Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 55

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 

Регіоналізм виникає із зацікавлення своєрідністю культури окремих регіонів, маючи на меті поглиблення знань про їхню культуру, розвиток і презентацію. Таким чином інтерпрето­вана регіональна освіта "(...) має загальнолюдський сенс, то ж приймемо, що регіон є загальнолюдським світом (...) є повернен­ням додому, до джерел життя кожної людини, джерел її етики та мови, а отже, до джерел домашньої, локальної, регіональної, національної і загальнолюдської культури" [11, 61-62]. Культу­ра регіону є "(.) носієм пізнавальних, моральних, суспільних, мистецьких та матеріальних цінностей. Власне в регіоні цін­ності творяться, зберігаються i модифікуються. До засадничих якостей, збережених у регіональній культурі, належать: сталість, близькість, відповідність до автентичних його мешканцям зді­бностям і ментальності. Так, витлумачені цінності спричиняють багатосторонній розвиток особистості учня. Регіон становить простір для цього розвитку" [5, 9-10]. Система регіональної осві­ти повинна спиратися на п'ять стовпів: (1) мікроекологія чи зна­ння про локальне природне середовище і можливості екорозвит-ку, яка наголошує на ролі природи як складника локальної іден­тичності і протиставляється інтерпретації природи виключно як постачальника ресурсів; (2) мікрогеографія або знання локаль­ної топографії, знайомство із особливостями ландшафту регіо­ну і походження назв його елементів, пов'язаних із ними легенд тощо; (3) локальна історія або ж знання локального досвіду, ге­роїв, усього минулого регіону і його місця в історії ширших на­вколишніх територій; (4) соціологічні відомості про локальну спільноту, складові соціальної структури і культурної різнорід­ності; (5) знання місцевої літератури і діалекту.

Незважаючи усі схожості, а часто навіть взаємозамінне вжи­вання, поняття "регіон" і "мала батьківщина" не тотожні. Оссов-скі писав, що регіон не має нічого спільного з малою батьківщи­ною (йдеться про особисту), бо є "типом ідеологічної батьківщи­ни" [13, 74].

 

Небезпеки, пов'язані із регіоналізмом в обличчі глобаліза-ційних процесів

Не поділяємо захоплення інтелектуалів щодо чудового ні­мецького слова "Heimat" - "мала батьківщина". Однак визнає­мо, що на сьогодні ми не володіємо досконалішим терміном. Наші застереження виникають з того, що прийняття теоріїпро існування двох батьківщин: особистої, малої (родинного міста, села чи містечка) та інтелектуальної (в ширшому розу­мінні - держави, краю) - може спричинити такі спроби запози­чення поняття "інтелектуальної батьківщини" і його деформа­цію таким чином, щоб воно стосувалося цілої Європи або світу (т. зв. "глобальне село"). Ці процеси вже можна спостерігати в Європейському Союзі, де між собою конкурують дві моделі. З одного боку - Європа батьківщин; візія функціонування Євро­пи, представлена французьким президентом Шарлем де Голем, яка протистоїть ідеям так званої "наднаціональної інтеграції" (чи федералістичної - як Батьківщина - Європа), на користь конфедераційного укладу, відповідно до якого майбутня Євро­па повинна була бути союзом незалежних, співпрацюючих між собою країн. З іншого - Європа регіонів, в якій європейські дер­жави повинні замінитися регіонами, функціонуючими в межах "супер-держави" Європи (так звана "німецька концепція").

Оскільки перша модель ґрунтується на уже існуючих поді­лах і не становить загрози для майбутньої національної іден­тифікації, то найбільш небезпечною видається друга модель, відповідно до якої певний народ повинен почати ідентифіку­вати себе з регіонами, а не з національною державою. Ми пови­нні відчувати себе членами визначених локальних спільнот, а не французами, іспанцями, поляками чи українцями. Поняття "єврорегіонів" означає регіони, що вирізняються в процесі єв­ропейської інтеграції і перевершують межі окремих країн.

Концепція Європи регіонів (результат об'єднувальних дого­ворів у Маастрих) часто буває зброєю у боротьбі з централізо­ваною державою. Видається, що маастрихтська версія Європи лише незначною мірою має на увазі справжню децентралізацію, турботу про збереження регіональної різнорідності. Дійсною метою є швидше елімінація або значне обмеження ролі тепер іс­нуючих національних держав. Однак з цим пов'язана небезпе­ка, що таким чином об'єднана Європа стане просто гігантським супермаркетом, керованим шефами кількох великих концернів, які не трактуватимуть регіони як малі вітчизни, а лише як ринок збуту і резервуар дешевої робочої сили. А потрібно пам'ятати, що економічна залежність - це "de facto" і залежність політична.У такий спосіб інтерпретований регіоналізм є штучним тво­рінням, тим паче, що він не виростає з ініціатив мешканців ре­гіону, а накидається згори, без розуміння локальної специфіки і насправді без найменшої турботи про благо регіону. Замість відродження локальних культур відбуватиметься їхня деграда­ція й нівелювання до ролі "сувеніру із відпустки".

Виявляється, що хибно витлумачений регіоналізм може та­кож слугувати глобалізаційним процесам, тобто брати участь у творенні великого ринку через товарний обмін, чи також через змішування традицій і культур. Це відбувається через супро­тив автентичному оцінюванню того, що локальне. Крім того, в результаті масової глобалізації культури можуть з'явитися проблеми культурної ідентичності.

Глобалізація - одне із тих явищ, якому тепер присвячуєть­ся багато уваги. Однак цей термін передовсім модний, бо як пише Зигмунд Бауман, глобалізація - це "(.) слово "на часі", яке швидко стає слоганом, магічною формулою, гаслом, яке відкриває брами усіх таємниць сучасності і майбутнього. В той час, коли одні називають глобалізацією практики, яким ми під­даємося, бо хочемо бути щасливими, для інших вона становить причину нашого нещастя. Усі однак вважають глобалізацію не-уникненною долею світу та невідворотнім процесом, який сто­сується кожного із нас однаковою мірою і в той самий спосіб. Ми глобалізовані, а бути глобалізованим означає практично те саме для всіх, кого цей процес торкається" [2, 5]. Одне безсум­нівно - глобалізація охоплює багато сфер нашого життя: еко­номічну, політичну, суспільну, культурну.

A. M. де Тхоржевскі зауважує, що глобалізаційні процеси призводять до багатьох негативних результатів, а джерелом та­кого типу конфліктів є егоїзм людини, який, з одного боку, ви­кликає агресію, а з іншого - страх. До негативних результатів глобалізації автор відносить поміж іншими "(.) процес швид­ко зростаючого збагачення багатих держав і збідніння бідних. У глобальному світі багачі стають все заможнішими, бідні убо­жіють, а середній клас відносно бідніє" [15, 21]. З іншого боку, однак, слід пам'ятати, що ця ж глобалізація є явищем, яке спри­чиняє зацікавлення іншими культурами, уможливлює їх піз­нання, що переконливо розширює інтерпретацію світу "(.) не як гомогенну єдність, а радше як єдність в різноманітності, як глобальний плюралізм культур, стилів життя, комунікацій" [8, 115]. Контакти різних культур можуть призвести до конфлік­тів, однак цього роду конфлікти не полягають у поглинанні ло­кальних культур домінуючою, а спровоковані ерозією локаль­них культур у результаті "культурної мутації" [19, 205].

Глобалізація - як і хибно тлумачений регіоналізм - через своє прагнення до єдності призводить до обмеження влади, а навіть часткової втрати суверенності національних держав, як у органі­зації економічної діяльності, так і в ролі суверенного суб'єкта по­літичного життя. В результаті глобалізації твориться тенденція до нового, космополітичного стилю життя, що полягає у відкиненні ролі релігії, рідної культури, народності, інших чинників, які ви­значали спосіб людської поведінки. Великою проблемою глобалі­зації є також питання громадянства. Ліквідація кордонів пооди­ноких країн чи заміщення їх межами регіонів (єврорегіонів) по­тягне за собою питання ідентичності (національності, зокрема).

 

У контексті цих питань, мабуть, мав рацію Юрген Габермас, окреслюючи сучасний світ як невизначений, з мінливо функ­ціонуючими ідентичностями, в якому нічого не виникає з про­стих алгоритмів. Цей діагноз підтверджує і Чарльз Тайлор, на думку якого "колись ідентичність мала тривалий характер. Те­пер як одиниці, так і групи повинні під впливом змінних об­ставин преформувати свою ідентичність, але нова ідентичність часто також буває нетривалою, непевною, піддаванню сумні­вам із зовні. (.) Світ з мінливою ідентичністю - це світ, в яко­му визначеність виявляється найвищою ставкою" [12, 41].

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Bartminski J. (red.) Pojecie ojczyzny we wspolczesnych jezykach europejskich. - Lublin, 1993.

2. Bauman Z. Globalizacja. - Warszawa, 2000.

3.  Brockhaus F.A. Brockhaus - Die Enzyklopadie. - Leipzig,

Mannheim, 1996-99.

4. Connor W. Ethnonacionalism. The Quest of Understanding. -New York, 1994.Denek K. Wspieranie i doskonalenie reformy systemu edukacji. "Wychowanie na co dzien", 2002, nr 1.

5. Finkielkraut A. Porazka myslenia. - Warszawa, 1992.

6. Gellner E. Narody i nacjonalizm. - Warszawa, 1991.

7. Griese H.M. Multikulturowa pedagogika wobec procesow globali-zacji // E. Majewska, B. Sliwerski (red.). Pedagogika i edukacja wobec nowych wspolnot i roznic w jednoczacej sie Europie. - Krakow, 2002.

8. Jarzebski J. Wstep // Schulz B. Opowiadania. Wybor esejow i listow. - Wroclaw, 1989.

 

10.Jellinek G. Ogolna nauka o panstwie. - T. 1. - Warszawa, 1921. -

T. 2. - Warszawa, 1924.

11.Kossak-Glowczewski K. Edukacja regionalna, wielokulturowa i miedzykulturowa a pytanie o "prywatne i regionalne ojczyzny" // Nikitorowicz J. (red.). Rodzina wobec wyzwan edukacji miedzy-kulturowej. - Bialystok, 1997.

12.Kurczewska J. Odkrywanie wielokulturowosci i wspolczesne ideologie. Rozwazania wstepne // Kempy M., Kapciak A., Lozin-ska S. (red.) U progu wielokulturowosci. Nowe oblicza spoleczenstwa polskiego. - Warszawa, 1997.

13.Ossowski S. O ojczyznie i narodzie. - Warszawa, 1984.

14.Maslow A. H. A Theory of Human Motivation // Maslow A. H. Motivation and Personality. Chapter 4. - New York, 1970. // http:// www.xenodochy.org/ex/lists/maslow.html (10.12.2009).

15.Tchorzewski de A. M. Edukacja wobec problemow transformacji, integracji i globalizacji // Ostrowska U., Tchorzewski de A. M. (red.) Etos pedagogow i edukacji wobec problemow globalizacji. - Bydgoszcz-

Olsztyn, 2002.

16.Theissa W. (red.) Mala ojczyzna. Kultura. Edukacja. Rozwoj lokalny. - Warszawa, 2001.

17.Tocqueville de A. Democracy in America. // http://ebooks. adelaide.edu.au/t/tocqueville/alexis/democracy/book1.html#book1.5 (10.12.2009).

18.Wipszycka E. O starozytnosci polemicznie. - Warszawa, 1994.

Zietek A. Globalizacja a kultura // Pietras M. (red.) Oblicza procesow globalizacji. - Lublin, 2002.Надія Білик

ТОПОС "МАЛОЇ ВІТЧИЗНИ" У ТВОРЧОСТІ ІВАНА МАРЧУКА

У статті досліджено топос "Малої Вітчизни" у твор­чості відомого художника Івана Марчука.

Ключові слова: митець, національна ідентичність, то­пос, творчість.

 

Bilyk N. The topos of "Small Motherland" in creativity of Ivan Marchuk.

Topos "Little Motherland" in creativity of the great artist Ivan Marchuk has been investigated in the article.

Key words: artist, national identification, topos, creativity.

 

Билык Н. Топос "Малой Отчизны" в творчестве Ивана Марчука.

В статье изучено топос "Малой Отчизны" в творче­стве известного художника Ивана Марчука.

Ключевые слова: художник, национальная идентич­ность, топос, творчество.

 

Культурне відродження в сучасній Україні розвивається під знаком гуманітарних цінностей, домінуючими вимогами стають національна ідентичність, відродження народних тра­дицій, утвердження української мови. Проте вирішення ду­ховних проблем не зводиться до простої реставрації культур­них надбань попередніх епох. Воно потребує переосмислення культуротворчого досвіду української інтелектуальної еліти, що завжди справляла енергетичний вплив на широкі маси сус­пільства. В ХХІ столітті саме українська інтелігенція поклика­на відродити універсалії національної культури й сформувати єдиний духовний простір України.

Мета студії - дослідити топос "Малої Вітчизни" у творчості відомого українського художника Івана Степановича Марчука,

 

© Надія Білик, 2010розкрити найцінніші здобутки митця на ниві духовної культу­ри. Культурологічний підхід до вивчення творчого доробку пе­редбачає оцінку малярської спадщини І. Марчука у контексті проблеми національної ідентичності автора. Важливим виявом національного самопізнання стали живописні полотна худож­ника, в яких відображено культурний простір українства, зо­крема його малу батьківщину - Тернопілля.

Іван Степанович Марчук народився у 1936 році в селі Моска-лівка Лановецького району Тернопільської області в родині зна­ного, але незаможного ткача. Рідне село на півночі Тернопіль­щини, де пройшли ранні роки життя майбутнього генія Украї­ни, залишилось назавжди у свідомості митця як благословенна земля, від якої він сьомий десяток літ черпає сили для творчос­ті. У передмові до останнього альбому художника, що вийшов під назвою "Дорога додому" (2008), С. Бушак слушно зазначив: "Дитинство, безсумнівно, зіграло визначальну роль у становлен­ні майстра, визначивши фундаментальні засади його світобачен­ня та його неповторної індивідуальності" [1, 7].

Життя сільського хлопчини було наближене до природи. На малій батьківщині І. Марчука беруть початок річки Збруч, Горинь і Південний Буг. Останню вважають священною рікою слов'ян, стверджують, що її первісна назва - Бог, тобто при­свячена Богові. Звідси ґенеза глибинних символів української прадавньої культури в творчості митця. Саме рідне село Мос-калівка, оточене садами, безмежними полями та пасовиськами, де малою дитиною пас овець, згодом постане на полотні, у чи­сельних пейзажах художника, які він малював навіть за кор­доном, живучи далеко від української землі. Таким чином, під впливом географічного чинника сформувалися такі етнопси­хологічні особливості української вдачі майстра, як естетизм світосприйняття, ліризм, емоційність, сердечність, захоплення неповторною красою природи, прив'язаність до землі, прагнен­ня незалежності. Від сільської родини митець одідичив повагу до народних звичаїв і традицій, шанобливе ставлення до жінки, яка уособлює не лише матір, а й Україну.

Перейнявши від батька любов до народної культури, Іван Марчук вступив до Львівського училища декоративно­прикладного мистецтва, яке закінчив у 1956 р. Згодом продо­вжив навчання на факультеті кераміки Інституту декоративно-прикладного мистецтва у Львові, під керівництвом відомого живописця Романа Сельського. Вчитель, у минулому випус­кник Академій красних мистецтв у Кракові та Парижі, відкрив талановитому учневі секрети малярської майстерності, зокре­ма познайомив із творчістю Казимира Малевича та Володими­ра Кандінського, тоді невизнаних в Україні родоначальників модернізму. За словами Івана Марчука, саме їх експерименти щодо символіки кольору та форми стали засадничими в його майбутніх інноваціях на полотні.

Іван Марчук належить до покоління шістдесятників. У 1965 р., закінчивши малярські студії, митець за призначен­ням переїздить до Києва, де розпочинає свою працю в Інститу­ті надтвердих сплавів АН УРСР. "Перші живописні твори ху­дожника, що дивом збереглися, дають уявлення про його мис­тецькі пошуки. Так, на картинах "А кругом тільки степ...", "У полі тільки сонце", "Очі дивились нам услід" (1965 р.) молодий художник відтворює звичні з дитинства пейзажні сцени сіль­ського життя - випас корів, оранку землі, складені після жнив у копи пшеничні снопи. В той же час Марчук не йде шляхом достовірного відтворення навколишнього світу, а використо­вує прийоми деформації та умовності простору, символізм ко­льору, стилізовану монументалізацію форми" [1, 8].

У пейзажах раннього періоду творчості майстра відчува­ється пошук власної художньої системи, що постала на межі 1960-70-х рр., після переходу Івана Марчука в 1968-му до Ки­ївського комбінату монументально-декоративного мистецтва. Митець у той час "винайшов власну й самобутню малярську техніку, означену ним як "пльонтанізм" (мовою рідного села: "заплутане волосся"). Сама манера виконання в цій техніці ґрунтується на складному багаторівневому нашаруванні живо­писних мас, що виступають не у вигляді плям, а як дивовиж­не плетиво тонких колористичних волокон, примхливих, не-передбачуваних, що робить неможливим адекватне повторен­ня будь-якого твору, написаного в такий спосіб" [1, 9]. (Слід зазначити, що слово "пльонтати" в значенні "плутати" волос­ся чи нитки широко вживається на Галичині та Волині - Н. Б.). Водночас, Т. Савченко про "новий художній хід" Івана Марчу­ка зазначила таке: ".художник довго і скрупульозно "тче" ху­дожнє полотно із ліній, як гобелен" [2, 1]. Таким чином, мисте­цтвознавець побачила ґенезу творчої манери живописця саме в ткацтві, яким заробляв на хліб батько майбутнього генія сві­ту - народний майстер Степан Марчук.

Сам автор так згадував про "свій" шлях до малярства: "Я ма­лював, скільки себе пам'ятаю. Інколи не було чим - ані олівця, ані ручки. То я водив по паперу чим випаде - стискував сте­блину й малював соком, виходив один колір, квітковий сік да­вав інший відтінок. Цупив у тата нишком із скриньки шматоч­ки паперу, доки мені не подарували альбомчик. Малював усе, що бачив, але вершиною своєї творчості вважав портрети, які мені вдавалося перемалювати до певної схожості зі шкільних підручників. Проте з першої спроби у Львівське училище при­кладного мистецтва я не вступив. У нас у селі художників не було, і нікому було мені підказати, що намалювати склянку складніше, ніж портрет скопіювати. Потім, слава Богу, були і училище, інститут і армія, але це був ще не я. "Я" з'явився, коли приїхав до Києва (тут і далі підкреслення наше - Н. Б.) і, пра­цюючи в інституті надтвердих матеріалів, дві години займав­ся власне працею, а решту шість знущався із себе. Сидячи на роботі як у в'язниці, вісім годин не маючи права вийти, шукав себе. Хотів забути всю грамоту, якої мене навчили, а вчителі в мене були хороші. Розпочав із примітиву. Руйнував усе: стере­отип форм, анатомію. Хотів знайти в собі щось. Щось зрозумі­ле тільки мені, та як це реалізувати, не знав. Намагався все за­бути, аби відродитися. І раптом із мене полилася така фанта­зія, що моя рука не встигала її ловити. Тоді я заявив: "Я єсмь!" Ті, хто бачив, що я виробляв у шістдесяті роки, розповідали ін­шим. Один побачить - десять уже знають. До мене почало при­дивлятися начальство. Почали цікавитися: "Чим ви займає­теся? А я бравірував, мовляв, я у вас не за призначенням пра­цюю, я взагалі-то закінчив училище мистецтв. Так із плином часу викристалізувався стрижень індивідуальності. Підсвідо­мість рвалася назовні..." [3, 4-5].Від перших творів, написаних митцем у 60-ті рр., домінує в живописному та графічному доробку Івана Марчука глибо­ка символіка української прадавньої культури з її культом зем­лі, природи, жінки-матері, предків-хліборобів. Так, один із пер­ших станкових малюнків художника мав назву "Моя земля, моя твердиня" (1966, туш, перо). Власне топос "Малої Вітчизни" червоною ниткою проходить через усі роботи майстра, який, де б не жив, у Австралії, Канаді чи США, куди від 1989 р. закидала його доля в пошуках свободи, завжди бачив перед очима бідну батьківську оселю. В одному з інтерв'ю митець зізнався: "Хат­ки в мене завжди перед очима стояли. Заплющу очі - і всі ди­вуються, з якими деталями вони в мене в Америці на полотні виписуються" [3, 1].

Село Москалівка на Тернопільщині як символ "Малої Ві­тчизни" домінує в творах Івана Марчука. Так, у репродукціях на сторінках альбому "Дорога додому" (2008) постають перед шанувальниками творчості живописця сільські пейзажі: "До сонця осінь нахилилась" (1978), "Тут дуже затишно" (1984), "Яблуко на снігу" (1974), "Біля хати сонце ходить" (1982), "Село снігами замело" (1979), "Дорога до оселі" (1977), "Слі­ди сонця на снігу" (1983), "Село у місячному сяйві" (1984), "Криниця при дорозі" (1983), "Нічна рапсодія" (1991), "Місяць прокинувся" (1995), "Глянув місяць на подвір'я" (1994), "Від­лига" (1999), "Заглянь у дитинство своє" (2003), "Не минай­те оселю мою" (2003), "Птахи у вирій полетіли" (2007), "Моя біла хата" (2006), "Дорога додому" (2002), "Тут затишно мені" (2005), "Музей у нашому дворі" (2007), "У тиші пам'ять про­ростає" (2008), - в яких через матеріальну культуру (сільські хати, глечики, знаряддя праці хлібороба) відображено духо­вну спадщину предків. Саме мистецький образ батьківської хати, зображений на картинах І. Марчука, становить собою "пам'ять" української нації. Тоді як топос міста для художника - питомого українця визначається як простір чужої й концеп­туально опозиційної до рідної, культури. Вийшовши з джерел селянської субкультури, митець проголошує ідею: "відірвав­шись від коріння", втрачаємо можливість далі жити й розвива­тися. В цьому слід шукати причину популярності серед україн­ського загалу чисельних персональних виставок робіт худож­ника, що пройшли в Києві, Тернополі, Чернігові, Львові, Су­мах, Каневі, Чигирині, Одесі, Івано-Франківську, Донецьку за часів незалежності України.

Іван Марчук завжди ідентифікував себе з українством. Жи­вучи в США, він "підсвідомо" знав: ".не хочу провести своє життя в Америці. Тим паче не хотілося помирати в чужій кра­їні" [3, 3]. Повернення на Батьківщину в 2001 р. прискорили події 11 вересня в Нью-Йорку. За місяць до терористичного акту митець придбав квиток до України, щоб "встигнути заста­ти" улюблений вересень на рідній землі. Побачивши падіння хмарочосів, художник вирішив більше не повертатися у Новий Світ, хоча за кордоном його твори користувались успіхом у ко­лекціонерів, виставки робіт українського митця проходили у відомих галереях світу.

Визнання таланту І. Марчука поза межами вітчизни змусило тодішню Спілку художників СРСР у 1988 р. прийняти худож­ника (без його відома - Н. Б.) до своїх лав, хоча перед тим йому було двічі відмовлено в членстві. Після повернення на Бать­ківщину митця відзначено званнями заслуженого й народного художника України (1996, 2002), нагороджено Національною премією ім. Т. Шевченка (1997). Шанувальники таланту живо­писця зорганізували благодійний Фонд Івана Марчука, домо­глися офіційного розпорядження президента В. Ющенка про відкриття музею в Києві, де, за задумом художника, мали роз­містити галерею, конференц-зал, майстерню [3, 7]. Однак про­ект залишився на папері.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології