Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 58
Серед приятелів П. Куліша - фольклорист С. Д. Ніс (18291901). Будучи якось у Чернігові, Куліш відвідав його оселю і був захоплений цією людиною: "Дуже приємна людина - Ніс... Це ім'я буде в нас безсмертне. Це така людина, якої й історик,
поет найбільше потребують. Між народом він свій, без найменшої натягненості. Супроти його я вже джентельмен, тобто відрізнений від народу недостатністю народного виховання. Він учиться в народу, і чудесно вчиться. Вищого за нього немає етнографа" [Див. за вид. 13; 97-98]. То була найвища похвала для людини, коли Куліш її назвав етнографом. Письменник та С. Д. Ніс довго листувалися і зберігали дружні стосунки. Частину їх листування надрукувала "Киевская Старина" за 1899 рік. У листах Куліш найчастіше звертався до С. Д. Носа: "Голубе мій волохатий та буркітливий, Степане Даниловичу!". В листі від 15 липня 1860 року Куліш пише Носу: "Чую я через людей, що Ви, пане курінний, написали про чумаків, та йдуже гарно. То прошу Вас - присилайте скоріше в "Основу", та й наказуйте, щоб без мого прогляду нічого Вашого не друкова-ти і який би не вийшов мій прогляд, так уже тому й бути. Поки моєї снаги, буду Вас іще де кого од фалши словесної обороняти і полову од чистого зерна одвіювати" [7; 8]. Крім того, в архіві П. Куліша (ЦНБ України ім. Вернадського, ф. 1, од. зб. 338, № 10) зберігається рукопис у 18 аркушів - записи народних казок (1854. Конотоп, с. Понори), на якому вгорі є напис рукою П. О. Куліша: "Усього казок 10. од Носа".
Деякі прислів'я, приказки та пісні, записані С. Д. Носом, опубліковані у збірниках А. Метлинського та П. Чубинського. Він також автор оповідань із життя селян і козаків, розвідок з етнографії та народної медицини.
У рік смерті етнографа журнал "Киевская старина" (№ 1-3) у статті "Конотопская старина по устному преданию" звертає увагу на етнографічні зошити С. Д. Носа, тут же публікуючи деякі витяги із них.
Спільниками Куліша у справі збирання фольклору були М. М. Білозерський (1833-1896) - брат його дружини Олександри Білозерської-Куліш та Лев Жемчужников (1828-1912) - російський художник, фольклорист, який своєю працею чимало прислужився для України. Фольклорні записи М. Білозерсько-го були опубліковані також у згаданій збірці А. Метлинсько-го та збірці М. Номиса "Українські приказки, прислів'я і таке інше" (1864). У додатку до збірника А. Метлинського було вміщено складені Білозерським "Правила при записуванні народних дум, пісень, казок, переказів та ін." і "Список кобзарів (бандуристів) та лірників". Рукопис його праці "Про кобзарів" і список кобзарів (108 сторінок) зберігається в ІМФЕ НАН України [1; 1-108]. Там само зберігаються багато неопублікованих фольклорно-етнографічних матеріалів. Частина його рукописів також знаходиться у фондах ЦНБ України ім. Вернадського. Ці дані говорять про те, що М. Білозерський, хоч і спілкувався з багатьма фольклористами, видавцями, проте в основному працював самостійно. Фольклористична ж праця Л. Жемчужнико-ва здійснювалась головним чином під керівництвом П. Куліша. Зібрані ним пісні та думи були опубліковані в журналі "Основа"(1861, № 10), а казки та легенди - у ІІ томі "Записок о Южной Руси" Куліша. Л. Жемчужников, як і Куліш, був особисто знайомий з Остапом Вересаєм, намалював його портрет. Є відомості, що Жемчужников один із перших записував думи з мелодіями, але ці записи мелодій не збереглися. У своїх спогадах фольклорист записав, що історію не можна зрозуміти, не зрозумівши пісень, тобто їх треба прочитати і мелодії їхні прослухати; "тоді тільки можна сказати собі, що я трохи розумію народ" [Див. за
вид. 17; 15].
Відомо, що в цей період Пантелеймон Куліш підтримував дружні стосунки з Марком Вовчком (1833-1907) та О. Марковичем (1822-1867). Імена цього подружжя стоять поруч з такими збирачами та видавцями народної творчості, як М. Максимович, А. Метлинський, О. Бодянський та ін. Окремі їх записи публікувалися у збірках названих фольклористів. А власне зібрання їхніх записів було майже готове наприкінці 40-х років (маємо на увазі "Двісті українських пісень" у записах Марка Вовчка). Незаперечним залишається той факт, що опис індивідуального стилю інформаторів вперше опублікований П. Кулі-шем, хоч в архіві О. Марковича також зберігаються записи про постаті інформаторів, на жаль, до сьогодні належним чином не опрацьовані.
П. Куліш, як і всі попередньо названі фольклористи, був також знайомий із записами патріарха української фольклористики Зоріана Доленги-Ходаковського (1784-1825), які тільки у 1974 році були опубліковані О. І. Деєм. Відомо, що із записів Доленги-Ходаковського робили копії О. Бодянський, М. Максимович, а також наявні копії, зроблені П. Кулішем. Їх використовували для своїх збірників А. Метлинський, П. Лукашевич інші. Звичайно, якби це зібрання повністю було видане у часи Цертелєва (а воно становило приблизно 2 000 одиниць) - це була би подія неординарна. Але й сьогодні колекція пісень Доленги-Ходаковського - цінний пам'ятник старовини, своєрідна пісенна енциклопедія України на межі ХУІІІ-ХІХ ст. У той час у такій жанровій різноманітності не була зафіксована поезія жодного слов'янського народу.
Фольклористична діяльність таких діячів, як А. Метлинський, П. Куліш, О. Бодянський, І. Срезневський, П. Лукашевич та ін. відбувалася на тлі всеслов'янського відродження, що знайшло відображення в літературі і ґрунтувалося на вивченні народної старовини, історії, легенд, поезії, мови і, разом з тим, вивчалося в порівнянні цих реалій із змістом відповідних у інших слов'янських народів. У цей час зростає увага польських фольклористів до української пісенності. З'являються збірники із записами українських пісень Вацлава із Олеська (Залесь-кого), Казимира Войціцького, Жеготи Паулі. Великою подією стало видання сербських пісень Вука Караджича, словацького збірника Шафарика, відомою була діяльність В. Ганки, Я. Кол-лара, Я. Чечота, Х. Ботева, Л. Штура.
Романтизм як напрям, мабуть, і був таким багатим, бо виростав із фольклору. Українська народна творчість стала джерелом для багатьох слов'янських літератур. Так, у другій половині 30-х років з перекладами та переспівами українських пісень і дум у віленських альманахах виступив Адам Пеньке-вич. Ці переклади стали його основним літературним доробком. У середині 40-х років велику кількість польських перекладів українських народних пісень опублікував у своєму збірнику Ян Чечот. Адам Словиковський надрукував у польському перекладі збірку українських пісень, зібраних ним на Волині. Високу оцінку українському фольклору давали А. Міцкевич, Ю. Словацький тощо.
Процеси відродження національних культур та взаємопроникнення, взаємодії між ними на тлі романтизму, які в першій половині ХІХ ст. проходять дуже інтенсивно, в надзвичайно короткий термін помітно змінюють духовне обличчя цих слов'янських країн. Саме в цей час, розвиваючи вітчизняну фольклористику, сформувалося коло українських вчених-славістів (П. Гулак-Артемовський, І. Срезневський, О. Бодянський, М. Максимович, М. Костомаров, А. Метлинський, П. Куліш).
У літературі романтизму звернення до фольклору безпосередньо пов'язане з категоріями народності, народної психології, що проявляються у використанні народних звичаїв, повір'їв, традицій. М. Максимович у передмові до збірки "Малороссийские песни" писав, що народна творчість є важливимджерелом для створенння національної літератури. У цей період головним чином відбувається засвоєння фольклору, образи якого трансформуються в оригінальних творах. Саме в особі Куліша та його творчій діяльності вбачаємо відображення загальних тенденцій схематично окресленого нами періоду, з його чітко вираженим фольклорним спрямуванням. У природній послідовності П. Куліш пройшов усі ступені представника романтичного напряму у літературі: від збирання та записування фольклору до публікації фольклорно-етнографічної збірки "Записки о Южной Руси"; від фіксації народних творів до трансформації фольклорної свідомості у своєму письменницькому доробку.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Белозерский М. О кобзарях и списки кобзарей. - ІМФЕ,
ф. 3-6, од. зб. 376, арк. 1-108.
2. Гарасим І. Я. Культурно-історична школа в історії української фольклористики // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. - К., 1996.
3. Грушевський М. "Малороссийские песни" М. Максимовича і століття наукової праці // Україна. - К., 1927. - Кн. 6 (25).
4. Данилов В. П. А. Кулиш и "Киевская Старина" под редакцией Ф. Г. Лебединцева. Отдельный оттиск из журнала "Україна". - К., 1907.
5. Данилов В. П. О. Куліш і М. О. Максимович // Україна. - К., 1926. - № 5.
6. Дей О. І. Фольклористична діяльність Осипа та Федора Бо-дянських // Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бо-дянських. - К., 1978.
7. Из писем П. А. Кулиша к С. Д. Носу (1860-1899) // Киевская Старина. - Т. LXV. - № 4-6, апрель.
8. Крутикова Н., Іофанов Д. М. В. Гоголь (критико-біографічний нарис) // Гоголь М. В. Твори в трьох томах. - К., 1952. - Т. І.
9. Куліш П. Жизнь Куліша // Куліш П. Твори в двох томах. - К., 1994. - Т. І.
10.Максимович М. Передмова до збірки "Малороссийские песни" // Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. Книга перша. - К., 1996.
11.Метлинський А. Л. Народные южнорусские песни. Издание Амвросия Метлинского. - К., 1854.
Наєнко М. Період нової літератури і формування історичноїшколи в літературознавстві // Наєнко М. Українське літературознавство. Школи, напрями, тенденції. - К., 1997.
13.Петров В. Романи Куліша // Вітчизна. - 1991. - № 6.
14.Письма П. А. Кулиша к А. Ф. Кистяковскому // Киевская Старина. - 1902. - Т. LXXVH. - № 4-6, апрель.
15.Письма О. М. Бодянского (1808-1876) // Киевская Старина. - 1899. - Т. XVL - № 7-9, июль.
16.Письма П. А. Кулиша к О. М. Бодянскому (1846-1877) // Киевская Старина. - 1897. - Т. LVHL - № 7-9, сентябрь.
17.Попова Л. И. Лев Михайлович Жемчужников. - К., 1961.
18.Попович М. В. Микола Гоголь. - К., 1989.
19.Савченко С. В.Русская народная сказка. (История собирания и изучения). - К., 1914.
Студинський К. Слідами Куліша. - Львів, 1928.УДК37:398.1
Людмила Сорочук
НАРОДНА ІГРАШКА ЯК ВИЯВ ТРАДИЦІЙ НАРОДНОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ РОДИНІ
У статті розглядаються традиції народного виховання в українській родині. Досліджено народну іграшку як феномен народної культури, завдяки якій відбувається виховання та розвиток дитини. Відомо, що граючись дитина пізнає навколишній світ, привчається до праці і в такий спосіб - долучається до народних традицій та звичаїв.
Ключові слова: народне виховання, народна іграшка, календарна обрядовість, родинні традиції та звичаї.
Sorochuk L. Folk toy as phenomenon of folk education in Ukrainian family.
In the article traditions of folk education in Ukrainian family are examined. Folk toy is explored as phenomenon offolk culture, due to which the education and development of child is provided. It is known that, playing, child recognizes surrounding world, gets used to work and in such way joines to folk traditions and consuetudes.
Key words: folk education, folk toy, calendar rituals, family traditions and consuetudes.
Сорочук Т. Народная игрушка как феномен традиций народного воспитания в украинской семье.
В статье рассматривается традиция народного воспитания в украинской семье. Исследуется народная игрушка как феномен народной культуры, благодаря которой происходит воспитание и развитие ребенка. Известно, что играя, ребенок познает окружающий мир, приучается к труду и приобщается к народным традициям и обрядам.
Ключевые слова: народное воспитание, народная игрушка, календарные обряды, семейные традиции.
У житті дитини, від колиски до юності, вагоме місце займають ігри, розваги та іграшки. Українська народна іграшка має велику
© Людмила Сорочук, 2010значущість як своєрідний атрибут дитинства - глибинний своєю символікою, простий у застосуванні та необхідний у дитячому віці. Адже за традицією в українській родині споконвіку виготовляли іграшки, вчили малечу гратися ними, співати пісеньки, розказувати віршики й виконувати певні рухи. Тому наші предки ставилися до виховання дітей дуже відповідально, визначаючи дитячій грі та іграшці належне місце й усіляко заохочуючи малят до народних ігор, забавлянок і розваг. Іграшка є не тільки витвором мистецтва, окрасою й оберегом оселі, святковим подарунком, а й, безперечно, виступає об'єктом гри, виховання і розвитку дитини. Адже з перших років життя маленька дитина через гру та іграшки пізнає навколишній світ. І це - природна потреба дитини вчитися й наслідувати. Саме народна іграшка несе дитині доступні знання про працю дорослих, життя людей загалом. У дитячих руках народна іграшка є тією ниточкою, яка з'єднує людину з історією і культурою свого народу, традиціями та звичаями.
Оригінальність і неповторність народної іграшки визначається й національною своєрідністю вираження культури і побуту народу, що символізує її звичаєво-традиційні ознаки.
Отже, іграшка є умовним відображенням реальних предметів, річчю, яка призначена для гри й забави. Народна іграшка, як правило, виготовлена дітьми чи дорослими, побутує з давніх-давен. Тематика, образи і зміст іграшок різних народів відображають особливості їхньої праці, побуту. Українська народна іграшка завжди виготовлялася в дусі народних мистецьких традицій, але, водночас, не була позбавлена національного забарвлення. В Україні найпопулярнішими були іграшки, які відтворювали образ самої людини, предмети хатнього вжитку, посуд, знаряддя сільськогосподарської праці, транспортні засоби, тварин, музичні інструменти.
Перші іграшки, знайдені під час розкопок давніх поховань, були дуже схожими на предмети повсякденного користування, знарядь праці тощо. Вони виготовлялися з найпростіших природних матеріалів і мали певне функціональне призначення. Відтоді іграшка поряд з іншими речами (побутовими предметами, культовими атрибутами) починає входити до сфери культури.
У дохристиянський період іграшки, переважно, зображали священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв'язок із язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки здебільшого використовували для гри та розваг, а також для оздоблення житла. Однак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року, обрядові атрибути під час проведення календарно-обрядових свят).
Досліджуючи духовну культуру українського народу І. Заєць у праці "Витоки духовної культури українського народу", спираючись на матеріали з розкопок територіальних пам'яток Поділля, наголошує на вагомості іграшки у вихованні дитини. "Так, у одному із розкопаних жител поселення Лука Врублі-вецька знайдено брязкальце витягнуто-яйцевидної форми, виготовлене з глини. Всередині брязкальця знаходилось 12 мініатюрних глиняних кульок", - зазначає дослідник [4, 99]. Це підтверджує думку про те, що праукраїнці практично використовували глиняні дитячі іграшки в ритуальних обрядодійствах і, передусім, для забави дітей.
Отже, народні іграшки, народні забави - надбання наших пращурів, пам'ять нації про своє історичне минуле, про свою культуру. Тому і стала народна іграшка предметом багатьох досліджень, особливо серед археологів, істориків, етнологів, культурологів, фольклористів, педагогів. Вчені звернули увагу на іграшку не тільки як на пам'ять матеріальної етнокультури, а й на предмет ритуальних дій під час проведення багатьох обрядів, свят, і - найголовніше, як засіб виховання та навчання дитини. Саме народна іграшка "народжувалась" у зв'язку з природною потребою дитини пізнавати світ, творчо і самостійно його осмислювати, наслідувати дорослих в їх трудовій і побутовій діяльності, звичаєво-обрядових дійствах. Бачення й сприйняття навколишнього відбувається безпосередньо за допомогою іграшки.
Таким чином, дитина, граючись привертає увагу до іграшки, творчо актуалізує свої потреби й інтереси наслідування і, відповідно, знаходить різні форми вияву своїх навичок і здібностей. Тому, недарма, народна іграшка стала однією з головних форм долучення дитини до соціуму, передачі їй культурного надбання й традицій родинного виховання.Як стверджує дослідник історії української народної іграшки О. Найден: "народна іграшка є пам'яттю етносу, нації, народу про своє історичне минуле. Вона є однією з початкових субстанціональних форм щодо освоєння людиною навколишнього середовища" [6, 26].
Народна іграшка - важливий елемент не тільки історичного розвитку українців, а й гарний приклад вияву естетичних, духовних цінностей народу, традиції родинного виховання. Українська народна іграшка засвідчує своєрідні мистецькі риси, виявляє художню обдарованість наших пращурів, їх прагнення до краси та творчу фантазію.
Досліджуючи народну іграшку кінця ХІХ - початку ХХ ст., Людмила Герус наголошує на тому, що українська народна іграшка має розгалужену типологічну структуру, архетипи її становлять концептуальний пласт національної культури [1, 3].
Еволюція іграшки зумовлювалася притаманною людині потребою у передачі життєвого досвіду, духовними запитами дитини, матеріальними й технічними можливостями історичного періоду, його етичними й естетичними уявленнями, взаєминами з іншими культурами. Тому художні особливості української народної іграшки формувалися у руслі традицій національного і європейського декоративного мистецтва, зокрема таких його видів, як гончарство, деревообробка, плетіння з природних матеріалів, виготовлення іграшок із тканини. Українська народна іграшка виготовлялася руками самих дітей з підручних матеріалів - плодів, зерна, трави, соломи, очерету, а інколи - просто з гілочок і листочків. Наприклад, з огірка робили корову, з шишок - їжачка, з соломи - птаха, павучка і навіть бичка (згадаймо українську народну казку "Солом'яний бичок"), з жолудя - коня тощо, відтворюючи в такий спосіб навколишній світ природи. Крім цього, виготовляли з природних матеріалів і знаряддя праці: вітрячки - з очерету, соломи, гілочок; граблі, лопатки, плужки, возики - з дерева. З листочків, стебел і галузок робили свищики, сопілки, а з дощечок і трісочок - деркачі й фуркала. З гілок майстрували також луки, стріли й шаблі. Листки з кукурудзи та соняшника використовували для майстрування коників з вершниками.
Першими майстрами були батьки, старші братики і сестрички, дідусь чи бабуся, котрі в міру свого уміння й творчої уяви виготовляли дітям чимало забавлянок - від перших торохті-лець, іграшкових меблів, посуду, фігурок різних тварин до найскладніших рухливих пристроїв ("ковалі", "коники", "пташки на коліщатах" тощо). Значну увагу майстри-професіонали приділяли сюжетним та музичним іграшкам "заморокам", виготовляючи їх із глини, дерева, соломи, тіста, і навіть із сиру.
Вагоме місце посідають вузлові ляльки або ляльки-мотанки. Вони генетично пов'язані з ритуальними антропоморфними фігурками, що їх знаходять археологи у найдавніших культурах. Цим фігуркам часто надавалося магічне значення, адже вони сприймалися як своєрідні обереги.
Ще в колисці починається знайомство дитини з лялькою, створеною материнськими руками. З давніх часів дійшли до нас подібні "мотанки", вузлові ляльки, зроблені з куделі, зеленої трави, соломи або ганчір'я чи хусточки. У своїй образній основі ляльки-мотанки є втіленням добра й лагідності, любові й сподівань. Були й складні ляльки, що виготовлялися майстринями. Найчастіше такі ляльки шили із тканини, оздоблювали стрічками, подекуди вишивкою, прикрашали намистом. Зазвичай такі іграшки-ляльки дарували молодій парі на весіллі або жінці після народження дитини як оберіг. Вони символізували достаток, багатство та родючість.
Лялька - це здебільшого "забавлянка" для маленьких дівчаток, тому й виготовляли її переважно дівчата, переймаючи досвід у своїх матерів та зберігаючи традиції. Часто дитина робила її з квітів, а складнішу - з трави, кукурудзи, соломи, домотканої тканини. В давнину траву для виготовлення ляльки рвали після того, як спаде роса. Молоді дівчата виходили босоніж, рвали траву, при цьому примовляли: "На куклу тебе рву, Щастя собі принесу"..
Траву "загинали" і зав'язували ниткою так, що виходила голова, шия, руки й довге "плаття". Такі ляльки називали "панянками, куклами". Подібні ляльки-мотанки, аналогічні лялькам, зроблені з трави, символізували здоров'я й родючість. Про українські народні іграшки, про їх місце в побуті, варіанти назв, а також численні способи виготовлення з різних матеріалів детально дослідив й описав український етнограф, фольклорист Марко Грушевський [2].
Граючись із давніх-давен лялькою-мотанкою, дівчата готувалися до майбутнього материнства. Жіноче начало завжди було притаманне етнокультурі українців, адже в магічних ритуалах культ Матері, Жінки мав вагоме місце й існував з давніх-давен, особливо під час проведення родинної обрядовості.
Похожие статьи
Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета
Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз
Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення
Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект
Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології