Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 29

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 

9. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / Пер. с англ. - М: Высшая школа экономики, 2000. — 607 с.

 

10.Огульчанський Ю. А. Етнічна структура українського сус­пільства: уявні та дійсні проблеми: Попул. нарис.- К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2006. - 68 с.

11.Сухомлин М. І. Мас-медіа та українське суспільство // Су-хомлин М. І. Посібник для журналістів-практиків "Гендерний по­гляд". - Харків: Райдер, 2009. - 160 с. - С. 13-25.

12.       Костенко Ліна. Гуманітарна аура нації, або Дефект головногодзеркала: Лекція, прочит. в Нац. ун-ті "Києво-Могилянська акад.", 1 верес. 1999 р. - 2-ге вид. - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська акад.",

2005. - 32 с.

13.Україна в 2007 році: щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку: Монографія / За заг. ред.

Ю. Г. Рубана. - К.: НІСД, 2007. - 538 с.

14.Указ Президента України "Про Стратегію національної без­пеки України" від 12.02.2007 р. № 105/2007 // Урядовий кур'єр від 07.03.2007. — № 43.

15.Романуха О. М. Проблеми ідентифікації українського сус­пільства // "Наука. Релігія. Суспільство". - 2009. - № 2. - С. 82-88.

16.Офіцинський Р. А. Політичний розвиток незалежної України (1991 - 17. 2004) в аспекті європейської ідентичності (На матеріа­лах періодики Заходу). - Київ: Інститут історії України Національ­ної академії наук України- Ужгород: Ґражда, 2005. - 468 с.

17.Ідентичність громадян України: Спільне і відмінне // Націо­нальна безпека і оборона. -2006. - № 7.

Україна в 2008 році: процеси, результати, перспективи. Біла книга державної політики / За заг. ред. Ю. Г. Рубана. - К.: НІСД, 2008. - 186 с.УДК327. (477)

Ірина Дудко

ДО ПИТАННЯ ПРО РОЛЬ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОГО ЧИННИКА В ПРОЦЕСІ ІДЕНТИФІКАЦІЇ НАЦІЇ ПЕРІОДУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ.

У статті розглядаються тенденції зовнішньополітич­ного курсу та його роль у процесі ідентифікації нації періо­ду незалежності України.

Ключові слова: зовнішня політика, пріоритети, нація, Україна.

 

Dudko I. The role of foreign policy factor in the process of national identification in the period of independence of Ukraine.

The article is dealing with analysis of international and political course and its role in the process of identification of nation under the period of independence of Ukraine.

Key words: international politics, priorities, nation, Ukraine.

 

Дудко И. К вопросу о роли внешнеполитической иден­тификации нации в период независимости Украины.

В статье рассматриваются тенденции внешнеполити­ческого курса и его роль в процессе идентификации нации периоду независимости Украины.

Ключевые слова: внешняя политика, приоритеты, на­ция, Украина.

 

Зовнішньополітичний чинник був і залишається одним із найбільш складних і суперечливих у системі ідентифікації ук­раїнської нації періоду незалежності країни. По суті, саме цей чинник, а, точніше, - спроби окреслити чіткі зовнішньополі­тичні орієнтири з боку державних структур країни - виявили суттєві розходження в ментальних уявленнях, а звідси - пси­хологічних і, нарешті, політичних позиціях українців різних регіонів щодо їх належності до певних культурних, а в широко­му розумінні - соціокультурних і політичних традицій. Мова

 

© Ірина Дудко, 2010може йти про тяжіння українців західних регіонів до євро­пейських (в класичному розумінні слова) політичних і куль­турних тенденцій із одночасним самоусвідомленням значною частиною представників українського суспільства східних ре­гіонів своєї належності до російської політичної і традиційної культури.

Якщо визнати, що Російська Федерація після розвалу СРСР почала чітко перебирати на себе від імені керівництва країни функції нового геополітичного центру, а від певного часу, а саме - рівня 2005-2008 рр. - почала позиціонувати себе як но­вий центр сили [1-2], що за багатьма параметрами протистоїть традиційним цінностям і інтересам Європи (а з урахуванням трансатлантичного напряму - Європи і США), політична різ-нополюсність українського суспільства почала окреслюватись як серйозна проблема, що відверто гальмує процес консоліда­ції української нації і суспільства в цілому.

Зазначимо, що гострота зовнішньополітичного чинника в системі індентифікації українського суспільства почала від­верто виявляти себе від проголошення незалежності країни в 1991 р., хоча протягом 1991-2010 рр. не мала однаково нега­тивних вимірів щодо розвитку внутрішньополітичної ситуа­ції та реалізації зовнішньополітичних орієнтирів країни. Так, проголошення, по суті, в деяких основоположних документах, і зокрема "Основних напрямах зовнішньої політики України" (1993 р.), принципу багатовекторності як платформи зовніш­ньої політики країни дещо нівелювало протягом першого де­сятиліття гостроту вищезазначеного, тоді як визнання від по­чатку 2000-х рр. з точки зору чинних у зовнішньополітичній й безпековій сфері державних документів - Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу (1998 р.), Державної програ­ми про співробітництво з НАТО (2001 р.), Стратегії України щодо НАТО (2002 р.), Військової доктрини (2004 р.) із внесе­ними змінами щодо останної (2005 р.) - пріоритету євроатлан­тичної інтеграції України заклало підвалини кризовості взає­модії прихильників та супротивників західного зовнішньопо­літичного вектору України як на рівні політичних кіл, так і гро­мадянського суспільства України.Останнє знайшло особливо виразного прояву протягом президентської кампанії 2004 р., ставши відтоді основою пер­манентного протистояння політиків і громадян суспільства різних регіонів щодо відповідності євроатлантичного зовніш­ньополітичного вектора інтересам України та рівня його спів­відношення самоідентифікації українців як громадян країни-посередника між Сходом і Заходом.

Виникає, однак, питання щодо доцільності чіткого визначен­ня зовнішньополітичних пріоритетів країни на етапі, коли ідентифікаційні процеси суспільства не дійшли завершеного вигляду та не набули характеру консолідації нації?

Аналіз як внутрішньополітичної, так і зовнішньополітич­ної ситуації України в аспекті загальносвітових процесів кін­ця ХХ - початку ХХІ ст. засвідчує, що для чіткого визначення зовнішньополітичних орієнтирів країни, причому з урахуван­ням євроатлантичного вектора, існували серйозні передумови.

Це, по-перше, неефективність багатовекторного зовнішньо­політичного курсу як політики, що загрожувала перетворенням України на сіру буферну зону між Сходом і Заходом або, конкрет­ніше, різновекторними за своїм характером, принципами органі­зації та функціонування економічними (СНД,ЄС) та військово-політичними (ОДКБ, НАТО) союзами. Так, взаємодія, але не по­вна інтеграція України із зазначеними структурами не тільки об­межувала можливості її економічного та військово-політичного співробітництва з передовими країнами, а й виводила Украї­ну поза межі великої європейської та загальносвітової політики з урахуванням поступового обмеження інтересу до України або формування нерівноправної політики до неї з боку тих держав (РФ, США) або блоків держав (СНД, ОДКБ - ЕС, НАТО), що відігравали в цій політиці відчутну, якщо не провідну роль.

По-друге, це поглиблення загальносвітових інтеграційних процесів, що об'єктивно окреслювали можливості економіч­ного, політичного, соціального, національного прогресу будь-якої держави, і насамперед такої (за прикладом України), що перебувала на модернізаційному етапі свого розвитку, тільки в межах стійких та перспективних (з урахуванням викладених чинників) міждержавних формувань.Показово, що такі перспективи об'єктивно пов'язувалися державним керівництвом України з процесом інтеграції краї­ни до Європейського Союзу як об'єднання, що, незважаючи на внутрішні економічні труднощі через приєднання до союзу низки посткомуністичних країн, виявило тенденцію до розви­тку, політичного плюралізму, збереження національних тради­цій окремих країн. На противагу цьому запропоновані проекти економічної інтеграції з боку Москви - як в межах СНД, так і надалі в межах ЄЕП, бувши мотивованими авторитарною іде­єю підпорядкування тенденцій розвитку інших держав позиції Росії, не гарантували ані політичної демократії, ані національ­ного відродження України, а за цим - не могли визначити за пріоритет східний вектор зовнішньої політики країни.

По-третє, це необхідність чіткого окреслення безпекової по­літики України за умов її денукліаризації та водночас неста­більного та час від часу кризового характеру відносин держав, а саме Російської Федерації і США, які мали б виступати як га­ранти територіальної цілісності та безпеки країни.

Так, не можна не визнати, що саме зростання військового ба більше - ядерного протистояння Росії та США - тенденції, що супроводжувалась посиленим від другої половини 1990-х рр. економічним і політичним тиском на Україну з боку РФ, стали засадою відмови країни від позиції багатовекторності із орієнта­цією на входження в оборонний Північноатлантичний альянс.

Аксіомою для українських аналітиків і політиків в цьому пла­ні стало те, що національна безпека України могла б бути забез­печеною або за допомогою могутнього (бажано ядерного) потен­ціалу стримування, або за рахунок участі у впливових і потуж­них воєнних блоках чи альянсах [3, c. 57; 4-8]. Так, якщо відмо­ва України від засобів ядерного стримування та її приєднання до ДНЯЗ не гарантували, як показала практика, формування само­достатньої системи безпеки, без'ядерна Україна могла б розра­ховувати на успіх у протистоянні з ядерною державою за умов, що таке протистояння відбуватиметься за військово-політичної допомоги з боку іншої ядерної держави чи союзу держав.

Якщо додати до цього й те, що Україна не володіє достатнім неядерним еквівалентом співвідносним з можливостями тактич­ної ядерної зброї, і питання в тому, чи може він існувати в приро­ді взагалі [9], єдиним виходом для надійного гарантування без­пеки України стало вдатися до союзницьких відносин із сторо­ною, яка має адекватний сучасним загрозам розмір ядерних сил.

Таким союзником для прозахноорінтованих політиків ви­ступав Північноатлантичний альян, членство в якому, за при­кладом посткомуністичних країн, могло б окреслити більш чіт­кі перспективи вступу до Європейського Союзу, а за цим за­вершити процес євроатлантичної інтеграції України.

Але якщо вищевикладене, незважаючи на серйозне теоре­тичне обґрунтування, не знайшло реалізації на практиці як че­рез зовнішньополітичний (позицію Росії), так і внутрішньопо­літичний (позицію значної частини українського суспільства) чинники, на яких принципах має будуватися зовнішня політи­ка України, враховуючи ідентифікаційні процеси суспільства?

Зрозуміло, що європейський напрям так чи інакше має за­лишитися серед пріоритетів зовнішньополітичного курсу кра­їни. Але, чи можливо трансформувати цей курс таким чином, щоб він не роз'єднував українське суспільство, а сприяв опра­цюванню в межах українських громадян єдиних ціннісних і мо­ральних орієнтирів?

Зазначимо, що гальмування європейського напряму інте­грації України (і, насамперед, через неприйняття значною час­тиною українського суспільства ідеї членства в НАТО), повер­тають багатьох сучасних науковців до питання про нейтралі­тет або, з іншого боку, позаблоковий статус України як систе­му міжнародного позиціонування, яка змогла б розв'язати на­явні протиріччя щодо інтеграціних орієнтирів України із вра­хування сучасних тенденцій провідних держав до утворення глобальних або регіональних економічних і безпекових союзів і водночас не суперечити характерним для українців тенденці­ям самоідентифікації?

До сфери наукового аналізу в цьому відношенні береться мо­дернізований поглад на нейтралітет, що, на відміну від його кла­сичного (на прикладі Швейцарії) тлумачененя як неучасті у будь-яких союзах, не виключає економічної і безпекової складо­вої. Показовою в цьому плані є модель нейтралітету, притаманнатаким членам Євросоюзу, як Австрія, Швеція, Фінляндія, Маль­та, Ірландія як країнам, що, поряд із залученням до інтеграційних зв'язків в межах ЄС, беруть участь (окрім Мальти) у формуван­ні та розвитку Спільної зовнішньої та безпекової політики як од­нієї з трьої складових Союзу, мають високий рівень співробітни­цтва з НАТО. Деякі з названих країн (Австрія, Швеція, Фінлян­дія) не виключають, з огляду на позицію впливових у межах цих країн політичних сил, поступової транформації їх нейтрального і позаблокового статусу із можливістю приєднання у майбутньому до Північноатлантичного альянсу [10, с. 24-78]

Деякі аспекти такої міжнародної позиції можуть представ­ляти інтерес для України при тому, що на розгляд заслуговує питання відмінності нейтрального статусу від сучасного де-факто позаблокового статусу України та рівня можливого на­слідування Україною досвіду вищеназваних країн.

З'ясування зазначеного вимагає методологічного з'ясування того, що слід вважати нейтральним і позаблоковим статусом? За яких умов країна може підтримувати нейтралітет, або вва­жати себе позаблоковою та чи відповідає позаблоковий статус можливим інтеграційним орієнтирам України?

Слід зазначити, що в сучасній політичній літературі пробле­ма нейтралітету і позаблоковості знайшла достатньо чітке тлу­мачення із урахуванням деяких модернізованих поглядів на обидва статуси в практиці сучасних міжнародних відносин.

Так, постійний нейтралітет - це міжнародно-правовий ста­тус держави, яка добровільно на підставі одностороннього во­левиявлення та міжнародного договору зобов'язується не бра­ти участь у всіх війнах, крім індивідуальної самооборони, а в мирний час - проводити миролюбну зовнішню політику, що попереджує втягування даної держави у військові конфлікти та втручання у внутрішні справи інших держав. Нейтральним країнам не забороняється надавати гуманітарну допомогу сто­ронам конфлікту при тому, що в економічному плані їм дозво­ляється брати повномасштабну участь у міжнародних еконо­мічних відносинах [10, с. 163; 11, с. 183] .

Позаблоковість - це особливий міжнародно-правовий ста­тус, що не потребує міжнародно-правового закріплення і можебути змінений в односторонньому порядку. Він передбачає неучасть у військових союзах, але не зобов'язує обмежувати­ся виключно нормами гуманітарного права під час конфлік­тів третіх країн. Позаблоковий статус не накладає обмежень на відрядження військових контингентів у склад миротворчих сил міжнародних організацій; не забороняє укладати оборонні угоди і союзи з окремими державами; не розповсюджується на економічну сферу [10, с. 163].

Отже, сучасне тлумачення нейтралітету і позаблоковості зводиться до того, що участь у безпекових інституціях не су­перечить нейтральному (позаблоковому) статусу, доки не тяг­не за собою участі у діях з колективної оборони, а тому співпра­ця нейтральної чи позаблокової країни із безпековими струк­турами поза межами зобов'язань про колективну оборону ціл­ком можлива. Так, усі європейські нейтральні країни, як відо­мо, є учасницями Програми НАТО "Партнерство заради миру"; вони виявляють активність щодо заходів ООН, ОБСЄ, якщо йдеться про гуманірні акції та заходи щодо підтримки миру...

Останнє може представляти особливий інтерес для України з урахуванням того, що нейтральний та позаблоковий статуси не виключають участі в економічних інтеграційних союзах, і в цьому відношенні орієнтири щодо набуття Україною членства в ЄС без членства в Північноатлантичному альянстві (при роз­виткові відносин з останнім) могли б деполітизувати проблему західних інтеграційних тенденцій країни та надати даним тен­денціям реального втілення за умов поширення її прихильни­ків серед громадських і політичних кіл.

Це може виступати на користь позиції нейтралітету Украї­ни, хоча, з іншого боку, навіть за умов бажаності такого варіан­ту зовнішньополітичної позиції країни, її реалізація навряд чи є можливою. Мова йде про необхідність закріплення статусу нейтральності будь-якої країни не тільки на національному, а й міжнародному рівні, що з урахуванням низки надзвичайно ва­гомих обставин сучасного геополітичного становища України, а саме - протидії інтересів країн (як, скажімо, РФ і США), які могли б виступити реальними гарантами нейтралітету Украї­ни; реальних територіальних претензій до України з боку Росії,пріоритентості в трикутниковій дипломатії США - РФ -Укра­їна, насамперед, російсько-американських відносин... не вияв­ляється здійсненим. Характерно, що навіть за умов надзвичай­но вагомих як для Заходу, так і Росії поступок щодо денуклеа-різації України в першій половині 1990-х рр., гарантії її безпе­ки не набули рівня міжнародного договору як реальної на той час платформи нейтрального статусу країни [12].

Достатньо суперечливим з точки зору перспектив євроінте-грації України може виглядати й той статус, що пов'язується з проголошенням як офіційної позиції позаблоковості Україні. Так, сучасна політична наука не відкидає такої моделі міжна­родного статусу країни, як озброєна позаблоковість - тенден­ції, що зумовлювали тривалий час позицію Ірландії в її взає­мовідносинах з Великою Британією, спрямовану на збережен­ня державної незалежності першої у її взаємовідносинах з мо­гутнім сусідом. Проте щодо України, то її "позаблокова озбро­єність" навряд чи здатна витримати критику як урахуван­ням нееквівалентності економічного чи військового потенці­алу, скажімо України і Росії, при розв'язанні можливих кон­фліктних взаємовідносин сторін, так і ілюзорності самого уяв­лення про можливість будь-якої, у тому числі й великої, дер­жави самотужки протистояти сучасним міжнародним загрозам

[4, 6, 13-15].

Останнє, зокрема, зумовлює визнання інтеграційної пара­дигми зовнішньої політики України як пріоритетно важливої щодо подальшого розвитку держави. Інша мова, чи є військо­ва, безпекова складова цієї парадигми визначальною щодо пер­спектив євроінтеграції України, серед особливо вагомих цілей якої залишається ЄС?

Так, не можна не визнати, що співпраця України з існую­чими глобальними та регіональними бзпековими структурами - НАТО, ОБСЄ, ООН, або активна участь України у мирот­ворчих операціях під егідою названих структур чи, як перспек­тивний варіант, участь України в розробці Спільної зовніш­ньої та безпекової політики країн-членів ЄС могли б слугува­ти зростанню міжнародного авторитету України як можливо­го претендента-вступника до євроекономічного процесу. Про­те, як справедливо зауважується в сучаних джерелах, голоним тут для західної спільноти залишається не стільки задекларо­ваний намір щодо здбуття Україною членства в НАТО, скіль­ки відповідність українського суспільства західним (європей­ським) економічним і політичним стандартам [15, с. 290-291].

Проголосивши європейську стратегію розвитку та євро­пейський напрям економічної і військово-політичної інтегра­ції, українське керівництво здебільшого далеке від того, щоб дотримуватися економічних і політико-демократичних кри­теріїв Європейського Союзу і Ради Європи, а, отже, військо­вий чинник набуває як для уряду, так і певних політичних сил заідеологізованого характеру, що перешкоджає не тільки вну­трішньополітичній консолідації українського суспільства, а й його міжнародному іміджу.

Зупиняючись на пріоритетах євроінтеграційних орієнтирів України, зазначимо, що вони не можуть обмежуватися лише однією, тобто військовою або навіть політичною складовою. Досягнення цілей євроекономічної та військово-політичної ін­теграції повинно будуватися на реалізації значного кола пара­метрів, де позитив відмови від позаблокового статусу або, на­впаки, позитив від його пролонгації будуть залежати від сту­пеня економічного трансформування, демократизації суспіль­ства, соціальної рівноваги, матеріального благополуччя як най­важливіших суспільних інтересів нації.

Останнє залишається й найважливішими складовими вну­трішньополітичної стабільності та процесу виокремлення єди­них культурних і моральних принципів українського суспіль­ства. Зрозуміло, що пріоритет тих чи інших цінністних орі­єнтирів громадян різних регіонів України має розглядатися з урахуванням глибоких коренів їх історичного минулого. Крім того, ідентифікація загальносуспільних цінностей вимагає три­валого часу та значних зусиль з боку політичних й інтелекту­альних сил суспільства. І водночас поєднуючим мотивом кон­солідації нації має стати привабливість та дієвість політичного курсу керівництва країни, спрямованого на досягнення більш високих стандартів соціально-економічного життя громадян суспільства.Щодо ролі зовнішньополітичного чинника в системі іденти­фікації української нації періоду незалежності, то він повинен не тільки висловлювати ментальні орієнтири громадян сус­пільства, впливати на реалізацію їх соціально-економічних по­треб, а й спонукати до досягнення вимог та критеріїв, які могли б сприйматися більшістю громадян України. Зближення цих принципів має стати найважливішим завданням уряду, діяль­ність якого зумовлюється необхідністю модернізації як вну­трішньо-, так і зовнішньополітичного курсу держави, гармо­нізації його з тими процесами, які відображають становлення, розвиток й консолідацію української нації.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Концепция внешней политики Российской Федерации [Елек­тронний ресурс]. 12 июля 2008 года. - Режим доступа: http:// archive. kremlin/ru/ text/ docs/ 2008/07/204108/shtml.

2. Стратегия национальной безопасности Российской Федера­ции до 2020 года. [Електронний ресурс]. Утверждена Указом Пре­зидента Российской Федерации от 12 мая 2009 г. № 537. - Режим доступа: http: //www.scrf.gov.ru/documents/99/html.

3. Палій О. Вплив процесу розширення НАТО на стан національ­ної безпеки України // Україна-НАТО: досвід та нові виміри співро­бітництва. Збірка інформаційних та аналітичних матеріалів / Олек­сандр Палій. - Київ: Атлантична Рада України, 2002. - С. 47- 68.

4. Дзьобань О. Фундамент європейської безпеки - воєнний / О. Дзьобань, О. Панфілов // Політика і час. - 2003. - № 9. - С. 30-39.

5. Замятін В. Рух до НАТО: декларації та можливості / В. Замя-тін // Нова безпека. - 2003. - Квітень. - С. 17-24.

6. Малик Я. Проблеми національної безпеки України в умовах глобалізації / Я. Малик // Ефективність державного управління. -

2003. - Вип. 3. - С. 25-31.

7. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки [Електро­нний ресурс] / [ред. Гальчинский А. С.]. - К.: НІСД, 2003. - Режим доступу: http://www/niss.gov.ua/ book/zvit2003/index/html.

8. Черноусенко О. Партнерство Україна-НАТО: еволюція розви­тку / О. Черноусенко // Політика і час. - 2003. - № 10. - С. 3-8.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології