Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 25

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 

Отже, виважена державна політика збереження, освоєння і популяризації матеріальних і нематеріальних надбань україн­ського народу, що складають культурну спадщину, сприяє збе­реженню культурної ідентичності.Література:

1. Курило Т. В. Правова сторона культурної спадщини Укра­їни: Монографія. - Львів: ЛЮІ МВС України, вид-во "Новий Світ-2006", 2006. - 152 с.

Медвідь А. М. Формування політико-правової культу­ри студентів риторичною спадщиною Івана Франка в умо­вах трансформаційних процесів в Україні // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: "Політологія, соціологія, філософія". - Випуск 5-6. - Ужгород: Вид-во Уж НУ „Говер­ла", 2007. - С. 259-264.проблеми політичної ідентичностіУДК 323.212:008

Михайло Гордієнко

ЕВОЛЮЦІЯ ФЕНОМЕНА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В ПРОЦЕСІ СОЦІАЛЬНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ

У статті досліджується явище політичної культури в умовах соціальної модернізації. Розкрито позитивний вплив консервативної складової політичної культури та її функціо­нування в демократичному просторі. Доведено, що політична культура забезпечує взаємодію поколінь, успадковує їх апро­бований досвід. З'ясовано особливості політичної культури України, яка вкотре стоїть перед модернізаційним викликом.

Ключові слова: культура, суспільство, політика, дер­жава, модернізація.

 

Gordienko M. The evolution of phenomenon of political culture in process of social modernization.

The phenomenon is explored political culture in the conditions of social modernization. The positive influencing of conservative constituent of political culture and its functioning is exposed in democratic space. It is proved that a political culture provides cooperation of generations, inherits them experience is approved. The features of political culture of Ukraine are found out which in next times stands before a modernization call.

Keywords: culture, society, policy, state, modernization.

 

Гордиенко М. Эволюция феномена политической культуры в процессе социальной модернизации.

В статье исследуется явление политической культуры в условиях социальной модернизации. Раскрыто позитивное влияние консервативной составляющей политической культуры и ее функционирования в демократическом про­странстве. Доказано, что политическая культура обес­печивает взаимодействие поколений, наследует их апроби­рованный опыт. Выяснены особенности политической культуры Украины, которая в очередной раз стоит перед модернизационным вызовом.

Ключевые слова: культура, общество, политика, госу­дарство, модернизация.

© Михайло Гордієнко, 2010Динамічні процеси політичного життя сучасного суспіль­ства потребують перманентного удосконалення інститутів вла­ди, державного управління, освіти, науки, поширення духо­вних цінностей, розвитку культури. Стабільність і ефектив­ність соціального організму насамперед визначається наявніс­тю національної свідомості, патріотизму й політичної культу­ри громадян. Політична культура в умовах соціальної модер­нізації виконує подвійне завдання. З одного боку, вона репре­зентує базовий елемент суспільства - політичну свідомість, а з іншого, є функціональним аспектом політичного режиму, що уособлюється в політичних інститутах, процесах, поведінці ін­дивідів. Однак політичну культуру не можна вважати лише продуктом діяльності політичного режиму, адже вона є більш стійкою ніж владні відносини чи державний устрій. Політич­на культура має глибоке коріння, змінюється повільно. Її ціл­ком природно й закономірно можна віднести до консерватив­них цінностей політичного буття нації. Формуючись на основі архетипів національного духу, етнічних традицій, релігійного етосу, політична культура детермінує пасіонарні ресурси вла­ди, обумовлює конфігурацію держави, визначає динаміку роз­витку суспільства.

Категорія "політична культура" відносно нова в системі по­літичної науки. Започатковує її теоретичну рефлексію німець­кий філософ Й. Г. Гердер (кінець XVIII ст.), а до активного вживання вводить американський вчений Г. Алмонд. Характе­ризуючи поняття політичної культури І. Федірко зауважує, що "як продукт історичного розвитку суспільства, політична куль­тура синтезує в собі політичну свідомість, діяльність і поведін­ку людей у сфері владних відносин. Вона є якісним показником способу політичної поведінки й діяльності громадян, що реалі­зуються у певних культурних цінностях (політичних знаннях, соціальному досвіді, в зразках поведінки, закріплених у звича­ях, законах, моральних нормах)... Політична культура суспіль­ства виявляється у функціонуванні політичних інституцій, ре­альних суспільних відносинах, а показниками культури висту­пають, зокрема, якість прийняття політичних рішень, електо­ральна поведінка суб'єктів політики, характер взаємодії полі­тичних інститутів. Формування політичної культури є склад­ним процесом інтеріоризації та екстеріоризації соціальних цін­ностей, політичних знань і досвіду, соціальної активності гро­мадян" [15, с. 793]. У широкому розумінні політична культу­ра передбачає базові знання про суспільство, які визначають ціннісні орієнтації, політичну поведінку громадян. У вужчо­му значенні - це культура політичного мислення, спілкування, поведінки еліти й громадян як суб'єктів політичного процесу.

У розвитку теорії політичної культури було два плідних періоди. Перший, припадає на 50-60-ті роки ХХ століття, по­роджений необхідністю в розвитку теорії політичних систем і переходом від застарілої інституціональної парадигми до біхевіоризму. У цей час багато колишніх колоній, що отримали незалежність, потребували вивчення своїх культурних особли­востей, перед тим як застосовувати на практиці теорію модер­нізації. Зазначена проблема актуальна для сучасної України, політична культура якої поєднує різні системи цінностей, ча­сом несумісні типи політичної свідомості, позитивні і негатив­ні характеристики політичної діяльності, раціональні та ірра­ціональні чинники соціального досвіду. Разом з тим більшість її характеристик концентрується навколо таких цінностей, як демократія, свобода, незалежність. Про це переконливо гово­рить І. Огієнко: "Я ще мушу зазначити, що українська культу­ра завше відзначалась великою, справжньою демократичніс­тю. Українці в Москві за ХVІ-ХVІІ-ХVІІІ віки завше були сі­ячами ліберальних думок, завше були передовими людьми, за що доводилося їм не раз й перетерпіти, а то й покласти життя. Все життя українське, увесь розпорядок дому, увесь держав­ний наш лад, - все це повсякчасно було демократичним" [12, с. 125]. Імперські утиски національно-державного і культур­ного розвитку України були несумісні з її демократичними прагненнями. Стати на шлях демократичного розвитку в умо­вах незалежності України заважає брак патріотизму, відпові­дальності та політичної культури наших громадян.

Будучи системоутворюючим елементом соціального про­стору, політична культура забезпечує взаємодію поколінь, успадкування їх апробованого досвіду. За словами теорети­ка українського консерватизму В. Липинського: "Сума певних суспільних вартостей - що в боротьбі за існування себе оправ­дали та в досвіді поколінь показали себе для самозбереження тієї групи найкращими - творить те, що ми називаємо куль­турою. Без культури немає нації, без традиції немає культури. Без об'єднуючої спільної традиції і спільної культури не може існувати група людей, біля якої має об'єднуватись і організо­вуватись нація" [10, с. 70]. Політичну культуру можна назвати генетичним кодом розуміння нації, яка сприяє формуванню свідомості людей, утвердженню владних інститутів, забезпе­ченню тяглості державотворчих традицій. На основі її ґрун­товного вивчення можна пізнати особливості життя суспіль­ства, глибше зрозуміти сутність його політичної системи, ви­значити її характер та дослідити перспективи розвитку.

Перший період розвитку теорії політичної культури по­в'язаний з іменами американських дослідників Алмонда, Верби, Розенбаума, Файнера та інших. Дотримуючись логіки Алмонда і Верби структура політичної культури включає в себе такі ком­поненти: когнітивну орієнтацію, пов'язану зі знанням про полі­тичну систему й поглядами на неї; афективну орієнтацію, що по­лягає в емоційному ставленні до політичної системи; і оціноч­ну орієнтацію, що охоплює прихильність до певних політичних цінностей і суджень (на основі інформації та почуттів) про до­сягнення політичної системи. Використовуючи порівняльний аналіз, Алмонд і Верба визначають політичну культуру як "різ­номанітні, але системно повторювані когнітивні, афективні і оці­ночні орієнтації відносно політичної системи взагалі, її аспектів "на вході", й "на виході", і себе як політичного актора" [1, с. 563]. На думку Алмонда і Верби, для демократичного суспільства притаманна "політична культура участі", яка пов'язана з актив­ною роллю особи в державі, що виявляється не тільки на вибо­рах, а й у політичних інтересах, інформації, знаннях, формуванні громадської думки тощо. Такий процес вчені називають "грома­дянською культурою", що поєднує традиції і сучасність, консен­сус і розмаїття, визначає еволюцію соціального організму.

Культура політичної участі забезпечує розвиток власти­вих громадянам впевненість у своїх силах, усвідомлення сво­єї компетентності, громадську активність, удосконалення рис, які дають людям змогу відчути, що їхні дії можуть спричинити суттєві зміни в суспільстві, подолати кризові явища. Алмонд і Верба зазначають, що характерною рисою громадянської куль­тури є поєднання участі в політичному житті з підпорядкова­ною роллю підданого (покірність владі). Таке поєднання різ­них ролей пом'якшує інтенсивність участі в політичному жит­ті, надаючи цій участі (для більшості громадян) "періодично­го й потенційного характеру". Це поєднання забезпечує полі­тичній системі легітимність і підтримку, сприяє збереженню інституцій, які не належать до державних структур. Завдяки готовності до співпраці, суспільній довірі, прихильності до на­ції громадянська культура амортизує політичну конюнктуру, пом'якшує конфлікти, сприяє вертикальним зв'язкам між елі-тами та їхніми виборцями.

Визначаючи концептуальні засади феномена політичної культури, треба наголосити на тому, що в межах кожної держа­ви існує сукупність своїх соціально важливих поглядів, ціннос­тей та настанов, які формують елементи духовної і культурної динаміки нації. Тобто політична культура кожного суспіль­ства залежить від його життєвого досвіду, національних тра­дицій, звичаїв, соціального походження, освіти, ментальнос­ті тощо. Виходячи з цієї парадигми політичну культуру мож­на визначити як систему ідейно-світоглядних і духовних цін­ностей, поглядів, настанов властивих народові, що ідентифікує себе з певними національно-державними атрибутами. У цьому контексті важливу думку висловлює І. Дзюба, що "культура є виявом сукупної дії нації, і в цьому сенсі старша і суверенніша за державу. Адже держава - сама плід певної культури. Тому, з одного боку, держава зацікавлена в культурі та в її підтримці, хоч ця зацікавленість буває корисливою і специфічно спрямо­ваною. З другого боку, культура також зацікавлена в такій під­тримці та водночас не повинна бути від неї залежною, хоча б уже тому, що в усьому своєму обсязі вона безмежно ширша за сферу функціонування держави. Одержавлена культура - це культура деформована, штучно інспірована. В ній неминуча уніфікація культурних інститутів, субординація творчих чин­ників, шаблонізація підходів, диктат планів, примусовий масо­вім., боротьба за посади і звання, ієрархічна регламентація в усьому" [6, с. 32]. Спираючись на ці міркування можна ствер­джувати таку тезу: якщо в суспільстві існує певна симфонія держави і культури, значить воно функціонує в межах демо­кратичної парадигми.

Нове піднесення, або другий етап в розвитку теорії політич­ної культури почався наприкінці 80-х - середині 90-х років ми­нулого століття. Це пов'язане з виникненням нових незалеж­них держав в Європі та інших частинах світу, їх модернізацією і демократичним транзитом. На цьому етапі свій внесок у роз­виток теорії політичної культури зробили американці Л. Пай, Д. Пауел, К. Стром, Р. Інглгарт, англійці Р. Роуз, Д. Каванах, французи М. Дюверже, Р-Ж. Шварценберг, німецький теоре­тик К. Бойме. Зокрема Л. Пай стверджує: "Уявлення про по­літичну культуру припускає, що настанови, почуття і знання, які визначають політичну поведінку в будь-якому суспільстві й керують нею, - це не просто випадкова сукупність, а внутріш­ньо послідовна єдність взаємообумовлених елементів, що по­силюють один одного" [18, с. 7]. Однак ця теза зовсім не перед­бачає уніфікацію політичної культури. Адже в будь-якому сус­пільстві його елітні прошарки здебільшого дотримуються від­мінних від широкого загалу культурних цінностей. Перекон­ливі аргументи Р. Інглгарта, доводять, що "політична культура може бути вирішальною ланкою між економічним розвитком і демократією" [17, с. 45]. Вивчення широкого спектру літера­турних джерел з даної проблематики дає підстави стверджува­ти, що стабільність демократії залежить від рівня розвитку по­літичної культури.

Аналізуючи феномен політичної культури ми звертаємо увагу на її консенсусну і конфліктну диференціацію. Процес модернізації суспільства можливо ефективно здійснювати за умови існування консенсусної політичної культури, коли іс­нує згода громадян з приводу важливих проблем загальнодер­жавного рівня, шляхів і механізмів їх вирішення. У конфлік­тних політичних культурах консенсус відсутній і уявлення гро­мадян про легітимність владних інститутів полярно розходять­ся. Якщо конфліктна політична культура існує в країні трива­лий час, в ній можуть утворюватися особливі субкультури. В одних випадках відмінність цих локальних культур від загаль­ної політичної культури конкретної держави є незначною. В ін­ших - настільки відрізняється від загальної політичної куль­тури, що може розглядатися як самостійна контркультура. Це означає, що в кожному суспільстві можуть існувати одночасно декілька політичних культур: пануюча (загальна), субкультура та контркультура, які мають свої особливості.

Пануюча ідеологічна система часто сприяє зміцненню тих елементів культури, які мають стабілізуючий ефект, тобто пра­цює на збереження офіційної політичної культури. На думку В. Кафарського: "Політична культура суспільства не є сумою політичних субкультур. Вона вбирає в себе найбільш стійкі, типові ознаки, що характеризують політичну свідомість і по­ведінку основної маси населення, ті політичні стереотипи, що переважають у даному суспільстві. Кожна політична субкуль­тура містить у собі і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що виріз­няє саме дану субкультуру і що обумовлене неоднаковим ста­новищем суспільних груп в економічній, соціальній структурі суспільства, розходженнями за економічними, расовими, релі­гійними, освітніми, статевими, віковими й іншими ознаками" [8, с. 276]. Звичайно, що для політичної культури важливим є сталі, притаманні для цієї соціальної спільноти, ціннісні орієн­тації й світоглядні засади.

Вектор розвитку політичної культури перманентно еволюціо­нує в просторі і часі. На думку Алмонда, Пауела і Строма, осно­вними тенденціями розвитку сучасних політичних культур є:

- модернізація, для якої характерна майже двохсотлітня наукова революція, що сприяє підкоренню природи людством і секуляризації самого суспільства. Під впливом модернізації відбувається трансформація не тільки економічної і соціаль­ної сфери, але й активна еволюція політичної культури та сві­домості. Вона стимулює політичну участь, егалітаризацію, на­магання покращити життєві умови і продовження тривалості життя, поселенню вимог до уряду. Ця тенденція часто пору­шує наявний політичний порядок, прагне вийти за межі націо­нального простору окремих держав, в яких домінує підданська

культура;

-   демократизація, тобто вкорінення демократичних ціннос­тей в тих суспільствах, в яких довгий час домінували інші по­літичні культури;

-   маркетизація, що передбачає розуміння зростаючого схва­лення і оцінки вільних ринків і підприємництва.

Крім цих основних тенденцій розвитку політичної культу­ри, вказані автори виділяють контртенденції, або реакцію по­літичних культур на принципи буття відкритого суспільства. Зокрема, молодіжна субкультура має тенденцію розвитку до постматеріальних цінностей. Як реакція на модернізацію й глобалізацію існує тенденція національних субкультур на від­родження етнічної ідентичності. Хоча демократичний устрій передбачає розвиток всіх етнічних меншин, однак їхні надмір­ні амбіції до суверенітету несуть небезпеку переродження кон­сенсусних політичних культур у конфліктні.

Загрози конфліктів і протистояння уникають ті суспільства, в яких політична культура успішно виконує свої функції. До них належать:

-   ідентифікаційна. Індивід сприймає себе як частину певної політичної спільноти;

-   соціалізаційна. Людина з роками включається в систему загальноприйнятих відносин, прагнучи змінити умови свого існування залежно від наявних можливостей;

-   адаптаційна. Із зміною культурної складової політичної системи індивід адаптується до мінливих умов політичного се­редовища;

-   інтеграційна. Громадяни різних соціальних систем вклю­чаються в загальну систему, що забезпечує її стабільність і ці­лісність держави;

-   комунікативна. Всі елементи політичної культури знахо­дяться у взаємодії через спільні механізми спілкування.

Продовженням і одночасно викликом на теорію Алмонда-Верби є концепція політичної культури Р. Інглгарта. Його ви­клик полягає у перериванні традицій формування нових па­радигмальних основ суспільства і політичної культури. Р. Ін-глгарт стверджує: "Модернізація - не фінішний етап історії. Становлення індустріального суспільства веде ще до одного особливого зрушення в базових цінностей - коли зменшується значення характерної для індустріального суспільства інстру­ментальної реальності. Пріоритетними стають цінності по­стмодерну, що приносять з собою низку соцієтальних змін, від рівноправності жінок до демократичних політичних інститутів і занепаду державно-соціалістичних режимів" [7, с. 288]. Зру­шення суспільства до постмодерних цінностей передбачає ра­дикальний злам політичного розвитку. Це зрушення Інглгарт порівнює з переходом людства від аграрного суспільства до ін­дустріального, коли змінюється усталений світогляд людей, який спирався на релігійний характер життя, традиції, успад­кований статус тощо. Модерністська світоглядно-культурна парадигма ґрунтується на світському способі життя, соціаль­ній мобільності, стимулюванні інновацій, індивідуалізмі.

В індустріальну добу економічне зростання було основним критерієм прогресу й розвитку суспільства, де цінувалися такі норми, як дисципліна, орієнтація на виробництво, принципи колективізму. Сьогодні вони невпинно втрачають свою ефек­тивність. Постмодерні цінності змінюють соціальні відношен­ня всередині ієрархічних, бюрократизованих організацій. Міс­це критерію успішності займає акцентування на якості жит­тя, широкій свободі, виборі життєвого стилю, індивідуально­му самовираженню. Змінюються не тільки лінії масового кон­веєра, але й трансформується держава, політичні партії, світо­глядні орієнтації громадян. Процес модернізації активізує ста­новлення нового соціального середовища, суттєво впливає на систему життєвих цінностей, видозмінює політичну культуру громадян. Це проявляється в таких явищах:

  знижується повага до влади та політичної еліти;

  виборчий процес спрямовується не стільки на удоскона­лення суспільства, скільки на самовираження й задоволення власних амбіцій;

політичні конфлікти мають все менше класовий характер і фокусуються навколо культури і якості життя.Провідною засадою постматеріального вчення Інглгарта є теорія міжгенераційної зміни цінностей, яка пояснює, що люд­ство перейде від індустріальних цінностей до цінностей по-стіндустріальних поступово, від покоління до покоління. Свої теоретичні постулати Інглгарт формулює на основі емпірич­них досліджень. У книзі "Культурний зсув у зрілому індустрі­альному суспільстві" він аргументує, що в Західній Європі і Північній Америці в 1970-х рр. співвідношення між "матеріа­лістами" і "постматеріалістами" було 4 : 1, а до 1988 р. стало 4 : 3 [17, с. 66]. Виходячи з логіки вченого для матеріалістично­го суспільства у політичній сфері властива потреба в сильних лідерах, пріоритетність порядку, ксенофобія і фундаменталізм; в економічній - протистояння індивідуальної і державної влас­ності; в релігії акцент робиться на раціональному передбачен­ні, а не віртуальній перцепції. Постматеріальне суспільство менше уваги зосереджує на політичних авторитетах, а праг­не до самоврядування і прямої участі в державному управлін­ні; головним пріоритетом для економіки є забезпечення висо­ких стандартів життя і благополуччя громадян; менша значи­мість релігійного авторитету компенсується гнучкими прави­лами ситуативної етики з акцентом на сенсі та значенні життя.

Виходячи з історичних обставин, соціально-класової струк­тури, типу і характеру політичної системи, економічного бази­су тощо, кожне суспільство має свою конфігурацію політич­ної культури. Політична культура радянського періоду відзна­чалася стійкістю і системною відтворюваністю, що досягалося

суворими засобами тотального контролю з боку правлячого режиму. Для самозбереження держави й відтворення культур­них цінностей було створено механізм номенклатури, що про­водила цілеспрямовану кадрову політику, чітко регламентую­чи освіту, науку, духовну сферу. "Крізь цю оптику, - зауважує О. Пахльовська, - що лишилася незмінною з початків Росій­ської держави до сьогоднішнього дня, імперія бачила не лише свою, а й всю світову історію та культуру, особливо ж сусідніх з нею народів. У контексті історії української культури дана кон­цепція була застосована повністю і зумовила послідовний ряд катастрофічних деструкцій нашої культури... На превеликийжаль, на жодному з етапів свого розвитку українська культу­ра не могла існувати за межами політичних аспектів, що дикту­валось її фатальним сусідством зі "старшим братом" [13, с. 61]. Характер політичної культури колоніальної доби ґрунтувався на глибокому соціальному розриві між верхівкою суспільства і масами, матеріальній та духовній убогості людей, поглинанні державою суспільства та індивіда.

За радянських часів держава свідомо формувала піддан­ський тип політичної культури та активно здійснювала руси­фікацію українського народу. В результаті було штучно ство­рено псевдоімперську культуру, що позбавляла суверенні на­роди їх історичних і етнопсихологічних коренів. На цьому на­голошує український філософ В. Лісовий: "Російськомовна культура - це псевдокультура, бо вона не має глибшого підтек­сту. Вона не є російською культурою: російськомовне населен­ня не почуває себе пов'язаним ані зі звичаями, ані з фолькло­ром, ані з етнопсихологією росіян. І єдиний розумний вихід з цієї ситуації, аби повернути кожного до своєї власної культу­ри... Існування російськомовного населення - як людей, не пов'язаних з жодною культурою, - завжди буде джерелом деморалізації і політичної нестабільності" [11, с. 330]. Лише збереження і захист своєї національної культури є необхідною умовою цивілізованого існування народу.

Розвал радянської імперії й утвердження незалежності Укра­їни зумовлюють потребу у формуванні загальнонаціональної ідеології не на класовому, а на культурно-історичному ґрун­ті. Реалізувати це завдання перешкоджають суттєві проблеми, про які Є. Сверстюк говорить так: "Кінець ХХ століття дає нам великий ужинок культурних втрат - на тлі зростання масової культури. Щораз менше великих постатей і в культурі, і в мис­тецтві, і в політиці. Саме у великих постатях - лице часу. Не видно ні великих учителів, ні навіть великих бунтівників, бо немає великої віри. На мілинах не росте навіть ностальгія за втраченою драмою і катарсисом" [14, с. 125]. Отже, наявність харизматичних лідерів та світоглядних цінностей, що спира­ються на власні традиції, ментальність, віру можуть консоліду­вати націю в єдине соціокультурне ціле.Відомі українські вчені В. Андрущенко, І. Курас, С. Рябов, В. Полохало, М. Михальченко та інші вважають, що україн­ська політична культура поєднує різні системи цінностей, ча­сом несумісні й протилежні типи політичної свідомості, пози­тивні і негативні характеристики, раціональні та ірраціональні чинники. Вони породжені перманентними зовнішніми вплива­ти та політичною окупацією України агресивними імперіями, які свідомо пригнічували й обмежували національну культу­ру, що вело до її деформації та занепаду. Тому цілком слуш­ною є теза про те, що "історія розвитку вітчизняної культури позначена драматизмом надзвичайної глибини. Заборони та нетерпимість до пошуку, гоніння та репресії завдали їй коло­сальної шкоди. Сотні талановитих діячів були вимушені зали­шити країну. Мільйони нестандартно мислячих діючих осо­бистостей були змушені мігрувати, підпорядковувати свою творчу енергію і волю адміністративно-командному диктату... Сьогоднішній дефіцит культури виявився історично узагаль­неним фактом. Без подолання його про подальший культурний прогрес суспільства не може бути й мови" [2, с. 231]. Особливо згубним культурний дефіцит є в політичній практиці, адже він породжує нескінченні образи та бійки парламентарів, нехту­вання нормами моралі, невиконання постанов чи указів влади, зневажливе ставлення до закону.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології