Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 3

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 

 

ЛітЕРАтУРА:

1. Бауман З. Индивидуализированное общество. - М., 2002. -

С. 176.

2. Малахов В. С. Неудобства с идентичностью [Текст] / В. С. Ма­лахов // Вопросы философии. - 1998. - № 2. - С. 43-53.

3. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М. Кастельс - М. : ГУ ВШЭ, 2000. - 608 с.

4. Хюбнер Курт. Нация: от забвения к возрождению / Перевод с немецкого А. Ю. Антоновского. - М. : Канон +, 2001. - 400 с.

5. Taylor Ch. Sources of the Self. The Making of the Modern Identity / Ch. Taylor. - Cambridge, MA : Harvard University Press, 1996. - 608 p.

6. Kellner D. Popular Culture and the Construction of Postmodern Identity / D. Kellner // Modernity and Identity. - Oxford ; Cambridge, 1996. - P. 141, 142.

7. Идентичность // Новая философская энциклопедия: В 4-х то­мах. - М. : Мысль, 2001. - Т. 2. - С. 78.

8. Intercultural Communication: A Reader / Eds. R. E. Porter,
L. A. Samovar. Wadsworth
Publishing Company, Belmont, 1999. - С. 6-7.

9.    Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - 450 с.

11.10.         Садохин А. П. Введение в теорию межкультурной коммуни-
кации / А. П. Садохин. - М. : Высш. шк., 2005. - 310 с.
Deutsch K. Nationalism and Social Communication. An Inquiry into the Foundations of Nationality / K. Deutsch. - [2nd ed.]. -Cambridge, Mass. : MIT Press, 1966.

12.Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальнос­ти. Трактат по социологии знания. - М., 1995. - С. 74.

13.  Geertz С. 1987. ТІїе Integrative Revolution: Primordial
Sentiments and Civil Politics in the New States // Geertz
С. Тііє
Interpretation of Cultures. - New York: Basic Books. - Р. 259.

14.Hall St. Introduction: Who Needs "Identity"? // Questions of Cultural Identity / ed. by Stuart Hall, Paul du Gay. - London : Sage. -1996. - P. 1-17.

15.Giddens A. Modernity and self identity/ Self and Society in late modern age. - Cambridge: Polity Press, 1991.

16.Сыроедова А. Опыт описания феномена локальности / А. Сыроедова // Человек. - 1995. - № 5. - С. 39.

17.Appiah K. A. Race, Culture, Indentity: Misuunderstood Connections // Appiah K. A. Color Conscious. The Political Morality of Race / K. A. Appiah, A. Gutman. - Princeton, N.J. : Princeton UP, 1996. - P. 30-105.

18.Заринов И. Ю. Время искать общий язык (проблема инте­грации и различных этнических теорий и концепций) / И. Ю. Зари-нов // Этногра-фическое обозрение. - 2000. - № 2. - С. 3-18.

19.Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис / Пер. с англ.; общ. ред. и предисл. А.В. Толстых - М. : Прогресс, 1996. - 255 с.

20.Межуев В. М. Модернизация и глобализация - два проекта "эпохи модерна" / В. М. Межуев // Глобализация и перспективы современной цивилизации / [отв. редактор К. Х. Делокаров]. - М. :

КМК, 2005. - С. 24.

Семененко И. С. Глобализация и социокультурная динамика: личность, общество, культура / И. С. Семененко // Полис. - 2003. - 24 февр. - C. 5-23.УДК 316.344.7

Христина Венгринюк

людина в польщі та Україні: центральне/маргінальне

У статті розглядається людина в Україні та Польщі через творчість сучасних письменників цих країн, а саме: Ю. Андруховича і А. Стасюка, Л. Дереша та Д. Масловської. Показано центральні та маргінальні ситуації, в яких пере­бували представники однієї та іншої нації, і з'ясовано, що вагомої різниці між людиною в Україні та людиною в Польщі немає, є різниця місця людини в суспільстві кожної з держав.

Ключові слова: маргінальне/центральне, людина, євро­пеїзація, інтеграція, ментальність, постмодернізм.

 

Vengryniuk H. Human in Poland and Ukraine: central and marginal.

In the article we demonstrate a person in Ukraine and Poland through the works of modern writers of these countries, namely Andrukhovych and Stasiuk, Deresh and Maslovska. While examining central and marginal situations where the representatives of both nations resided, we saw that there is no substantial difference between a person in Ukraine and a person in Poland. There is a difference in the place of a person in the society of each state.

Key words: marginal/central, a person, Europezation, integration, mentality postmodernism.

 

Венгринюк Х. Человек в Польше и Украине: цент­ральное и маргинальное.

В статье демонстрируется человек в Украине и Польше сквозь творчество современных писателей этих стран, а именно: Ю. Андруховича и А. Стасюка, Л. Дереша и Д. Мас­ловской. Рассматривается центральные и маргинальные ситуации, в которых пребывали представители обеих на­ций, из этого следует, что существенной разницы между человеком в Украине и человеком в Польше нет, есть разни­ца места человека в обществе каждого из государств.

Ключевые слова: маргинальное/центральное, человек, европоизация, интеграция, ментальность, постмодернизм.

© Христина Венгринюк, 2010Переживши війни, голодомор, радянську владу, сучасна Україна, здавалося би, повинна процвітати з вірою, що довже­лезна чорна смуга, яка тривала століттями, нарешті змінила­ся на світлу і так воно й буде. Проте соціальна, економічна, по­літична та моральні кризи творять з людьми та державою див­ні речі, які ми не можемо аналізувати, а лише константувати, бо перебуваємо в центрі невидимої війни, морального зубожін­ня, в час, коли кожен відчуває апокаліпсис, але ніяк не спиняє його, не приймає в серце ні Бога, ні владу. Ми, сучасні укра­їнці, ніяк не можемо налаштуватися на будування нової, щас­ливої держави. Люди, які народилися на передодні "міленіу-му", є "виродками", бо почали своє свідоме існування начеб­то й у тихі, мирні часи, але тримають у собі генетичний біль усіх предків. "На щастя, я живу в такій частині світу, де стра­шенно багато важить минуле. Хтось називає це закоріненістю, а хтось інший - зацикленістю. Сам я не знаю, як це назвати: просто в цій частині світу забагато руїн, забагато скелетів під ногами," - написав Юрій Андрухович [1, 124]. Наша внутріш­ня пам'ять дає сигнали воювати, а суспільство, втомлене віко-віччям, ніяк не може схаменутися і прийняти те, за що саме бо­ролося. "Люди - застиглі шматки пам'яті. Я сам зроблений із пам'яті, жовтувато-прозорого желатину пам'яті, тож мені лег­ко відчувати пам'ять інших. Мною гойдає, і я притуляюсь до холодної стіни (яка теж у чиїсь пам'яті - у пам'яті людей цьо­го міста). До мене "підходить" і "питає", чи мені зле. Я не знаю, що це пам'ять служниці у церкві, і я бачу, як спогад про наше спілкування розгортається якимись позачасовими субтитрами, четвертим виміром," - роздумує й герой роману Любка Дере­ша "Намір" [5, 101]. Він мав феноменальну пам'ять і вона йому так само зашкодила, як шкодить людям, які пам'ятають біль своїх предків. До есе "Центрально-східна ревізія" Юрій Андру-хович обрав епіграф: "Людина вмирає, а її скелет живе вічно" [1, 71] (це слова чотирьохлітнього Габріеля). Його вислів і сим­волізує те, що століття вимирають, а їхні нащадки мають подо­бу предків. Ми не можемо виправдовуватися кодом пам'яті, але ми й не можемо забути те, що Україна ніколи ще не була щас­ливою, і це відчуття "вічного бідолахи" переслідує і робить знас неповноцінних зневірених істот: "Час стосується лише тих, які мають надію, ніби щось можна змінити, себто невиправ­даних дурнів" [1, 3]. Літературознавець та критик Олександр Бойченко, який активно досліджує і польську літературу, ко­ментує думку Анджея Стасюка: "Дурість - значно характерні­ша людська риса, ніж мудрість, а, по-друге, крім часу як надії, є й час як пам'ять" [3, 107]. Співавтор "Моєї Європи" Юрій Ан-друхович має іншу думку про пам'ять: "Формула людського -це пам'ять плюс надія. Просто це дві дуже людські здатності, що ними прикриваємося у порожнечі" [1, 125].

Українці теж є частиною Європи, але перебуваємо на мар-гінесах, можливо, нам за межами краще видно центр, бо ми є наче тими ласими спостерігачами, які дуже хочуть у центр, тому мусять пильнувати його, щоб гідно виглядати, якщо таки колись вдасться в нього потрапити. Можливо, це зараз Україні так хочеться європеїзуватися, а з часом, якщо цього так і не ста­неться, то бажання так само залишиться лише пам'яттю. Це на­віяло на алюзію, пов'язану з книгою "Моя Європа", про яку ми вже згадували і яку ми далі будемо досліджувати, вона була ви­дана в Україні в 2001 році і на звороті у біографії Юрія Андру-ховича були такі рядки: "Народився у Станіславі, живе в Івано-Франківську з твердим наміром повернутися до Станіслава". Через шість років книжка була перевидана у тому самому ви­давництві. Текст біографії абсолютно був збережений, окрім тих рядків, що автор хоче повернутися до Станіслава і зовсім не через те, що Івано-Франківськ став Станіславом, навіть не через те, що Юрій Андрухович там вже не живе і багато подоро­жує, просто Івано-Франківськ ніколи не стане знову тим міс­том, де творився український феномен літератури, де зароджу­валися потужні мистецькі угрупування, де двадцять років тому Станіслав був центром літератури в Україні. Івано-Франківськ досі є містом зі значним культурним осередком, але це знову більше пам'ять, ніж реальність. В есе "Центрально-східна реві­зія" Юрія Андруховича ми знайшли думку, яка ще більше від­биває існування центру та бажання потрапити в нього: "Будь-яка лірика - це завжди "тепер", це перебування "всередині" є завжди вищим, вдячнішим і шляхетнішим, бо воно означаєтвою включеність, замученість, присутність - на відміну від окремішнього, відторгнутого, відкинутого перебування "по­між" [1, 98].

Темою нашого дослідження є навіть не Польща та Україна, а місце людини в цих країнах. Якби не було б людини, то ні­коли не існувало нічого б іншого, а людина з часів гріхопадін­ня живе не заради щастя чи задоволення, а щоб вижити. Істо­рично нічого не змінюється, рабство та торгівля людьми є акту­альними завжди, бо ніхто не хоче пригадати, що первнем усьо­го була, є і залишатиметься людина. Ми пропонуємо в цій стат­ті розглянути людину як центр держави очима польських та українських письменників через призму центрального/маргі­нального. Центром України є політик, народний артист, відо­мий митець, а люди землі, шахтарі, будівельники залишають­ся на периферії, бо їхній труд невидимий, непоцінований, недо­бачений, хоча ніхто не може обійтися без їхньої праці. Людину притягує зовсім інше: "Краса тіла, літа, краєвиду, смак печива, запах руїн - що завгодно може вибухнути з нас, бо різновидів любові є, на щастя, безліч, а можливостей її відчути - ще біль­ше" [1, 98]. Але мало хто може описувати красу робочої форми, брудних рук, запаху подоєних корів, усе найпотрібніше відхо­дить на інший рівень - рівень відрази та замовчування. Важли­во вміти цінувати, а в нас у країні ми лиш можемо чути про та­ких людей, коли вибухають шахти чи тонуть кораблі, кому ж потрібні такі посмертні почесті, напевно, й живим не потріб­но, це лише підкреслює те, що за життя ніхто не бачить пра­ці однієї людини. І нічого не змінюється, можливо, хтось і ві­рить, що з часом усе піде на краще, але час минає, ми його про­живаємо, а вічні цінності залишаються актуальними завжди. Хоча часом навіть найпрекрасніше може стати потворним, але і воно не зможе викликати більшої реакції за подивування: "У достатньо фантасмагоричному Львові є річка, що стала місь­кою каналізацією. Чотири століття тому нею ходили вітриль­ники з Балтійського моря, з Данцига й Любека, а змієподібних сарґасово-атлантичних вугрів можна було піймати ледь не ру­ками. Нині вона існує в каналізаційних трубах, під бруківкою та асфальтом" [1, 75]. І хто міг тоді, дивлячись на цю природнюкрасу, подумати, що з часом це стане лише темною водою з по­ганим запахом та вражаючим хімічним складом після чергових аналізів. Так стається і з людиною, яка втрачається під ритмом життя, під тиском грошей та влади, так вимирають села, міста, країни. Це був дуже примітивний приклад - річка, але вона теж була жива, як душа будь-якої істоти.

Наше суспільство стерло будь-яку межу між моральним та аморальним, між демократією та анархією, між центром і пери­ферією. Своєю нестабільністю ми викликаємо недовіру сусід­ніх народів, які, можливо, й хотіли би бути ближчими, але ми самі своєю поведінкою викликаємо зворотні дії зацікавлених країн. Хто захоче бачити у Євросоюзі державу, яка має не лише дві мови, а й двох потенційних президентів (і щонайцікавіше -другий президент завжди змінний, опозиція настільки сильна, що періодично люди подейкують про можливість громадянсь­кої катастрофи). На жаль, Україна умовно поділена на дві "під-держави": схід та захід (вони мають протилежні погляди на розвиток держави, політику та мову, схід має проросійську ідеологію, а захід тяжіє до Європи). Хоча, можливо, наша без­печність та захищеність в Європі чи коло неї є теж своєрідним міфом, про це говорить Анджей Стасюк, описуючи стан Єв­ропи, якщо їй доведеться допомогти іншим країнам: "Європа натягує на голову темно-синє простирадло ночі й намагаєть­ся проспати найгірше" [1, 33]. На сторінках "Кримської світли­ни" ми знайшли цікаву думку Андрія Павлишина, який ділить­ся своїми здогадками стосовно намірів Росії до України: "Ро­сія пропонує нам повернутися в лоно спільної Вітчизни, право­славного цивілізованого простору... Але про що йдеться? Про символічну констатацію, про сферу так званої "символічної по­літики". Насправді російська еліта чудово розуміє, що Україна - це тільки зайвий клопіт на її голову. Адже російська провін­ція здеградована, населення вимирає, спивається, небачених розмірів досягла соціальна апатія, регіони потребують вели­чезних капіталовкладень, не вистачає шляхів сполучення, які зв'язали б усі регіони в один єдиний економічний організм... Тому Росії не до України, тій просто вигідно, щоб ми на словах говорили, декларували, що є союзниками, братами, що україн­ський народ є відданим "хлопчиком-помагайчиком" Росії. Це був би козир у внутрішньоросійських справах, використову­вався б він для піару, це лестило б імперським почуттям ро­сіян... Україна у цьому випадку мала б дотримуватися певних правил гри. Слід було б говорити, що Сталін це добре, Голодо­мору не було, а якщо і був, то це були лише "перегини" на міс­цях, найбільшим цивілізаційним здобутком людства є перемо­га Радянського Союзу у Другій світовій війні, ну, і ще пару яки­хось дрібничок... За це Росія давала б нам трохи дешевший газ, платила б ще якимись преференціями, поступово охоплюючи Україну своїм бізнесом... А ще бажано, щоб хохли не вистром­лювалися зі своєю мовою, а сиділи б десь тихо по нірках зі сво­єю мазепофілією і бандерівщиною" [6, 1]. Знаючи усе це, біль­ша частина наших громадян усе одно бажають бути російськи­ми рабами. Описувати всі проблеми України недоцільно, бо про них і так відомо, головне знайти шлях їх подолання. Осно­вним завданням є втримати державу і націю, не розпустити її, не приєднатися до іншої країни. "Відсутність держави або на­роду стає жахіттям для спільноти, що її учасниками були цей народ чи ця держава," - власне це і відбувається з Україною та її суспільством [1, 42].

Україно-польські стосунки були різними упродовж усієї іс­торії держав. Оскільки ми є сусідами, то не можемо не виклика­ти інтерес одне ув одного, проте Польща активно почала звер­тати увагу на Україну саме після "Помаранчевої революції". Навіть зараз, коли культ влади, за яку боролася більша частина українців, розвіюється, поляки все одно пишаються нашою не-байдужістю та сміливістю. Ми постали в їхніх очах символом свободи та правди. Поляки бачать у нас поціновувачів своєї культури, традицій, щирих борців за свою самобутність. Поль­ська молодь часом признається, що їхні батьки хочуть, аби вони одружилися з українцями, кожна сім'я пояснює це по-різному, дехто хоче продовжити український рід, а більшість просто ка­жуть, що українці дуже вродлива та працьовита нація. Інтерес Польщі до України в останні роками помітний навіть тому, що студенти з інтересом вивчають українську мову, вступають на факультети україністики, створюються місця, де може зустрі­чатися українська громада, а це не лише етнічні українці, а й шанувальники всього українського. Так само і в Україні, осо­бливо на заході, є багато польських товариств, навіть є школи, де польську мову вивчають як другу іноземну, організовують­ся вечори польської літератури, приїжджають польські пись­менники, бо останнім часом польська література, особливо су­часна, почала перекладатися і друкуватися в періодичних ви­даннях та навіть виходити окремими книгами. Взагалі відбува­ється двостороння активна популяризація літератури. Україн­ські та польські літературознавці активно досліджують літера­туру одне одного. Відомо, що літературознавці дуже захоплені тандемом польського письменника Анджея Стасюка та Юрія Андруховича, які мають навіть спільну книгу есеїстики під на­звою "Моя Європа". "Улюбленим українським письменником Анджея Стасюка є Юрій Андрухович. Улюбленим польським письменником Юрія Андруховича є Анджей Стасюк" [3, 107]. Олександр Бойченко вважає, що ці письменники є абсолютно різними, аналізуючи їхні романи, самі зможемо в цьому пере­конатися.

Насправді всесвіт страждає від "постмодерної вичерпанос-ті", людей замінює техніка, почуття "можна" купити за гроші, нівелюється спокій як основна людська цінність. Повертаю­чись назад, ми добре бачимо, що все колись вже було, що май­бутнє - це лиш проекція минулого і нічого насправді не зміни­лося, окрім нових механізмів, які начебто можуть замінити аб­страктні іменники людини. Якщо немає видимої війни, то ми її морально відчуваємо глибше, ніж тоді, коли тілесно вмира­ли, якщо у нас немає голодомору, то кисневий голос паралізує мізки суспільства, анархія у новому одязі заполонює світ і ні­кому від того не тісно, лиш час від часу пам'ять чи сни повер­тають людей до реальності. Якщо дивитися глобально, то лю­дина не є ні центром держави, ні центром соціуму, ні центром віри, вона класифікується лише як створіння, колись створене Богом, це лише єдиний носій майбутнього і минулого, бо ніх­то інший не може передавати пам'ять з покоління в поколін­ня. Слабші країни хочуть зближуватися з сильнішими, вдоско­налюватися, розвиватися культурно, багатіти, асимілювати­ся, хоча насправді світ один і кордони - це лише єдина можли­вість уберегти тіло, а не душу, тут йдеться про збереження ет­нічної краси, бо для кожного розуміння краси є різним. Оскіль­ки ми досліджуємо есе Юрія Андруховича "Центрально-східна ревізія", то можемо згадати, що автор не вірить в те, що Укра­їна у недалекому майбутньому буде країною, де люди змо­жуть почуватися щасливими і захищеними. Навіть на одному з останніх львівських форумів видавців він наважився сказа­ти, що Україна є безповоротно втраченою державою, і зовсім не тому, що він не є патріотом чи мало любить свою Батьків­щину, просто допоки українці не зрозуміють, що найбільшою цінністю є не слава чи гроші, статус чи оболонка, а лише лю­дина, доти ми залишатимемося такими, як нас назвав автор. Письменник за своєю сутністю вже є маргіналом, бо виконує роль фільтра та каталізатора суспільства, він бачить все під ін­шим кутом, навіть якщо цей кут більше нагадує коло, проте на­віть з такої (чи то романтичної, чи навпаки, скептичної) тери­торії для спостереження, краще видно усе, що відбувається пе­ред нею. "Центрально-східна ревізія" Юрія Андруховича є мрі­єю, навіть міфом, він реально дивиться на речі, не оспівуючи те добро, яке не є нашим, і не принижує своє, рідне. Це швид­ше роздуми мудрого письменника, який багато подорожував і щиро сподівається, що колись і на нашій землі держава вболі­ватиме за кожну людину, як за цілу націю. Ми, українці, маємо таке багатство - землю, але ми розпродуємо її іноземним маг­натам, обмінюємо вічне на миттєве: "Земля завжди чогось вар­та. Це єдина у світі певність, це ґрунт під ногами. Гроші знеці­нюються, палаци горять і добірні стада худоби падають під зем­лю. Але самій землі не станеться нічого - це найтвердіша вар­тість" [1, 81]. Земля була завжди першим, чим славилася Укра­їна, колись люди помирали за землю, присвячували їй рома­ни та фільми, а тепер земля залишилася святою лише для тих, хто зумів прийняти від предків любов до неї, або знає, як добре можна на ній заробити. І навіть знаючи, які у нас ґрунти, які у нас природні ресурси, ми все одно хочемо чогось іншого, бо, як каже Анджей Стасюк, "матеріологія завжди мала перевагу над географією" [1, 9].Якщо продовжувати розглядати позицію співавтора "Моєї Європи" - Анджея Стасюка, то можна лише подивуватися його світогляду, адже письменник описує різні країни і по-різному характеризує їх, проте у нього немає бажання бути десь інде, він є там, де він є. Звісно, це можна пояснити, що він і так на­родився й живе у державі, яка піклується про людей, де він від­чуває себе захищеним і може творчо розвиватися. Анджей Ста-сюк зауважує, що Польша навіть на карті виглядає найгарніше: "Так от - з усіх європейських країн моя Вітчизна має безумов­но найгарніші обриси. Адже вона наближається до ідеалу, що ним є круг. Жодна інша європейська держава не посідає кордо­нів, окреслених так розумно, кордонів, що нагадують просвіт­ницьку геометричну модель, покликану дати уявлення про іде­альну державу, в якій задбано про гармонію між простором і центром, себто між владою і підданцями" [1, 13]. Автор сам по­яснює, що його країна вміє тримати в собі і центр, і маргінес, що вони не конфліктують між собою, що навіть те, що для кра­їни є особливим, або, знову доречніше назвати, маргінальним, вона розуміє і підтримує. Ось чому і письменнику так затишно на Батьківщині. Якщо звернутися до праць російського вчено­го Станіслава Гуріна, який досліджував маргінальність, то він запевняє, що маргіналами в більшості випадків є диваки, тоб­то яскраві особистості суспільства. Анджей Стасюк є письмен­ником, то його участь в країні не нівелюється, а достойно ви­нагороджується. За Станіславом Гуріним, маргінальність час­то асоціюється з так званими "людьми дна", але ці люди мо­жуть вижити у суспільстві, що не заважає їм, оскільки: "Хочеш бути цілим - дозволь собі вигнутися" [4, 1]. Держава, щоб три­мати суспільство в цілісності, звертає увагу на всіх і на кожно­го окремо. Так, виливає, що для Польщі кожна людина є цен­тром, який потім є основною частинкою великого центру. "По­няття центру і центральності, за справедливим твердженням Кастильйо, "пов'язане з владою як у просторових, так і в полі­тичних вимірах; ті, що займають центр, часто сприймаються як особи більш цікаві, ніж інші смертні. Таким чином, центр ба­читься як точка відліку, яка випромінює владу, і, відповідно, ті, кому вдалося захопити центр або ідентифікуватися з центром,отримують владу. На відміну від центрального, можна логіч­но припустити, що периферійне сприймається як безвладне, не гідне інтересу чи уваги, позбавлене поміркованості"" [8, 619]. Тобто навіть маргінальне є центром і центральне залишаєть­ся теж центром. Польща дотримується класичного тлумачен­ня маргінального/центрального - маргінальне і є центральним [8, 619]. Навіть Анджей Стасюк воліє бути маргіналом, мешка­ючи на маргінесах: "Не бувши ніколи вболівальником великих рівнин, я так само не належу до великих фанів центру. Жити в центрі означає жити ніде, якщо жити в кожний бік однако­во близько чи так само однаково далеко, з'являється відраза до мандрів, оскільки світ починає нагадувати одну суцільну діру" [1, 14]. Автор не боїться вийти за межі, бо і там він не відчуває себе зайвим.

Для того, що б краще продемонструвати, що таке маргінали суспільства, і для того, щоб переконатися, що вони є і в Україні, і в Польщі, розглянемо романи польської письменниці Доро­ти Масловської "Польсько-російська війна під біло-червоним прапором" та українського письменника Любка Дереша "На­мір". Ці автори є феноменами своїх літератур, бо вони у підліт­ковому віці написали книги, які стали бестселерами. Надзви­чайно цікаво, наскільки типологічно автори є подібними, вони майже однолітки, змогли стати відомими після своїх перших книг, романи "Польсько-російська війна під біло-червоним прапором" та "Намір" вийшли одного року, тематика цих книг є дуже близькою. Основним гаслом є свобода у будь-якій іпос­тасі. Свобода як життя, свобода як ціль, свобода як протест. Їхні романи нагадують якусь наркотичну галюцинацію з реаль­ними подіями та людьми. Якщо дивитися з точки зору соціуму, то герої тут маргінальні, але якщо шукати центр в їхніх рома­нах, то його можна віднайти, проте все одно цей цент буде до­рівнювати групі людей, які хочуть вижити у своєму самовбив­чому житті. Існування героїв обох романів схоже на миттєву утопію, але воно має якусь таку енергетику, що забувається уся приреченість буття і хочеться з ними зануритись в осередок їх­нього перебування, бо воно виглядає надзвичайно привабливо, хоч і пахне швидким закінченням. Письменники описують ре­альне життя підлітків, їхні бажання та стратегію розвитку, яка змінюється щомиті і якої насправді не існує. Молода авторка Дорота Масловська веде невидиму, моральну боротьбу з росія­нами, вона звинувачує їх у всіх проблемах польської еліти, зви­нувачує у несмакові, в бажанні породжувати анархію та роз­брат. Д. Масловська ніколи не називає росіян росіянами, єдине слово, яким вона означила їх, є "кацапи", навіть назва книжки є дещо змінена, бо у романі дівчина не називає війну польсько-російською, а лише польсько-кацапською: "Він хвилю мовчить, а потім починає, що вроді ми останнім часом воюємо з кацапа­ми під біло-червоним прапором" [7, 17]. "Тоді вона питає, чи я знаю, що зараз на наших землях іде польсько-кацапська ві­йна під біло-червоним прапором, що точиться межи щирими поляками та кацапськими злодіями, котрі крадуть у них акциз­ні марки, їхній нікотин" [7, 52] . "Вона питає, чи хочу я сигаре­ту. Кажу, що коли кацапську, то дуже дякую, я вмиваю руки від такого розкладу, бо не хочу вляпатися в якусь там русофілію. Вона на це, що ніколи не курила кацапських" [7, 154]. "А що ти думаєш про політику, про всю цю польсько-кацапську війну?" [7, 186]. Герої роману Дороти Масловської мають таке презир­ливе, зневажливе ставлення до усього російського. Усі маргі­нальні герої її роману безперебірливо вживають наркотики, спиртні напої, тікають з дому, зневажають аристократію та елі­ту. На жаль, для підтвердження цієї думки ми не можемо заци-тувати рядки з роману, бо він перенасичений ненормативною лексикою. У творі скрізь випливає символ червоно-білого зна­мення, прапору Польщі, він з'являється у найнеочікуваніших моментах, що і є ознакою її патріотизму та любові до рідного. Цікаво, що письменниця має зовсім новий погляд на польську владу, який озвучує герой її роману: "Я радже згоджуся на по­датки і змагаю за державу без податків, в якій мої батьки не бу­дуть дерти із себе кишки заради того, щоб усі ті мажори в хала­тах дерли із себе кишки заради того, щоб усі ті мажори в хала­тах мали власні хати й номери телефонів, тоді як насправді все інакше. Що я вже, зрештою, казав - що економічна ситуація в країні категорично лажова, уряд цілком і повністю до дупи і, кажучи двома словами, влада слабка" [7, 18]. Щоправда требазважати, що роман був написаний у 2002 році, але до нас він по­трапив, в українському перекладі, чотири роки опісля, як вий­шов у Польщі. Маргінальний світ молодої авторки представля­ється описом бездуховного, атеїстичного суспільства. Авторка особливо не засуджує його, лише констатуючи, що молоде по­коління відвертається від релігій та віри: "Вона на це робить таке зізнання: "Не знаю, чи ти знаєш, але я не вірю в Бога. Бога немає, бо він рокував своїх дітей на муки й смерть. Бога немає, от і все. Ані в костелі, ані ніде. Я категорично в це не вірю, хоч би не знати, як мене переконували б. Є тільки диявол. Жоден аргумент не змінить моїх поглядів, аби я від них відмовитися. Це єдине, що я скажу тобі на цю тему. Чорна Біблія, ти мусиш її прочитати, проаналізувати, бо це моя настільна книга в усьому економічному ліцею, моя найкраща школа поглядів. Особли­во розділ, у якому йдеться про так званих енергетичних вам­пірів, які забирають із тебе енергію, не полишаючи тобі нічого, такі от люди" [7, 65]. Далі вона описує свій світ у ще жорстокі­шій реальності - довкола малолітні наркомани, борці з депре­сією, претензійні максималісти, але все це подається легко і гу­мористично, в кінці роману нічого не змінюється, бо молодь за­лишається молоддю, а війна з "кацапами" триває.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології