Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 14
З. Мах запитує: чи можливо збудувати європейську ідентичність, схожу до національної? [19; 254]. М. Мартін стверджує, що європейська ідентичність не заперечує автоматично національної, натомість включає індивіда у процес культурної та політичної самосвідомості [20; 214]. Бути європейським - це співіснувати й розмежовувати спільну європейську та окрему національну ідентичності. Він також заявляє, що ніхто не народжується європейцем у тому ж сенсі, що й французом, італійцем, румуном, а європейцями стають [20; 222]). "Європейська ідентичність - це вибір", - говорить М. Мартін. Ця думка перегукується із ідеєю книги О. Пахльовської "AVE Europa" стосовно України: чи ми скажемо Європі "вітаємо", чи "прощавай"; власне, переважить тотожність чи самобутність - питання нашого вибору.
Більшість дослідників вважають, що "європейськість" означає перш за все культуру, цінності, систему речей, активну участь у справах громади (на кшталт агори), традицію космополітизму (що простежується, скажімо, у полікультурній компетентності європейських гуманітаріїв різних історичних періодів. Звідси: європейська ідентичність має бути "культурною ідентичністю", тоді як ні політична, ні економічна, ні правова уніфікація не можуть цілком гарантувати справжньої європейської ідентичності, і навіть питання мови не є визначальним. Так, за словами М. Мартіна, "володіти lingva franca - ще не значить розуміти ідеї, позиції, моделі Європи" [20; 224]. І не дивно, адже особливий культурний код (алюзії і т. ін.) віддавна сформований і закладений у культурі кожної з країн, які й формують єдину європейську ідентичність. Об'єднавчим чинником може слугувати навіть наявність спільних мотивів у художніх творах, так званих "мандрівних сюжетів", витоки яких сягають фольклорної традиції. М. Мартін звертає увагу на паралелізм у культурних явищах європейців. Прикладом цього може бути символізм, якого зазнала як французька, румунська, російська культурна традиція, так і українська (!) [20; 218]; у літературі ми можемо тут згадати українських символістів О. Кобилянську, Я. Савченка, О. Слісаренка та ін., які перейняли спадок послідовників Ш. Бодлера, трансльованих через австро-німецьку та польську літератури. "Якщо існує європейська самосвідомість, то участь у її створенні неминуче взяла література" [20; 220]. Отож, європейців передусім об'єднає не наявність спільного ворога [19; 254], а соціально-культурний вимір (спільна історія, традиції), що є значно ширшим поняттям, ніж нація як така. Проте, на думку Е. Бусека, підґрунтям для "європейськості" нині слугує не так культура, як нові технології, валютна система, питання імміграції та безпеки [17; 203]. Заостанні кілька років Європу також об'єднали питання екології, зокрема виробництва екологічно чистої продукції, тема глобального потепління.
А що є важливим для об'єднання України у межах її ідентичності? Що наразі формує цю ідентичність, які її прояви?
По-перше, відчуження від власної національної та етнічної суті, національної культури та історії [8; 78-79], зумовлене складною історією, спричиняється до браку власного культурного спадку, ставлячи під загрозу етнічну ідентифікацію. Дещо в опозиції до часто ідеалістичних стверджень О. Пахльовської (зокрема про "місіонерство" України, яка нині має вести "старшого брата" Росію до Європи) є погляди З. Антонюка: "... вчора уярмлений народ, не дуже унікальний.. який ніби-то передав світло цивілізації всій Європі, засмічуючи мозок співгромадян псевдоісторичними схемами.." [2; 17]. Він говорить про сформовану традицію "насаджування народові різноманітних фікцій з минулого. Расових, ідеологічних, етнографічних, антропологічних, історичних чи ще якихось" [2; 17]. Переважно - з метою виховання патріотизму, перетворюючи одночасно людину у об'єкт маніпуляції й нав'язування віри у "вищість". Зрештою, Е. Сміт був тої думки, що наявність у нації міфу про етнічну обраність сприяє її стійкості. Українець змалку пізнає національно-марковану лексику, джерелом якої є фольклор чи твори українського літературного романтизму (червона калина, гопак, щедрівка, коровай, паляниця, Дніпро, барвінок, козак [6; 14] та ін.), що формує мовну картину світу носія цієї культури. Звідси випливає, що інтенсифікація усіх сфер життя і брак часу для культурної ностальгії формує сприятливий клімат для профанації культурного спадку (віночки-вишиваночки-сало-вареники). Спроба ж виходу з цієї "селянської культури" була зроблена у 20-х роках ХХ ст. українським письменством (наприклад, спроба створити "міський роман", рух аван-ґардистів), але була придушена на довгі роки соцреалізмом. Не дивно, що аванґардна традиція новаторства не є широко вплетеною в українське буття. Український футуризм, починаючи від марксистських критиків, а також більш традиціоналістськиналаштованих, вважається за "національну нетактовність" [5; 15]; цей рух розглядали як щось "ідеологічно, естетично, національно чуже" [5; 15]. Це ставить під загрозу адекватність оцінки національного спадку, різноплановості самовияву спільноти, провокуючи однобокість, на якій легко спекулювати: як створюючи міфи, так їх і розвінчуючи. Зрештою, застереження щодо небезпеки, скажімо, "фольклоризації культури" існують (О. Пахльовська, Г. Грабович, М. Попович, Т. Гундорова та ін.).
По-друге, для України характерна ідентифікація з країнами Заходу та Сходу, що є важливою проблемою, оскільки "будь-яке порівняння східного та західного типів культур не дозволяє повністю віднести себе до одного з типів" [7; 110].
По-третє, Україна досі у процесі надолужування того, чим була обділена за радянських часів. Так, церква набуває усе більшого суспільного впливу, стаючи подекуди пліч-о-пліч із політичною владою (тоді як у Європі, зокрема у Німеччині, актуальним є атеїзм, а у Великобританії відкривається табір для дітей-атеїстів (Camp Quest) [24]). Хай там як, а сповідуючи атеїзм, Європа у соціальному плані навіть дуже послідовно дотримується принципів християнської моралі; натомість в Україні - обернена пропорція: загальна релігійність суспільства - на тлі недотримання принципів християнської моралі.
Який же стосунок України до європейської спадщини? О. Пах-льовська вважає, що Україна "європейська" вже тому, що "в глибинах своєї культури закодувала основний принцип будови європейського простору: не людина для Держави, а держава - для людини" [8; 18]. Можна згадати П. Орлика з його першою демократичною конституцією у Європі. Втім, на противагу словам авторки, нині цей принцип не є основним в українській державі.
Ця ж науковець, що провадить свої дослідження у Італії, називає Україну "країною табу" [8; 82]. Очевидно "європейську свободу" нам ще треба реанімувати, або навіть створити. Але перший крок було зроблено. "Помаранчева революція стала реанімацією всього етико-світоглядного масиву, який традиційно називають "європейськими вартостями" [1; 8], - за словами Ю. Андруховича. А вже "вільна людина у вільній країні, - якстверджує О. Пахльовська, - це не американське гасло, а саме європейське" [1; 8]. Через те можемо вважати, що наше суспільство готове робити крок на Захід, а не на Схід, бо має підґрунтя.
Відомо, що феномен приналежності до локальної і глобальної, але не національної ідентичності вбачається у гібридизації, креолізації та космополітизмі. Якою мірою космополітичними є українці у порівнянні із європейцями? Якщо космополітизмом можна назвати вивіски на кнайпах, то це явище присутнє. Наприклад: "У Іспанії не натрапляла на українські вивіски на кнайпах, а у наших же Винниках під Львовом (де, підозрюю, немає жодного іспанця) нещодавно натрапила на бар з екзотичною іспанською назвою "Фієста" [21]. Мовець трактує такий космополітизм як "ущербність". На думку З. Ан-тонюка, "ущербність" є проблемою внутрішньої нерозкутос-ті особистості, він зразу ж намагається з'ясувати, чому: "А росіянин - таки розкутіший, хоча б усвідомленням причетністю до багато столітньої держави. .." [2; 117]. Тобто у цьому випадку міф національної ідентичності діє зміцнюючи. Звісно, один із вимірів конструювання ідентичності - це усвідомлення себе самодостатньою етнічною спільнотою. А приклад із вивісками може ілюструвати пошук способів сконструювати ту ідентичність, яка би вселяла більше впевненості, навіть якщо й вигадану чи "екзотизовану". Адже дуже довго це суспільство чекало казки, а казка так досі і не настала. Таким чином національна ідентичність надалі міфологізується.
А як бути з національною ідентичністю українських емігрантів? Адже сьогодні дві третіх від сучасного етнічно українського населення на Україні, а саме 20 млн. людей, що перебувають між двома мовними, етнічно-культурними світами за межами України, визначають себе українцями. Ці люди - українського походження - з різних причин опинились за кордоном. За словами І. Головахи, "тільки емігрант має унікальну змогу на якийсь час вивільнити свою свідомість з-під влади міфу, й побачити реальний світ, відчути справжнє життя" [4; 164]. З огляду на це, варта уваги четверта хвиля міграції (робітнича). Вона демонструє відсутність націоцентризму: "немає практично жодних національно-суспільних пріоритетів чи комплексів. Новоприбульці ігнорують суспільні національні установи, створені діаспорою. Не дбають вони про збереження українськості власних дітей і відкриваються для швидкої асиміляції" [23]. Зрештою, вченим відомі численні випадки зміни людиною етнічної ідентичності, як це може відбуватися у зв'язку з міграцією. Тобто емігрант тут приєднується до міфу, за яким живе нове суспільство. Чому ця хвиля еміграції кардинально відрізняється від попередніх - націоцентричних? Очевидно тому, що здобувши незалежну Україну, не було здобуто "мрію про Батьківщину". І тому цю мрію було перенесено на інший субстрат, давши нове дихання міфотворенню ідентичності. Схожу схему ми спостерігали із вивісками на кнайпах.
У цілому, національна ідентичність може змінюватися залежно від обставин і бажання носія. Через те є підстави трактувати її, вслід за І. Головахою, як таку, що підтримується міфами, створеними через національне виховання, у просторі яких функціонує певне суспільство; виходячи за межі його, "чари слабшають".
С. Пиркало, письменниця і нині журналіст BBC, у романі "Не думай про червоне" (2004), створює текст-Вергілія, який ніби веде читача "колами адаптації" українця до західного суспільства. Головна героїня Пола - емігрантка, носій "радянського минулого", якій випадає з'ясувати "О земле рідна, що без тебе я." [9; 9] на теренах Англії. Тобто героїня ще має на собі знак поетизованої-ідеалізованої ідентичності. "Відсутність старих радянських гастрономів у Лондоні я почала сприймати як надзвичайну підлість, вчинену кимсь спеціально" [9; 15], - приблизно так реагує на дійсність довкола себе Пола, далека від обожнення "Заходу" й однаково скептична в усьому, також в описах свого київського життя. Впродовж сюжетного розгортання тексту, можна спостерігати процес витіснення старих реалій зі свідомості, заміни понять на актуальні, європейські. Якби Пола виросла у Англії, то, мабуть, ім'я "Ганс" не асоціювалося б у неї з "німецько-фашистськими загарбниками, негативними образами, яких було щедро сповнено радянські фільми про війну." [9; 178]. Мабуть, коли б вона засинала о дев'ятій вечора, то не виправдовувала б себе тим, що програма "На добраніч, діти" вже пройшла. У романі "розміфологізованою" уявою конструюється також образ українця. Українців характеризує таке:
- "бухають в готелях" по всьому світі - де б не були;
- усвідомлення відсутності кефіру, огірків та сала у своєму раціоні - вбивче!
Перша "битва" Поли у Англії була пов'язана з відстоюванням свого права на сало в холодильнику, заявляючи старому, в якого знімала квартиру: "Це найцінніша річ у цьому домі!" [9; 104];
- українці - це за кодоном завше ті, хто на заробітках, і тому з ними не хочеться спілкуватися, бо на вас чекає багато проблем.
Це, власне, і є така "українськість" - без складника культури, тобто "без прикрас". Як бачимо, про спільний культурний простір чи європейські цінності не йдеться; "українство" - ніби "варварство". І "ущербність" добре відчутна.
Наступне питання: куди прямувати?
В. Арутюнов (і не лише) вважає, що "головною стратегією культурного відродження України є її вихід у контекст європейської системи цінностей із таким похідними від неї елементами, як демократія, ринкова економіка, вільний інтелект тощо" [3; 124]. Він також стверджує, що бути українцем - це бути прилученим до європейської цивілізації у формах певної мови культури, але така культура мусить бути відкритою до світових досягнень людства. Власне, йдеться про "розгерметизацію" "українства". М. Мартін приходить до висновку, що немає потреби забувати про приналежність до певної нації, проте варто припинити мислити про неї в абсолютному сенсі. І заявляє, що можна мати подвійну ідентичність (наприклад, бути водночас як європейцем, так і українцем). Тому не варто уникати власного етнічного спадку. Слід натомість "розгерметизувати" ідентичність
- для розширення ідентичності національної за рахунок прогресивного "духу часу". На необхідності "реєвропеїзації" суспільства наполягає О. Пахльовська. Частково вирішення проблеми
у "повернення нормальної моральної системи у політикум", що прискорить "створення умов для сповідування такої ж нормальної етичної системи всім суспільством" [2; 43]."Україну будують українці. Але Україну також будує світ -своїм розумінням нашої країни, своїм знанням про неї..." [8; 10]. То якою є Україна, українець в очах світу, "іншого"? На думку Зиновія Антонюка, Україну завжди ототожнювали у навколишньому світі переважно із деградованим нині селом [2; 42], і давно вже час це змінювати. Нині деякі зміни відбуваються. Але ж чи на краще? На теренах Європи, зокрема у Франції, за словами А. Глюксмана, Україну ототожнюють виключно із корупцією. Проблема у тому, що Європа знає мало про Україну. "Україну всі плутають чи з Латвією, чи з Польщею, чи з Росією ("Пола, тут тобі не Росія..." [9; 168])... (тут, у романі С. Пиркало, у Англії про існування української мови ніхто навіть не здогадується, сподіваюся, що з часом ситуація змінюється). У світовій гуманітарній науці україністика як самостійна дисципліна відсутня, на чому наголошують О. Пахльовська, І. Фізер та ін.; науковий дискурс української гуманітарної науки майже не інтегрується у світовий. За словами О. Пахльовської, ні знання української ідентичності після такого тривалого процесу її формування, ні навіть свідомість її існування не присутні у зовнішніх контекстах, що формують уявлення про Україну [8; 14]... Звідки ж візьмуться знання про країну? Тому немає дива, що, за словами популярного французького філософа А. Глюксмана, у Франції зазначають, що Україна "надто незрозуміла" [22]. Так чи інакше, важливо знайти своє відображення у дзеркалі "іншого", та у разі потреби відкоригувати його. Аналізуючи твори Ю. Андру-ховича після того, як він уперше в 1992 році побував у Західній Європі, в околицях Мюнхена, дослідниця Л. Стефанівська пише: ".. він шукає якоїсь альтернативної, фантастичної України. Водночас це пошуки Європи, але такої, якою він її собі уявляє" [13; 20]. Можна припустити, що у схожих пошуках перебуває не один українець: у межах України чи поза ними.
Отож національна ідентичність може змінюватися у часі, існує можливість мати подвійну ідентичність (національну та, скажімо, європейську, де остання є питанням вибору), то варто розглядати перспективу оновлення ідентичності для України. І це варто здійснити перш за все у межах світоглядно-моральної моделі, беручи до уваги кращі зразки європейського досвіду,якщо ми воліємо вийти із артефактної соцутопії. І, можливо, тоді б заклик З. Антонюка: "Не шукаймо "щирого українця", а шукаймо людську гідність у громадянинові України" [2; 116],
- міг би стати пріоритетом у процесі трансформації наявного національного міфу в більш "прогресивний", який би став об'єднавчою ланкою для українців як у межах, так і поза межами держави, акумулювавши у собі як збалансований етнічний спадок, так і кращі соціально-політичні вектори.
ЛІТЕРАТУРА:
1.Андрухович Ю. Ще не вмерла Європа / Юрій Андрухович // Критика. - 2007. - № 1-2. - С. 8.
2.Антонюк З. Рефлексії ідентичності / Зиновій Антонюк. -Київ-Харків : Дух і літера, 2007. - 272 с.
3.Арутюнов В. Х. Українська перспектива: цивілізаційні орієнтири і можливі сценарії розвитку / В. Х. Арутюнов // Виклики українській ідентичності: політико-економічні та соціокультурні проблеми. - К. : Національна академія управління, 2008. - С. 124 - 129.
4.Головаха И. Миф о свободе и несвобода от мифа / Инна Го-ловаха // Социология: теория, методы, маркетинг. - К., 2002. -№ 3. - С. 171.
5.Ільницький О. Український футуризм 1914-1930 / Олег Ільниць-кий ; [пер. з англійської Р. Тхорук]. - Львів : Літопис, 2003. - С. 15.
6.Левченко Т. Словник етнокультурної лексики / Т. Левченко // Українська мова і література в школі. - 2000. - № 6. - С. 14.
7. Оласюк Г. П. Цивілізаційні чинники розвитку України / Г. П. Оласюк // Виклики українській ідентичності: політико-економічні та соціокультурні проблеми. - К. : Національна академія управління. - 2008. - С. 110 - 112.
8. Пахльовська О. Ave, Europa! Статті, доповіді, публіцистика (1989-2008) / Оксана Пахльовська. - К.: Пульсари, 2008. - 654 c.
9. Пиркало С. Не думай про червоне : [роман] / Світлана Пиркало. - К. : "факт", 2004 - 630, [1] с - (Першотвір).
10.Рот Й. Білі міста: Вибране / Йозеф Рот ; [авт. передмови Ю. Бе-дрик. пер. та упоряд. І. Андрущенко]. - К. : Смолоскип, 1998. - 216 с.
11.Рот Й. Готель "Савой" : [роман] / Йозеф Рот. - Львів : ВНТЛ
- Класика, 2006. - 148 [1] с. - (Першотвір).
12.Сміт Е. Національна ідентичність / Ентоні Д. Сміт. - К. : "Основи", 1994. - 223 с.
13.Стефанівська Л. Громадянин країни, якої немає / Лідія Сте-фанівська // Критика. - 2002. - № 59. - С. 20.Цибенко Л. "Нескінченна втеча як доля", "чужина" як призначення. Пам'ятання "Мислених ландшафтів" Йозефа Рота у творчості Інґеборґ Бахман / Лариса Цибенко // Факт як експеримент. Механізми функціоналізації дійсности у творах Йозефа Рота / [упо-ряд. Т. Гаврилів]. - Львів : ВНТЛ - Классика, 2007. - С. 174.
14.Шьонборн С. Між Львовом і Марселем. Культурна топографія Європи Йозефа Рота / Сибілле Шьонборн // Факт як експеримент. Механізми функціоналізації дійсности у творах Йозефа Рота / [упо-ряд. Т. Гаврилів]. - Львів : ВНТЛ - Класика, 2007. - С. 18.
15.Christou A. Deciphering diaspora - translating transnationalism: Family dynamics, identity constructions and the legacy of 'home' in second-generation Greek-Fmerican return migration / А. Christou // Ethnic and Racial Studies. - 2006. - V. 29. - № 6. - P. 1047.
16.Busek E. Europe since 1989: What is the Future of Our Continent? / Erhard Busek // From the World of Borders to the World of Horizons / [edited and selected by Jacek Purchla ; editorial supervision Teresa Lesniak]. - Cracow : International Cultural Centre, 2001. - P. 203 - 213.
17.Hutchinson J. Ethnicity / J. Hutchinson, E. D. Smith (eds.). -Oxford; New York : Oxford University Press, 1996. - P. 16.
18.Mach Z. Politics, Culture and Identity of the Polish People after 1989 / Zdzislaw Mach // From the World of Borders to the World of Horizons/ [edited and selected by Jacek Purchla ; editorial supervision Teresa Lesniak]. - Cracow : International Cultural Centre, 2001. - P. 254.
19.Martin M. Europe from Eastern Perspective. Some Notes on European Cultural Identity / Mircea Martin // From the World of Borders to the World of Horizons/ [edited and selected by Jacek Purchla ; editorial supervision Teresa Lesniak]. - Cracow : International Cultural Centre, 2001. - P. 214 - 230.
20.Лобарчук О. Четверта хвиля [Електронний ресурс] / О. Ло-барчук. - Режим доступу: http://ukrtime.com/node/95.
21.Рибачук О. Андре Глюксман: "Для французів Україна - це помаранчева революція і безлад". Українська правда [Електронний ресурс] / О. Рибачук. - Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/ news/2008/12/3/85520.htm.
22. Романов О. Україна і діаспора: спільні проблеми в новому столітті [Електронний ресурс] / О. Романов. - Режим доступу : http://uvkr.com.ua/ua/analytics/ukraina_i_diaspora.html.
[Електронний ресурс] / - Режим доступу : http://childnews. ru/uk/g28/2421.html.УДК 82
Леся Біловус
Похожие статьи
Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета
Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз
Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення
Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект
Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології