Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 58

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 

Серед приятелів П. Куліша - фольклорист С. Д. Ніс (1829­1901). Будучи якось у Чернігові, Куліш відвідав його оселю і був захоплений цією людиною: "Дуже приємна людина - Ніс... Це ім'я буде в нас безсмертне. Це така людина, якої й історик,

поет найбільше потребують. Між народом він свій, без най­меншої натягненості. Супроти його я вже джентельмен, тоб­то відрізнений від народу недостатністю народного виховання. Він учиться в народу, і чудесно вчиться. Вищого за нього не­має етнографа" [Див. за вид. 13; 97-98]. То була найвища по­хвала для людини, коли Куліш її назвав етнографом. Письмен­ник та С. Д. Ніс довго листувалися і зберігали дружні стосун­ки. Частину їх листування надрукувала "Киевская Старина" за 1899 рік. У листах Куліш найчастіше звертався до С. Д. Носа: "Голубе мій волохатий та буркітливий, Степане Даниловичу!". В листі від 15 липня 1860 року Куліш пише Носу: "Чую я че­рез людей, що Ви, пане курінний, написали про чумаків, та йдуже гарно. То прошу Вас - присилайте скоріше в "Основу", та й наказуйте, щоб без мого прогляду нічого Вашого не друкова-ти і який би не вийшов мій прогляд, так уже тому й бути. Поки моєї снаги, буду Вас іще де кого од фалши словесної обороня­ти і полову од чистого зерна одвіювати" [7; 8]. Крім того, в архі­ві П. Куліша (ЦНБ України ім. Вернадського, ф. 1, од. зб. 338, № 10) зберігається рукопис у 18 аркушів - записи народних ка­зок (1854. Конотоп, с. Понори), на якому вгорі є напис рукою П. О. Куліша: "Усього казок 10. од Носа".

Деякі прислів'я, приказки та пісні, записані С. Д. Носом, опубліковані у збірниках А. Метлинського та П. Чубинського. Він також автор оповідань із життя селян і козаків, розвідок з етнографії та народної медицини.

У рік смерті етнографа журнал "Киевская старина" (№ 1-3) у статті "Конотопская старина по устному преданию" звертає увагу на етнографічні зошити С. Д. Носа, тут же публікуючи деякі витяги із них.

Спільниками Куліша у справі збирання фольклору були М. М. Білозерський (1833-1896) - брат його дружини Олексан­дри Білозерської-Куліш та Лев Жемчужников (1828-1912) - ро­сійський художник, фольклорист, який своєю працею чимало прислужився для України. Фольклорні записи М. Білозерсько-го були опубліковані також у згаданій збірці А. Метлинсько-го та збірці М. Номиса "Українські приказки, прислів'я і таке інше" (1864). У додатку до збірника А. Метлинського було вмі­щено складені Білозерським "Правила при записуванні народ­них дум, пісень, казок, переказів та ін." і "Список кобзарів (бан­дуристів) та лірників". Рукопис його праці "Про кобзарів" і спи­сок кобзарів (108 сторінок) зберігається в ІМФЕ НАН Украї­ни [1; 1-108]. Там само зберігаються багато неопублікованих фольклорно-етнографічних матеріалів. Частина його рукопи­сів також знаходиться у фондах ЦНБ України ім. Вернадського. Ці дані говорять про те, що М. Білозерський, хоч і спілкувався з багатьма фольклористами, видавцями, проте в основному пра­цював самостійно. Фольклористична ж праця Л. Жемчужнико-ва здійснювалась головним чином під керівництвом П. Куліша. Зібрані ним пісні та думи були опубліковані в журналі "Основа"(1861, № 10), а казки та легенди - у ІІ томі "Записок о Южной Руси" Куліша. Л. Жемчужников, як і Куліш, був особисто зна­йомий з Остапом Вересаєм, намалював його портрет. Є відомос­ті, що Жемчужников один із перших записував думи з мелодія­ми, але ці записи мелодій не збереглися. У своїх спогадах фоль­клорист записав, що історію не можна зрозуміти, не зрозумівши пісень, тобто їх треба прочитати і мелодії їхні прослухати; "тоді тільки можна сказати собі, що я трохи розумію народ" [Див. за

вид. 17; 15].

Відомо, що в цей період Пантелеймон Куліш підтримував дружні стосунки з Марком Вовчком (1833-1907) та О. Марко­вичем (1822-1867). Імена цього подружжя стоять поруч з таки­ми збирачами та видавцями народної творчості, як М. Макси­мович, А. Метлинський, О. Бодянський та ін. Окремі їх записи публікувалися у збірках названих фольклористів. А власне зі­брання їхніх записів було майже готове наприкінці 40-х років (маємо на увазі "Двісті українських пісень" у записах Марка Вовчка). Незаперечним залишається той факт, що опис індиві­дуального стилю інформаторів вперше опублікований П. Кулі-шем, хоч в архіві О. Марковича також зберігаються записи про постаті інформаторів, на жаль, до сьогодні належним чином не опрацьовані.

П. Куліш, як і всі попередньо названі фольклористи, був та­кож знайомий із записами патріарха української фольклорис­тики Зоріана Доленги-Ходаковського (1784-1825), які тільки у 1974 році були опубліковані О. І. Деєм. Відомо, що із записів Доленги-Ходаковського робили копії О. Бодянський, М. Мак­симович, а також наявні копії, зроблені П. Кулішем. Їх вико­ристовували для своїх збірників А. Метлинський, П. Лукаше­вич інші. Звичайно, якби це зібрання повністю було видане у часи Цертелєва (а воно становило приблизно 2 000 одиниць) - це була би подія неординарна. Але й сьогодні колекція пісень Доленги-Ходаковського - цінний пам'ятник старовини, своє­рідна пісенна енциклопедія України на межі ХУІІІ-ХІХ ст. У той час у такій жанровій різноманітності не була зафіксована поезія жодного слов'янського народу.

Фольклористична діяльність таких діячів, як А. Метлин­ський, П. Куліш, О. Бодянський, І. Срезневський, П. Лукаше­вич та ін. відбувалася на тлі всеслов'янського відродження, що знайшло відображення в літературі і ґрунтувалося на вивченні народної старовини, історії, легенд, поезії, мови і, разом з тим, вивчалося в порівнянні цих реалій із змістом відповідних у ін­ших слов'янських народів. У цей час зростає увага польських фольклористів до української пісенності. З'являються збірни­ки із записами українських пісень Вацлава із Олеська (Залесь-кого), Казимира Войціцького, Жеготи Паулі. Великою подією стало видання сербських пісень Вука Караджича, словацького збірника Шафарика, відомою була діяльність В. Ганки, Я. Кол-лара, Я. Чечота, Х. Ботева, Л. Штура.

Романтизм як напрям, мабуть, і був таким багатим, бо ви­ростав із фольклору. Українська народна творчість стала дже­релом для багатьох слов'янських літератур. Так, у другій по­ловині 30-х років з перекладами та переспівами українських пісень і дум у віленських альманахах виступив Адам Пеньке-вич. Ці переклади стали його основним літературним дороб­ком. У середині 40-х років велику кількість польських перекла­дів українських народних пісень опублікував у своєму збірни­ку Ян Чечот. Адам Словиковський надрукував у польському перекладі збірку українських пісень, зібраних ним на Волині. Високу оцінку українському фольклору давали А. Міцкевич, Ю. Словацький тощо.

Процеси відродження національних культур та взаємопро­никнення, взаємодії між ними на тлі романтизму, які в першій половині ХІХ ст. проходять дуже інтенсивно, в надзвичайно короткий термін помітно змінюють духовне обличчя цих сло­в'янських країн. Саме в цей час, розвиваючи вітчизняну фоль­клористику, сформувалося коло українських вчених-славістів (П. Гулак-Артемовський, І. Срезневський, О. Бодянський, М. Максимович, М. Костомаров, А. Метлинський, П. Куліш).

У літературі романтизму звернення до фольклору безпо­середньо пов'язане з категоріями народності, народної пси­хології, що проявляються у використанні народних звичаїв, повір'їв, традицій. М. Максимович у передмові до збірки "Ма­лороссийские песни" писав, що народна творчість є важливимджерелом для створенння національної літератури. У цей пе­ріод головним чином відбувається засвоєння фольклору, обра­зи якого трансформуються в оригінальних творах. Саме в осо­бі Куліша та його творчій діяльності вбачаємо відображення загальних тенденцій схематично окресленого нами періоду, з його чітко вираженим фольклорним спрямуванням. У природ­ній послідовності П. Куліш пройшов усі ступені представни­ка романтичного напряму у літературі: від збирання та запи­сування фольклору до публікації фольклорно-етнографічної збірки "Записки о Южной Руси"; від фіксації народних творів до трансформації фольклорної свідомості у своєму письмен­ницькому доробку.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Белозерский М. О кобзарях и списки кобзарей. - ІМФЕ,

ф. 3-6, од. зб. 376, арк. 1-108.

2. Гарасим І. Я. Культурно-історична школа в історії української фольклористики // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. - К., 1996.

3. Грушевський М. "Малороссийские песни" М. Максимовича і століття наукової праці // Україна. - К., 1927. - Кн. 6 (25).

4. Данилов В. П. А. Кулиш и "Киевская Старина" под редакцией Ф. Г. Лебединцева. Отдельный оттиск из журнала "Україна". - К., 1907.

5. Данилов В. П. О. Куліш і М. О. Максимович // Україна. - К., 1926. - № 5.

6. Дей О. І. Фольклористична діяльність Осипа та Федора Бо-дянських // Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бо-дянських. - К., 1978.

7. Из писем П. А. Кулиша к С. Д. Носу (1860-1899) // Киевская Старина. - Т. LXV. - № 4-6, апрель.

8. Крутикова Н., Іофанов Д. М. В. Гоголь (критико-біографічний нарис) // Гоголь М. В. Твори в трьох томах. - К., 1952. - Т. І.

9. Куліш П. Жизнь Куліша // Куліш П. Твори в двох томах. - К., 1994. - Т. І.

 

10.Максимович М. Передмова до збірки "Малороссийские пес­ни" // Історія української літературної критики та літературознав­ства. Хрестоматія. Книга перша. - К., 1996.

11.Метлинський А. Л. Народные южнорусские песни. Издание Амвросия Метлинского. - К., 1854.

Наєнко М. Період нової літератури і формування історичноїшколи в літературознавстві // Наєнко М. Українське літературоз­навство. Школи, напрями, тенденції. - К., 1997.

13.Петров В. Романи Куліша // Вітчизна. - 1991. - № 6.

14.Письма П. А. Кулиша к А. Ф. Кистяковскому // Киевская Старина. - 1902. - Т. LXXVH. - № 4-6, апрель.

15.Письма О. М. Бодянского (1808-1876) // Киевская Старина. - 1899. - Т. XVL - № 7-9, июль.

16.Письма П. А. Кулиша к О. М. Бодянскому (1846-1877) // Ки­евская Старина. - 1897. - Т. LVHL - № 7-9, сентябрь.

17.Попова Л. И. Лев Михайлович Жемчужников. - К., 1961.

18.Попович М. В. Микола Гоголь. - К., 1989.

19.Савченко С. В.Русская народная сказка. (История собирания и изучения). - К., 1914.

Студинський К. Слідами Куліша. - Львів, 1928.УДК37:398.1

Людмила Сорочук

НАРОДНА ІГРАШКА ЯК ВИЯВ ТРАДИЦІЙ НАРОДНОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ РОДИНІ

У статті розглядаються традиції народного виховання в українській родині. Досліджено народну іграшку як фено­мен народної культури, завдяки якій відбувається вихован­ня та розвиток дитини. Відомо, що граючись дитина піз­нає навколишній світ, привчається до праці і в такий спо­сіб - долучається до народних традицій та звичаїв.

Ключові слова: народне виховання, народна іграшка, календарна обрядовість, родинні традиції та звичаї.

Sorochuk L. Folk toy as phenomenon of folk education in Ukrainian family.

In the article traditions of folk education in Ukrainian family are examined. Folk toy is explored as phenomenon offolk culture, due to which the education and development of child is provided. It is known that, playing, child recognizes surrounding world, gets used to work and in such way joines to folk traditions and consuetudes.

Key words: folk education, folk toy, calendar rituals, family traditions and consuetudes.

Сорочук Т. Народная игрушка как феномен тради­ций народного воспитания в украинской семье.

В статье рассматривается традиция народного воспи­тания в украинской семье. Исследуется народная игрушка как феномен народной культуры, благодаря которой про­исходит воспитание и развитие ребенка. Известно, что играя, ребенок познает окружающий мир, приучается к труду и приобщается к народным традициям и обрядам.

Ключевые слова: народное воспитание, народная игрушка, календарные обряды, семейные традиции.

У житті дитини, від колиски до юності, вагоме місце займають ігри, розваги та іграшки. Українська народна іграшка має велику

 

© Людмила Сорочук, 2010значущість як своєрідний атрибут дитинства - глибинний сво­єю символікою, простий у застосуванні та необхідний у дитячо­му віці. Адже за традицією в українській родині споконвіку виго­товляли іграшки, вчили малечу гратися ними, співати пісеньки, розказувати віршики й виконувати певні рухи. Тому наші предки ставилися до виховання дітей дуже відповідально, визначаючи дитячій грі та іграшці належне місце й усіляко заохочуючи малят до народних ігор, забавлянок і розваг. Іграшка є не тільки витво­ром мистецтва, окрасою й оберегом оселі, святковим подарун­ком, а й, безперечно, виступає об'єктом гри, виховання і розвитку дитини. Адже з перших років життя маленька дитина через гру та іграшки пізнає навколишній світ. І це - природна потреба дити­ни вчитися й наслідувати. Саме народна іграшка несе дитині до­ступні знання про працю дорослих, життя людей загалом. У ди­тячих руках народна іграшка є тією ниточкою, яка з'єднує люди­ну з історією і культурою свого народу, традиціями та звичаями.

Оригінальність і неповторність народної іграшки визнача­ється й національною своєрідністю вираження культури і по­буту народу, що символізує її звичаєво-традиційні ознаки.

Отже, іграшка є умовним відображенням реальних пред­метів, річчю, яка призначена для гри й забави. Народна іграш­ка, як правило, виготовлена дітьми чи дорослими, побутує з давніх-давен. Тематика, образи і зміст іграшок різних народів відображають особливості їхньої праці, побуту. Українська на­родна іграшка завжди виготовлялася в дусі народних мистець­ких традицій, але, водночас, не була позбавлена національного забарвлення. В Україні найпопулярнішими були іграшки, які відтворювали образ самої людини, предмети хатнього вжитку, посуд, знаряддя сільськогосподарської праці, транспортні за­соби, тварин, музичні інструменти.

Перші іграшки, знайдені під час розкопок давніх поховань, бу­ли дуже схожими на предмети повсякденного користування, зна­рядь праці тощо. Вони виготовлялися з найпростіших природ­них матеріалів і мали певне функціональне призначення. Відтоді іграшка поряд з іншими речами (побутовими предметами, куль­товими атрибутами) починає входити до сфери культури.

У дохристиянський період іграшки, переважно, зобража­ли священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв'язок із язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки здебільшого викорис­товували для гри та розваг, а також для оздоблення житла. Од­нак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялин­кові прикраси до Нового року, обрядові атрибути під час про­ведення календарно-обрядових свят).

Досліджуючи духовну культуру українського народу І. За­єць у праці "Витоки духовної культури українського народу", спираючись на матеріали з розкопок територіальних пам'яток Поділля, наголошує на вагомості іграшки у вихованні дитини. "Так, у одному із розкопаних жител поселення Лука Врублі-вецька знайдено брязкальце витягнуто-яйцевидної форми, ви­готовлене з глини. Всередині брязкальця знаходилось 12 мініа­тюрних глиняних кульок", - зазначає дослідник [4, 99]. Це під­тверджує думку про те, що праукраїнці практично використо­вували глиняні дитячі іграшки в ритуальних обрядодійствах і, передусім, для забави дітей.

Отже, народні іграшки, народні забави - надбання наших пра­щурів, пам'ять нації про своє історичне минуле, про свою куль­туру. Тому і стала народна іграшка предметом багатьох дослі­джень, особливо серед археологів, істориків, етнологів, культуро­логів, фольклористів, педагогів. Вчені звернули увагу на іграшку не тільки як на пам'ять матеріальної етнокультури, а й на пред­мет ритуальних дій під час проведення багатьох обрядів, свят, і - найголовніше, як засіб виховання та навчання дитини. Саме на­родна іграшка "народжувалась" у зв'язку з природною потребою дитини пізнавати світ, творчо і самостійно його осмислювати, на­слідувати дорослих в їх трудовій і побутовій діяльності, звичаєво-обрядових дійствах. Бачення й сприйняття навколишнього відбу­вається безпосередньо за допомогою іграшки.

Таким чином, дитина, граючись привертає увагу до іграшки, творчо актуалізує свої потреби й інтереси наслідування і, від­повідно, знаходить різні форми вияву своїх навичок і здібнос­тей. Тому, недарма, народна іграшка стала однією з головних форм долучення дитини до соціуму, передачі їй культурного надбання й традицій родинного виховання.Як стверджує дослідник історії української народної іграш­ки О. Найден: "народна іграшка є пам'яттю етносу, нації, народу про своє історичне минуле. Вона є однією з початкових субстанціональних форм щодо освоєння людиною навколиш­нього середовища" [6, 26].

Народна іграшка - важливий елемент не тільки історичного розвитку українців, а й гарний приклад вияву естетичних, ду­ховних цінностей народу, традиції родинного виховання. Укра­їнська народна іграшка засвідчує своєрідні мистецькі риси, ви­являє художню обдарованість наших пращурів, їх прагнення до краси та творчу фантазію.

Досліджуючи народну іграшку кінця ХІХ - початку ХХ ст., Людмила Герус наголошує на тому, що українська народна іг­рашка має розгалужену типологічну структуру, архетипи її ста­новлять концептуальний пласт національної культури [1, 3].

Еволюція іграшки зумовлювалася притаманною людині по­требою у передачі життєвого досвіду, духовними запитами ди­тини, матеріальними й технічними можливостями історичного періоду, його етичними й естетичними уявленнями, взаєминами з іншими культурами. Тому художні особливості української на­родної іграшки формувалися у руслі традицій національного і єв­ропейського декоративного мистецтва, зокрема таких його видів, як гончарство, деревообробка, плетіння з природних матеріалів, виготовлення іграшок із тканини. Українська народна іграшка виготовлялася руками самих дітей з підручних матеріалів - пло­дів, зерна, трави, соломи, очерету, а інколи - просто з гілочок і листочків. Наприклад, з огірка робили корову, з шишок - їжачка, з соломи - птаха, павучка і навіть бичка (згадаймо українську на­родну казку "Солом'яний бичок"), з жолудя - коня тощо, відтво­рюючи в такий спосіб навколишній світ природи. Крім цього, ви­готовляли з природних матеріалів і знаряддя праці: вітрячки - з очерету, соломи, гілочок; граблі, лопатки, плужки, возики - з де­рева. З листочків, стебел і галузок робили свищики, сопілки, а з дощечок і трісочок - деркачі й фуркала. З гілок майстрували та­кож луки, стріли й шаблі. Листки з кукурудзи та соняшника ви­користовували для майстрування коників з вершниками.

Першими майстрами були батьки, старші братики і сестрич­ки, дідусь чи бабуся, котрі в міру свого уміння й творчої уяви виготовляли дітям чимало забавлянок - від перших торохті-лець, іграшкових меблів, посуду, фігурок різних тварин до най­складніших рухливих пристроїв ("ковалі", "коники", "пташ­ки на коліщатах" тощо). Значну увагу майстри-професіонали приділяли сюжетним та музичним іграшкам "заморокам", ви­готовляючи їх із глини, дерева, соломи, тіста, і навіть із сиру.

Вагоме місце посідають вузлові ляльки або ляльки-мотанки. Вони генетично пов'язані з ритуальними антропоморфними фігурками, що їх знаходять археологи у найдавніших культу­рах. Цим фігуркам часто надавалося магічне значення, адже вони сприймалися як своєрідні обереги.

Ще в колисці починається знайомство дитини з лялькою, створеною материнськими руками. З давніх часів дійшли до нас подібні "мотанки", вузлові ляльки, зроблені з куделі, зе­леної трави, соломи або ганчір'я чи хусточки. У своїй образ­ній основі ляльки-мотанки є втіленням добра й лагідності, лю­бові й сподівань. Були й складні ляльки, що виготовлялися майстринями. Найчастіше такі ляльки шили із тканини, оздо­блювали стрічками, подекуди вишивкою, прикрашали намис­том. Зазвичай такі іграшки-ляльки дарували молодій парі на весіллі або жінці після народження дитини як оберіг. Вони символізували достаток, багатство та родючість.

Лялька - це здебільшого "забавлянка" для маленьких дівча­ток, тому й виготовляли її переважно дівчата, переймаючи до­свід у своїх матерів та зберігаючи традиції. Часто дитина роби­ла її з квітів, а складнішу - з трави, кукурудзи, соломи, домот­каної тканини. В давнину траву для виготовлення ляльки рва­ли після того, як спаде роса. Молоді дівчата виходили босоніж, рвали траву, при цьому примовляли: "На куклу тебе рву, Щас­тя собі принесу"..

Траву "загинали" і зав'язували ниткою так, що виходила го­лова, шия, руки й довге "плаття". Такі ляльки називали "панян­ками, куклами". Подібні ляльки-мотанки, аналогічні лялькам, зроблені з трави, символізували здоров'я й родючість. Про українські народні іграшки, про їх місце в побуті, варіанти назв, а також численні способи виготовлення з різних матері­алів детально дослідив й описав український етнограф, фоль­клорист Марко Грушевський [2].

Граючись із давніх-давен лялькою-мотанкою, дівчата готува­лися до майбутнього материнства. Жіноче начало завжди було притаманне етнокультурі українців, адже в магічних ритуалах культ Матері, Жінки мав вагоме місце й існував з давніх-давен, особливо під час проведення родинної обрядовості.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології