Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 20

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 

У такий героїчний пафосний жіночий типаж звичайно не могли вписатись реальні жінки, які присвятили своє життя боротьбі за волю і долю України. Для жінки, яка вступала на шлях соціальної самореалізації, виникало чимало приватних проблем, що інколи ставали внутрішньо сімейною трагедією, причиною непорозуміння і неприйняття рідними її діяльності.

Так, фактично, склалась і доля Софії Русової. "І ось я сама - зв'язки з Юрою порвалися, матер. забезпечення не маю, на Олю надії не маю, а Україну можу лише оплакувати. На що ж жити? Купила ще одну порцію опіуму, щоб мати певний засоб покінчити це сумне непотрібне життя" [5, 299].

Особистісна ситуація поглиблювалась і загальними нега­раздами в житті емігрантської громади. "Не було ладу й у вну­трішньому житті еміграції, - зазначає С. Русова. - Люди, віді­рвані від здорової, добровільної праці на рідному ґрунті, озло-блювались на свою долю й на все окруження, дихали зневірою й недовір'ям один до одного, і ніхто не був певний, що завтра його не приголомшать якоюсь образою, неправдою, підозрінням...

Товариське й особисте життя почало занепадати. Жилось без натхнення, без любови, ширилась деморалізація. Самогуб­ство стали частим явищем.

Від туберкульози вмирало багато людей, осирочуючи ді­тей. В еміграційних злиднях відійшли на той світ такі україн­ські діячі, як Чикаленко, Маршинський, Сидоренко, поет Дра-ган та інші. Тяжко було їх ховати. А політичний обрій не світ­лішав. Еміграція стояла на трагічному розпутті. Не мала вона ані спільної, ясної політичної думки, ані волі до спільного ве­ликого діла, на яке себе призначала" [5, 238]. І в такій тяжкій атмосфері потрібно було віднайти внутрішні сили вже немоло­дій жінці, щоб продовжувати свою працю і боротьбу. Все це по­при той факт, що такі жінки, як Софія Русова зовсім не з брон­зи були зроблені.

У бронзовій постаті лицарки не може бути такого недоліку, як болючі переживання, непорозуміння із рідними, і найрідні-шими. Для багатьох освічених жінок того часу, які присвятили себе громадській роботі чи політиці, досить болючим було пи­тання особистого щастя, материнства та взаємин із власними дітьми та чоловіком. Так, М. Богачевська-Хомяк слушно зазна­чає, що "ці жінки прагнули узгодити й гармонізувати материн­ський інстинкт - що часто обмежував і підривав потреби жіно­чої емансипації - з професійною та громадською працею. Це намагання неминуче й відчутно боляче врізалося в їхнє жит­тя. Справа була не просто в кар'єрі - її можна було зректися. Покоління Рудницької, виховане з глибоким почуттям відпо­відальності перед народом, вважало громадську працю своїм обов'язком, органічним продовженням того ж материнства. Чо­ловіки ж, яких причаровували інтелігентність і дотеп, підсвідо­мо припускали, що дитина має задовольнити усі амбіції жін­ки". І далі: "У листі до Софії Русової від 20 квітня 1930 р., обго­ворюючи справи міжнародного представництва України в жі­ночих організаціях та свою працю в Соймі, М. Рудницька зізна­валася, що не раз задумувалася над одним пасажем із її писань: "...Мимоволі виникало питання, - писала Русова, - чи мала я право захоплюватись політичною діяльністю, коли вона мала неминуче привести до руїни родинного спокою. І життя моє постійно калічилось суперечкою між цими двома обов'язками: родина, діти, чоловік - всіх я їх кохала; а з другого боку - гро­мада, рідний край. Нікому з жінок не бажаю такого роздвоєння, бо з цього виходить і погана праця, і страшенна драма в серці". Ці слова часто зринали в пам'яті Рудницької. Вона відповідала Русовій контраргументом: "Я не вповні погоджуюся з останнім реченням. Чи не думаєте, що таке роздвоєння, таке завішен­ня поміж двома життєвими сферами, двома протилежними ін­тересами збагачує нас та робить наше життя цінним і цікавим? Знаю лиш одно, що я однаково не могла б жити і без громад­ської праці, і без дитини, без особистого щастя"" [6].

Проте не кожна жінка знаходила такий гармонійний шлях у власному житті. Постає питання власне жіночої емансипації та її ціни. Очевидно, відповідь не може бути однозначною. Зре­штою, чи достатньо насправді жінці бути лише помічницею чо­ловіка в його боротьбі? Чи є її власний неповторний шлях? І зможе суспільство почути саме жіночий голос? Бо чоловіко­ві таки не доводиться вирішувати питання вибору між приват­ним і суспільним. Суспільна роль чоловіка сприймається ор­ганічно і самодостатньою завжди. А між тим, жіночий досвід самоідентифікації, українізації може бути насправді неповтор­ним та пізнавально цінним.

Цікавим є той факт, що ситуація з подібним ідейним напо­вненням, як виявляється, є типовою для країн, що звільняють­ся від колоніальної залежності. У цьому плані показовою є, як не дивно, аналогія з Індією постколоніальної доби. Аналізую­чи ситуацію, авторка повісті "Та, що груди дає" Магасвета Деві підводить читача до думки, що реальність вже не вписується в традицію. Не може залишатися країна, як і жінка, лише вічною молочною годувальницею для своїх та чужих дітей. Діти зре­штою покидають її, як чоловіки, так і жінки. Вони йдуть іншим шляхом. Невістки старої годувальниці і дружини вигодуваних нею чоловіків вже не хочуть повторювати її шлях - шлях тра­диційної жінки. Змінились умови життя, і сама дійсність ви­магає нових ролей як для чоловіків, так і для жінок. Зрештою, за повістю стара годувальниця помирає одинокою від страшної хвороби - раку, що роз'їла її тіло, вкривши його страшними ви­разками та розкладаючи ще живу плоть.

Одна із найсерйозніших дослідниць постколоніалізму, влас­не, його засновниця поряд із Е.Саїдом, Ґ. Ч.Співак зазначає, що наш час несе в собі присуд старій Індії, Індії, що відходить. Спі­вак пише, що сама стара годувальниця із повісті М. Деві на­передодні смерті доходить висновку: великою матір'ю є "не та, що груди дає". Якою ж є сучасна "Велика матір"? Питання дляІндії, описаної Магасветою Деві, залишається відкритим. На нього лише частково відповідає Г.Ч.Співак, аналізуючи шлях модерних трансформацій, що відбуваються вже у вільній кра­їні. Вона доходить висновку, що нова реальність вимагає нової ролі Індії та жінки в ній [7].

Вочевидь, такий рецепт підходить і постколоніальній Україні.

На особливу увагу заслуговують дослідження біографій ре­альних українських жінок, які справді всім своїм життям під­падають під тип жінки-лицаря, Великої жінки, але залишились недооціненими в історії. До таких відноситься й ім'я Софії Ру-сової.

Отже, дослідження історичних жіночих постатей потребує пильної уваги не лише до героїчного вчинку в житті жінки, а і до вивчення її біографії в цілості. Лише тоді ми матимемо дій­сну історію і культурного героя з "людським обличчям". По­стать на постаменті ніколи не зможе викликати такої зацікав­леності, як жива особистість в цілості її проявів, проблем, жа­дань, надій та суспільному прояві.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Грабовська І. Національні міфи в контексті сучасних україн­ських реалій (філософсько-світоглядний аналіз). Монографія. - Ні­жин: Вид-во НДУ ім. М. Гоголя, ДС Міланік, 2007. -141 с.

2. Див. напр.: Богачевська-Хомяк М. Білим по-білому: Жінки в громадському житті України. 1884-1939. - К.: Либідь, 1995; Брай­тон В. Политическая теория феминизма. - М.: Идея-Пресс, 2001; Женщины, познание и реальность. Исследования по феминист­ской философии. - М.: Росспэн, 2005; Braidotti R. Nomadic Subjects: Embodiment and Sexual Difference in Contemporary Feminist Theory.

 

-    New York: Columbia University Press, 1994.

3. Див. напр.: Гай M. Українська жінка в ОУН і УПА // Гомін України'96. Альманах. - Торонто. Онтаріо. Канада, 1996. - С.170 -175; Гундорова Т. Кітч і Література. Травестії. - К.: Факт, 2008; Гра-бовська І. Україна як метафізична реальність: [монографія]. - К.: Стилос, 2000; Грабовська І., Кобелянська Л. Ladies first: Феномен жіночого політичного лідерства в Україні / За ред. І. Грабовської.

К.: К.І.С., 2007; Забужко О. Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української ґендерної міфології // Хроніки від Фор-тінбраса. Вибрана есеїстика 90-х. - К.: Факт, 1999. - C. 152 - 193; Жеребкина И. Женское политическое бессознательное. Проблемагендера и женское движение в Украине. - Харьков, 1997; Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ-початок ХХ ст.) - Львів: Інститут народознавства НАН України, 2008; Кісь О. Бунтівна наука. Феміністська парадигма в культурній та соціальній антропології (західний досвід) // Сучасність. - № 10. - К., 2008. - С. 43 - 51; Сеник І. В пошану українським жінкам // Новий шлях. Український тижневик. - Др. і накл. "Нового шляху", Торонто, Канада, 1993. - С. 103 - 104.

4. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадсько­му житті України, 1884 - 1939. - К.: Либідь, 1995. - 424 с.

5. Русова С. Мемуари. Щоденник. - К.: Поліграфкнига, 2004. -

544 с.

6. Богачевська-Хомяк М. Мілена Рудницька // Українки в істо­рії. - К.: Либідь, 2004. - С. 124 - 129.

Співак Ґ. Ч. В інших світах. - К.: Вид. дім "Всесвіт", 2006. - 480 с.УДК 477.323.1

Наталія Громакова

ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНІЗАЦІЙНОГО ПРОЕКТУ

У статті розглядаються проблеми формування нової ідентичності в умовах вітчизняних суспільних трансфор­мацій на рубежі ХХ-ХХІ ст. Досліджуються різні підходи у визначенні сутності ідентичності, з'ясовується її роль у суспільних трансформаціях, ставлення до проблем іден­тичності сучасної української молоді.

Ключові слова: ідентичність, національна ідентич­ність, модернізаційний проект, національна солідарність.

 

Gromakova N. Identity as component of Ukrainian project of modernization.

This article deals with the problems of formation of the new identity within modern Ukrainian social transformations at the border of the XX-XXI cent. The different approaches to the studies of the identity are investigated, the role of identity in the social transformations are analyzed, the attitude to the problems of identity of the modern Ukrainian young people is studied.

Key words: identity, national identity, modernization's project, national solidarity.

 

Громакова Н. Идентичность как составляющая украинского модернизационного проекта.

В статье рассматриваются проблеми формирования новой идентичности в условиях отечественных общест­венных трансформаций на рубеже ХХ-ХХІ вв. Анализиру­ются различные подходы к изучению сущности идентич­ности, определяется ее роль в общественных трансформа­циях, отношение к проблемам идентичности современной украинской молодежи.

Ключевые слова: идентичность, национальная иден­тичность, модернизационный проект, национальная соли­дарность.

 

 

© Наталія Громакова, 2010На рубежі третього тисячоліття проблема ідентичності пе­ретворилася на одну із засадничих проблем виживання люд­ства в умовах глобалізації. Реальність довела, що неможливо жити в сучасному світі, перебуваючи водночас осторонь тен­денцій, що визначають як глобальний, так і локальний рівні суспільного поступу. Особливого значення проблема ідентич­ності набуває в контексті дискурсу про подальшу долю цивілі­зацій, що визначає наукову парадигму сучасної західної гума-нітаристики й антропології1*.

Що ж таке ідентичність? Які її складові? Наскільки важли­ву роль вона відіграє у житті людини як суб'єкта суспільних процесів? У чому полягає специфіка української ідентичності в контексті вітчизняного історичного поступу?

Пошук відповідей на ці питання необхідно розпочати із з'ясування дефініцій. У науковій та науково-публіцистичній лі­тературі зустрічаємо багато визначень і характеристик поняття "ідентичність". Зупинимося лише на тих, які використовували у цій статті. Так, відома сучасна польська дослідниця О. Гнатюк розглядає ідентичність як певний конструкт і своєрідний синтез культурної та національної "тожсамості" (sameness). На її думку, "члени культурної спільноти конструюють свою ідентичність, спираючись на зумовлені культурою ідеї, символи, коди і зна­ки" (йдеться про культурну ідентичність). Що ж до національ­ної ідентичності, її "конструюють, покликаючись на ідеї, симво­ли, коди та знаки, що їм надають політичного значення і що їх саме так сприймають члени тієї спільноти". Зверхньою вартіс­тю культурної ідентичності виступає "спільнота, оперта на куль­турі, а для національної ідентичності таку роль відіграє політич­на спільнота, яка прагне здобути суверенний статус або вже його здобула" [1, 58-59].

1 * Див. праці Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські диску­сії про ідентичність. - К., 2005; Ґелнер Е. Нації та націоналізм. Наці­оналізм. - К., 2003; Дейвіс Н. Європа. Історія. - К., 2000; Саїд Е. Орі­єнталізм. - К., 2001; Сміт Е. Національна ідентичність. - К., 1994; Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. - М., 2003 та ін.


Визнаний авторитет у царині дослідження ідентичностей Е. Сміт розуміє ідентичність передусім в національномуконтексті, визначаючи її як сукупність історичної території, спільних історичної пам'яті та міфів, масової "громадської культури", визнання населенням єдиних юридичних прав та обов'язків для всіх членів даної спільноти, спільних економіч­них зв'язків тощо [6, 24].

Він стверджує, що національна ідентичність має абстрактну природу, привласнюючи елементи інших видів колективної ідентичності. "Національна ідентичність за своєю суттю бага­товимірна, її ніколи не можна звести до єдиного елемента на таке неспроможні навіть окремі націоналістичні фракції, її не можна легко або швидко прищепити населенню з допомо­гою штучних засобів" [6, 25].

Е. Сміт підкреслює, що "чуття національної ідентичності стає могутнім засобом самовизначення й самоорієнтації інди­віда у світі крізь призму колективної особистості та своєї само­бутньої культури. Саме завдяки спільній неповторній культурі ми спроможні дізнатися, "хто ми такі" в сучасному світі. Нано­во відкривши ту культуру, ми "наново відкриваємо" себе, своє "автентичне Я" — або ж принаймні саме так видається багатьом зневіреним і дезорієнтованим індивідам, яким судилось змага­тися з надміру мінливим і непевним сучасним світом [6, 27].

Досить цікавий підхід, на наш погляд, до визначення сут­ності ідентичностей містять праці С. Хантингтона. У своїй статті "Столкновение цивилизаций" С. Хантінгтон розглядає процес ідентифікації у контексті дослідження цивілізаційних відмінностей, водночас стверджуючи, що цивілізація - це най-ширший рівень культурної ідентичності людей. Власне, наяв­ність спільних рис об'єктивного (мова, історія, релігія, звичаї, інститути) та суб'єктивного порядку (самоідентифікація лю­дей) і визначають зміст і характер певної цивілізації [10]. Він підкреслює дуалістичний характер ідентичності: "Определяя собственную идентичность в этнических или религиозных тер­минах, люди склонны рассматривать отношения между собой и людьми другой этнической принадлежности и конфессии как отношения "мы" и "они" [10].

Сучасний вітчизняний теоретик націоналізму Г. Касьянов характеризує національну свідомість, або ідентичність, як "на­самперед уявлення про себе, як про національну спільноту, про націю. Коли особистість вважає себе частиною такої спільно­ти й усвідомлює особливі відмінні риси даної спільноти, мож­на стверджувати факт існування національної свідомості (іден­тичності). Тут ідеться не лише про відокремлення "ми" від "не ми". Він стверджує, що національна свідомість набагато склад­ніший феномен [3, 284].

Спробу комплексного аналізу змісту та сутності ідентич­ності здійснено, на наш погляд, у статті Т. Саніної "Досліджен­ня національної та етнічної ідентичності: теоретичний огляд". Дослідниця проаналізувала різні підходи до визначення іден­тичності, розрізняючи її груповий та індивідуальний рівні. Це дозволило їй, своєю чергою, стверджувати, що "ідентичність постає як результат або, краще сказати, стан процесу ідентифі­кації на певний момент часу, який полягає в усвідомленні ін­дивідом, з одного боку, своєї індивідуальної неповторності, а з іншого - своєї схожості із членами групи, належності на осно­ві спільних цілей, цінностей та поглядів у рамках внутрішньо групової та міжгрупової взаємодії" [5, 23]. Т. Саніна на осно­ві порівняння етнічної та національної ідентичностей визначи­ла їх спільні риси та відмінності, охарактеризувала структур­ні компоненти ідентичності і дійшла висновку, що "національ­на ідентичність - це та сама етнічна ідентичність,.. до якої до­дається усвідомлення спільності політичних інтересів". Якщо нація є суто політичним об'єднанням, вона є симбіозом усві­домлення спільності політичних інтересів членами нації та на­ціональної культури (яка включає в себе політичну культуру та універсальну культуру спілкування між етнічними групами, що становлять націю) [5, 25].

Аналізуючи проблеми ідентифікації українського соціуму, О. Романуха визначає її роль: "ідентифікація дозволяє людині гармонійно влитися до певної спільноти, відчути себе її части­ною, сформувати почуття відповідальності перед нею" [4, 82]. Він характеризує різні рівні та види ідентичностей, поширених у сучасній Україні - національну, політичну, релігійну, тери­торіальну, культурну, історичну, мовну тощо. Дослідник дохо­дить висновку, що говорити сьогодні про єдність українськогосуспільства можна з певною долею умовності. Процес розбу­дови незалежної Української держави зумовив суттєву транс­формацію ідентичностей, сформованих у процесі попередньо­го історичного поступу нашого народу. Але, разом з тим, він визначив і певні вектори подальшої ідентифікації українсько­го суспільства [4, 88].

На комплексному характері феномену ідентичності наголо­шує С. Терно Він зауважує: "ідентичність - це явище, яке може містити кілька рівнів. Національна ідентичність може включати в себе й регіональну, й етнічну, й локальну ідентичність" [7, 4]. До­слідник розглядає проблеми формування ідентичності в контек­сті поєднання та взаємодоповнення національної ідентичності та культурної різноманітності як невід'ємної риси українського сьо­годення. Підкреслюючи суспільну значущість прищеплення мо­лодому поколінню національної ідентичності, він наголошує на необхідності уникати "культурного імперіалізму" (тобто способу споглядання світу лише очима власної культури)" [7, 8].

Отже, підсумовуючи все вищезазначене, можна дійти ви­сновку про те, що проблеми визначення сутності ідентичнос­ті як структурного елементу процесу соціалізації отримали на­лежну увагу як у працях представників західного суспільствоз­навства, так і вітчизняних дослідників. Серед розмаїття кон­цепцій домінуючим є націоцентричний підхід, згідно з яким ідентичність розглядається передусім у контексті націоґенези. Разом з тим підкреслюється динамічний характер ідентичнос­ті, її зумовленість зовнішніми чинниками.

Оскільки метою цієї статті є дослідження ідентичності як складової українського модернізаційного проекту, необхідно ви­значити зміст поняття "український модернізаційний проект".

Процес розбудови власної суверенної держави, започатко­ваний 1991 року, актуалізував проблему структурної транс­формації моделей української ідентичності. Наше суспільство опинилося на своєрідному роздоріжжі: з одного боку, - поча­ток етноренесансу, зумовленого зростанням української на­ціональної свідомості наприкінці ХХ ст., лібералізацією суспільно-політичного життя, розпадом радянської тоталітар­ної системи, а з іншого, - необхідність адаптуватися до викли­ків глобалізації, що впливають на всі сфери життя суспільства, мають політичний, економічний, соціальний та культурологіч­ний виміри [8, 16].

