Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 56

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 

У 2006 р. Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла І. Марчука до лав "Золотої гільдії" та обрала почес­ним членом наукової ради закладу. Це перший випадок визна­ння українського художника інституцією такого високого рів­ня. Сьогодні "Золота гільдія" нараховує 51 художника з усьо­го світу [4, 1]. В 2007 р., за версією британського видання The Daily Telegraph, І. Марчука включили до рейтингу "100 геніїв сучасності", митець посів 72 місце в цьому списку.

20 лютого 2009 р. завдяки сприянню В. Негоди, заступни­ка міністра регіонального розвитку та будівництва України,та А. Маціпури, директора Національного заповідника "Зам­ки Тернопілля", відкрили виставку робіт І. Марчука в Збаразь­кому замку на Тернопільщині, водночас було оголошено про створення повноцінної галереї його картин у палаці Вишне-вецьких на Лановеччині. 24 серпня митець репрезентував свій доробок у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї, де впродовж місяця глядачі мали змогу бачити шедеври україн­ського генія, якого подарувала світу тернопільська земля. "Чим дивує мистецтво Марчука? - розпочав свій виступ у Збаражі відомий поет та близький друг митця Д. Павличко, - Він ма­лює те, що знає з дитинства, він дає нам дійсність, яка пов'язана з історією. У його картинах немає фальшивої краси, Марчук вчить нас любити той світ, який є в наших душах. На його кар­тинах у частинах космічного світу є наші квіти, наші яблука, наш край" [5, 2]. Пошануванням від тернополян стало відзна­чення земляка Всеукраїнською літературно-мистецькою пре­мією ім. братів Богдана й Левка Лепких за 2009 рік.

Топос "Малої Вітчизни" у творчості відомого художника Івана Марчука - швидше рамка, в якій автор зображує симво­ли українства, що йдуть із підсвідомості. В усіх періодах твор­чості (яких митець нараховує десять: перший і основний стов­бур - "Голос моєї душі", його гілками стали такі: 2 - "Пейзаж", 3 - "Цвітіння", 4 - "Портрет", 5 - "Кольорові прелюдії", 6 - "Біла Планета-1", 7 - "Біла Планета-2", 8 - "Нові експресії", 9 - "Вихо­дять мрії з берегів", 10 - "Погляд у безмежність" - Н. Б.) він по­стає як захисник вічних цінностей нації, оберігаючи її від втрати ідентичності. Саме через це офіційна влада в СРСР не визнава­ла митця, його викликали до КДБ, погрожували, оскільки "твор­чість Марчука не влізала в офіційний формат". Однак, як пише В. Война, "він наче не помічав "радянську дійсність", відтворюю­чи власну, омріяну Україну. Казкова, невмируща, поетична кра­їна, її природа, села, люди, квіти були постійними темами Мар­чука. Його твори притягували відвідувачів виставок як бажана

"інша реальність", як таємнича, заборонена релігія предків". У рецепції сучасника доробок земляка відіграв вагому роль у про­будженні національної свідомості, оскільки "підносив глядача до найвищого рівня життя духа" [6, 2].Підтвердженням цьому стали чисельні інтерв'ю останніх років, у яких Іван Марчук відкриває секрети власної творчості, щиро говорить про те, що хвилює його душу, а саме: сутність мистецтва ("Я викреслюю всі ізми. Мистецтво мусить носити художню якість і то найголовніше. я попсове не сприймаю, ма­сового не люблю. Я естет. Мистецтво має бути естетичним."; "Мистецтво - важка робота. Результат - насолода. Творчість -це спосіб життя."; "Для мене мистецтво - це життя і одкровен­ня. Іншої альтернативи нема. Й водночас мистецтво - це ка­торга. Я працюю 365 днів на рік і без цього не можу. Це присуд долі, карма, вирок, приреченість. І нікуди не дінешся."); ґене-за творчості ("Все це інтуїтивне, підсвідоме. Відкриваю шлю­зи і ллється як гірський потік..."); Божественне одкровення ("Просто рука працює, а хто нею водить - це інша справа. Чи я, чи сам Господь Бог, але це бездонна криниця, невичерпне дже­рело. Я тільки можу перериватися, переходити на якийсь клап­тик землі української і малювати пейзажі, або повертатись до попередніх Марчуків, до "Голосу моєї душі"); улюблені сюже­ти ("Звертаюся до Землі і Голосу Душі. Пейзажі і Природа - це теми конкретні. Але я всеядний."; "Зараз я уже почав роби­ти і зелені твори, але більше люблю голі дерева і землю. Їхнє плетиво."); краса рідної землі ("Вивезіть мене із зав'язаними очима за місто, подивлюся під ноги - яка краса! Яка травичка зеленіє, який спориш фантастичний! А яке листя на деревах! А там хатинка, освітлена сонцем чи місяцем. На кожному кро­ці краса."); культ природи ("У природи нема нічого бридкого, потворного. А от серед людей..."); доля України ("Доля країни - моя хвороба. Хотів би втекти, але не можу"); плани на май­бутнє ("Якби мені було дано ще 100, 200, 300 років, я мав би що робити. Якби сказали небо розмалювати і дали б на це кілька тисяч років - розмалював би - і ніде не повторився б! Нині, у свої 72 роки, створюю вже десятого Марчука. Дуже могутньо­го, якого ще не було в моїй творчості."); рідна земля ("...це зем­ля, якої більше ніде в світі немає. Рідна земля. Чи буде ця влада існувати чи ця держава, - а рідна земля все одно залишиться. Я, якщо щось реалістичне малюю, то тільки село, тільки зем­лю") [4; 7; 8; 9].Перечитуючи ці думки Івана Марчука про небо й землю, чи­тач відкриває для себе неповторний світ українського генія, душа якого тісно пов'язана з космічним егрегором українсько­го народу, від якого митець черпає сили та натхнення. Означе­ний феномен художника детермінований чинниками не тіль­ки генетичними, а й типологічними (в світлі останніх постає, зокрема, його цикл шевченкіани). Глибоко національна, твор­чість живописця є водночас загальнолюдською, в цьому її не-проминаюча цінність для нащадків.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Бушак С. Пейзажі Івана Марчука // Марчук Іван. Дорога додо­му: альбом / І. Марчук. - К.: ТОВ "Атлант ЮЕмСі", 2008. - С. 6-13.

2. ТОП - 10: Найуспішніші митці України // http://life.pravda. com.ua/wonderful/4976e6ea0ded3/.

3.    Журавльова Любов. "Музею видатного вітчизняно-
го художника Івана Марчука у столиці бути!... " //
http://www.
dt.ua/3000/3760/51428/.

4. Україна - наша Батьківщина! Марчук Іван Степанович // http://www.batckivchina.uaforums.net/--vt390.html.

5. Шептицька М. Іван Марчук в Збаражі... повернення на малу Батьківщину // Вісник історії краю. - 2009. - № 2 (48). - С. 1-2.

6. Война В. МІЙ ДРУЖЕ, ІВАН МАРЧУК, або "небажаний" ху­дожник, який став "генієм світу" // http://www.krugozormagazine. com/show/spadshyna.170.html.

7. Марчук любить два Же: Живопис і Жінок - Інтерв'ю // http:// golosna.ucoz.ua/publ.

8. Іван Марчук: "Я міг би розмалювати небо і не повторитися!"

// http://vilne.

9.         Сеген Н. Іван Марчук: "Я єсмь!" // http://exp21.com.ua/
individual/84-1.htm.
УДК 930.1 Лисяк-Рудницький

Тетяна Ємець

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЗА ФОРМОЮ ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗА ЗМІСТОМ НАУКОВИЙ ДОРОБОК ІВАНА ЛИСЯКА-РУДНИЦЬКОГО

Завдяки навчанню та роботі за кордоном, відомий укра­їнський вчений та патріот Іван Лисяк-Рудницький уникнув догматизму радянської науки. Тому в умовах подолання по-стколоніального світогляду, його дослідження залишаються актуальними для сучасної української гуманітаристики.

Ключові слова: наукова традиція, ідентичність, ідео-логема.

 

Yemets T. European in form and national in content scientific revision of Ivan Lysyak-Rudnytskyi.

Due to studies and work abroad the famous Ukrainian scientist and patriot Ivan Lysyak-Rudnytskyi avoided a dogmatism of the Soviet science. That's why, under conditions of surmounting the post-colonial ideology, his researches stay actual for the modern Ukrainian humanitarism.

Key words: scientific tradition, identity, ideologeme.

 

Емец Т. Европейское по форме и национальное по со­держанию научное наследие Ивана Лисяка-Рудницкого.

Благодаря учебе и работе за границей, известный укра­инский ученый и патриот Иван Лисяк-Рудницкий, сумел избежать догматизма советской науки. Поэтому, вуслови­ях преодоления постколониального мировоззрения, его ис­следования остаются актуальными в современной украин­ской гуманитаристике.

Ключевые слова: научная традиция, идентичность, идеологемма.

 

Талановитий науковець, вихований на європейських тради­ціях, Іван Павлович Лисяк-Рудницький - історик, політолог, публіцист - надзвичайно багато зробив для поширення знань про культуру та історію України в Західній Європі, США, Ка-

© Тетяна Ємець, 2010наді. Він був щирим українським патріотом, хоча більшу час­тину свого життя прожив за межами Батьківщини. З двадцяти років перебував у еміграції, спочатку в Австрії, Швейцарії, зго­дом - у США та Канаді.

Ім'я цього вченого згадується в багатьох наукових дослі­дженнях, де аналізується українська історія: від робіт Ярос­лава Грицака до "Історії України" Павла-Роберта Магочія. Це зумовлено ґрунтовністю та оригінальністю наукових роз­відок І. Лисяка-Рудницького. Чимало робіт також присвяче­но аналізу його життєвого шляху та наукових поглядів. Зокре­ма, один із сучасних українських дослідників О. Гринів зазна­чає, що внесок І. Лисяка-Рудницького "особливо цінний" за­вдяки розробці ним методологічних питань української націо-логії [1, 189].

Але не менш цікавим є й аналіз методологічних засад науко­вого пошуку самого І. Лисяка-Рудницького. Перш за все тому, що він успішно поєднував у собі два культурні світи: україн­ський та західноєвропейський.

Вагомий вплив на біографію І. Лисяка-Рудницького мало походження. Народився він у 1919 р. у Відні, в родині відо­мих українських адвоката, політика, громадського діяча Павла Лисяка та педагога, суспільно-політичної діячки Мілени Руд-ницької, яка була головою Союзу українок у 1929-1938 рр. та депутатом польського Сейму у 1928-1935 рр. У їх домі часто збиралася українська політична еміграція. На думку відомого українського та американського історика, сучасника та сорат­ника І. Лисяка-Рудницького Омеляна Пріцака, Іван "прислу­хався до політичних дебатів ще тоді, коли "під стіл пішки хо­див" [3, ХІУ].

У 1921 р. батьки переїхали до Львова, згодом розлучилися. Іван виховувався в родині Рудницьких, де сповідувались укра-їнськість та інтелігентність. Родина Рудницьких була активним учасником національного руху в ті непрості для української культури та національного становлення часи. Закінчивши у 1937 р. Академічну гімназію у Львові, І. Лисяк-Рудницький продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету (1937-1939). Після від'їзду в еміграцію навчав­ся на факультеті зовнішніх відносин Берлінського універси­тету (1940-1943), а також у Карловому університеті в Празі (1943-1945), де захистив докторську дисертацію. Темою його дослідження стала постать Михайла Драгоманова як політич­ного мислителя. У 1947 р. І. Лисяк-Рудницький слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень в Женеві. В 1951­1952 рр. стажувався в Колумбійському університеті та отримав вчений ступінь доктора філософії. В 1956-1967 рр. викладав іс­торію у Ля Саль коледж (Філадельфія). У 1967-1971 рр. ви­кладав у Американському університеті у Вашингтоні. З 1971 р. працював у Канаді, став професором Альбертського універси­тету. Член НТШ та УВАН, він був також одним із засновників Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті.

Тобто, навчання, засвоєння знань та реалізація наукового поступу вченого І. Лисяка-Рудницького відбувалися за межа­ми української землі. Це, з одного боку, дозволило йому уник­нути впливу радянської заідеологізованої псевдонаукової сис­теми. А з іншого боку, навчаючись у провідних європейських університетах, він долучався до західноєвропейської наукової традиції.

Але визначальним для розуміння особистості вченого є змістове наповнення його наукових розвідок. Адже, з молодих років живучи в середовищі української еміграції, він, законо­мірно, став досліджувати саме українську історію. Часто, на­віть всупереч своїй науковій кар'єрі. Його син, Петро Лисяк-Рудницький, аналізуючи долю батька, писав, що відданість українським справам не сприяла фаховому визнанню батька в колі американських колег, оскільки багато з них, перебува­ючи під впливом російських істориків-емігрантів, не визнава­ли самостійного існування української історії як незалежної ді­лянки знання. Лише після 1971 р., працюючи в Альбертському університеті та в Канадському інституті українських студій, за­снованому в 1976 р., він нарешті опинився у середовищі, справ­ді спорідненому з його інтелектуальними нахилами.

Для реалізації його дослідницького потенціалу чинник наукового середовища мав суттєве значення. Адже І. Лисяк-Рудницький виховувався в соціально активній сім'ї, протягом всього життя брав вагому участь у суспільно-політичному жит­ті української діаспори. Ще з юності був активним учасником українських громадських організацій. У 1940-х рр. І. Лисяк-Рудницький став членом українського студентського товари­ства "Мазепинець", Української студентської громади у Пра­зі та разом із А. Зілинським, В. Рудком, О. Пріцаком - членом Націоналістичної організації українських студентів Великоні-меччини (НОУС). Активно співпрацював із українськими емі­грантськими періодичними виданнями. Публікував статті у га­зеті "Українські вісті" та журналі "Зустрічі", у 1961-1967 рр. був співробітником журналу "Сучасність".

Дослідники творчості І. Лисяка-Рудницького відзнача­ють глибинний вплив освіти, здобутої в провідних європей­ських університетах на його подальшу наукову діяльність. На­приклад, сучасні українські філософи Вілен Горський та Кос­тянтин Кислюк зазначають, що "його філософсько-політична концепція базується на гегелівській філософії з властивою їй переконаністю в об'єктивній тенденції історичного прогресу людства, що водночас свідчить про ступінь зростання свобо­ди" [2, 410]. О. Пріцак також вважає, що І. Лисяк-Рудницький формувався як вчений на західноєвропейській інтелектуаль­ній традиції, особливо близьким йому був німецький історизм. Українське минуле він розглядав як частину "добре йому відо­мого західного інтелектуального розвитку" [3, ХУ]. Відповід­но, його друковані роботи були виконані в традиціях, звичних для західного читача. О. Пріцак зауважує, що кількість англо­мовних читачів праць І. Лисяка-Рудницького переважає число україномовних.

Сферою зацікавлень І. Лисяка-Рудницького була не істо­рія, економіка чи соціологія, як окремі галузі наукового аналі­зу. Він досліджував перш за все українську спільноту як ціліс­ність та головні тенденції становлення і трансформацій україн­ської національної ідеї. В. Горський та К. Кислюк наголошують на цілісності концепції І. Лисяка-Рудницького, що "складаєть­ся з філософсько-політичних методологічних засад, загального погляду на тенденції історичного розвитку, які зумовили своє­рідність політичної ситуації в Україні, аналізу конкретних по­літичних подій, історії становлення та розвитку української на­ціональної самосвідомості і, врешті-решт, тих політичних те­чій та поглядів окремих мислителів, що представляли ці течії в загальній історії розвитку української філософсько-політичної

думки" [2, 410].

О. Пріцак також відзначає: "Іван концентрував свою увагу на ділянці, що його захоплювала ще в студентські роки, себ­то на досліді української суспільно-політичної думки" [3, ХУ].

Але така схильність до виокремлення цілісної проблема­тики не перешкоджала йому реалізовувати аналітичні зді­бності видатного дослідника. Як писав у спогадах П. Лисяк-Рудницький, його батько "мав велику повагу до сфери кон­кретного й ніколи не вагався аргументувати, покликаючись на "емпіричну історичну реальність" [3, ІХ]. Ілюстрацією поваги до фактажевої складової дослідження, а також скрупульозно­го слідування засвоєному ще в роки навчання науковому ін­струментарію викладу матеріалів дослідження (численні по­силання та коментарі до статей), може слугувати посилання в статті "Четвертий універсал та його ідеологічні попередники" на дослідження Л. Винара, де було надруковано матеріал про перипетії, що супроводжували повернення М. Грушевського в 1914 р. до Києва. Факт біографії став яскравою ілюстрацією загальної політичної ситуації: "Грушевський перебував на літ­ніх феріях 1914 р. в Карпатських горах, і вибух війни застав його на австрійській території. Керівники щойно створеного СВУ звернулися до нього з пропозицією переїхати на час ві­йни до Швейцарії, щоб із нейтральної країни виступати в ролі авторитетного представника українських інтересів перед світо­вою опінією. Грушевський відмовився і, переборюючи числен­ні труднощі, добровільно повернувся через Італію до Росії. Піс­ля прибуття до Києва в листопаді 1914 р. він був негайно зааре­штований, як небезпечний український націоналіст" [4, 4].

Наукові роботи І. Лисяка-Рудницького, його праці з істо­рії України, історії української політичної думки від серед­ини ХІХ ст. до 30-х рр. ХХ ст. та методологічні розробки те­орії нації значно вплинули на сучасну світову історіографію.Він досліджував новітню історію України, аналізуючи, пере­дусім, визначальні тенденції політичних змін на її території у контексті загальносвітового процесу. О. Пріцак зазначає, що І. Лисяк-Рудницький не став "кремлезнавцем", тому що ви­вчав розвиток самобутньої української суспільно-політичної думки, існування якої в умовах радянського тоталітаризму ста­ло неможливим. Але це не означає, що дослідник не аналізу­вав радянський етап української історії. Зокрема, розглядаю­чи становлення націоналізму в ХХ ст., він писав: "В СРСР по­няття "буржуазний націоналізм" уживають для того, щоб пля­мувати національний опір неросійських народів централізмові Москви. Постійні репресії комуністичного режиму проти "на­ціоналізму" спричинилися до популяризації цього поняття се­ред населення України, але воно не має окресленого ідеологіч­ного, соціального та конституційно-політичного змісту. На ділі підрадянський український націоналізм був іноді "націонал-комунізмом", тобто прагненням до емансипації УРСР з-під влади Москви при збереженні радянського устрою" [4, 247].

Помер І. Лисяк-Рудницький в 1984 р. у Едмонтоні (Канада). Його син, П. Лисяк-Рудницький, який підготував до друку ан­гломовну версію "Есе з сучасної української історії" ("Essays in Modern Ukrainian History by Ivan L. Rudnytsky", видані у м. Ед­монтоні у 1987 р.) із почуттям смутку писав: "Батькові не було відведено ще кілька років, аби узріти незалежну Україну. Він міг би дечим прислужитися державі, а головне - відчував би своє життя завершеним" [3, ІХ].

1.Незважаючи на складне життя в еміграції, І. Лисяк-Руд-ницький як науковець мав вільніший доступ до інформації, був позбавлений впливу комуністичних ідеологем, тиску цензури. А, найголовніше, - його становлення як науковця відбувалось на засадах європейської дослідницької традиції, всі паростки якої нещадно нищились у радянській науці. Тому в умовах по­долання постколоніального світогляду, його дослідження за­лишаються актуальними як зразок втраченої за роки пануван­ня тоталітарної ідеології традиції вільного наукового пошуку.Гринів Олег. Українська націологія: від Другої світової війни до відродження держави. Історичні нариси. - Львів: Світ, 2004. -

592 с.

2.Горський В. С., Кислюк К. В. Історія української філософії:

Підручник. - К.: Либідь, 2004. - 488 с.

3.Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. - Том 1 / Пер. з англ. М. Бадік, У. Гавришків, Я. Грицака, А. Дещиці, Г. Киван, Е. Панкеєвої. - К.: Основи, 1994. - 554 с.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. - Том 2 / Пер. з англ. У. Гавришків, Я. Грицака. - К.: Основи, 1994. - 573 с.УДК398(0795)883Кул.

Жанна Янковська

ВИВЧЕННЯ ФОЛЬКЛОРУ ЯК СПОСІБ УСВІДОМЛЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: ТВОРЧІ СТОСУНКИ П. КУЛІША З УКРАЇНСЬКИМИ ФОЛЬКЛОРИСТАМИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ -СЕРЕДИНИ ХІХ СТ.

У статті означено стосунки П. Куліша із українськими фольклористами ХІХ ст. (в тому числі й письменниками, котрі записували фольклор). Ці стосунки були (деякі лис­товні, а то й заочні, як, наприклад, із М. Гоголем) досить ці­кавими, плідними, неординарними і важливими для станов­лення і діяльності самого П. Куліша як фольклориста.

Ключові слова: П. Куліш, український фольклор, фоль­клористика, М. Гоголь, М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров, А. Метлинський та ін., взаємовплив, спів­робітництво, "Записки о Южной Руси", журнал "Основа".

 

Yankovs'ka Z. The investigation of folklore as factor of recognition of cultural identity: relations of P. Kulish with Ukrainianfolklorists of XIX century.

The article is reflecting relations of P. Kulish with Ukrainian folklorists of XIX century (and with writers which wrote a folklore). These relations were (some of them were written, some were indirect for example with M. Gogol) very interesting, creating, unusual and important for development and working of P. Kulish as a folklorist.

Key words: P. Kulish, Ukrainian folklore, study of folklore, M. Gogol, M. Maksymovych, O. Bodyanskyy, M. Kostomarov, co-influence, cooperation, "Zapiski o Yuzhnoy Rusi", magazine "Osnova".

 

Янковская Ж. Изучение фольклора как способ осо­знания культурной идентичности: творческие отно­шения П. Кулиша с украинскими фольклористами пер­вой половины-середины XIX века.

В этой статье отслеживаются отношения П. Кулиша с украинскими фольклористами ХІХ века (в том числе и писа-

 

© Жанна Янковська, 2010телями, которые записывали фольклор). Эти отношения были (некоторые в письмах, иногда и вовсе заочные, как, например, с Н. Гоголем) очень интересными и важными для становления и деятельности самого П. Кулиша как фольклориста.

Ключевые слова: П. Кулиш, украинский фольклор, фольклористика, Н. Гоголь, М. Максимович, О. Бодянский, Н. Костомаров, А. Метлинский, взаимовлияние, сотрудни­чество, "Записки о Южной Руси", журнал "Основа".

 

Усвідомлення власної культурної ідентичності неможливе без пізнання народної творчості власного етносу. Як і у інших народів, в українців цей процес довгий час знаходився на рівні усної передачі із покоління в покоління творів фольклору. На початку ХІХ ст. українська фольклористика починає виділяти­ся в окрему самостійну галузь наукових знань як така, що пе­редбачає не лише фіксацію народних творів, але й аналітично-теоретичний аспект їх вивчення. І звичайно ж, провідниками цієї науки стали відомі письменники того часу, які усвідомлю­вали ціну усної народної словесності.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології