Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 16

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 

Значно складнішою і колоритнішою є палітра етнонімічних назв. Доволі усталені в крайовій самосвідомості українців такі самоназви: батюки, бойки, буковинці, верховинці, волиняни, га­личани, гуцули, запорожці, карпаторуси, козаки, лемки, мало­роси, малоросіяни, ополяни, підгорці, пінчуки, подоляни, по­ліщуки, польовики, поляни, райки, роксолани, русини, русна-ки, севрюки, слобожани, степняки, тавричани, угроруси, хохли, червоноруси, черкаси, чорноморці. Проте все це разом є одні­єю нацією - українці, котрі увібрали все розмаїття її історично-етнографічних барв, бо вона об'єднала їх спільністю національ­ної свідомості, єдністю історії та культури. Розуміння системи етнонімічної картини та етнічної самосвідомості українців дає можливість підійти і до загальніших наукових проблем, зокрема проблеми етно- та націогенезу українців [3; 42].

Достатньо розмаїтою є етнічна культура українців. Багат­ство культури створюється в першу чергу завдяки різноманіт­ності її елементів. Але внаслідок суспільних катаклізмів пер­шої половини XX ст. більшість автентичних народних тради­цій була зруйнована. Зараз ми намагаємося реконструювати втрачені традиції, відновити своє коріння. Для цього необхідно повертатися до осмислення визначальних світоглядних форм, притаманних українській культурі. Серед них осмислення ар­хетипу Родючої Землі, образи лісу та степу (орієнтація на зем­леробську культуру). Саме вони визначали появу та поширен-ність того чи іншого способу життя на територіях проживання етносу, найбільш суттєвим чином вплинули на культурогенез української нації та на формування провідних характеристик її національного характеру.

Специфічні риси української ментальності, що визначають характерні риси української культури, можна сформулювати в такому вигляді:

   кордоцентризм здатність до сприйняття навколишньо­го світу поза межами опозиції "чуттєве — раціональне" через серце, яке постає особливим цілісним світом, центром фізич­ного, душевного і духовного життя людини;

   антеїзм нерозривний зв'язок з рідною землею, яка по­стає необхідною передумовою і "фізичним тілом" культурних розбудов;

•      екзистенційно-особистісно орієнтована поліфонічність світобачення — творчий індивідуалізм і волелюбність, загли­бленість у світ своїх особистих переживань і визнання плюра­лізму реальності [2; 253].3. Сучасна конфігурація етнонаціональної структури є зба­лансованою, але часто культурна поведінка і мовна орієнтація деяких груп українського суспільства не збігаються з їхньою національною приналежністю [3]. Наприклад, Схід та Південь України залишаються значно русифікованими внаслідок полі­тики Росії та Радянського Союзу протягом декількох століть. Україна стала незалежною державою, проте ще не стала єди­ною нацією. Наша нація у своєму історичному минулому часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, це ми бачимо і зараз: розмежування України на чітко окреслені з од­ного боку - Захід та Центр, з іншого - Південь та Схід. В чому ж причина протистояння регіонів? У цивілізаційній орієнтації: з одного боку - Європейський Союз, НАТО, з іншого - Єди­ний економічний простір, союз з Росією та Білорусією.

Суттєві розбіжності між Сходом і Заходом є потенційним ви­кликом для територіальної цілісності країни і перспектив роз­витку українського суспільства як єдиної нації. Підґрунтям цих розбіжностей є низка причин: етнокультурна, мовна та ре­лігійна різнорідність українського суспільства; історичний роз­виток українського суспільства в межах різних держав; суттєві соціально-економічні розбіжності між регіонами України.

Але всі ми прагнемо жити у вільній, єдиній, нероздільній Україні. Тому проблема подолання регіонально-політичного роз'єднання країни, інтеграції і поступової консолідації укра­їнського суспільства повинна бути одним із головних пріори­тетів державної політики. Інтеграція України до європейських і світових структур потребує також трансформації політичних, економічних та соціальних структур.

Цікаві ідеї з приводу інтеграції українського суспільства були висловлені політологом Володимиром Фесенко у стат­ті "Від політичного роз'єднання до стратегії інтеграції україн­ського суспільства". Як основні напрями політики інтеграції українського суспільства він пропонує: інтеграційну економіч­ну і регіональну політику (посилення економічних зв'язків між регіонами, зменшення розриву у рівні соціально-економічному розвитку та рівні життя між окремими регіонами країни, роз­виток української економіки як єдиного господарчого комп­лексу); проведення збалансованої зовнішньої політики (визна­чення зовнішньополітичних пріоритетів й орієнтацій України, що є надзвичайно важливим чинником в утриманні оптималь­ного балансу між прагненнями національно-патріотичних сил до утвердження незалежної української держави і потужною хвилею етнічного відродження національних меншин); децен­тралізацію державного устрою України; інтеграцію регіональ­них еліт в загальнонаціональну політичну і адміністративну еліту; відмову держави від втручання у міжцерковні стосун­ки, особливо між православними конфесіями (замість штуч­ного стимулювання процесів створення єдиної помісної право­славної церкви в Україні, краще налагоджувати і підтримувати міжцерковний діалог, сприяти їх поступовому зближенню). [7]

Інтеграційна гуманітарна політика повинна спрямовувати­ся на формування єдиної політичної нації: формування сучас­ної української ідентичності (нової, сучасної системи іденти­фікуючих символів українства); формування в Україні єди­ного інформаційного простору, але без штучної і прискореної українізації теле- і радіо-ефіру; гнучке розв'язання мовного пи­тання (зміцнення державного статусу української мови поряд з введенням можливості офіційного статусу для регіональних мов і мов меншин на рівні територіальних громад, районів і об­ластей); налагодження та зміцнення громадських і культурних зв'язків і обмінів між регіонами (потрібна державна програма розвитку міжрегіональних зв'язків). Врешті-решт стратегія ін­теграції українського суспільства має стати одним із головних пріоритетів державної політики. [7]

Конституція України зобов'язує державу "сприяти консолі­дації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і наці­ональних меншин України". Низка законодавчих актів Укра­їни (Закони України "Про національні меншини в Україні", "Про ратифікацію Рамкової конвенції про захист національних меншин", "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" та ін.) спеціально визначають правові за­сади розвитку національних меншин, що, своєю чергою, є ар­гументом на користь тенденції до поліетнічності українського суспільства [3].

Тому держава повинна сприяти:

   Участі представників різних елементів етнонаціональної структури у прийнятті рішень, які їх стосуються, особливо на регіональному та місцевому рівнях.

•    Формуванню власних адміністративно-управлінських структур в етнічних ареалах (кримські татари, румуни, угорці) із закритими циклами (дитячий садок - школа - вищий навчаль­ний заклад), підготовку спеціалістів етнічними мовами тощо [3].

  Створенню умов для формування системи толерантності у міжетнічній взаємодії.

  Створенню можливості для високої соціальної мобільнос­ті на рівні етнічних груп, можливості тих чи інших спільнот за­довольнити етнокультурні, а то й політичні інтереси своїх чле­нів; формувати завершену мовну і культурну інфраструктуру та потужну підтримку етнічної батьківщини. Зв'язки з країною походження стимулюють збереження і розвиток самобутнос­ті тих частин етносів, які мешкають на теренах іншої держави. Вони, як правило, отримують моральну, матеріальну та фінан­сову підтримку від країн походження у різних формах (через державні органи, громадські організації). Оскільки такі кон­такти й зв'язки останнім часом активізуються, постала необ­хідність їхнього правового регулювання. Воно здійснюється в межах Закону України "Про національні меншини в Україні" (ст. 15, 17) міждержавних, міжвідомчих угод та діяльності уря­дових змішаний комісій. На сьогодні діють такі угоди з Німеч­чиною, Молдовою, Росією, Литвою [3; 28].

  Створенню належних умов для збереження й розвитку ет­нокультурної самобутності українців: пропаганда цінностей на­ціональної культури (організації недільних шкіл, обмін куль­турними надбаннями між регіонами (виставки, виступи колек­тивів художньої самодіяльності, ярмарки, знайомство з фоль­клором, звичаями, народним мистецтвом), тури вихідного дня).

Створенню на державному рівні програм розвитку куль­турних центрів декоративно-прикладного мистецтва, такі що за­раз є у Опішні, Петриківці, де можна не лише дізнатися про іс­торію промислу, а й бажаючі можуть навчитися азам технікия виконання. Українська самобутність найкраще збереглася у декоративно-прикладному мистецтві. Не можна не згада­ти основні центри художніх промислів: у Центральній Україні (Вінницька область — с. Клембівка (вишивання), Полтавськас. Опішня (різьблення, декоративне скло), с. Решетилівка (тка­цтво, виробництво килимів), Дніпропетровська с. Петриківка (декоративний розпис), Житомирська м. Коростень (вироб­ництво порцеляно-фаянсових виробів); у Східній Україні (руч­не ткацтво, вишивка, гончарство, теслярське різьблення, виби­вання на тканині - Центром є Харківщина); у Західній Україні (Івано-Франківська область - Косів (кераміка, різьблення по дереву), Іза (лозоплетіння), Львівська (виготовлення виробів із кольорового скла, різьблення по дереву), Закарпатська (виго­товлення прикрас)). Майже забута техніка витинанки, втрачені традиції виготовлення українських ляльок- мотанок тощо.

  Розвитку міжрегіонального туризму, який відіграє велике значення у формуванні етнокультурної ідентичності.

  Розробці програм з дослідження історії рідного краю.

  Відродженню української культури в її кращих класичних зразках.

Усе це слід ретельно враховувати, формуючи та здійснюючи державну етнополітику в Україні, особливо, коли йдеться про визначення пріоритетів етнокультурного, зокрема мовного, роз­витку, форм і способів захисту етнічних прав титульної нації та національних меншин, моделі міжетнічної взаємодії тощо [3].

Виходячи із викладеного вище, можна зробити такі вис­новки:

1.  Україна має складну етнонаціональну структуру населен­ня. Етнічні спільноти представлені великою кількістю субетно­сів, що не порушують головного етнічного моноліту, а сприя­ють збільшенню поліфакторності етносу, надають його структу­рі більшої стабільності, гнучкості і навіть зміцнюють його завдя­ки збереженню внутрішньої етнографічної мозаїчності. Перед Україною постає непросте завдання збереження етнічної різно­манітності і тим самим поліваріантного багатства культури.

В Україні в цілому переважає безконфліктний тип роз­витку міжетнічної взаємодії. Сучасна конфігурація етнонаціо­нальної структури є збалансованою, але існують розмежуван­ня і навіть протистояння регіонів, які посилюються протисто­янням політичних еліт цих регіонів, що є потенційним викли­ком для територіальної цілісності країни і перспектив розви­тку українського суспільства як єдиної нації. Проблема подо­лання регіонально-політичного роз'єднання країни, інтеграції і поступової консолідації українського суспільства повинна ста­ти одним з головних пріоритетів державної політики

Сучасна людина прагне реалізувати свій духовно-інтелек­туальний потенціал. Для цього вона включається у широкий спектр особистісних та суспільних зв'язків. На коло особистіс-ного життя нашаровуються впливи етнічного, економічного, по­літичного, мовного, історичного, професійного чинників, і все це, з одного боку, вимагає від людини гнучкості і здатності орі­єнтуватися в сутності цих впливів та відшукувати адекватні від­повіді, з іншого — дає людині можливість відчувати себе части­ною великої спільноти — людства, але при цьому потребує чіт­кого усвідомлення схожих та відмінних рис, своєї "самості", а та­кож вміння знаходити своє місце в суспільному просторі.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Бацевич Ф. С. Словник термінів міжкультурної комунікації. -К.: Довіра, 2007. - 205 с.

2. Європейська та українська культура в нарисах: Навчальний по­сібник / За ред. Цехмістро І. З., Шанько В. І., Старовойт В. С., Лєон-тьєвої В. М. К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 320 с. (6)

3. Євтух В. Б., Трощинський В. П., Галушко К. Ю., Чернова К. О. Етнонаціональна структура українського суспільства. Довідник. -К.: Наукова думка, 2004. - 343 с.

4. Кафарський В. І., Савчук Б. П. Етнологія. К.: Центр навчаль­ної літератури, 2006. — 432 с. (8)

5. Лозко Г. С. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект. К.: АртЕк, 2001. — 304 с. (9)

6. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. - К.: Довіра: Ґенеза, 1996. - 942 с.

Фесенко В. Від політичного роз'єднання до стратегії інтегра­ції українського суспільства // http://www.experts.in.ua/ua/baza/ analitic/index.php?ELEMENT_ID=11353.УДК 165.242.1

Тетяна Воропаєва

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ТА ІНФОРМАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА

У статті розглядаються проблеми самоідентифікації та становлення національної ідентичності громадян Укра­їни. Аналізуються результати емпіричного дослідження самоідентифікації громадян України за методикою Беррі.

Ключові слова: національна ідентичність, громадяни України, інформаційно-психологічна безпека, інформаційна і психологічна війна, українознавство.

Voropajeva T. The national identity of the citizen of Ukraine in the context of information and psychological safety

The problems of self-identification and the development of national identity of the citizen of Ukraine are analyzed in this article. The results of the empirical research of self-identification of the citizen of Ukraine by Berry method are analyzed.

Key words: national identity, citizen of Ukraine, information safety, information and psychological warfire, Ukrainian Studies.

 

Воропаева Т. Национальная идентичность граждан Ук­раины и информационно-психологическая безопасность.

В статье рассматриваются проблемы самоидентифи­кации и становления национальной идентичности граждан Украины. Анализируются результаты эмпирического изуче­ния самоидентификации граждан Украины по методике Берри.

Ключевые слова: национальная идентичность, гражда­не Украины, информационно-психологическая безопасность, информационная и психологическая война, украиноведение.

Проблема завершення націєтворення і формування спіль­ної ідентичності громадян України набуває особливої гостро­ти й актуальності в умовах суттєвої активізації глобалізацій-них процесів у світі. У зв'язку з цим проблема національної самоідентифікації громадян України в контексті інформаційно-психологічної безпеки української нації вимагає особливої ува-

© Тетяна Воропаева, 2010ги, а її наукове осмислення і конструктивне вирішення дикту­ється нагальними потребами подальшого розвитку української державності.

Відомо, що інформація (від лат. "information" - ознайомлен­ня, роз'яснення, виклад) - це відомості (повідомлення), що пе­редаються від одних суб'єктів до інших в процесі міжособистіс-ної комунікації або через різноманітні канали масової комуні­кації з метою формування, розширення, зміни уявлень людей і їхніх орієнтацій в подіях і явищах навколишнього світу. Поня­ття "інформація" відоме з давніх часів, початкове розуміння ін­формації як певної суми відомостей зберігалось аж до середи­ни ХХ ст., але з другої половини ХХ ст. воно набуло нового, більш широкого значення. У 1948 р. американський математик Н. Вінер започаткував "інформаційне бачення" багатьох явищ і процесів у світі. А в 1962-1963 рр. американець Ф. Машлуп і японець Т. Умесао почали розробляти поняття "інформацій­не суспільство", в умовах якого одним з основних ресурсів стає інформація. Головною ознакою інформаційного суспільства є виробництво й поширення інформації, перетворення її на то­вар, вид послуг і навіть на владу. О. Тоффлер [див.: 7, 5-21], Й. Масуда [див.: 6, 5-27], С. Хантінгтон [див.: 6, 5-27], А. Бард [1,

7-   15], П. Бергер [див.: 6, 5-27], Д. Гілмор [12, 10-24], А. Кін [13,

10], М. Маклюен [5, 5-7], М. Постер [15, 7-14], А. Шюц [ю, 12-17] та інші вчені показали, що основними рисами інформа­ційного суспільства є комп'ютеризація, інформаційна револю­ція, перетворення інформації та інформатизації у вирішальний чинник життя суспільства, інтелектуалізація людської діяль­ності, децентралізація і дебюрократизація, індивідуалізація і демократизація. Сьогодні інформація є багаторівневою сукуп­ністю знань, відомостей і повідомлень, які поширюються й ви­користовуються в суспільстві з метою регулювання соціальної взаємодії та відносин між людиною, соціумом і державою. Різ­ні види інформації (соціальна, економічна, політична, правова, ідеологічна, соціокультурна, історична, екологічна тощо) ха­рактеризують сутність різноманітних суспільних явищ і про­цесів, циркулюючи за допомогою різних каналів і засобів її збе­рігання й поширення. Все більшу роль у поширенні інформаціївідіграють ЗМІ, можливості Інтернету суттєво збільшили кіль­кість інформації, що поширюється у світі [6, 12-37].

Отже, категорія "інформація" стала загальнонауковою, її використовують кібернетика, філософія, генетика, математич­ні й фізичні науки, теорія управління, соціологія, психологія, культурологія тощо, а інформаційний підхід став загальнона-уковим засобом дослідження. Розвиток поняття "інформація" в руслі природничих і соціогуманітарних наук привів до поя­ви її різноманітних філософсько-світоглядних інтерпретацій (екзистенціалізм, неотомізм, неопозитивізм та ін.). Психоло­гія і фізіологія оперують поняттями зорова, слухова, больова інформація тощо. Сучасне українознавство використовує по­няття об'єктивна, необ'єктивна, конструктивна, деструктивна, світоглядна інформація, інформаційно-психологічна безпека української нації тощо.

Таким чином, поняття "інформація" відіграло позитивну за-гальнонаукову роль, аналогічну поняттю "енергія". Відомо, що мозок людини являє собою надзвичайно складну "кібернетич­ну систему", яка зберігає і переробляє різноманітну інформа­цію, що надходить із зовнішнього світу. Здатність мозку відо­бражати й пізнавати зовнішній світ постає як ланцюжок у роз­виткові процесів, пов'язаних з передаванням і переробкою ін­формації. Наукове опрацювання категорії "інформація" дало можливість виявити нові аспекти єдності світу, по-новому роз­глянути різноманітні процеси: передачу повідомлень технічни­ми каналами зв'язку, функціонування нервової системи, робо­ту обчислювальної техніки, процеси управління тощо.

Відомо, що ідентичність є результатом процесу ідентифіка­ції, яка найчастіше розглядається як процес уподібнення, ото­тожнення себе (або своєї групи) з кимось або чимось. Ідентифі­кація розглядається сьогодні не тільки як важливий механізм соціалізації, етнізації і виховання особистості, що проявляєть­ся у прийнятті індивідом певної соціальної ролі, в усвідомлен­ні ним власної групової приналежності, але і як процес, що нерозривно пов'язаний з когнітивною, емоційною, ціннісно-смисловою і конативною сферами особистості, зумовлений її потребами, мотивами, цілями й установками, опосередкованийнормативними, знаковими, символічними, образними, аксіо-логічними системами культури [3, 61-63]. Таким чином, націо­нальна ідентичність - це динамічна структура, яка розвиваєть­ся нелінійно і нерівномірно в процесі соціалізації людини, і по­лягає в ототожненні себе з певною національною спільнотою.

Українська національна ідентичність комплексно досліджу­валась у межах кількох наукових проектів Центру україноз­навства КНУ імені Тараса Шевченка ("Українська національ­на ідея: теоретико-емпіричні аспекти" [8, 127-134]; "Транс­формація національної ідентичності: історіософські, культу­рологічні та соціально-психологічні аспекти" [9, 24 - 53] та ін.). У цих проектах упродовж 1993-2009 рр. було дослідже­но статеву (або гендерну) ідентичність, особистісну; вікову; сі­мейну; соціально-професійну; майнову; релігійну; етнічну; ме-таетнічну; місцеву (локальну); регіональну; національну (або громадянсько-політичну); європейську (або континентальну); планетарну (або загальнолюдську) та пострадянську ідентич­ність громадян України.

Проведені дослідження показали, що: 1) національна (або громадянсько-політична) ідентичність була законсервована протягом 1991-1993 рр. в усіх групах, але повільне зростання цієї форми ідентичності в групі етнічних українців та в деяких групах національних меншин простежується у 1997-1999 рр. і в 2004-2005 рр.; 2) престижність національної (або громадян­сько-політичної) ідентичності зростає більш повільно на Схо­ді і Півдні України, на відміну від Півночі, Центру та Заходу України; 3) найбільш відчутних трансформацій зазнала етнічна та національна (або громадянсько-політична) ідентичність, але розрив між цими формами ідентичності на Сході й Півдні є на­багато більшим, ніж на Заході і в Центрі України; 4) у етнічних українців на Півдні й Сході України спостерігається тенденція до зростання європейської та національної (або громадянсько-політичної) ідентичності; 5) в 2004-2009 рр. зрівнялись ем­піричні показники етнічної ідентичності як в групі етнічних українців, так і в групі національних меншин; 6) в групі націо­нальних меншин Сходу і Півдня у 2005-2006 рр. виросло зна­чення регіональної ідентичності (при грамотній регіональнійполітиці цей тип ідентичності міг би стати базовим підґрунтям для зміцнення загальноукраїнської ідентичності); 7) стала по­мітною тенденція до збільшення показників європейської іден­тичності як в групі етнічних українців, так і в групі національ­них меншин.

Правильно зрозуміти природу індивідуальної й колективної ідентичності, а також закономірності ідентифікаційних процесів неможливо без вивчення процесів смислоутворення, саме тому застосований нами інтегративний підхід передбачав обов'язкове вивчення системоутворюючої ролі ноетичного (смислового) ви­міру ідентифікаційних процесів. Відомо, що будь-яка політич­на, економічна, історична, етнокультурна інформація потре­бує смислової обробки в процесі її засвоєння [10]. Адже смисл є "одиницею" внутрішнього світу особистості (О. Леонтьєв), а "прагнення до смислу" є однією з основних мотиваційних тен­денцій людини, проте обезсмислення життя викликає у людей стани екзистенціального вакууму, відчуженості, депресії, зневі­реності тощо (В. Франкл). Смисловий зміст може стати детермі­нантою оформлення смислового поля української ідентичнос­ті (як індивідуальної, так і колективної). Для того, щоб зробити новий смисловий зміст "відкритим" для розуміння суб'єктів, по­трібно знайти відповідні форми його репрезентації (знакові, сим­волічні, образні, аксіологічні тощо). Саме в адекватній інформа­ційній оформленості такого смислового поля закладена можли­вість швидкого поширення спільних ідентитетів та відповідних ідентифікаційних практик (консервативно-ретроспективних, конструктивно-перспективних, сакралізуючих тощо). Але анти­український інформаційний тиск з боку Росії (який вже давно переріс в інформаційно-психологічну війну), не тільки дефор­мує внутрішню структуру ідентифікаційних матриць громадян України, але й змістовне наповнення цих матриць, викликаючи смислові деструкції та смислові розходження в розумінні гро­мадянами української історії, українських національних інтере­сів, діяльності українських провідників, борців за свободу й не­залежність.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології