Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 17

Проведені нами в 1993 - 2009 рр. дослідження показали, що для українських громадян властиві чотири типи етнічної іден­тичності (за типологією Беррі [11, 44-62]): а) моноетнічна іден­тичність з власною етнічною групою (відповідно - 78% і 26%); б) змінена ідентичність, що постала на основі самоідентифіка-ції з чужою (російською) етнічною групою (відповідно - 0% і 28%); в) біетнічна ідентичність (17% і 10%); г) маргінальна ет­нічна ідентичність (5% і 36%). З'ясувалося, що смислове поле ідентичності двох груп громадян України суттєво відрізняєть­ся: для представників першої групи, в яку входять особи з моно-етнічною і біетнічною ідентичністю, характерна більш конструк­тивна ієрархія життєвих смислів, ніж для представників другої групи, в яку входять особи з маргінальною і зміненою етнічною ідентичністю [2, 23-28]. Було також з'ясовано, що кількість рес­пондентів, які дивляться переважно російські телеканали, сут­тєво відрізняються у цих двох групах: в першій групі таких осіб лише 8%, а в другій групі таких осіб - 72%. Отже, деструктив­ний інформаційний тиск з боку Росії негативно впливає пере­дусім на осіб з маргінальною і зміненою етнічною ідентичністю. У зв'язку з цим постає проблема інформаційно-психологічної безпеки громадян України. Інформаційний простір - це стра­тегічний ресурс будь-якої нації, але українська влада ще й досі не контролює власний інформаційний простір, що приводить до багатьох негативних наслідків.

Наші багаторічні дослідження [4, 144-153] показали, що ді­яльність багатьох російських і українських ЗМІ тотально пору­шувала і продовжує порушувати інформаційно-психологічну безпеку українських громадян протягом останніх 18 років (спостерігається деструктивне вторгнення в систему націо­нальних і загальнолюдських архетипів, поширення байдужос­ті й цинізму, деформування критеріїв суспільних оцінок, сис­теми духовних і культурних цінностей; цілеспрямовано збері­гаються й використовуються радянські стереотипи, розробля­ються нові інформаційні технології розбрату між східними і західними українцями; продовжується процес деукраїнізації та відчуження населення Сходу й Півдня від загальнонаціо­нальних проблем). Локальні масштаби наслідків використан­ня "брудних" інформаційних технологій поступово перероста­ють у глобальні - відчуження громадян від своєї держави. Нажаль, поки що проблема відродження української національ­ної культури не розглядається через призму інформаційної безпеки української нації. Продовжується агресивна політика лінгво-етнічної міксації - влиття українців у російську культу­ру (яка була започаткована ще в СРСР). Чотири п'ятих ефір­ного часу в українському інформаційному просторі звучить ро­сійська мова. Українська книга поки що не стала повноцінним інформаційним продуктом. Не задіяні повністю можливості українських музеїв та архівів як потужного інформаційного ре­сурсу української нації, в інформаційно-ідеологічне поле дер­жави не залучена музейна та архівна інформація як концентро­вана пам'ять українства. Напрями інформаційно-ідеологічних потоків, зміст офіційної та неофіційної інформації не спрямо­вуються у русло формування національної ідентичності грома­дян України. Не використовується належним чином інформа­ційний чинник у фінансовій та економічній сфері суспільства, порушується інформаційно-психологічна безпека українсько­го підприємництва. Форми асиміляції й лінгвоциду в Україні змінилися, але і лінгвоцид, і асиміляція продовжуються; про­стір української мови і культури цілеспрямовано звужується. У багатьох українських ЗМІ відсутній дух національного бу­дівництва, продовжується девальвація самого поняття "неза­лежність", українська ідентичність нищиться у всіх її вимірах.

Дослідницька група Центру українознавства КНУ імені Та­раса Шевченка протягом 2001 - 2009 рр. відстежувала деструк­тивний вплив українських ЗМІ на формування української ідентичності наших громадян. Проведене дослідження показа­ло, що більшість FM-радіостанцій не просто "говорять" мовою іншої держави (тобто російською мовою), але й цілеспрямова­но впливають на свідомість і підсвідому сферу українських слу­хачів. Найбільш потужно поширюється думка про те, що укра­їнська мова є діалектом російської, що українці й росіяни - це один народ, просто українці є недорозвинутими росіянами.

Радіо "Шансон", "Русское радио", "Взрослое радио" та інші FM-радіостанції не просто популяризують в Україні російську попсу, але й досить активно поширюють тоталітарну ідеологію, ксенофобію і фашизм, російський неоімперіалізм і неосталінізм усередовищі українських слухачів. Про це свідчать хоча б такі тек­сти пісень, що транслюються в українському ефірі: "хитромудрые хохлы, ... пустые балаболки, ... всегда вам нужен пришлый свино­пас!"; "позорно русским быть, без Родины, без Сталина... За Роди­ну! За Сталина!"; "Сталин, тебя призывает честный советский народ!"; "Русский порядок набирает силу!"; "Братья-славяне, ... уже сегодня на вражью стаю готовьте списки, готовьте списки!"; "Хочешь жить - разрушь Америку!"; "Какого цвета американская кровь?"; "Убей янки!"; "Дьмит торговая Гомора,... четыре взрыва

-    лишь начало, сто тысяч взрывов впереди!"; "И дрогнут спесивые Штаты!.. И навсегда наша империя с нами!"; "Русичи-братья, надо спасать матушку нашу - Россию!"; "Ты должна остаться с нами, империя!"; "Киев и Минск, Петербург и Москва - всё это Русь, Россия!"; "Жиды - холера и чума любой страны!" і т. ін.

Українським телеглядачам роками навіюють: "Украина об­речена интересоваться Россией" ("ICTV", 3.04.2001); "ми не мо­жемо обійтись без Росії" ("1 + 1", 15.04.2001); "Росія без Украї­ни великою не буде" ("УТ-1", 1.05.2001); "Стус был болен душев­но ..." ("1+1", 8.01.2003); "Для полноценного функционирования ЕврАзЭс Украине нужно поступиться суверенитетом" ("1+1", 15.01.2003); "соединение украинской и русской культуры в Украине ничего, кроме пользы, для украинской культуры не даст" ("УТ-1", 27.01.2003); "Харків - перша столиця Украї­ни" ("1+1", 16.03.2003); "Мазепа - це взірець зрадника" ("1 + 1", 21.04.2003); "Тараса Шевченка, який пив горілку та спокушав дівчат, не сприймаємо, ... його знову почали підносити до вер­шин" ("УТ-1", 18.05.2003); "украинский язык является диалек­том русского языка, . эти языки отличаются так, как отли­чается звучание одной балалайки и целого оркестра" ("Інтер", 10.06.2003); "треба пожвавити в'їзд в Україну російських капі­талістів" ("1+1", 21.09.2003); "Буде план увійти до ЄС через ЄЕП" ("1 + 1", 5.10.2003); "церковный раскол ведёт и к расколу нации!" ("ICTV", 19.10.2003); "прикладів недружньої поведінки Росії більш ніж достатньо ., але ми добрі, ми потерпимо. ЄЕП

це збирання "земель русских"" ("1 + 1", 16.11.2003); "Союз сла­вянских государств неизбежен" ("ICTV", 25.01.2004); "Мы, пока что, само-недостаточная культура" ("ICTV", 15.02.2004).Різноманітні дискусії щодо української національної ідеї та української мови закінчуються, як правило, нічим: "спеку­ляция на национальной идее ведёт к расколу общества" ("1 + 1", 28.03.2002); "Как помочь украинскому языку? ... Ответов пока нет даже здесь!" (ICTV, 30.11.2003); "Национальная идея не мо­жет быть маленькой, . Украине нужно формировать новый мир, ... стать лидером общерусского мира" ("1 + 1", 22.01.2004); "Варіант української національної ідеї - щоб у сусіда хата зго­ріла ... або корова здохла!" ("1 + 1", 26.08.2004). У такий спосіб власники українських телеканалів намагаються боротися про­ти української ідентичності, української державності, проти державної мови, нівелюючи таким чином будь-яке підґрунтя для консолідації українського суспільства.

Деякі українські телеканали запрошують на роботу жур­налістів, які є громадянами Росії. І це робиться не випадково, адже журналіст, який є громадянином України, фізично й пси­хологічно не зможе так зневажливо ставитися до України, так брутально демонструвати зверхнє ставлення Росії до України, так дошкульно акцентувати увагу глядачів переважно на нега­тивних моментах в Україні, так тонко підтримувати радянські стереотипи, так невимушено демонструвати імперську присут­ність в Україні, так послідовно вбивати клин між Східною і За­хідною Україною, і так наполегливо транслювати великодер­жавницьку ментальність, тоталітарну свідомість та просува­ти неоімперські ідеї. Це можна проілюструвати на прикладі ді­яльності журналіста каналу "ІСТУ" Д. Кисельова, який протя­гом кількох років завзято аналізував свої улюблені теми - роз­кол України, "новый союз Украины с Россией", оренда Росією Кримського півострова, "ужасающий имидж Украины", не за­буваючи формувати у глядачів уявлення про українську куль­туру як про нерозвинуту, недолугу, відсталу й низькопробну. А деякі його фрази про "украинское тело, украинские волосы" (ICTV, 23.12.2002) мали расистський відтінок.

Під час Президентських виборів 2004 р. всі громадяни мо­гли бачити, як деякі вітчизняні ЗМІ деформують образ Укра­їни, демонізують Західну Україну, вбивають клин між Захо­дом і Сходом України, за допомогою інформаційного терориз­му розділяють країну. Але найбільш небезпечним для україн­ської нації було те, що головні підривні елементи "запускались" громадянами іншої держави. Всі загальнонаціональні телекана­ли транслювали протягом жовтня - листопада 2004 р. рекламу І. Душина зі слоганом "хохлы становятся нацией"; 28.09.2004 р. російський політтехнолог Г. Павловський дав старт інфор­мації про нібито наявний розкол в Україні, він говорив про "очень расколотое украинское общество" й турбувався, "чтобы людей, говорящих по-русски не считали людьми второго сор­та", його заяви тиражували всі українські телеканали. А через кілька днів починається потужна рекламна кампанія команди В. Януковича з використанням різних антиукраїнських "гач­ків": "Я не хочу, чтобы меня считали недоукраинцем только потому, что мой родной язык - русский" ("ICTV", 11.11.2004); "А не станет ли граница между Западом и Востоком границей между нашими сердцами?" ("Інтер", 16.12.2004) тощо. Старт іншій інформаційній "бомбі" дав російський журналіст Д. Ки-сельов, який 25.10.2004 р. стверджував: "Украинское общество стоит на грани крови". Ця інформація була потужно підтри­мана в українських ЗМІ. Всі запам'ятали знамениту пісню Й. Кобзона: "Всё это будет, всё это будет, если не будет граж­данской войны"("УТ-1"; 16.11.2004). 24.11.2004 р. Л. Кучма про­довжив цю тему: "Громадянська війна може стати реальністю наших днів" ("УТ-1"; 24.11.2004). С. Гавриш нагадував про кри­зу, "яка перейде в громадянську війну" ("УТ-1"; 28 11.2004).

Проведений контент-аналіз показує, що до Помаранчевої ре­волюції інформаційно-психологічна безпека громадян Украї­ни порушувалась надзвичайно зухвало (найбільше в цьому плані відзначились ведучі телепрограм "Проте", "Подробно", "Епіцентр", "Задело" та ін.), але й після 2004 р. окремі програ­ми телеканалів "Україна", "Київська Русь", "ICTV", "Інтер" та інших продовжили свою звичну практику. Деякі інформацій­ні "меседжі" українських телеканалів дивним чином синхро­нізуються з повідомленнями російських ЗМІ: "вокруг Дон­басса единоверная, единокровная и единодушная Россия", "по­литическое и экономическое значение столицы может сни­зиться", "Крым и Россия имеют общие исторические корни","давайте решим вопрос об автономии Донецкой области", " Украина будет федеративным государством!" (ТРК "Украї­на", 15.01.2005); "Юго-Восток Украины хочет быть с Россией" ("НТВ", 16.01.2005); "страна скатится в пропасть" ("ICTV", 15.05.2005); "Украина разваливается на наших глазах" ("RTVI",

1.06.2005); "в Украине есть две цивилизации, а не одна, .восто­чно-украинская цивилизация и западно-украинская цивилиза­ция, ... Украина будет неминуемо расчленена" ("ICTV", 5.05.2006); "Украина - несостоявшееся государство, а украинцы - недер-жавообразующий народ!" ("НТВ", "RTVI" 7.06.2006); "Украина? Нет такой державы! Это незаконнорожденный ребенок" (ТРК "Україна", 12.07.2006); "не треба засмічувати українську мову галицизмами" ("Ера", 7.08.2006); "когда же, наконец, на Украине русскому языку будет предоставлен статус государственного?" ("НТВ", 16.08.2006); "на территории Львовской области идёт религиозная война" ("НТВ", 18.08.2006); "украинцы хотят гово­рить на своём родном - русском языке" ("УТ - 1", 20.08.2006); "раньше их называли предателями, а сейчас их называют диас­пора" ("Ера", 23.08.2006); "в России четыре империи было. Вот сейчас мы будем строить пятую., включая Украину" ("RTVI",

6.09.2005); "народ хочет гордиться своей страной, как он гор­дился нею 73 года ." (ТРК "Україна", 4.04.2007); "Севастополь - это один из городов СНГ" (ТРК "Україна", 9.05.2007).

Українські журналісти (які мусять знати історію України, основи мовознавства та етнології) чомусь не дають належних коментарів, коли гості студії озвучують відверто антиукраїн­ські заяви: "Крым - это особый регион России" (Ю. Лужков, "I^V", 21.03.2002); "Я не отделяю себя от россиян, потому что у меня мама белоруска, а папа - украинец . Если мы сегодня со­здадим союз с Россией, мы сможем противостоять всей Европе ... Союз этот неизбежен" (Ю. Алексєєв, "ICTV", 25.01.2004); "... нужно говорить про историю нашей общей родины - Российской империи" (Д. Табачник "ICTV"; 29.10.2004); "весь наш народ по­ходить з Радянського Союзу" (Г. Стеців, "5 канал"; 27.08.2006); "без России мы - ноль" (Л. Кучма, "5 канал", 28.11.2008).

Якщо упродовж 2008 р. російські ЗМІ більше часу присвя­тили дискредитації Грузії, ніж України, то у 2009 р. Україназнову стає головною мішенню інформаційної війни. Навіть у дні приїзду Московського патріарха Кирила інформаційна вій­на проти України не припинилася, адже цей високопоставле­ний церковний діяч не забув нагадати, що український народ заслуговує на кару Божу: "Никакими человеческими идеалами нельзя оправдать раскол, . за это Бог наказывает народ, . на­род, который не понимает истины ." ("5 канал", 30.07.2009).

Дуже показово, що саме після візиту Московського патрі­арха Кирила деякі українські ЗМІ, зокрема, телеканал "ICTV" і радіо "Ера-FM" почали називати Російську православну церкву "Руською", що не відповідає канонам української мови (адже відомо, що не тільки в українській мові, але й у інших слов'янських мовах слова "Русь" і "Росія" чітко розрізняються, тому потрібно розводити поняття "Руська держава" і "Росій­ська держава", "Руська церква" і "Російська церква").

І вже в серпні 2009 р. у відеозверненні президента Російської Федерації Д. Медвєдєва до президента України В. Ющенка ми побачили повномасштабну інформаційну атаку на українську державність, українську націю, її історію, мову, культуру, іден­тичність. Цю подію необхідно розцінити як втручання Росії у внутрішні справи України. Сутністю виступу Д. Медвєдєва є намагання в жодному разі не випустити Україну зі сфери ро­сійського імперського впливу.

Сама форма звернення Д. Медвєдєва (через відеоблог, або через так звану "блогосферу") не тільки підриває канони світо­вої дипломатичної практики, тут відкриваються й нові аспекти. У зв'язку з цим варто згадати відомі праці М. Постера "Кіберде-мократія: Інтернет і публічна сфера" [15] і Д. Гілмора "Ми - ме­діа" [12], які стали гімном новим інформаційним технологіям як механізму демократизації, лібералізації й гуманізації, а та­кож книгу Е. Кіна [13] про те, як Інтернет знищує культуру і де­структивну роль блогів у цьому процесі. В контексті цих праць варто зазначити, що використання президентом Росії саме бло-гової форми (яка в багатьох країнах світу вважається сферою переважно підліткового самовираження) звернення до прези­дента України свідчить не тільки про використання ним Ін-тернету як інструмента політичного піару, але й про його нама­гання терміново персоніфікувати своє негативне ставлення до України, залишивши відбиток власного "Я", розставивши влас­ні акценти, нав'язавши суспільству власне бачення україно-російських відносин, а також презентувати свою особистість у межах Інтернету. Вчені попереджали, що інформаційна рево­люція може привести й до "нетократії" [1, 5-37], тобто реаль­ності, в межах якої статус суб'єкта визначається його місцем у мережі, при цьому так звані "інформаційні олігархи" займа­ють найвигідніші місця на перехрестях інформаційних пото­ків, повністю контролюючи кількість і якість продукованої ін­формації. А оскільки "блогосфера" уражена такими хворобами повсякденної свідомості, як примітивізм [13, 73-87] і амораль­ність [7, 14-33], то реакція на звернення президента Росії була досить швидкою: 12.08.2009 в програмі "Особое мнение" на те­леканалі "RTVI" О. Привалов запропонував формульне бачен­ня україно-російських відносин: "Россия без Украины - это пол­России, а Украина без России вообще не существует". 28.08.2009 на цьому ж каналі цитували й відгуки телеглядачів: "Мочить хохлов в Інтернете - есть такая работа". Отже, в Росії зая­ва Д. Медвєдєва лягла на благодатний ґрунт, адже упродовж 18-ти років у цій країні не тільки постійно ставилась під сумнів українська незалежність, але й послідовно культивувалась не­нависть до України й українців, до української історії і культу­ри, до українських традицій і перспектив.

Отже, продовжується не просто інформаційне кілерство, продовжується інформаційна й психологічна війна проти української нації. Припинити цю війну - справа честі україн­ської влади, адже інформаційний простір має об'єднувати, а не роз'єднувати нашу державу. Сьогодні є можливість грамот­ного використання інформаційного підходу як в науці, так і в суспільно-політичній практиці, і це має сприяти просуванню нашої держави в європейське співтовариство й утвердженню України в колі цивілізованих народів світу.

Відомий вислів "Хто володіє інформацією, той володіє сві­том" давно вже став крилатим [7, 5-11], але необхідно також пам'ятати важливе зауваження "батька кібернетики" Н. Віне-ра про те, що основою виживання будь-якої системи є точнаінформаційна картина. Тому здатність держави відстоювати власну національну самобутність і самодостатність у глобаль­ному інформаційному просторі стають у сучасному суспільстві питаннями екзистенціальними.

На жаль, в умовах інформаційної війни українські націєт-ворчі процеси істотно гальмуються. Головний удар інформацій­них кілерів спрямований: 1) на послаблення української етніч­ної нації (яка є "ядром" політичної [14, 58 - 59]); 2) на деструк­цію української національної культури; 3) на нівеляцію грома­дянського суспільства; 4) на руйнування українського інформа­ційного простору; 5) на послаблення української держави (за до­помогою регіоналізації та федералізації). Тому громадяни Укра­їни (в тому числі теперішня політична еліта, керівники партій, а також українські олігархи) мають зрозуміти, що без завершен­ня процесів націєтворення і без збереження власної ідентичнос­ті Україна не буде конкурентоздатною державою у світі (дуже прикро, що в умовах президентської кампанії 2009 - 2010 рр. навіть деякі кандидати на посаду Президента України, зокрема, І. Богословська, В. Литвин та А. Яценюк, не утримались від ан­тиукраїнських заяв і українофобських тенденцій).

Головними перешкодами на шляху становлення української модерної нації європейського типу є зросійщене та "зрадяни-зоване" населення, якому нав'язані неадекватні тоталітарні ра­дянські міфологеми й стереотипи, а також певні українофобські тенденції. Для формування української модерної нації потрібно інтегрувати національні меншини в українське суспільство (без втрати їхньої культурної самобутності), націоналізувати свій ін­формаційний простір, активізувати формування громадянсько­го суспільства, подолати нав'язану Україні регіональну фраг­ментацію, розширити простір української мови, відновити іс­торичну пам'ять українців, припинити процеси лінгво-етнічної міксації в українських ЗМІ, знівелювати вплив тоталітарних мі-фологем, стереотипів та українофобських установок, розвива­ти у громадян України співпричетність до своєї держави, полі­тичну культуру, демократичність і толерантність. Сучасна нау­ка (яка спроможна формувати адекватні знання, що досить по­вно відображають об'єктивні процеси і зв'язки навколишньогосвіту), має стати важливим джерелом світоглядної інформації. Особливу роль тут має відіграти українознавство.

Проведене дослідження дозволило з'ясувати, що національна (громадянсько-політична) ідентичність громадян України (яка за своєю сутністю є багатовимірною, адже вона охоплює, але не скасовує етнічну, мовну, релігійну, регіональну, професій­ну, класову, вікову, статеву та інші ідентичності) формується на основі патріотизму і основних цінностей української національ­ної культури. У зв'язку з цим необхідно: 1) розробити сучасну доктрину інформаційної безпеки України; 2) забезпечити більш оперативне реагування РНБО, СБУ та відповідних громадських організацій на факти інформаційної агресії з боку інших держав;

3)   не транслювати фільми й програми, які мають антиукраїн­ський зміст, принижують національні почуття і гідність україн­ського народу; вчасно давати професійну відповідь тим росій­ським ЗМІ, які стали рупором антиукраїнської пропаганди, дис­кредитують українських лідерів і намагаються дестабілізувати політико-правову й соціально-економічну ситуацію в Україні;

4)   законодавчо врегулювати процес використання правлячими партіями і фінансово-політичними групами потужного ресурсу ЗМІ, убезпечивши громадян України від деструктивного впли­ву ангажованих ЗМІ, які транслюють антиукраїнські, асоціальні й аморальні уявлення, ідеї, думки, поширюють українофобські настрої, нагнітають страх, тривожність, апатію тощо; 5) посили­ти гуманітарну складову внутрішньої політики України, розро­бити і впровадити цілісну систему гуманітарних технологій для формування й підтримки почуття колективної самоповаги гро­мадян України до себе, для розвитку патріотизму, української мови і культури; посилити державну підтримку свят, символів, звичаїв, традицій, які є важливою базою для конституювання національної ідентичності.

ЛІТЕРАТУРА:

Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології