Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 43

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 

Визначаючи основні принципи, дотримання яких має га­рантувати успішне здійснення виховного процесу, католиць­ка церква насамперед виходить із трансцендентальних устрем­лінь, на противагу світській державі, в якій, як показав досвід, можуть панувати вкрай помилкові та навіть небезпечні ідеоло­гії. Тому церква певною мірою протиставляє свою виховну мо­дель - державній, апелюючи до духовності та справедливості, яка може гарантуватися виключно Богом.

Йдеться перш за все про основні принципи, проголоше­ні у Декларації "Про християнське виховання" ("Gravissimum Educationis") II Ватиканського собору, три з яких безпосеред­ньо стосуються виховання сімейного, інші - засобів християн­ського виховання, осіб, відповідальних за виховання, релігій­них освітньо-виховних установ та можливості забезпечення релігійного виховання у світських навчальних закладах тощо.

Перший принцип утверджує невід'ємне право всіх людей на виховання, "незалежно від походження, суспільного стану та віку", яке б відповідало особливому призначенню кожної лю­дини, та здійснюється відповідно до її характеру, статі, культу­ри та традицй" [6, 456].

Другий принцип стосується права на християнське вихо­вання для християн, яке має на меті, "щоб хрещені, поступово пізнаючи таїну спасіння, звикали вести своє життя згідно нової людини в праведності та святості істини" [6, 457].

Третій принцип - право батьків виховувати своїх дітей: "оскільки батьки передали життя своїм дітям, вони повинні, за великим своїм обов'язком бути визнаними першими та го­ловними їх вихователями". Головним же батьківським завдан­ням має стати створення в сім'ї такої атмосфери, яка б "ожив­лювалась любов'ю та благоговінням перед Богом та людьми, сприяючи цілісному особистому та соціальному вихованню ді­тей" [6, 458]. Цікаво, що основні права людей, особливо дітей та батьків, які стосуються виховання, на час роботи II Ватикан­ського собору уже були проголошені та закріплені такими офі­ційними документами, як Декларація прав людини (утвердже­на 10 грудня 1948 року Генеральною Радою ООН), Деклара­ція прав дитини (1959 р.) та Додатковий протокол до конвен­ції про захист прав людини та основоположних свобод (20 бе­резня 1952 р.). Таким чином католицька церква у цьому пи­танні виступає солідарно із світовою спільнотою, втім, очевид­но, що такий підхід стосується перш за все захисту від нама­гань громадянського суспільства та його недостовірних, тимча­сових ідеологій перейняти на себе виховну функцію, і значно меншою мірою стосується прагнень до толерантності.

Принаймні до такого висновку можна дійти, аналізуючи підхід церкви до вирішення питання морального та релігійно­го виховання у світській школі, яке знаходимо у Декларації про християнське виховання: "Церква, усвідомлюючи свій вельми важливий обов'язок належним чином дбати про моральне та релігійне виховання своїх дітей, повинна бути присутньою сво­єю любов'ю та допомогою біля тих із них, які виховуються в не-католицьких школах". Батькам же вона нагадує про їхній "ве­ликий обов'язок приймати усі необхідні засоби або навіть ви­сувати вимоги до того, щоб їхні діти могли користуватися та­кою допомогою, та, на ряду з громадянською, гармонійно про­сувати їх християнську освіту" [6, 461].

Така позиція церкви, висловлена у вищезгаданій деклара­ції, цілком зрозуміла, крім того, інакшою вона і не може бути, адже документи будь-якої релігійної конфесії мають насампе­ред внутрішньо-релігійне спрямування, а отже, адресуються людям, які цю релігію сповідують. Цілком очевидно, що для особистості, яка вважає себе приналежною до католицизму, усі вищеперераховані принципи є надзвичайно важливими і поді­бний підхід церкви до вирішення проблеми гармонійного ви­ховання є досить цінним. У такому випадку ми маємо справу з певною релігійною ідентичністю, і, відповідно, вищеперера-ховані принципи мали б стосуватися усіх свідомих католиків. Цікаво, що сама католицька церква прагне у своїх поглядах як на виховання соціально-свідомої особистості, так і на суспіль­не вчення в цілому до відкритості і загальнолюдського спря­мування. Вона проголошує рівність всіх людей, апелюючи до того, що всі вони створені Богом, а тому заслуговують на одна­ково гідні умови життя, засуджуючи будь-яку дискримінацію та притискання щодо людей через їх расову, класову або релі­гійну приналежність, як "противну духу Христа" [8, 435 ]. Зро­зуміло, що по-справжньому оцінити таку позицію важко поза межами власної релігійної ідентичності, адже об'єктивність ви­магає достатнього рівня неупередженості, тому ми не будемо намагатись визначити, яким чином таке універсальне розпо­всюдження католицьких цінностей на увесь світ і абсолютно всіх людей сприймається прихильниками інших релігійних та культурних традицій.

Однак "Христова Церква, хоч і не від світу, живе в світі" (Ів. 17, 16), а, відповідно, не може не звертати увагу на земний по­рядок. Щодо громадянського суспільства, то воно розгляда­ється католицькою церквою як сукупність взаємовідносин та культурних і асоціативних ресурсів, відносно незалежних від політичної й економічної мети [9, 256]. Мета такого суспіль­ства є універсальною, оскільки стосується суспільного блага, на пропорційну участь у якому має кожен громадянин [10]. Таке розуміння громадінського суспільства добре узгоджуєть­ся із принципом усезагальної рівності, проголошеним Пастир­ською Конституцією ІІ Ватиканського собору: "оскільки всі люди, що володіють розумною душею та створені за образом Божим, мають одну і ту саму природу та одне і те саме похо­дження, і як викуплені Христом отримують одне і те ж покли­кання та божественне призначення, слід все більш і більш ви­знавати основну рівність між усіма" (GS, 29) [5, 354 ].

Визначаючи обов'язки громадян щодо громадянського сус­пільства, католицька церква закликає до лояльного співробіт­ництва із владою заради покращення умов суспільного та соці­ального життя, що передбачає любов до Батьківщини та слу­жіння їй, право та обов'язок обирати та бути обраним, сплату податків, захист миру та право на конструктивну критику; при цьому "громадянин за сумлінням повинен відмовитись від по­кори, якщо приписи громадянської влади вступають у проти­річчя з вимогами суспільного порядку [11, 149-150].Більше того - для повної реалізації та самоствердження окремих особистостей участь у суспільному житті просто не­обхідна, тому "виховання молоді будь-якого соціального похо­дження має бути організоване таким чином, щоби підготувати чоловіків і жінок, які б відрізнялися не лише освітою, але і си­лою волі, що конче необхідне в наш час"; через це належить за­палювати волю усіх до участі у спільних починаннях, одобрю-ючи образ дії народів, серед яких найбільша участь громадян приймає участь у суспільному житті" (GS, 31) [5, 356].

Католицька церква стверджує, що насправді кожен має змо­гу впливати на життя суспільства - через участь у виборах в за­конодавчі та урядові органи або іншими способами - на рішен­ня, які приймаються політиками та мають сприяти досягненню суспільного блага. Тому "життя у політичній демократичній системі не буде продуктивним без діяльного, відповідального та великодушного залучення усіх громадян, причому "форми, рівні, завдання та види відповідальності можуть бути найріз­номанітнішими та взаємно доповнювати одне одного"[7].

Таким чином, проаналізувавши проблему, можна дійти ви­сновку, що причина суспільної свідомості мирян-католиків по­лягає у їхній відповіді на заклик церкви намагатись "вірно ви­конувати свої земні обов'язки, керуючись духом Євангелія". У розумінні католицької церкви ті, хто, знаючи, що "ми не маємо тут постійного града, але шукаємо прийдешнього", вважають, що наче можуть нехтувати своїми земними обов'язками, забу­ваючи про те, що вже сама віра іще суворіше примушує їх ви­конувати обов'язки згідно з покликанням", насправді відступа­ють від істини. Вона закликає християн швидше радіти з того, що вони можуть виконувати свою земну діяльність, сполучаю­чи у єдиному життєвому синтезі людські, сімейні, професійні, наукові та технічні зусилля з релігійними благами "щоб у під­коренні вищому порядку цих благ все узгоджувалося до Божої слави"^, 43) [5, 368 ].

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо подо­лання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Со­юзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій" від 21 березня 2002 року: Зб. доповідей за матеріалами міжнародної науково-практичної конференції ["Пра­вославні духовні цінності і сучасність"], (Київ, 21 березня 2003). -К., 2003. - С. 9.

2. Мищишин І. Я. Моральне виховання української молоді в процесі співпраці школи, греко-католицької церкви і громадськос­ті (Галичина, кін. ХІХ- 30-і роки ХХ ст.) / Ірина Ярославівна Ми­щишин // Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.01; Тернопільський держ. педагогічний ун-т ім. Володимира Гнатюка. - Т., 1999.

3. Щербяк Ю. А. Концептуальні засади освітньої доктрини Укра­їнської Греко-Католицької Церкви в ХХ столітті: Монографія / Юрій Адамович Щербяк. - Тернопіль: Підручники і посібники,

2006. - 588 с.

4. Геник Л. Я. Релігійно-моральне виховання в українських на­вчальних закладах Східної Галичини кінця XIX - початку XX сто­ліття / Геник Любов Ярославівна // Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.07 / Л. Я. Геник; Ін-т пробл. виховання АПН України. - К., 2003. - 22 с. - укр.

5. Пастырская конституция "Радость и надежда" (Gaudium et Spes) о церкви в современном мире // Второй Ватиканский собор. Конституции, декреты, декларации. - Брюссель: "Жизнь с Богом", 1992. - С. 329-428.

6.   Декларация о христианском воспитании (Gravissimum
Educationis) //
Второй Ватиканский собор. Конституции, декреты,
декларации.
- Брюссель: "Жизнь с Богом", 1992. - С. 453-468.

7.Доктринальная нота, касающаяся некоторых вопросов участия католиков в политической жизни /Конгрегация вероучения, Рим, 24 ноября 2002 г. - Режим доступу: http://www.katolik.ru/modules. php?name=Pages&go=page&pid=423.

8.Деларация об отношении Церкви к нехристианским религи­ям) // Второй Ватиканский собор. Конституции, декреты, деклара­ции. - Брюссель: "Жизнь с Богом", 1992. - С. 429-436.

9.Компендіум соціальної доктрини церкви (під загальною ред. Лесі Коваленко) - К.: КАЙРОС, 2008. - 552 с.

 

10.Лев ХІІІ, енц. Rerum Novarum (Новые вещи). - Режим досту­пу: //http://www.krotov.info/acts/19/1891rerum.htm.

Катехизис Католической Церкви. Компендиум / Перевод и научная редакция П. Сахаров, О. Карпова. - М.: "Духовная библио­тека", 2007. - 217 с.УДК 930.1-055.2:2:3163(477)

Тетяна Орлова

ІСТОРІОГРАФІЧНІ ОЦІНКИ СТАНУ ВИСВІТЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ "ЖІНКА І РЕЛІГІЯ" У ВІТЧИЗНЯНІЙ СОЦІОГУМАНІСТИЦІ

Стаття присвячена історіографічному аналізу проблем жіночої релігійної ідентичності в Україні від давнини до су­часності.

Ключові слова: історіографія, релігія, жіноцтво.

 

Orlova T. The historiographic evaluation of problem "women and religion" in domestic social science and humanities.

The article is dedicated to historiographic analysis of the problems of women's religious identity in Ukraine from olden times till present days.

Key words: historiography, religion, women.

Орлова Т. Историографическая оценка состояния представления проблемы "женщина и религия" в оте­чественной социогуманистике.

Статтья посвящена историографическому анализу проблем женской религиозной идентичности в Украине от давних времен до современности.

Ключевые слова: историография, религия, женщины.

 

Проблема "Жінка і релігія" є дуже непростою. Вона віддзер­калює ширше коло питань стосовно ролі і місця жіноцтва в сус­пільстві, які змінювалися історично, але на глибинному рівні багато в чому визначені домінуючої вірою. В Україні при пев­ному впливові архаїчних вірувань панівною церквою була і є християнська, насамперед її православна конфесія. В її тради­ції у ставленні до жінки наявні дві тенденції. Перша: жінку вва­жають менш вартою, бо створена з ребра Адама, вона є непо­вноцінною і нечистою, ближчою до потойбічних сил, вона тав­рована як джерело спокуси, гріху, причина вигнання з раю. На

© Тетяна Орлова, 2010цій підставі робиться висновок про необхідність керівництва нею з боку чоловіка і підкорення йому. Наслідки таких пере­конань протягом століть давали про себе знати у всіх сферах буття, починаючи від політики до родинного життя. Друга по­лягає у вшануванні образу Божої Матері (особливо розвине­ний культ Богоматері в Україні, про що йдеться у численних працях вітчизняних істориків), жінок святих (княгиня Ольга) і великомучениць (Варвара). Разом із тим варто мати на увазі, що церква є дуже традиційною, навіть консервативною струк­турою, що впливає на стан речей як у суспільній свідомості, так і в соціумі в цілому.

Незаперечним є те, що роль жінки є основною в трансляції релігійного досвіду, в якому їй відводиться другорядна роль. Релігія, церква становлять найважливіші чинники впливу на сферу культури у найширшому розумінні цього слова. Саме вони формують уявлення про соціокультурні ролі статей, що виявляється у різноманітному їх втіленні. А православна, в ці­лому, християнська церква є андрократичною. Це призводить до андроцентричності всієї культури, на яку вона впливає. Со-ціокультурна ситуація і досі залишається такою, що підносить статус чоловіка, надає йому більше можливостей, і призводить до протилежних результатів для жінки. Глобальні трансфор­мації ХХ століття, які викликали деякі зміни стану гендерних справ мали парадоксальні наслідки для жіноцтва України. Не даючи рівних можливостей брати участь в організаційних пи­таннях, мати реальний вплив на політику та економіку на всіх рівнях, на жінку поклали відповідальність за загальну кризу в суспільстві. Добре відомо, що "руїна починається в голові", а, за тою логікою, яка простежується у сучасній громадській дум­ці, криза духовності, за яку має відповідати жінка, і призвела до загальної кризи.

Протягом ХХ - початку ХХІ ст. автори різного рівня і сві­тоглядних позицій робили свій внесок у висвітлення пробле­ми "Жінка і релігія в історичних реаліях українського буття". Можна зрозуміти ідеологічне підґрунтя їхніх висновків. Якщо це були представники церкви, вони у м'якій, але непохитній формі доводили призначення жінки бути в сім'ї і займатисявиключно піклуванням про її членів, пам'ятаючи про церкву. Якщо це були пропагандисти радянських часів, вони показува­ли в історичному розрізі дурман клерикальних дій у підкорен­ні пануючим класам трудящих, намагання відволікти їх від ре­волюційної боротьби. Метою виступало атеїстичне виховання "нових людей", які б не слухали ідеологічного конкурента ко­муністичної партії. На етапі останнього десятиліття минулого сторіччя - першого десятиріччя теперішнього спостерігається плюралізм думок. Співіснують і богословські трактати, і міс­тичні твори неоязичників, і спроби державних діячів вивести країну з кризи за допомогою "повернення до віри наших дідів". Разом із тим працюють дослідники, які стоять на позиціях на­уковості і доводять неможливість зробити кардинальний про­рив до модернізації на основі архаїчних принципів самооргані­зації аграрно-патріархального суспільства.

Незважаючи на те, що історіографічний доробок вітчизня­них науковців здається суттєвим, не можна сказати, що він є достатнім. Якщо брати в історичному ключі, то наскрізного до­слідження теми "Жінка України і віра" буквально від первіс­ності до сучасності поки що немає. Наявні праці присвячені окремим аспектам, таким як участь жінок у захисті православ'я від зовнішнього ідеологічного тиску, або уславлення ролі кня­гині Ольги у просуванні християнства. Виходом із ситуації, що склалася, було б об'єднання зусиль різнопрофільних фахівців - не тільки істориків, але релігієзнавців, соціологів, психоло­гів, культурологів, етнографів, які на сучасному рівні могли б висвітлити цю важливу проблематику.

На сучасному етапі історичного розвитку має місце загаль-ноцивілізаційна криза, в якій водночас відчутне релігійне від­родження. Разом із тим у сучасному релігійному житті діють три провідні тенденції. Перша: посилення позицій традиційних для тієї або іншої місцевості конфесій: для України це, в ціло­му, православна віра, з певним впливом католицької, протес­тантської та інших. Друга: захоплення нетрадиційними вірами, до яких входять як екзотичні вірування (наприклад, буддизм в Україні), так і архаїчні культи. Третя: поширення так званої "бідної релігії", адепти якої не відносять себе до якогось певно­го віросповідання, а вважають, що "просто вірять в Бога", і по­треби в церкві та ритуалах, святах і священних книгах немає: "Якщо молитва щира, іде від серця, то вона обов'язково дійде до Всевишнього". На жаль, у проаналізованих публікаціях про це не згадується, отже, не виявляється дії зазначених тенден­цій в українському житті, не показується, як у цьому плані ви­являє себе жіноцтво.

В Україні, так само, як і в інших країнах, на межі тисячо­літь пожвавилися цікавість до різноманітних магічних практик і осіб із надзвичайними здібностями. Зазначена обставина ви­явила себе у збільшенні кількості розвідок, присвячених фено­мену української відьми, що нагадує дореволюційні часи, коли було видано чимало праць на цю тему. З іншого боку, масив наукових праць, виданих до цього часу, поступається сотням опублікованих праць у країнах Заходу. Подібне становище ста­ло результатом дії кількох чинників: майже сімдесятирічного "особливого шляху розвитку" вітчизняної історії, в якому важ­ливим був атеїзм і суворий матеріалізм; значно менших по­тенцій української історичної науки; взагалі значно слабкішо­го економічного потенціалу України, яка, на відміну від роз­винених країн Заходу, не може дозволити собі розкіш підтри­мувати гуманітарні студії, тим більше на такі "екзотичні" теми. Якщо надається фінансування, то визначається суспільно зна­чуща тема, наприклад, "Голодомор 1932 - 1933 р.". Інші розвід­ки здебільшого є приватною ініціативою або підтримувані іно­земними фондами.

Праці істориків останніх десятиріч ХХ - початку ХХІ сто­ліття, присвячені стародавнім віруванням, відьомству, час­то спираються на публікації дореволюційних авторів. Разом із тим у деяких з них наводяться етнографічні матеріали, зібрані або самостійно, або етнографами наших часів. Винятком є мо­нографія Катерини Дисої "Історія з відьмами". Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої ХУП - XVIII століт­тя" [1], написана на багатому архівному матеріалі. Треба від­дати належне авторці, яка виконала своє дослідження на дуже високому, "європейському" рівні. Щоправда, дещо амбіційною виглядає заява про "комплексність дослідження українськихматеріалів судів про чари", оскільки обмеженість наявна хро­нологічна і географічна.

У частині публікацій останнього часу спостерігається пев­ний відблиск неоромантичного ретроспективного міфу про українську жінку, яка всіма силами і засобами "береже духо­вність нації". У цьому захопленні поетикою фольклору, в яко­му відьмі належить чи не центральне місце, часом втрачається наукова тверезість, і розповідь про відьом та їх польоти пода­ється як цілком реальні речі. При тому, що в Україну зараз при­йшла прийнятність методологічного плюралізму, межа між на­укою і магією ще зберігається. І зберігати її мають науковці, на­віть досліджуючи таку тему, як українське відьомство.

У цілому ж складається враження, що існує деяка розгу­бленість серед дослідників, які працювали й продовжують пра­цювати в галузі релігієзнавства. З одного боку, в пошані зве­личення православ'я, його традицій і цінностей. З іншого, ате­їзм з матеріалізмом - в опалі. Якщо екстраполювати це на тему "Жінки України і вірування", то інколи ми бачимо уникання об'єктивних оцінок, що є ознакою справжньої науковості. І тоді нічні шабаші відьом на Лисій Горі представляються як цілко­вито реальні, а на відродження православних настанов покла­даються сподівання стосовно модернізаційного прориву Укра­їни. І в тому, і в іншому випадку страждають всі, але насампе­ред, жінки, оскільки частина з них схильна до більшої довірли­вості і не готується давати адекватну відповідь на виклики су­часності.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Диса К. Історія з відьмами. Суди про чари в українських во­єводствах Речі Посполитої ХVII - XVIII століття. - К.: Критика,

2008. - 302 с.УДК2 (94) (477.7) "17/19"

Олена Марченко

РЕЛІГІЯ ЯК ЧИННИК СОЦІОКУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ ЕТНОКОНФЕСІЙНИХ ГРУП ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ ХУШ - НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

У статті досліджується специфіка розвитку етнокон-фесійних груп Херсонської губернії кінця ХУШ - почат­ку ХХ ст., соціокультурних процесів. Вивчена роль релігії в процесі міжкультурної комунікації.

Ключові слова: етносоціальній та етнокультурний розвиток, Південна Україна, етноконфесійні групи, колоніс­ти, міжетнічні контакти.

Marchenko O. Religion as factor of socio-cultural development of ethno-confessional groups of Southern Ukraine at the end ofXVIII - on the beginning of XX century.

The article is devoted to a peculiarities of development of ethno-confessional groups of the Kherson region (the end of the ХУІІІ-the century - the beginning of the ХХ-th century), its social-cultural processes. The role of the religion inter the process of the intercultural communicatoin is explored.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології