Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 57

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 

Важливу роль у становленні української фольклористики як науки відіграв Пантелеймон Олександрович Куліш - пись­менник, поет, журналіст, історик, перекладач і фольклорист -людина дуже освічена, неординарна особистість свого часу. На його формування як фольклориста і письменника надзвичайно великий вплив мало наукове оточення, спілкування з творчими особистостями, серед яких у нього були вчителі-наставники, друзі-однодумці, порадники, а іноді й суперники, але особли­во ті, які мали безпосереднє відношення до збереження україн­ського фольклору та студій із ним. Так само і він впливав на на­вколишніх своїм високим інтелектом, переконаннями, трепет­ним ставленням як українця і науковця до народної творчості. Зокрема, цікаво проаналізувати із сучасного погляду стосунки П. Куліша із першими дослідниками українського фольклору.

П. Куліша відносять до культурно-історичного напряму в українській фольклористиці, яка, маючи вагомі досягнення в галузі народознавства, визначила і відповідний напрям у літе­ратурі. У межах цього напряму в добу романтизму національна ідея проявляється через всебічне захоплення усною народноютворчістю і через виявлення особливостей її в культурі кожно­го народу. Реалізується цей напрям у збиранні етнографічних та фольклорних матеріалів, їх публікації, вивченні, у фолькло-ризації художньої літератури. Ідея національної самоіденти-фікації вимагає в той час від українських фольклористів ство­рення певної системи народознавчих поглядів, в яких би ві­дображалася потреба самостійного існування нації. Я. І. Гара-сим у авторефераті до дисертації "Культурно-історична шко­ла в історії української фольклористики" пише: "Головни­ми заслугами культурно-історичної школи є: 1) опрацювання історико-генетичної методології; 2) нагромадження великого культурно-історичного матеріалу та досвіду текстологічного аналізу; 3) побудова історії фольклористики на об'єктивно-наукових засадах; 4) своєрідна еластичність доктрини, що до­зволяла сприйняття нових ідей і проходження певної еволю­ції, а також зумовила її здатність до відгалужень, які форму­вали нові напрями в науці, методи і школи" [2; 7]. Теоретич­но осмисленою ця школа була лише наприкінці ХІХ століття. Твори письменників першої половини цього століття за своїми ознаками лише практично належать до неї. Які критерії вважа­лися при цьому основними? Професор М. Наєнко наголошує, що "ішлося відтак про всебічний і цілісний підхід до твору, про єдність у ньому змісту і форми, про зв'язок його з фольклором і історичною епохою, що було принциповим положенням фор­мованої тоді історичної школи літературознавства" [12; 320].

П. Куліш був представником і провідником цієї школи. А його спілкування з відомими людьми, не байдужими до укра­їнського фольклору, безпосереднє чи й непряме, а через листу­вання чи навіть творчу спадщину, багато в чому визначало на­прям діяльності в межах визначених принципів, і в ході тако­го спілкування змінювалися погляди та методи студій з усною народною словесністю, аж до зорганізування власної школи та наукових видань у її межах, а також творчих трансформацій фольклору у власну художню творчість.

Як відомо, ще у гімназійні роки П. Куліш захоплювався творчістю М. В. Гоголя (1809-1852), з яким у нього на якомусь етапі синтезу творчої біографії можна визначити деякі спіль­ні риси. Про близькі особисті стосунки цих письменників ми свідчень не маємо. Знаємо тільки, що після смерті Миколи Ва­сильовича Куліш близько познайомився з його матір'ю, часто бував у неї в помісті і, зрештою, став його першим біографом. Він опублікував статті: "Несколько черт для биографии Нико­лая Васильевича Гоголя" (Отечественные записки. - 1852. -Т. 81), "Выправка некоторых биографических известий о Го­голе" (Отечественные записки. - 1853.- Т. 86.- № 2), а також "Опыт биографии Николая Васильевича Гоголя" та "Записки о жизни Н. В. Гоголя, составленные из воспоминаний его дру­зей и знакомых и из его собственных писем"(Т. 1-2, Спб., 1856). Останнє видання упорядковане П. Кулішем і надруковане під псевдонімом Николай М. з його примітками.

У нарисі "Жизнь Куліша" зазначено: "Року 1857 прохала Ку-ліша Гоголева мати, щоб видав "Сочинения и Письма" її слав­ного сина. За сю працю поступила йому десятий процент чистої прибилі, як її пощитано, три тисячі карбованців, тільки щоб як-найхутчіш скінчити. Принявсь Куліш за діло і зробив його у три місяці: рукописі до ладу позводив, коментарі поробив, листи всі розібрав і впорядкував. Хто спогляне на шість здоровенних то­мів і зміркує, що один чоловік у такий короткий час видав більш двохсот аркушів великого в 8°, той зрозуміє, з якої міцної ста­лі викований наш худорлявий козак" [9; 257]. Це було видання "Сочинения и Письма Н. В. Гоголя" (Т. 1-6, Спб., 1857) зі вступ­ним словом, поясненнями українських слів і примітками.

Зараз ми можемо говорити не лише про трансформацію реа­лій української дійсності в повістях Гоголя (цю тенденцію спо­стерігаємо і в творчості Куліша), ми так само впевнено може­мо назвати його українським етнографом і фольклористом. У критико-біографічному нарисі Н. Крутикової та Д. Іофанова наголошується, що в "ніжинський період" накреслюються де­мократичні тенденції у світогляді Гоголя. Про це свідчили його постійний інтерес та співчутливе ставлення до простих людей, активна увага до народного побуту і фольклору. Гоголь дуже часто відвідував передмістя Ніжина - Магерки, де в нього було чимало знайомих серед селян. Він любив бувати на їхніх весіл­лях, цікавився їх повсякденним життям, уважно прислухавсядо українських пісень та приказок [8; 9]. Вільно й широко ко­ристується Гоголь у своїх повістях сценами з інтермедій, вер­тепних дійств, мотивами та образами українських народних пі­сень і казок. Він не обмежувався відомими йому даними з на­родної творчості й етнографії, уважно стежив за фольклорни­ми виданнями, що виходять з друку, і все життя збирав пісні, повір'я, нові етнографічні матеріали. У його творах із гідною подиву "життєвістю" оживає світ давніх міфологічних уявлень та вірувань українців. Наприклад, біограф Гоголя М. В. Попо­вич пише, що можна навести багато прикладів того, наскільки точно відображав Гоголь етнографічно-фольклорні реалії. Так, "червона свитка і свиняча пика" з "Сорочинського ярмарку" сприймались поколіннями читачів як веселі жарти, а майже через сто років після Гоголя учений-етнограф Зеленін виявив, що червоний одяг і образ свині у народній свідомості - атрибу­ти "нечистих" покійників, зокрема померлих чаклунів [Див. за вид. 18; 63].

Буваючи у рідній Василівці, Гоголь упорядковував сімей­ний архів, писав, а також працював над записами українських пісень, які робила для нього мати. У збірці М. Максимовича 1834 року "Українські народні пісні" близько 150 записів на­лежить Гоголю. Це величезна праця, гідна справжнього фоль­клориста, і П. Куліш належно поцінував це у працях про пись­менника, та й сам ішов подібним шляхом. Фольклористична діяльність у М. Гоголя тісно переплітається з його оригіналь­ною творчістю. У цьому, можливо, він є найпершим прикладом для П. Куліша, який на кілька десятиліть пізніше стає на літе­ратурну стежку.

Досить чітко окреслив оточення П. Куліша в контексті есте­тики романтизму С. В. Савченко, який писав, що дуже цікавим був той поетичний "ореол", в якому уявляли собі українську старовину перші діячі в галузі української етнографії, фоль­клористики та літератури: кн. Цертелєв, Максимович, Срез-невський, Костомаров, Пассек, Бодянський, Куліш та інші. До­слідник також наголошує, що хоч вони значно ідеалізували народну творчість, але "цим же особам українська етнографія зобов'язана і першими дослідами вивчення народного життя,вірувань, звичаїв і першими записами пам'ятників усної твор­чості" [19; 176].

Першим етнографом, який звернувся до вивчення україн­ської народної словесності, вважається князь М. А. Цертелєв (1790-1869), який зупинився саме на одній з її найцікавіших сторін - епічних думах, вважаючи, що епічні твори містять хро­нологічну, історичну, глибинну та іншу різноманітну інфор­мацію про етнос, і у 1819 році видав збірник "Опыт собрания старинных малороссийских песней". Відомо також, що Церте-лєв цікавився пісенним фольклором інших слов'янських наро­дів, робив переклади. П. Куліш був знайомий із збірником та поглядами М. А. Цертелєва і, можливо, що вперше дізнався про них від свого вчителя - М. Максимовича, бо відомо, що Церте-лєв і Максимович довгий час листувалися (це листування опу­бліковане у "Вестнике Европы" за 1827 рік). В одному із цих листів (відкритому) князь писав до Максимовича: "Хто хоче придати, якщо можна так сказати, народного колориту сво­їм творам, той не повинен вважати за пусте вітчизняні леген­ди і пісні, але зобов'язаний вслухатися у них як можна більше" (Вестник Европы. - 1827. - № 12.- С. 272). Максимович же вимогу самобутності літератури на народній основі пов'язував, як видно із його праць, насамперед з потребою пізнати "дух" народної творчості, бо в ній відбилися культура, характер, бла­городство простої людини. П. Куліш познайомився з М. Мак­симовичем (1804-1873) у 1839 році, вступаючи до Київського університету, хоч своєю збіркою пісень, виданою у 1834 році, Максимович справив незабутнє враження і мав великий вплив на Куліша ще у гімназійні роки. Відомо, що передмову авто­ра до видання "Малороссийские песни" (1827) видатний укра­їнський історик М. Грушевський назвав "маніфестом україн­ського народництва" [3; 2]. Можна вважати, що ця передмова є разом з тим програмним документом культурно-історичної школи, адже в ній автор наголошує на історизмі українського фольклору, його національній самобутності, художніх особли­востях та зв'язку з літературою. Вчений також звертає увагу на відображення в українському фольклорі емотивних порухів та фантазії народу: "Настав, здається, той час, коли пізнають іс­тинну ціну народності... В цьому відношенні великої уваги за­слуговують пам'ятники, в яких якнайповніше виражалася б на­родність: це є пісні - де звучить душа народу, і казки - де від­свічується фантазія народна. В них часто бачимо повір'я, зви­чаї, характер і нерідко події дійсні, які в інших пам'ятниках не збереглися..."[10;111]

Після видання збірки 1827 року, де було вміщено 130 пісень, М.Максимович продовжував займатися українським фолькло­ром і його кореспондентами стають Гоголь, Куліш, Срезнев-ський, Шпигоцький, Бодянський та інші. У листах цього періо­ду та передмові до видання 1834 року проходить думка, що у нього вже є дві з половиною тисячі пісень і уривків. Крім того, Максимович придбав записи померлого перед тим археолога-народника Зоріана Доленги-Ходаковського, багаті на пісні об­рядові, особливо весільні. Маючи таку велику кількість мате­ріалу, дослідник запланував видання, що складалось би з чо­тирьох частин і містило б пісні билинні та побутові, жіночі, "гулливыя" та обрядові.

Стосунки П. Куліша і М. Максимовича з часом змінили свій характер. У листах до О. Бодянського та І. Срезневського го­стрий на слово Куліш іноді не зовсім коректно відзивається про свого вчителя. На думку дослідника В. Данилова, розходження Куліша з Максимовичем можна пояснити й деякою різницею в напрямку їх ідей: "Максимович був, - пише В. Данилов, - орга­нічний українець, але його суспільно-політична ідеологія була перейнята офіційним напрямком в дусі Уваровської формули. ...Куліш був представником національного українського ради­калізму... З таким ідейним розходженням Куліш і Максимович рано чи пізно повинні були і самі розійтися" [5; 22].

Ще працюючи викладачем у Луцьку, П. Куліш знайомиться із збірниками І. Срезневського (1812-1880) та П. Лукашевича (1806-1887). Ці видання справили на письменника яскраве вра­ження багатством вміщеного у них матеріалу. Із Срезневським Куліш пізніше підтримував стосунки, мав спільні задуми (які, на жаль, не всі здійснилися), листувався. Заслуга І. І. Срезнев-ського як фольклориста-етнографа полягає в тому, що він ви­дав збірник "Запорожская старина" (1833-1838) та, разом ізІ. Росковшенком, "Украинский альманах".

Велика довголітня дружба з'єднувала П. Куліша із ще одним шанувальником старовини, вченим-істориком, мовознавцем-славістом, фольклористом Осипом Бодянським (1808-1876), який піклувався виданням багатьох творів П. Куліша, сам вів записи українських народних пісень і казок. Він надси­лав Кулішеві на заслання книги із своєї бібліотеки. У нари­сі "Жизнь Куліша" про Бодянського записано: "Куліш вель­ми хвалить свого ученого мужа за його сильний характер. Такі, мовляє, люде тихим робом своїм і щоденною науковою пра­цею вславляють рідну Україну краще, ніж великомовні патрі­оти, що тільки наших супротивників дратують" [9; 254]. О. Бо-дянський, як і Куліш, друкувався під багатьма псевдонімами пройнятими українським народним "духом": Бода-Варвинець, Ісько Матиринка, І. Мастак. Сам полтавчанин, він ніколи не цурався рідного краю і рідної мови, а, працюючи в Московсько­му університеті, надзвичайно багато зробив для видання тво­рів своїх земляків-українців. Неодноразово у статтях наголо­шував на абсолютній несхожості української та російської на­родної поезії, давав характеристику українським пісням, до­сліджував фольклор інших слов'янських народів. Саме Бодян-ський, перебуваючи в 1837-1842 рр. у науковому відрядженні в південно- і західнослов'янських країнах, встановив зв'язки з П. Й. Шафариком, Я. Колларом, В. Ганкою, В. Караджичем та ін., був близький до слов'янофілів. У 1845 році О. М. Бодян-ського обрали секретарем "Общества Истории и Древностей", а з 1846 року під його керівництвом праці цієї організації по­чали видаватися у формі "Чтений". Автор згуртував навколо себе групу науковців-патріотів, до числа яких належав і П. Ку­ліш, який ділився з Бодянським усіма своїми творчими плана­ми, успіхами й невдачами, саме він друкує впорядковані Кулі-шем Літописи Самовидця та Грабянки.

Дисертація О. Бодянського називалася "О народной поэзии славянских племен". Незважаючи на час, у який він жив, уче­ний вже тоді відкидав будь-яке схиляння перед іноземщиною. У своєму дослідженні стосовно цього він пише: "Минула вже пора звабних ідей космополітизму... Минула вже пора мавпу­вання... Ні, в теперішній час... всякий народ хоче залишатися тим, чим він є, чим він може стати... , хоче бути собою, жити сво­їм корінним життям, мислити своєю головою, відчувати своїм серцем, бажати своєю волею..." [Див. за вид. 6; 24].

Відомо також про тісні стосунки О. Бодянського з М. Мак­симовичем у московський період життя останнього. Після від'їзду Максимовича на Україну вони довгий час листували­ся. Ці листи опубліковані в журналі "Киевская Старина" № 7-9 за 1899 рік [15; 24].

Варто згадати видання фольклористом збірки стилізованих українських казок під назвою "Наські українські казки" (1885), де Бодянський виступає під псевдонімом Іська Матиринки. Але найбільше зусиль у цьому напрямі він приділив підготов­ці збірника українських народних пісень, записаних ним і його братом Федором. Брати Бодянські збирали пісенний матеріал в основному у 1830-1850 рр. на Полтавщині, Київщині та Чер­нігівщині. Багато пісень записано від рідних. Хоч на цій тери­торії збирали фольклор також Максимович, Куліш, Білозер-ський, Метлинський, Маркович, все ж у найбільшій кількості одиниць до нас дійшло зібрання Бодянських.

Цілком закономірно може виникнути запитання: чому, ма­ючи в руках такий багатий матеріал і будучи безпосередньо причетним до видавничої справи, О.Бодянський відтягував зі своїм збірником? Частково це можна пояснити тим, що саме в цей час пісенних збірників побільшало (відомі видання І. Цер-телєва, М. Максимовича, А. Метлинського, І. Срезневського, пізніше - Я. Головацького, "Записки о Южной Руси" П. Ку-ліша). Тому, можливо, О. Бодянський готував більш сконцен­троване фундаментальне видання, аби не повторюватись. Крім того, що, коли простежити в цей період за перепискою І. Срез-невського, П. Куліша та О. Бодянського, то можна припусти­ти, що це мав бути синтезований збірник пісенного фолькло­ру з усіх їхніх колекцій. П. Куліш 21 серпня 1846 року писав О. Бодянському: "Ви ще не знаєте, що я, Срезневський, Метлин-ський і Костомаров з'єднали свої збірники українських пісень в один, і тепер займаємось вказуванням усіх варіантів по різ­них списках, так щоб ні одне слово не загинуло, на Максимови­ча мало надії. Він і сам не видає, і своєї колекції не випустить. Але ви, я впевнений, приєднаєтесь до нас" [16; 398]. Із наступ­ного Кулішевого листа від 1 вересня 1846 року можна зрозумі­ти, що Бодянський відмовив йому, очевидно, тому, що готував власне видання, на що Куліш відповів: "Відмова в повідомлен­ні мені пісень не лише не засмучує мене, але захоплює. Дру­куйте! (Тільки ради Бога, відмічайте, де яка пісня записана і не складайте із двох однієї). Можливо, і я схилю Срезневського та Костомарова передати Вам наш збірник" [16; 407]. Мабуть, Куліш заручився такою згодою, бо пізніше стало відомо, що він "надіслав О. Бодянському чимало особисто зібраних тек­стів народних пісень (чи не той це рукописний збірник Куліша, що, за згаданим повідомленням М. Азадовського, зберігається в Москві, у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки - раніше Всесоюзної ім. Леніна? - примітка - Ж. Я.), запис ве­сілля із Стеблева, зроблений 1845 року С. Левицьким, а також пісні, записані В. Білозерським, копію пісенного зібрання з Во­лині М. Костомарова" [Див. за вид. 6; 29]. А І. Срезневський в листі від 17 вересня 1846 року повідомляє О. Бодянському, що "пісні неісторичні віддав Кулішеві" [Див. за вид. 6; 30]. Мож­на думати, що, одержавши таку масу фольклорного матеріалу, Бодянський взявся за його впорядкування і комплектування збірника. На жаль, ця робота не була завершена вченим, і піс­ля його смерті сконцентровані у нього записи потрапили в різ­ні руки. Доля багатьох зошитів невідома. Зібрання пісень Бо-дянських, що збереглися, упорядкували і видали тільки у 1978 році А. Ю. Ясенчук та О. І. Дей під назвою "Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських".

У 50-х роках стосунки П. Куліша з О. Бодянським похо-лоднішали через досить дріб'язкову суперечку (відображено у листах цього періоду). Але Куліш завжди залишався високої думки про Бодянського, тому, коли одержав звістку про його смерть, то написав у листі до А. Ф. Кістяківського: "Про смерть Бодянського ми прочитали в "Московских Ведомостях", неза­баром після одержання книги "Чтений", на якій надруковано: "1877, книга перша (сота)". На сотні таких томів не соромно і спочити сном вічним. Бодянський може про себе сказати: "Те­чение жизни скончах и веру соблюдох". Як науковець, він був високоморальною особистістю... Коли я жив у засланні, Бодян-ський присилав мені багато книг із своєї бібліотеки, за моїми повідомленнями про те, які мені потрібні. А книгами він доро­жив "аки зеницею ока" [14; 19].

Добре налагоджені стосунки у справах збирання та публі­кації народних творів були у П. Куліша з А. Л. Метлинським (1814-1870), який у 1848 році випустив за своєю редакці­єю "Южный русский сборник". Але основною його фолькло­ристичною працею стала збірка "Народные южнорусские пес­ни" (1854). Матеріал до цієї збірки був зібраний не лише Мет-линським, а й його рідним братом Семеном, також доставляли йому записи М. Білозерський, П. Куліш, Марко Вовчок, С. Д. Ніс та інші. Усім їм автор висловив вдячність на початку збір­ки. У книзі вміщено 800 пісень (150 варіантів). На цю збірку було дуже багато відгуків та рецезій, в яких загалом дано було високу оцінку виданню, хоч і вказувалось на недоліки. А Мет-линський у передмові до неї писав: "Нинішній праці нашій, на­діюсь всякий віддасть справедливість, хто тільки може зрозу­міти, що значить добросовісне видання тексту народних тво­рів. Крім його записування особисто і через інших, потрібно було співставити велику кількість списків, відокремити бага­то пісень однакових, невправно записаних, слабких, вже над­рукованих, варіантів неправильних, визначити вимову при різ­номанітності правопису, визначити і означити смисл і зв'язки в мові через розділові знаки, встановити розділ віршів, приду­мати систему, яка б об'єднувала різнорідні пісні і підвести під неї ці пісні" [11; 11-12].

Публікуючи "Записки о Южной Руси", П. Куліш часто по­силається на варіанти творів, опублікованих у збірнику Мет-линського, зауважує, які власні записи публікував у ньому.

У значно ближчих творчих і дружніх, хоч не завжди однако­вих та однозначних стосунках був П. О. Куліш з М. І. Костома­ровим (1817-1885). Саме Костомаров одним із перших в укра­їнській фольклористиці зробив спробу періодизації пісенного фольклору в монографії "Историческое значение южнорусско­го народного песенного творчества", виділяючи чотири пері­оди його розвитку: первісний (дохристиянський), дружинно-князівський (докозацький), козацький, післякозацький (се­лянський). У низці найвидатніших розвідок із народознавства, світоглядних, космологічних та релігійних уявлень слов'ян до­християнської епохи стоїть "Слов'янська міфологія" М. Косто­марова.

Із П. Кулішем у М. Костомарова виникали суперечки пере­дусім на ґрунті історичних досліджень і припущень. У 1880-х роках журнал "Киевская Старина" опублікував низку статей про стосунки Куліша з Костомаровим. 1885 року Куліш по­слав Ф. Лебединцеву (редактору часопису) окремого листа щодо цих публікацій і статтю-"опровержение, в видах излече­ния нашей (пишущей) украинской братии от езуитства, кото­рое оно ненавидит и которому однако ж часто, в своем осле­плении псевдопатриотизмом, подражает" [Див. за вид. 4; 8]. Це спростування Куліша вийшло під заголовком "Брошенный из-за угла камень". Після даної публікації налагодилися друж­ні стосунки журналу з родиною Кулішів, і Пантелеймон Олек­сандрович вислав Лебединцеву для опублікування в часописі копію невідомої ще тоді автобіографії Т. Г. Шевченка.

Тогочасна епоха дала Україні багато талановитих яскра­вих особистостей. Виникнення ідейних та інтелектуальних суперечностей між ними було явищем цілком природним. Як відомо, не зовсім однозначними були стосунки у П. Куліша і з Т. Г. Шевченком (1814-1861). Про їхні взаємини у часи ра­дянської влади було написано дуже багато. Охрестивши Кулі-ша "буржуазним націоналістом", його характеризували як ан­типод Шевченка. Однак уже зараз можна сказати, що дрібні об­рази на літературній ниві між цими двома геніальними людьми насправді ж не стали причиною їхньої ворожнечі. П. Куліш вва­жав Шевченка найбільш достойним в галузі поетичного мисте­цтва, собі ж (і цілком справедливо) надавав перевагу в галу­зі теоретичного осмислення літератури. Але стосовно взаємин Куліша і Шевченка уже вироблено негативний стереотип. Щоб довести протилежне, потрібно провести окреме дослідження, яке ґрунтувалося б на неспростованих доказах і фактах, а та­ких є досить. Як би не було, протягом усього життя вони під­тримували дружні творчі стосунки, незважаючи на тінь дріб­них суперечок. Адже, як відомо, Шевченко був старшим бояри­ном на весіллі Куліша. Олександра Білозерська, дружина Ку-ліша, віддавала усе своє віно на те, щоб організувати поїздку Шевченка за кордон (через арешт вона не здійснилася). Куліш, коли Шевченко ще був на засланні, друкує у своїх "Записках

0 Южной Руси" його поему "Наймичка", хоча без зазначення імені автора; посилає йому туди літературу, в тому числі і цю фольклорно-етнографічну збірку, "Чорну раду", епілог до неї. Збереглося і їх листування цього періоду, в якому немає й тіні ворожнечі, а лише дружня довіра. Хоч Шевченко мало запи­сував і досліджував фольклор, Куліш вважав його поезію най­вищим зразком народності в літературі і неодноразово вказу­вав на це. Саме він виголосив своє відоме "Слово над гробом Шевченка". А в промові "Гадки при святкованню осьмих роко­вин Шевченкової смерти" на Шевченковому святі у Відні 1869 року він говорив: "Ис кінця в кінець України можна тепер уся­кому розпізнати, в кого в серці є правда, а в кого її нема. Не пи­тай, не розвідуй про чоловіка, який він; довідайсь тількі, чи лю­бить, чи цураєцця Шевченка. Се буде певна ознака чистивости особи" [Див. за вид. 20; 16].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології