Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 34

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 

Третій рівень ідентифікації - повсякденний. Сутність його полягає у "прив'язуванні" індивіда до сім'ї, у якій він вихову­ється, набуваючи первинних знань про навколишній світ, в тому числі й про політичну ситуацію. Сім'я - один із головних агентів соціалізації - відіграє видатну роль, передаючи дитині (чи іншим членам родини) той "пакет" політичних міфів, який утворився внаслідок певної переробки нею різноманітної ін­формації політичного, соціального, історичного й економічно­го характеру. Подібна інформація, набуваючи значного спро­щення і міфологізації, передається з покоління в покоління, і тільки значні, докорінні, соціальні чи внутрішньо-родинні ка-таклізми здатні змінити її історичну ретрансляцію. Так, протя­гом майже століття в радянських сім'ях передавалися від бать­ків до дітей певні політичні міфи ("про ворожий Захід", "про буржуазію", "про Жовтневу революцію" тощо), однак із розпа­дом СРСР ці міфи лишилися в політичній культурі переважно старшого покоління, бо молодше - заглибилося в пошуки но­вих "цінностей, що прийшли з іншого світу".

Останнім рівнем ідентифікації є ментальний. Саме на ньому група чи особа визначає себе як частку нації - найвищого по­літичного прояву етнічної спільноти. На перешкоді цьому мо­жуть стояти розбіжності в мові, релігії, образі життя, але мають лишатися ментальні ознаки: хитрість, непокірність, жорсто­кість, зваженість, обережність, розсудливість... , тобто ті озна­ки, які можна назвати рисами загальнонаціонального харак­теру. Проте ці ж ментальні риси є постійним підґрунтям для виникнення найпотужнішого типу політичних міфів - "голо­вних" міфів. Тих, що складаються про народи, нації, держави. З одного боку, їх яскраво ілюструють міфи, що підвищують енер­гетику, силу духу, підсилюють стійкість особистості стосовно зовнішніх примусових впливів. З іншого, - ті, що знижуютьенергетику людини, дезорганізують і деморалізують її, знижу­ють потенціал самореалізації особистості. Позитивні міфи, що притаманні українцям, є такими: поняття "кодекс честі", "ли­царство" - для них справжня цінність. Дотримання правил, ретельність виконання своїх обов'язків, високий професіона­лізм, компетентність. Українці є прихильниками чесної праці, не терплять хитрощів і підступу, ненавидять злодіїв та шахра­їв [14]. Негативними (або "чорними") є міфи "про жадібність і боязливість" українців, а також різноманітні тези щодо ніби­то наявного комплексу меншовартості в українському народі.

Одним із міфів, що, на наш погляд, останнім часом набуває особливої актуальності, є теза про нібито великий рівень регі­онального, а не загальнонаціонального патріотизму серед насе­лення східних та південних регіонів України. Двома головни­ми позиціями, на яких ґрунтується цей міф, є такі:

-    населення Півдня і Сходу нібито переважно ідентифікує себе як мешканців саме своїх регіонів, а не України в цілому;

-    патріотами України себе вважає більшість населення за­хідних областей, а не південних і східних.

Подібні твердження формувалися з метою створення не­стабільної ситуації в суспільстві, для "підтвердження" нібито наявного розколу країни. Відомо, що саме ця тема є однією з топ-тем українських політичних сил, особливо у передвибор­чий період. Проте міфічність вищезазначених тез легко спрос­товується соціологічними дослідженнями. Так, одне подібне дослідження було проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 20 до 27 грудня 2005 року в усіх регіонах Украї­ни. Опитано 2009 респондентів віком від 18 років. Теоретич­на похибка вибірки не перевищувала 2,3% . На запитання "Чи вважаєте ви себе патріотом України?", 42,7% опитаних меш­канців Півдня відповіли, що переважно себе такими вважають, у той час, як мешканці Заходу - 31,2%. На Сході подібну від­повідь дали 34% респондентів [15]. На запитання "Мешканцем якої місцевості ви себе вважаєте в першу чергу?" респонденти з Заходу і Сходу майже однаково ідентифікували себе переваж­но як мешканців місцевостей і міст свого проживання (39,4% і 37% відповідно), а респонденти з Півдня більше за всіх вва­жають себе саме мешканцями України - 35,8% [16]. Виходя­чи з результатів цього дослідження, можна дійти висновку про, як мінімум, неоднозначність даних проблем, але ніяк не мож­на підтримати міф про існування певних "непатріотичних" ре­гіонів у державі.

У цілому можна зазначити, що соціально-політична іден­тичність, як це було доведено, знаходиться у невід'ємному зв'язку із політичними міфами: з одного боку, вона є тим чин­ником, на основі якого йде формування міфу, з іншого - сам політичний міф є важливим елементом в процесі набуття осо­бою чи групою певної ідентичності.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Мединский В. Р. О русском рабстве, грязи и "торьме народов". - М.: ОЛМА Медиа Групп, 2008. - 542 с. - (Мифы о России)

2. Элиаде Мирча. Аспекты мифа: Пер. с фр. В. Большакова. - М.: "Инвест - ППП", СТ "ППП", 1995. - 240 с.

3. Бенуас Люк. Знаки, символы и мифы. - М.: АСТ, 2006. - 160 с.

4. Армстронг К. Краткая история мифа. - М.: Открытый мир, 2005. - 160 с.

5. B. C. Агеев. Социальная идентичность личности [Електро­нний ресурс]. - Режим доступу: http://www.vuzlib.net/beta3/ html/1/25714/25852/.

6. Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні по­літичні процеси: (Етнополітологічний аналіз). - К.: Вища школа,

1998. - С. 89.

7. Климанська Л. Філософсько-соціологічний аналіз пробле-
ми політичної ідентичності
// Зміни у свідомості українського сус-
пільства
на зламі тисячоліть. - К.: Видавничий дім "KM Akademia",
2001. - С. 111-119.

8. Обушний М. І. Етнонаціональна ідентичність в контексті фор­мування української нації. Автореферат на здобуття наукового сту­пеня доктора політичних наук / НАН України. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. - К., 1999. - С. 1-3.

9. Кравченко Г. В., Піддубська І. В., Шаповалова Н. П. Посібник з культурології: конспекти лекцій, завдання, ілюстрації до тем. - До­нецьк, 2008. - 151 с.

10.  Драгунский Д. Пять уровней идентичности [Електронний ре-
сурс]. - Режим доступу:
http://www.archipelag.ru/geoculture/new_
ident/interpretatio/level/.

11.       Мифы и мифология ХХ века: традиция и современное воспри-ятие [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://magiaworld. org.ru/articles/article-51.html.

12.Щербаков А. Е. Место мифа в политической идеологии. По­лис, 2003. - № 4 - С. 175-180.

13.Головатий М. Ф. Політична міфологія. - К.: МАУП, 2006. -144 с.

14."Українська правда": Архетипи свідомості сучасного укра­їнця [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.gart.org. ua/?lang=ua&page_id =2&news_type=3&element_id=23591

15.Центр Разумкова. Чи вважаєте ви себе патріотом України? [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.uceps.org/ ukr/poll.php?poll_id=282.

Центр Разумкова. Мешканцем якої території Ви себе вважа­єте в першу чергу? [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.uceps.org/ukr/poll.php?poll_id=279.УДК323.1 (477.8)

Іван Монолатій

ІДЕНТИЧНІСТЬ У ПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ: "ГАЛИЦЬКА" МОДЕЛЬ ЕВОЛЮЦІЇ ІДЕНТИДІВ

У статті розглядається проблема міжгрупового ін-теракціонізму на західноукраїнських землях у складі Габ-сбурзької монархії. На прикладі еволюції ідентидів - з ре­лігійного в етнічний - обґрунтовується теза про специфіч­ну "галицьку модель" ідентичності в політичному просторі Австрійської імперії.

Ключові слова: міжетнічна взаємодія, ідентид, етно-фор, Галичина, Габсбурзька монархія.

Monolatiy I. Identity in political space of the Austrian Empire: "Galician" evolution model of the identities.

We consider the problem intergroup interaction the Western Ukrainian lands in the Habsburg monarchy. In the example of the evolution of identities - from religious to ethnic -substantiates the claim of a specific "Galician model" of identity in the political space of the Austrian Empire.

Key words: interethnic interaction, identity, etnofor, Galicia, Habsburg monarchy.

Монолатий И. Идентичность в политическом про­странстве Австрийской империи: "галицкая" модель эволюции идентидов.

В статье рассматривается проблема межгруппового интеракционизма на западноукраинских землях в составе Габсбургской монархии. На примере эволюции идентидов -с религиозного в этнический - обосновывается тезис о спе­цифической "галицкой модели" идентичности в политичес­ком пространстве Австрийской империи.

Ключевые слова: межэтническое взаимодействие, идентид, этнофор, Галичина, Габсбургская монархия.

Трансформації ранньомодерного державного організму вна­слідок конфесійного розколу і розвитку світоглядного плюра-

© Іван Монолатій, 2010лізму призвели до леґітимації секуляризованої держави і стали передумовою еволюції ідентидів. Урбанізація, економічна мо­дернізація і розширення/прискорення обігу товарів, осіб і но­вин сприяли тому, щоб населення "вирвалося" зі станових со­ціальних груп, а отже стало водночас мобільним і відокремле­ним. На ці обидва виклики держава відповідала політичною мобілізацією своїх громадян - ідеєю нації, яка вперше вклала у свідомість мешканців певної державної території нову, право­ву та політично опосередковану форму згуртованості.

У досліджуваний період нація - один із найважливіших і політично діяльних уявлених комплексів, в якому важливе місце займає проблема ідентичності - релігійної, станової і/ чи територіальної, відтак національної - увійшла у свідомість і практику модерної людини [15, 13, 24-25]. Як констатує аме­риканський фахівець у галузі політичної антропології З. Мах, ідентичності фіксують символічні кордони, які поділяють світ на "наш" і "їхній" домени. Відповідно до цього поділу організу­ється соціальний простір, визначаються патерни міжгрупової взаємодії [11, 34]. У політичному ж дискурсі ідентичність, за­значає Л. Нагорна, зазвичай постає як наслідок процесу усві­домленого самоототожнення індивіда чи групи з прийнятими в тому чи іншому середовищі зразками поведінки, що форму­ються на основі певних ціннісних систем і визначають характер і спрямованість процесів соціалізації та інтеракцій [Там само].

На формування ідентичностей населення східних провінцій Австрійської імперії кінця XVIII - початку ХІХ ст. однобічний вплив мала й історична доля кожного конкретного виду/околу - чергування чи зміну культурних традицій/індустрій, що до­мінували на західноукраїнських землях. При цьому засобом за­провадження цієї культурної традиції/індустрії в реґіоні були як політична влада або її зміна, так і економічна доцільність.

У символічних дискурсивних конструкціях того часу зовсім не згадувалася неповна соціальна композиція нації, яка скла­далася тільки з "хлопів і попів" [5, 81]. Тож населенню цих те­ренів тривалий час бракувало національного самоусвідомлен­ня: у 1822 р. селяни із Станіславівського округу у відповідь на утиски місцевого поміщика просили австрійських чиновниківпереселитися в іншу "націю" - Буковину. Натомість буковин­ські селяни-українці називали Галичину "Лядчиною" (Поль­щею). А от польські селяни-мазури із Західної Галичини ще в середині ХІХ ст. називали себе "цісарськими", а панів - "ляха­ми" (поляками) [4, 13]. Як бачимо, на формування ідентичнос­ті населення досліджуваного реґіону в складі Австрійської ім­перії спочатку виразно впливав становий поділ, а вже потім за певних обставин у ній з'являється етнічний компонент.

Важливою ознакою донаціоналістичного періоду була й на­явність територіальної ідентичності. Зокрема руську націю в 1848 р. уявляли собі як територіальну спільноту, і русини заяв­ляли про свої права та особливі привілеї на власній національ­ній землі. Територіальну ідентичність артикулювали принай­мні щонайменше два визначні діячі того часу - Василь Подо-линський і Рудольф Мох. Перший зауважував, що кожна нація має право власного дому і це - її "природнє право" [2, 144-147], а другий говорив про "нашу вітчизну", яка в нього співзвучна з "нашим любим народом", а не з Австрійською імперією [5, 83].

Особливістю територіальної ідентичності населення Габ-сбурзької монархії можна вважати й те, що територія тут ви­ступає як основний ґрадієнт і є чинником соціалізації індиві­да і політичної мобілізації. Колективні уявлення, групова солі­дарність (як відповідна система міфів і символів) тут не просто "прив'язані" до певної території, але й сформовані відповідно до домінуючої тут соціонормативної і політичної культури [11, 54; 9, 4-7]. Зокрема ідея територіальності національного нади­хала різні проекти реорганізації монархії і поділу її на провінції за національним принципом: "... русини хочуть єдности і добра спільної вітчизни, але хочуть єдности моральної, духовної, не фізичної, механічної, хочуть добра спільної вітчизни, у якій би себе як народ могли бачити і пізнати; хочуть бути самоціллю, а не служити іншому народу, хоч би і братові, як засіб; хочуть, щоб їхня вітчизна була Швейцарією, яка складається з рівних народів, що себе взаємно поважають, а не Лакедемонією - кра­їною спартанців та ілотів, що хочуть бути народом і стати зно­ву в шерензі Народів Европи" [5, 83-84].

Отже, руські інтелектуали 1840-х рр. бачили реорганізаціюсвіту за національним принципом містичного союзу між зем­лею і людьми - союзу, який творить націю. Якщо ж розгляда­ти ідентифікаційні практики самого поняття територіальної ідентичності у вертикальному вимірі, за висхідною (від мікро-ідентифікації з "малою батьківщиною" до макроідентифікації із, наприклад, "загальноімперським громадянством"), то в цій ієрархії знайдеться місце і для національної (громадянської), і для етнічної ідентичності. Дещо пізніше у підручнику для по­чаткових шкіл 1850-х рр., який містив і розлогий виклад ідео­логії австрійського абсолютизму, писали: "Той край, в котором кто уродился і виховался, ілі в котором кто на всегда осіл, на-зиваєтся отечеством" [5, 110]. Тут власне і простежується дис­курс територіальності - необхідної умови модерної ідентич­ності. Адже самоідентифікація людини з певною територією - етнічною і/або політичною завжди має ієрархічний характер. Зазвичай людина відчуває себе одночасно мешканцем і своєї країни, і одного з її регіонів, і конкретного населеного пункту (місцевості). При цьому різні рівні територіальної ідентичнос­ті відіграють різну роль - підкорення або панування [7, 77].

Інший ракурс проблеми - ідентичність релігійного штибу. Тривалий час релігійний ексклюзивізм перешкоджав форму­ванню сильної і тривкої етнічної свідомості [21, 49, 50], аж поки доба націоналізму не спромоглася об'єднати спільноту на но­вій, політичній основі - національній ідентичності, яка, прав­доподібно, історично витворилася саме з християнської тради­ції [4, 17]. У досліджуваний період релігійність могла мобілі­зувати й підтримувати етноконфесійні спільноти так само, як і навпаки. Фактично це було продовженням середньовічної тра­диції, згідно з якою конфесійна й етнічна належності багато в чому збігалися, а то й були тотожними.

У хронотопі нашої студії саме релігія набувала абсолютного значення, коли через самоусвідомлення особи відбувалося само-ототожнення її конфесійної й етнічної належності. За відсутнос­ті власної державності, в умовах спільного проживання на за­хідноукраїнських землях християнських (українців, поляків, ві­рмен, румунів) та нехристиянських спільнот (євреїв, караїмів) конфесійний чинник поглиблював почуття етноідентифікаціїсеред населення. Якщо в Галичині розрізняли українця - греко-католика та поляка - римо-католика [13, 131-138], то на Букови­ні тривалий час, за умов відсутності етнічної свідомості і не від­чуваючи конфесійної різниці між собою, українці та румуни вва­жали себе "за одну громаду, один народ..." [19, 52].

Тому очевидно, що на умовний рубіж 1840-х рр. (який став переломним для багатьох народів Австрійської імперії) для етносів західноукраїнських земель проблема вибору ідентич­ності полягала у взаємозалежності соціальних (пани, кріпа­ки, хлібороби, корчмарі), конфесійних (греко-католики, пра­вославні, римо-католики, протестанти, юдеї) і регіональних (русини, мазури, бойки, гуцули) самовизначень. Правдоподіб­но, що для населення Галичини і Буковини національна іден­тичність у той час існувала на найпримітивнішому рівні: воно знало ким (вони поодинці) не є, адже відмінності у мові, релі­гії, одязі, звичаях тощо легко вгадувалися на побутовому рів­ні. Проте тоді у більшості випадків вони ще не усвідомлюва­ли, частинами яких більших народів вони є. Іншими словами, релігійний ідентид залишався тією демаркаційною лінією, яка розділяла населення регіону на "своїх" і "чужих", насичувала простір міжетнічної соціокультурної дистанції. Поруч із тери­торіальною і становою ідентичністю продовжувала існувати й конфесійна ідентичність, тому нерідко віросповідання брало­ся лише як національність. Крім того, що і пізніше абсолютист­ська система управління заздалегідь позбавляла етноси полі­тичної суб'єктності, адже відносини особи і держави в етнічно­му аспекті визначалися принципом віросповідання (зосібна у випадку євреїв [24, 633-637]).

Культурна багатоманітність досліджуваного хронотопу, яка сприяла процесам акультурації і взаємодії культур, постійно таїла в собі ще й початки етнічних суперечок. Власне й основа "багато­мовності" виливалася у відторгнення всього "чужого" і прагнен­ня кожної етнічної спільноти до самоутвердження. Саме етнічні і мовні відмінності набули політичного значення у ХІХ ст., коли національна ідеологія почала наголошують на самобутності та ет­нічній однорідності окремих націй, їхніх культур і мов, тобто по­чала ставити на меті не те, що об'єднувало б народи, а те, що їх роз­діляло б [1, 91-107; 26, 123-132]. Реальна політична практика, як відомо, чимраз більше наголошувала на етнокультурних відмін­ностях і тим самим сприяла дестабілізації т. зв. земельної унії Габ-сбурзької монархії, рівно ж дестабілізації окремих її "королівств і земель", адже дуже швидко кожна з цих земель, як і монархія за­галом, характеризувалася мовною й етнокультурною гетероген­ністю. Якщо ж традиційна національна свідомість тільки відпо­відала потребам людини в тій чи іншій національній належнос­ті, то новопосталий націоналізм активно переслідував визначені економічні, політичні, соціальні і культурні цілі, намагався досяг­нути їх будь-якими шляхами, включаючи примус і насильство, і підносив єдність і самовизначення нації в ранг найвищої ціннос­ті, якій у разі конфлікту мусили підкоритися всі інші міркування [25, 13-32; 23, 267-270]. Тим паче, що численні революції, які по­трясали європейський континент до 1848 р., показали, що хто ба­жав більше свободи, той намагався знайти її в національній дер­жаві. Конструювання ж національної ідентичності гарантувало б неперервне зміцнення легітимації, а також право і владу єдності як священної і найвищої цінності [18, 107].

Зазвичай етнічні витоки - домінуюча тема в націоналістич­ній риториці. У той же час націоналістичний дискурс, заува­жує К. Калхун, як правило, зосереджується на великих осново­положних ідеях або революціях [6, 126]. Показником функціо­нування національної ідеї можна вважати й той факт, що в той час, коли інші тодішні революції ставили за мету об'єднати на­ції в одній державі, спільноти, що проживали в Австрійській імперії, шукали шляхів виходу з неї. Це дуже важливо, бо про­цеси формування держави відіграють важливу роль у сприян­ні інтеграції націй і, відповідно, важливості національних іден­тичностей [28, 116, 125-126].

Промовистий приклад на обширі досліджуваного хроното­пу, - т. зв. Галицька різанина 1846 р., коли австрійський уряд скерував енергію стихійного селянського бунту проти місцевої польської шляхти [20, 231, 247-248], яка виступила з гаслами національними, міцно переплетеними із соціальними. Разом із польськими конспіраторами у галицьке село прийшли ідеї про національну ідентичність і можливість зміни політичної сис­теми. Це був наслідок спроби тогочасних польських револю­ціонерів реалізувати один із перших емансипаційних проектів у Центрально-Східній Європі - здобути польську національ­ну державу шляхом збройної боротьби [5, 27, 262]. Її невідділь­ною частиною мало стати соціальне визволення селянства. Од­нак якщо йдеться про Галичину, то "повстанці тут гинули не від куль австрійських солдатів, а від кіс і сокир "польських" се­лян, котрі, замість того, що приєднатися до повстанців, допо­могли австрійському уряду завдати їм поразки" [5, 29]. Влас­не події 1846 р., під час яких озлоблені землероби вбивали сво­їх панів цілими сім'ями, були на руку Відю. Австрійська влада представляла поляків і польську ідею як нелояльних до імпе­ратора [22, 136-143], чим імпліцитно визнала слабкість імперії, нестабільність чинних владних відносин.

Ймовірно, що події 1846 р. в досліджуваному хронотопі свідчили про стихійний, локально обмежений протест, який мав власну раціональність (яка, щоправда, не відповідала ра­ціональності організованої й інституціоналізованої револю­ції), але був, очевидно, не менш ефективним. Крім того, ці події пригадали польське повстання 1830-1831 рр., справа якого, за визначенням І. Франка, ".серед руської молодежі. стрітила. не менш гарячих противників" [17, 405], значна частина яких стояла на боці правлячої династії.

На нашу думку, стихійна революція не була розрахована на тривалий період, вона проходила неорганізовано чи майже не­організовано, нерідко вдавалася до насилля або погроз застосу­вати насилля як засіб ведення переговорів. У своїй "галицькій" перспективі вона була обмежена локальною територією, а на­ція й національна держава до її цілей не входили. Така револю­ція національними категоріями абстрактно не мислила, тому нація й національна держава до її цілей не входили, а на місцях висувалися конкретні вимоги, які потрібно було виконати в ко­роткий термін. Окрім того, стихійна революція наслідувала ра­ціональні зразки, породжені конкретними життєвими обстави­нами, до яких ідея "нації" на перших порах не належала.

Проблема подальшого функціонування самої Австрійської імперії, а отже, і національних територій, що входили в неї, ви­явилася нерозв'язною і стала непереборною перешкодою у ви­конанні головного завдання революції - національного об'єд­нання. До того ж національні ідеї та національні конфлікти пе­репліталися, зливалися і стикалися з конфліктами політични­ми та соціальними. У 1848 р. давно омріяний виступ народів за свободу загрожував обернутися на боротьбу національностей одна проти одної. Домінуючим тут був погляд, що нова світо­ва система держав може надати свободу кожній нації [6, 236].

Під час революції 1848 р. в Австрійській імперії Габсбурги вперше у своїй історії вирішили внутрішньополітичну пробле­му способом, який навряд чи сприяв скріпленню єдності імпе­рії, - зіткненням її народів між собою. Сьогодні, як зауважують історики, важко однозначно сказати, чому Відень пішов на та­кий крок - чи то з відчаю, чи то внаслідок логіки ультраконсер­вативного мислення, головний постулат якого - міцність і не­похитність головних політичних акторів. Був і інший аргумент, який пояснював політику династії в 1848 р., - Габсбурги не роз­глядали всерйоз ідею співпраці з підвладними їй непривілейо-ваними народами. Їх правлячий дім "вітав" як тимчасову силу, яку можна протиставити німцям і угорцям [20, 258; 14, 62-63].

Як правило, національна ідентичність знаходить свій голо­вний прояв у горизонтальній ідентифікації членів певної спіль­ноти як співгромадян. Тож акцент при цьому робиться на загаль­нонаціональних цінностях - національному інтересі, національ­ній безпеці тощо [11, 62]. Гадаємо, що події 1848-1849 рр. слід розглядати як інституціоналізовану революцію, яка мала свої ці­льові перспективи, форми і сфери дій. Вони виявилися в полі­тиці шляхом організації, участі в політичних спілках, різнома­нітних об'єднаннях за інтересами, підписуванні петицій тощо. Завдяки політиці, яка дала змогу досягати загальнонаціональ­них цілей і формувати передусім через перші газети національ­ну (вже не локальну) громадську думку, відбулося спрямування революції в легальне русло. Згодом завдання досягнення своїх цілей ставилися через рішення парламентських фракцій.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології