився ще один, під назвою "Nowe czasy". На думку самого Вінценза це трапилось тому, що у процесі роботи, виникла якась нова логіка твору, яка змушувала створювати нові частини роману. Перший том був тлом, а другий - це зустріч того окремого світу з новим світом, давнини з новим часом. Автор зовсім не хотів бути лише репродуцентом історій, які розповідали карпатські оповідачі, він переказував ці оповіді, додавав власні і пізніше жартівливо зазначав, що втратив від­чуття кордону між правдою та вигадкою, між відтворенням давніх текстів і власних оповідань.

Весь цикл є обрамлений у виразну часово-композиційну рамку. Історія починається восени 1887 року, коли найдостойніший гуцульський ґазда Фока Шумейовий, запрошує весь полонинський народ на весілля найстаршої дочки поміщика з Криворівні, а закінчується того ж року, а саме, 16 жовтня, багатим описом подорожі весільних гостей. Запрошення на весілля є вихідною точкою для широкої оповіді про найважливіші моменти культури гуцулів, будову хати і танці, про права ґаздів і магію, про організацію полонинського господарства і т. д. Це одна частина тла "правди старих віків", просякнута етнографічно-етнологічними, соціологічними і міфологіч­ними роздумами автора. Другу частину творить розповідь про міфічні часи, про легендарних Велітів - велетнів і про вже історичних опришків, Головача, Довбуша і Дмитрука з роду Василюка, яка відходить від історичної архаїчності до народних способів бачення минулого і яка керується своєрідною філософією міфу. Як пише Яцек Колбушевський, "старовік" означає часи, в яких Гуцульщина становила замкнутий простір, яка була закрита від зовнішніх впливів і жила в суто своєму природному часі і ритмі [5, с. 62-63]. "Zwada" - перша книга "Нових часів", описує період, коли Гуцульщина ще не була охоплена нафтовою гарячкою, але якій вже загрожує світ цивілізації. У цій частині розповідається про спілку лісорубів, яку утворив Фока, чоловіки вирубували ліси над потоками Рабинця та Пападинця і сплавляли дерево аж до Чорного моря. Це розповідь про людську працю, при­крашена етнографічно-технологічними реаліями, але увага автора особливо концентрується на конфлікті люди­ни та природи. Гуцули відчувають, що розпочинають загрозливу справу, порушують вічні закони, зраджують самих себе, впадаючи у розставлені сітки капіталу [2, с. 300], але одночасно, вони збагачують власні знання про світ, розширюють горизонти, помаленьку пристосовуються до життя у новому часі. "Zwada" вчить підкорятись традиції і світові природи, яким керує природній порядок, вчить противитися деморалізації і знищенню почуття народної справедливості, вчить не довіряти новітнім, сучасним представникам примітивної філософії, а навпаки, з розумінням відноситися до старих звичаїв, навертатись до природи, ставитися з повагою до релігійних вчень, переказів та міфів.

Такі ж пріоритети ставить автор і у другій книзі "Нових часів" під назвою "Listy z nieba". Тут описуються хрестини дочки Фоки, Гафійки, які відбулися за кілька років до описаного у "Полонині" весілля у Криворівні. Ця подія згромаджує в одному місці цілий ряд гостей, сусідів та побратимів. Всі вони приносять і вводять на сторін­ки твору Вінценза елементи різних культур, розповідають і слухають численні історії, репрезентують різні погля­ди на політичні, економічні, освітні теми. І наскільки розмови у "Листах з неба" повертаються навколо локальних тем та проблем, настільки остання частина трилогії, "Barwinkowy wianek", визначає набагато ширші роздуми. Саме ця частина трилогії є своєрідним фіналом, кульмінацією, яка розповідає про подорожуючих, котрі їдуть в Криворівню - про поляків, вірменів, єврейських фірманів, гуцульських ґаздів, циганських музикантів. Змісту цій подорожі надають розмови та диспути, як знак правдивих зустрічей у дорозі. Ситуація подорожі робить мож­ливим розвиток діалогу. Звичайно, щодня люди розмовляють один з одним, розповідають різноманітні історії, та лише під час подорожі всі чекають дізнатися щось особливе. Значення таких розповідей набагато більше ніж звичайних оповідань, оскільки вони зосереджують у собі досвід існування різних суспільних і народних груп, а самі подорожуючі надають їм великого значення.

Слід зазначити, що Станіслав Вінценз бачив у Гуцульщині так звану "людську вітчизну", метафоричну та реальну водночас. Реальну, тому що тут збереглися первинні форми культури. Метафоричну, бо відірвану від східно-карпатських реалій. Гуцули Вінценза - це давнє суспільство з багатою матеріальною та духовною культу­рою, яке зберігає, знищені деінде, цінності колективного та індивідуального життя. І при цьому слід зазначити, що думки, які висловлюють герої твору чи певні типи поведінки не належать цілковито до фольклору, а стають визначниками культурної, навіть онтологічної тотожності. Народний мудрець і "філософ" виражає важливі за­буті правди і сміло може називатися вчителем мудрості життя.

Вінценз вбачає в Гуцульщині місце збереження архаїчної пастушої культури, яка входить в тісні зв'язки з іншими культурами, які існують на Покутті, а саме, польською, єврейською та вірменською. Ця територія ємісцем правдивого симбіозу тих культур, які, однак, не втрачають індивідуальних рис, не піддаються якійсь уніфікації. Їх співіснування на Гуцульщині формує не агресивна експансія, принаймні, так є у творі Вінценза, а діалог поєднує всіх людей і є чи не найважливішим визначником гуцульського світу. Діалог відбувається всюди: в гуцульських граждах, у єврейських корчмах, у шляхетському дворі, на плаях і на високих полонинах, адже є обміном думок та ідей, культурних цінностей. Діалог робить можливим культурну інтеграцію регіону навколо традиційної системи цінностей, яка все більше і більше піддається загрозі перед історичним розвитком. Діалог, пропливаючи між різними народними групами, відбиваючись від минулого, поєднує теперішнє з майбутнім [2,

с. 306].

Як зазначав Яцек Колбушевський, гори є територією самотності, але також і територією людського порозу­міння і поєднання Гуцульщини із зовнішнім світом, набирає цінності і метафізичного значення, тому у цьому просторі може зустрічатися минуле і теперішнє, щоб проникаючи і доповнюючи одне одного, дати вираження одночасному існуванню світу, природи, Бога та людини [5, с. 69]. Організований таким чином простір, призво­дить до того, що у ньому постійно пересікаються як реальні плаї, дороги та стежки, так і культурні просторові вимисли, міфи та легенди. Постійно накладаються один на одного гуцульські та польські, а навіть єврейські по­рядки. Проте, найцікавіше, що ці різнокультурні порядки не лише не конкурують між собою, а навпаки, підтри­мують одне одного. Саме в такому просторі розмістив Внценз опришків та інші карпатські суспільства, до яких застосовував свої власні мірки оцінювання, які беруть початок у "правді старих віків". Автор описує неповторну, ідеально співіснуючу, а тому міфічну, єдність.

Розміщений у першому виданні "Prawdy starowieku", "Epilog. Kroniki stannicy gorskiej" розповідає про двір Пшибиловських в Криворівні. І в цій історії найважливішим є не те, що двір був цивілізаційним осередком на всю околицю, що саме звідти розповсюджувалися нові в горах винаходи та технології, а те, що він був осередком взаємної приязні, щирості і що вписувався творчо і активно у спільноту землі та людей. А ще тому, що жили там Станіслав та Отилія - дідусь та бабуся автора, котрих все гірське населення поважало, як зразкових господарів. Станіслав і Отилія, хоч і стикаються з біологічним часом автора "Полонини", визначають свій власний вимір часу, власний "золотий вік" і власний "старовік". Постаті цих людей автор ідеалізує та навіть піддає міфологіза-ції. Подібно був міфологізований і простір Криворівні, тієї "пристані спокою, приязні і щастя", світу над Черемо­шем, який був "мудрий, добрий і щасливий" [5, с. 484, 540]. Станіслав Вінценз намагається показати нам місце цього шляхетського двору та його культури у суспільному житті загалом. Вінценз представляє нам цих ґаздів таким чином, що часом здається, що постаті Станіслава та Отилії мають більше спільних рис з автором твору, ніж зі своїми історичними прототипами, є проектуванням авторських ідей, виразом мрій та бажань, викладом суми власних переконань. З цього погляду, на думку Яна Хорошого, "Kroniki stannicy gorskiej" слід трактувати як інтегральну частину "На високій полонині", як ту частину твору, в якій дається відповідь на головне питання про сенс життя [2, с. 114].

Відмінність та новаторство твору Станіслава Вінценза "На високій полонині" від творів гуцульської тема­тики полягає у представленні світу, який знаходиться посередині між небом та землею, між гуцулом та Богом, між найглибшою регіональністю та універсалізмом. Саме тут відбувається зустріч часу та простору, природи та культури, пам'яті та мрії. Адже саме тут, на думку автора, над Прутом та Черемошем, між небом та землею зна­ходиться людська вітчизна.

Література:

1. Chmielowski B., Nowe Ateny, albo Akademia wszelkiej sciencyi pelna, na rozne tytuly jak na classes podzielona, madrym dla memorialu, idiotom dla nauki, polotykom dla praktyki, melancholykom dla rozrywki erygowana, wyd. 2 rozsz., t. 4, Lwow 1756, - s. 341.

2. Choroszy J. Huculszczyzna w literaturze polskiej, Wroclaw 1991 r.

3. Karpinski F., Wiersze wybrane. Wybral i wstepem poprzedzil J. Kott, Warszawa 1966.

4. Karpinski F., Historia mego wieku i ludzi, z ktorymi zylem. Oprac. R. Sobol, Warszawa 1987.

5. Kolbuszewski J., Koniec dawnosci. (Stanislaw Vincenz, "N wysokiej poloninie"), "Wierchy", 53:1984.

6. Korzeniowski J., Karpaccy gorale. Dramat w trzech aktach, wyd. 3 zmienione, Wroclaw 1969 r.

7. Pol W., Rzut oka na polnocne stoki Karpat.

8. Vincenz S. Na wysokiej poloninie, Pasmo 1. Prawda starowieku. Obrazy dumy i gawedy z Wierchowiny Huculskiej, Warszawa, 1980.

9. Vincenz S. Na wysokiej poloninie, Pasmo 2. Nowe czasy. Ksiega1: Zwada, Warszawa, - 1981.

 

10.Vincenz S. Na wysokiej poloninie, Pasmo 2. Nowe czasy. Ksiega 2 : Listy z nieba, Warszawa, - 1982.

11.Vincenz S. Na wysokiej poloninie, Pasmo 3. Barwinkowy wianek, Warszawa, -1983.

Vincenz S. Na wysokiej poloninie, Pasmo 2. Nowe czasy. Ksiega1: Zwada, Warszawa, - 1981.УДК 821'116

Госовська М. Є.,

аспірант кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства ЛНУ імені Івана Франка

ФЕМІНІСТИЧНА ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА У КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ ПРАКТИКИ ІВАНА ФРАНКА

У статті розглянуто категорії сучасної феміністичної критики та принципи Франкового підходу до аналізу тексту. Франкове бачення жіночого стилю письма співставлене із новітньою теорією ecriture feminine та прин­ципами андро/гінотексту.

Ключові слова: феміністична критика, андротекст, гінотекст, ecriture feminine, жіночий дискурс.

В статье рассмотрены категории современной феминистичной критики и принципы Франкового подхода к анализу текста. Франкове виденья женского стиля письма сопоставлено с новейшей теорией ecriture feminine и принципами андро/гинотексту.

Ключевые слова: феминистическая критика, андротекст, гинотекст, ecriture feminine, женский дискурс.

In the paper we considered categories of the modern feminist criticism and Franko's approaches to the text analysis. Franko's view of the feminine writing is compared with modern ecriture feminine theory and andro/ginocritical princips of analysis.

Key words: feminist criticism, androtext, ginotext, ecriture feminine, feminine discourse.

Пік розвитку феміністичної літературної критики припадає на середину двадцятого століття - у той час з'являються роботи С. де Бовуар, Л. Іррігарі, С. Губар, К. Мілет та багатьох інших дослідників, які переглянули літературну історію минулого під феміністичним кутом зору.

Однак завдання феміністичної літературної критики полягає не просто у формальному протиставленні себе "фалічній критиці", а у "... відтворенні об'єктивної картини, об'єктивного сенсу літературного твору ... фемініс­тична критика значно ширша, ніж просто критика чоловічого фемінізму і сексизму певних літературних творів" [1, c. 13].

Одним із пріорітетних напрямів феміністичної критики є деконструктивістський аналіз жіночої рецепції тво­ру, який дозволяє вивільняти глибинні символи та коди, а також дає змогу виявляти специфічну гендерну тек­стову рецепцію, яка вважалась другорядною в історії "фалічної критики". Феміністична теорія досліджує також психологію творчості жінок-письменниць, "адже на всіх рівнях художньої структури, не лише зовнішньо-про­блемному, але й у майстерності характеротворення, особливостях психологічного аналізу, на власне мовному рівні тут можна побачити багато відмінного у порівнянні з творчістю автора-чоловіка" [2, c. 17].

Проте гендерна проблематика цікавила літературознавців попередніх поколінь - револційні ідеї, що актив­но обговорюються у працях сучасних феміністичних літературних критиків, сягають своїм корінням у далеке дев'ятнадцяте століття. Зрозуміло, що термінологія та методологія сучасних феміністичних досліджень суттєво відрізняється від постулатів столітньої давності, але все-таки філософська платформа є спільною.

В українському літературознавстві ХІХ ст. проблеми, якими сьогодні цікавиться феміністична літературна критика осмислював І. Франко. "Теоретичні аспекти фемінізму в літературі, особливості жіночої літературної традиції, природа жіночого тексту та проблема жіночого його відчитування" [3, c. 21] - ось лише деякі аспекти феміністичної літературної критики, що за визначенням М. Гнатюка, присутні у Франковій літературознавчій практиці.

Сучасна фаміністична критика розрізняє поняття андротексту (написаний чоловіком) та гінотексту (напи­саний жінкою). Власне терміни належать Е. Шовалтер, представниці американської школи фемінізмуі, яка у знаменитій статті "Про феміністичну поетику" (1979 р.) [12] обгрунтувала головні методи аналізу жіночої літе­ратури: перший (feminine criticism) спрощує жіночий тип дискурсу до патріархальних кодів, в основі яких лежить маніпуляція традиційними стереотипами жіночого, а другий (gynocritical approach) будує новий тип незалежного жіночого дискурсу, відмовляючись від простої адаптації патріархальних літературних моделей. В цьому дискурсі жінка творить специфічні текстуальні значення, що базуються на власному досвіді та переживаннях і відрізня­ються від чоловічого канону репрезинтації та письма.

Отже, ключовим поняттям у теорії гінокритики є відмінність репрезентативних жіночих моделей у текстах чоловіка та жінки, а головним об'єктом дослідження виступають "історія, стилі, теми, жанри й структури жіночо­го письма, психодинаміка жіночої творчості, траєкторія жіночої кар'єри і розвиток, закони жіночої літературної традиції." [12, c. 128].

Цілком у руслі новітніх феміністичних теорій виглядають погляди І. Франка на генеологію тексту. У статті "Задачі і метод історії літератури" він наголошує на необхідності аналізувати літературний твір з урахуванням статі автора: "Історик літератури слідить також становище жінок в літературі, тямуючи, що в часах розцвіту лі­тератури значення жінок підноситься, вони стають провідницями, а часто й самі визначаються писательськими талантами; в часах упадку натомість упадає і значення жінок. Поезія жіноча не мусить бути поезією жіноцькою - приміром, поезія таких жінок як Гросвіта, Гейєрс, Готшедиха. Недавно Шерер прямо розрізнив "мужицькі" і "жіноцькі" періоди в літературі; це не повинно було нікого так дуже дивувати. Адже ще у 1795 р. Вільгельм Гумбольдт в Шіллеровому часописі "Die Horen" писав про полову різницю і її вплив на органічну природу а Шіллер ... назвав гарною і великою цю думку - провести поняття роду і плодження навіть через область людсько­го духа і положення духового." [4 , с. 13]. Зауважимо, що окрім дефініції чоловічого та жіночого стилю письма, ця цитата також ілюструє ставлення І. Франка до ролі жінки в літературному процесі.

© Госовська М. Є., 2012З погляду І. Франка, "чоловічі" та "жіночі" періоди в історії літератури залежать від культурного піднесення або занепаду, - часи античності, епоха Ренесансу є найкращим підтвердженням того, як може розвинутись жіно­чий поетичний талант. Згодом, редагуючи твори українських письменниць-початківців, він неодноразово наголо­шуватиме на тому, що від їхньої роботи залежить, у яке русло спрямується культурний процес.

І. Франко не обмежився лише на розрізненні понять чоловічого та жіночого стилю письма, а й охарактеризу­вав певні особливості "жіночого писання": " ... щось подібного до Анниної хроніки "Мої та людські гріхи". Це прехороша річ, а місцями навіть глибоко иатетична. А спосіб писання - чисто жіночий: логіка в кут, наглі скоки з факту на факт, а все навіяне якимось дивним духом, що його й означити годі ... " [8, с. 98]. Як бачимо, І. Франко детермінує три домінанти жіночого письма, а саме: алінеарність, алогічність та дифузійність, які в середині двад­цятого століття лягли в основу феміністичної теорії ecriture feminine (Е. Сіксу "Сміх медузи" 1972 р.).

Поняття "жіночого письма" виникло під впливом теорії Ж. Дерріди про природу письма, у якій йдеться про протиставлення письма та усного мовлення. На думку Дерріди, усне мовлення втілює в собі фалічну істину, яка для писемної практики має вторинне значення, оскільки головним в процесі письма є сам досвід писання, творення графічних символів, а не озвучення ментальної істини [13]. Як наслідок, саме в процесі письма можна уникнути чоловічих домінант логоцентризму та децентрувати традиційну систему текстових значень: " ... жіно­чому письму не характерна регіоналізація, яка слугує чоловічій дихотомії ... процес її письма триває вічно, не прописуючи і не роззрізняючи контурів ... Вона творить іншу мову - мову тисячі говорів, якій невідомі ні обме­ження, ні смерть" [7, c. 83].

Письменниці, що пробують застосувати на практиці чоловічі текстові структури, потрапляють у ситуацію де­фолту, коли написане не є об'єктом ані чоловічого, ані жіночого дискурсу. Так, С. Гілберт та С. Губар, вивчаючи творчість англійських письменниць (Джейн Остін, Мері Шеллі, Джордж Еліот, Емілі Дікінсон), дійшли висно­вку, що їхні тексти є носіями стійкої бінарної опозиції жіночого у традиційному культурному дискурсі: перша - жінка виступає в образі відьми або чудовиська, друга - жінка в ролі обожнюваної ідилічної істоти.

Жінки-письменниці потрапляють у пастку, розставлену конфліктом бажаного та дійсного: в рамках традицій­ного дискурсу вони конструюють ті образи, які дискурс толерує, але водночас відбувається і мимовільне запере­чення, відторгнення власного продукту творості. Таке роздвоєння неодмінно формує амбівалентну структуру жіночого авторства - бажання відповідати нормативним уявленням про жінку і одночасне бажання заперечувати ці норми.

Для подолання зачарованого кола феміністична теорія пропонує жінці-авторці "прописувати тіло": " ... жінки повинні писати крізь своє тіло. Вони мають винайти мову, що зруйнує розподіли, класи й риторику, правила й коди, вони повинні потопити, прорвати, вирватися з обмеженого дискурсу контролю ..." [7, c. 85]. Категорії "тра­диційної мови" (за Е. Сіксу) заважають безпосередньо сприймати навколишній світ, затуманюючи його пеленою апріорних понять та визначень, а розвіяти цю пелену може лише нонрефлексійне сприйняття, яке існує у дискур­сі жінки чи дитини. У такий спосіб екстатична комунікація "жінка-світ" дає змогу творити новий тип дискурсу, в якому пріорітними стають категорії емотивності та експресивності письма.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96 


Похожие статьи

О І Ванівська - Корпусні та лексикографічні технології опису мовної системи термінознавство