Виходом з цієї ситуації стала реалізація українського модер-нізаційного проекту, що передбачав не лише інституційні зміни в державотворчій площині, але й глибоку структурну трансформа­цію всього суспільства в цілому. Першим кроком на цьому шля­ху можна вважати висунення питання "Що таке Україна?", тоб­то питання, нерозривно пов'язаного з пошуком нової моделі іден­тичності, що відповідатиме вимогам часу. Водночас цей пошук багаторазово ускладнений, насамперед на цивілізаційному рівні.

В одному зі своїх інтерв'ю відомий сучасний історик Я. Гри-цак наголошував: "Україна як країна, як цивілізація, як на­род утворилася на стику двох цивілізацій - це симбіоз східно-християнської і західно-християнської. Завдяки цьому ми му­симо переходити через драматичне, часом конфліктне запози­чення певних елементів візантійської і католицької традиції. Тобто Україна є синтезом візантійської й католицької тради­цій. Україна - найреформованіша, найпрозахідніша східно-християнська цивілізація. Україна - це модерний продукт" [2].

З іншого боку, глобалізаційні виклики початку третьо­го тисячоліття зактуалізували необхідність прискорення еко­номічної модернізації та соціальних трансформацій в Укра­їні. Складність ситуації полягає в тому, що ці два процеси взаємопов'язані та взаємозумовлені. Досягнення позитивних результатів економічної модернізації неможливе без карди­нальних змін у соціальній сфері, і навпаки. Гарантом цієї мо­дернізації повинна виступити держава, роль якої також суттє­во трансформувалася останнім часом.

В українській свідомості національна держава традиційно виступала як гарант в першу чергу етнічного буття українців, як мрія, з реалізацією якої пов'язували свої сподівання багато поколінь борців за незалежну Україну. І хоча, як будь-яка мрія, вона не мала чітко визначених обрисів, втім головною залиша­лась ідея суверенної незалежної Української держави. Події 1991 р. перетворили мрію на реальність, але водночас зумови­ли необхідність розробки нового національного проекту. Цейпроект мав акумулювати весь попередній досвід державотво­рення. Втім цього виявилося замало. Реалії вимагали пошуку нових моделей соціально-економічного розвитку, нових пара­дигм суспільної трансформації.

Останні дев'ятнадцять років довели, що Україна прагне знайти "своє місце під сонцем", вибудовуючи стосунки з інши­ми країнами як рівноправний суб'єкт міжнародних відносин. Разом з тим, з усією очевидністю постала проблема відсутнос­ті національної солідарності як головного гальмівного чинни­ка на шляху реалізації будь-яких модернізаційних проектів. На думку М. Поповича, реальність національного проекту визна­чають шляхи досягнення національної солідарності [9]. Визна­ючи наявність розколу між Сходом і Заходом України, він вва­жає, що "в умовах українського сьогодення досягнення націо­нальної солідарності має відбуватися через економічні і полі­тичні кроки, через ліквідацію протистояння південно-східного індустріалізму з тим, на чому базується північно-західний ре­гіон - село плюс інтелект. Якщо ми це протистояння не лікві­дуємо, на нас чекає соціокультурна катастрофа. Бо Україна так чи інакше, з урахуванням викликів ХХІ століття, має перехо­дити від індустріального суспільства до інформаційного..." [9].

Характеризуючи ситуацію навколо сучасної української ідентичності, М. Попович зазначає: "...я переконаний, що немає рубежів, які б навпіл розділили Україну. Цей рубіж, який є, -не стільки культурний, скільки економічний. І він дійсно роз­діляє людей. Але він виділяє людей материкової, наддніпрян­ської України тим, що для людей зі східних регіонів нашої дер­жави мало що говорить слово "Україна", їх воно не так зачіпає, не несе всіх отих культурних, історичних і ментальних смислів, як для мешканців центральних і західних регіонів". Виходом з цієї ситуації і українською перспективою він вважає розробку цілісного національного проекту, спрямованого на розбудову справжньої національної держави, фундаментом якої має ста­ти національна солідарність [9].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології