Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 7

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 

З точки зору структурно-функціоналістської традиції, осо­бистість розуміється як об'єктивно фіксована сукупність осо-бистісних рис, функцій, мотивів, що дає змогу виділяти її інва­ріанти, типологізувати (порівнювати) різні особистості. У фе­номенологічній традиції особистість розглядається як прин­ципово унікальна, неповторна екзистенціальна сутність. Тому, починаючи з 70-х XX ст., поняття ідентичності доповнює, уточ­нює, а іноді й замінює традиційні поняття "Я-концепції", "обра­зу Я", "Самості" та ін. Завдяки аналізу сучасних особливостей взаємовідносин особистості суспільства у руслі соціально-філософських концепцій проблема ідентичності вийшла за межі психологічного контексту. Формування соціальної іден­тичності спричинене людськими потребами у зв'язках з навко­лишнім світом, в подоланні самотності, що досягається шля­хом самоотожнення з певними ідеями, цінностями, соціальни­ми стандартами. У межах символічного інтеракціонізму іден­тичність набуває нового змісту і розглядається як засіб побачи­ти себе відсторонено. Формування ідентичності відбувається в процесі прийняття, формулювання позиції, ролі точки зору ін­шого. Завдяки їй прояснюється погляд й позиція іншого сто­совно нас.

Найпоширенішим виявом і формою є етнічна ідентичність, одна з форм колективної солідарності, що ґрунтується на сис­темі культурно-символічних ознак, усвідомлюваних у проце­сі етнічної самоідентифікації (усвідомлення індивідом належ­ності до певної етнічної спільноти. Самоідентифікація формує суб'єктивний статус (етнічну ідентичність), який може не збі­гатися з об'єктивним статусом етнічної належності.

Сучасна соціологічна енциклопедія дає таке визначення: "Ідентичність соціальна це результат самоототожнення інди­віда з тими групами й спільнотами, які він сприймає як "свої", стосовно яких він найбільшою мірою здатний відчути і сказа­ти "ми" (гендер родина, релігія, етнос, професія тощо). У таких спільнотах реалізуються основні людські потреби (від найпри-мітивніших до творчих і духовних)" [3, 148]. Тим самим, іден­тичність визначає приналежність (об'єктивну та суб'єктивну) людини чи групи людей за віковими, професійними, статеви­ми, територіальними, етнічними, конфесійними характерис­тиками і готовність стати репрезентантом останньої, тобто створення "образу-Я" та "образу-Ми". Українські дослідникиН. Черниш, М. Шульга, І. Кресіна та О. Резник розглядають сутність та зміст процесу ідентифікації через поняття "іденти-тет". Ідентичність особи, на думку М. Шульги, "включає всі її ідентитети - і різноманітні їх види за сферами прояву і спря­мованостями, і пріоритетні, і менш значущі, і актуалізовані, і "сплячі"(або потенційні) [4, с. 167]. Тому можна говорити про неповторну індивідуальну структуру ідентитетів, властиву як і певній нації, так і кожній окремій особистості. Таким чином, "ідентичність — це наслідок процесів особистісної або групової колективної ідентифікації, що здійснюється на основі певних ідентитетів". Як ідентитети можуть виступати територіально-географічні, лінгвістичні, духовно-психологічні, релігійні та побутові ознаки.

Таким чином, аналіз розуміння поняття "ідентичність" дає нам підстави вважати його мультипарадигмальним. Сам тер­мін "ідентичність" було вперше вжито в психології, але посту­пово цей термін увійшов до наукового обігу в таких науках, як соціологія, філософія та культурологія. В соціології до дослі­дження проблеми ідентичності була прикута увага представни­ків трьох шкіл: символічного інтеракціонізму, когнитивіської теорії та феноменології, які, аналізуючи ідентичність з різних підходів, розкривали її сутність через інтеракцію, пізнання та суб'єктивну реальність.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1.  Новицька В. П. Соціологічна актуальність поняття ідентич­ності // Наукові студії Львівського соціологічного форуму "Бага­товимірні простори сучасних соціальних змін": Збірник наукових

праць. - Львів, 2008. - С. 275-277.

2.  Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальнос­ти. - М.: Медиум, 1995. - 323 с.

3.  Соціологічна енциклопедія: довідкове видання / Під заг. ред. Е. І. Головахи. - К.: Академвидав, 2008. - 456 с.

Шульга М. Маргінальність як криза ідентичності // Соціоло­гія: теорія, методи, маркетинг. - 2000. - № 3 — С. 166-170.УДК 32

Богдан Чума

ДИНАМІКА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ СУЧАСНОЇ ІСПАНІЇ ТА її ВІДОБРАЖЕННЯ В ІСПАНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

У статті аналізується характер та стан національної ідентичності сучасної Іспанії. Робиться висновок, що сьогод­ні національна ідентичність Іспанії залишається невизна-ченою. В її основі, як і століття тому, лежать два взаємо-виключних проекти, а суперечки довкола національної іден­тифікації можуть бути повчальними для інших держав, які проходять шлях від авторитарного режиму до демократії.

Ключові слова: ідентичність, Іспанія, авторитарний режим, демократія.

Chuma B. Dynamics of national identity of the modern Spain and its representation in the Spanish historiography.

The article is devoted to modern Spain national identification character and state. It is stated that nowdays national identification of Spain is left uncovered/ In its basis has two protects that exclude each other similar to the situation, which occurred a century ago. Besides, the discussions based on national identification are believed to be helpful for other countries that transform broom authoritarian regime to democracy.

Key words: identification, Spain, authoritarian regime, democracy.

 

Чума Б. Динамика национальной идентичности со­временной Испании и ее отображение в испанской ис­ториографии.

В статье анализируется характер и состояние наци­ональной идентичности современной Испании. Делает­ся вывод, что сегодня национальная идентичность Испа­нии остается неопределенной. В ее основании, как и столе­тие назад, лежат два взаимоисключающих проекта, а дис­куссии вокруг национальной идентификации могут быть поучительными для других государств, которые проходят путь от авторитарного режима к демократии.

© Богдан Чума, 2010Ключевые слова: идентификация, Испания, автори­тарный режим, демократия.

 

Коли в 1998 р. виповнилося сто років після поразки Іспанії у війні зі США іспанське суспільство не проявило жодної пе­чалі чи гніву з цього приводу. Століття перед тим дана подія викликала у свідомості іспанців враження національної "ката­строфи", але 100-а річниця не принесла негативу. Така, на пер­ший погляд, парадоксальна реакція стала можливою завдяки свідомому розриву іспанського суспільства з незручним ми­нулим. Замість "катастрофи" з'явилося нове означення - "кі­нець століття песимізму"1*, яке жодним чином не зачіпало "на­ціональної гордості". Водночас, численні ініціативи щодо від­значення річниці були покликані представити дану епоху ши­рокому загалові, замінивши уявлення про цей критичний "Fin de Siecle"такою-собі безтурботною картинкою іспанської "Belle Epoque'"1". Таким чином, сам факт поразки, внаслідок якої Іс­панія втратила останні заморські колонії (Куба, Пуерто-Рико, Філіппіни), а її чотирьохсотлітня імперія перестала існувати, було усунуто з історичної пам'яті.

1 * Під такою назвою у тому ж 1998 р. з'явилася одна з праць, присвячена 100-ій річниці іспано-американської війни та подій пов'язаних із нею [1].

2 ** Типовим прикладом ідилічного духу "Belle Epoque" стала, нап­риклад, виставка "Відродження і реформа: Іспанія початку XX сто­ліття", відкрита у січні 2002 р. в Мадриді як частина великого про­екту, покликаного представити історію Іспанії другої половини XIX - початку XX ст. [2, 28-01-2002].


Тоді, на початку XX ст., програна війна викликала жваву дискусію щодо причин поразки та можливих напрямних роз­витку. Виховані в дусі позитивізму і, відповідно, переповнені вірою в прогрес, іспанські інтелектуали заговорили про абсо­лютну відсталість своєї країни у порівнянні з великими держа­вами Заходу. У пошуках шляхів порятунку національної гід­ності вони розділилася між "іспаноцентристами", які заклика­ли повернутися до "чистих" національних цінностей, та "євро-пеїзаторами" - прихильниками ліберально-демократичного, "європейського" устрою. У політичному середовищі, яке, у сво­їй більшості, визнало необхідність докорінної реформи, цей по­діл сприяв виокремленню двох основних проектів політичного майбутнього: диктатури і демократії.

Першими спробували свої сили прибічники диктатури. У 1923-1931 рр., після безкровного військового перевороту, при владі перебували військові, які призупинили дію основних лі­беральних прав і свобод, та розпустили парламент. У той час, го­ловним чином завдяки сприятливій економічній кон'юнктурі, вдалося досягнути відчутних зрушень у соціально-економічній модернізації країни, але світова криза 1929 р. змінила співвід­ношення сил. На муніципальних виборах 1931 р. більшість го­лосів здобула демократично-соціалістична коаліція. Після ма­сових вуличних маніфестацій, що супроводжувалися розгу­бленістю центральної влади, Іспанія була проголошена рес­публікою, а при владі утвердилися прихильники "європеїза­ції". Їх програми сходилися на необхідності перетворення кра­їни у світську й ліберальну державу, прийняття демократич­ної конституції, обмеження впливу католицької церкви, прове­дення військової, земельної, освітньої реформ та ін. Але запро­вадження таких змін викликало ще більшу поляризацію іспан­ського суспільства і спричинило його розподіл на два супро­тивні табори. Таким чином, "традиційна" і "модерна" Іспанії утвердилися як непримиренні вороги, а суперечки між ними привели до громадянської війни (1936-1939 рр.) і перемоги "традиціоналістського" проекту в межах диктатури Франсис-ко Франко (1939-1975 рр.).

Творці диктатури відмовилися від ліберальних ціннос­тей, а в основу "нової держави" поклали доктрину націонал-католицизму і необхідність вироблення власного, "осібного шляху" розвитку. Ця теорія мала показати відмінність Іспанії від інших західноєвропейських країн і утверджувала виключну іспаноцентричну ідентичність. Яскравим прикладом тієї іден­тичності стало гасло "Іспанія є іншою", що масово тиражувало­ся в туристичній індустрії 1960-х рр. [3, 723-733].

На противагу франкістам, у середовищі іспанської респу­бліканської еміґрації та серед молодих опозиціонерів всередині країни, поширювалася протилежна модель ідентичності, без­посередньо пов'язана з "західними" цивілізаційними цінностя­ми і "європейським громадянством"3*.

Одним із найяскравіших проявів докорінного поділу іспан­ської еліти став відмінний погляд на історію та акцентуван­ня важливості різних історичних подій. Прихильники дикта­тури наголошували на імперській традиції, започаткованій на­прикінці XV - початку XVI ст. за правління "Католицьких ко­ролів", і цивілізаційній місії Іспанії, обґрунтовуючи, таким чи­ном, "імперські" прагнення франкістського режиму [5]. "Єв-ропеїзатори", своєю чергою, звертали головну увагу на виник­нення та поширення "прогресивних" рухів, розвиток лібераліз­му і демократії. Але такий погляд на історію у середовищі при­хильників європейської моделі розвитку приводив, як прави­ло, до негативних висновків. Адже період найвищого піднесен­ня "прогресивних ідей" - Друга республіка (1931-1936 рр.), завершився поразкою, пояснення якої наповнило песимізмом усю попередню національну історію. Для "прогресистів" іспан­ська історія виявилася "аномалією", в якій "нормальний", євро­пейський розвиток країни зазнав невдачі [6].

Це тлумачення використовувалося не тільки як модель ін­телектуальної критики франкістського режиму, але й перетво­рилося у домінуючий принцип історичних досліджень. Опісля того як упродовж 1960-х рр. відбулося послаблення ідеологічно­го тиску і контролю над університетами, нове покоління істори­ків, сформованих, як правило, під впливом марксистських ідей, взялося за докладне обґрунтування тези про "поразку" Іспанії на шляху європейської модернізації. У цьому випадку, погляд опо­зиційно налаштованих науковців звертався, головним чином, на соціально-економічні невдачі XIX ст. Так, наприклад, дослідник економічної історії Хорді Надаль доводив, що це століття було всього лиш низкою ініціатив, що викликали незначні структур­ні зміни в суспільстві та закінчилися провалом [7].

3 * Це словосполучення запроваджене німецьким мислителем Юрґеном Габермасом, як спроба поєднати національну і наднаціо­нальну ідентичності [4].


На середину 1970-х рр. песимістичне тлумачення історії стало парадиґматичним. Але після смерті Ф. Франко у 1975 р.та стрімкої демократизації, яка увінчалася прийняттям кон­ституції 1978 р., ситуація змінилася. На зміну історичному пе­симізмові 1960 - першої половини 1970-х рр. прийшли нові сподівання. Поруч із внутрішньою демократизацією, Іспанія швидко інтеґрувалася до Західного світу. Влітку 1977 р. іспан­ський уряд офіційно заявив про бажання приєднатися до єв­роатлантичних структур, у 1982 р. було підписано угоду про вступ до Організації північноатлантичного договору (НАТО), а в 1986 р. Іспанія стала повноцінним членом організації Євро­пейського економічного співробітництва (ЄЕС).

У середовищі іспанської інтелектуальної еліти оживили­ся дискусії щодо європейської інтеґрації, які, у своїй більшос­ті, зводилися до думки, що приєднання Іспанії до європейської спільноти означатиме нормалізацію зовнішніх відносин, по­вернення в сім'ю європейських народів, економічну модерніза­цію та ін.4* Водночас, європейська інтеґрація проявилася у по­кращенні стандартів життя іспанців, які наближалися до по­казників розвинутих держав Європи. У 1980 р. за доходом на душу населення Іспанія зрівнялася з Італією, а через десять ро­ків наблизилася до показників Великої Британії [9, 1345]. Об­раз традиційної католицької країни, що пропагувався й утвер­джувався у період франкістської диктатури, замінила "нова" Іспанія, яка за соціально-економічними і політичними показ­никами стала невід'ємною частиною європейської спільноти.

4 * Добрим прикладом такої дискусії є стаття одного з найкращих іспанських мислителів сучасності Хуліана Маріаса "Іспанія в європейському історико-культурному вимірі", вперше опублікована у 1984 р. [8].


Перехід від диктатури до демократії та успішна трансформа­ція іспанського суспільства змінили ставлення до національної історії: замість обґрунтування "провалу" історіографія переорі­єнтувалася на пояснення "успіху" Іспанії [10; 11]. Це стало мож­ливим виключно завдяки новому баченню історії, у першу чер­гу, її соціально-економічної складової, а не відкриттю нових іс­торичних фактів. Так, Хосе Іґнасіо Хіменес Бланко, вивчаючи аграрні відносини в Іспанії першої третини XX ст., довів, що рен­табельність іспанського сільського господарства того часу по­двоїлася і випередила італійські показники [12]. До подібних ви­сновків в історії промислового виробництва прийшли Альберт Карерас [13] і Леандро Прадос де ля Ескосура [14], які переко­нували, що впродовж 1830-1930 рр. відбулася справжня "еко­номічна модернізація", темпи якої хоча й були повільними, але постійно зростаючими. Та, напевне, найпоказовішим прикла­дом зміни історичного образу Іспанії стали метаморфози у пра­цях іспанського спеціаліста з економічної історії Ґабріеля Тор-тельї. Якщо в 1972 р., у дослідженні "Витоки капіталізму в Іспа­нії" [15], він твердив про застій і недорозвиненість, то в 1994 р., у книзі "Розвиток сучасної Іспанії" [16], зосередив свою увагу на поміркованому і безперервному економічному зростанні.

5 * "Нормальна" соціальна структура і, особливо, розвиток серед­нього класу в Іспанії XIX - першої третини XX ст. представлені у дослідженнях Франсиско Коміна й Пабло Мартіна Асеньї [17], Франсиско Вільякорти [18] та ін.

6 ** Незаперечним прикладом "масовості" оптимістичної історії є робота Фернандо Ґарсії де Кортасара і Хосе Мануеля Ґонсалеса Вес-ґи "Коротка історія Іспанії" [19]. Опублікована в 1994 р. у форматі кишенькової книжки, обсягом у 650 сторінок, вона перетворила­ся у справжній "bestseller", так, що до 2001 р. було продано 200 тис. примірників цієї праці. Великим успіхом сьогодні користується також


Очевидно, таке бажання переглянути традиційний образ країни зумовлювалося докорінними змінами в її становищі у постфранкістський період. Іспанія стала незаперечною части­ною Європи, "нормальною" європейською державою, відповід­но, й історія цієї країни стала "нормальною" європейською іс­торією, в якій не тільки поступальними темпами розвивалася економіка, але й соціальна структура особливо не відрізняла­ся від загальноєвропейських показників5*. Відносно динамічна економіка, достатньо розвинений ринок, добре структуроване суспільство і процвітаюча культура - такі характеристики пер­ших десятиліть XX ст. прийшли на зміну "катастрофі" 1898 р. і лягли в основу нового, позитивного історичного образу "мо­дерної" та "європеїзованої" Іспанії. Відтак, "нова", приваблива й оптимістична історія стала масовою і, відповідно, мала вико­нати одну з найважливіших функцій - утвердження "нової" іс­панської національної ідентичності6**.Але цього не відбулося. Незважаючи на історіографічні змі­ни, сьогодні не можна стверджувати про домінування у державі Іспанії іспанської національної ідентичності. Свідченням цьо­го є хоча б "Повідомлення про стан культури у світі", опублі­коване ЮНЕСКО в 2000 р. Це опитування стосувалося власне ідентичностей і проводилося у двадцяти чотирьох розвинених країнах світу. За його результатами Іспанія посіла 23-е місце "за рівнем націоналізму", випередивши лише Італію, а причи­ною цього стало те, що населення країни найменше ідентифі­кує себе з державою/нацією і, водночас, найбільше прив'язане до локальних ідентичностей7*.

Причини такої невідповідності між історіографічно окрес­леною ідентичністю й суспільною реальністю криються не тільки у бракові часу на утвердження оптимістичної історич­ної школи. Сучасна Іспанія зіткнулася з черговою "аномалі­єю" суспільного розвитку, що, як і поділ на "іспаноцентристів" та "європеїзаторів", розвинулася наприкінці XIX - у перших десятиліттях XX ст., а сьогодні суттєво вирізняє її з-поміж ін­ших європейських країн. Йдеться про існування впливових ре-гіоналістських чи, навіть, сепаратистських рухів і глибоку де­централізацію іспанської держави, поділену на сімнадцять са­моврядних спільнот, серед яких виділяються такі "історичні національності", як баскська, каталонська і ґалісійська.

книга Хуана Пабло Фусі та Хорді Палафокса "Іспанія в 1808-1996 рр.: виклик сучасності", у вступі до якої автори наголошують, що вихідною точкою для них є "нормальність іспанського розвитку" [20, 11].

7 * У цьому опитуванні респондентам пропонувалося висловити свою думку, зокрема, щодо наступних фраз: "Хочу бути громадяни­ном моєї країни" і "Моя країна є найкращою". У першому випад­ку середній показних ствердних відповідей у всіх країнах становив 47%, у той час як громадяни Іспанії погодилися з таким тверджен­ням тільки у 25%; у другому, відповідно, відсоткове співвідношення становило 18% і 6%. Цікаво, що абсолютним переможцем цього опи­тування виявилася Японія, де із запропонованими варіантами пого­дилося, відповідно, 72% і 52% громадян [2, 22-11-2001].


Від часу свого зародження, регіоналізм, як правило, впи­сувався в ідеологічні межі прихильників європеїзації Іспанії. Ліберально-демократичні права і свободи відносно легко по­єднувалися з прагненням до національної самоідентифікаціїмалих народів, особливо після утвердження в другій полови­ні XX ст. культурного й політичного плюралізму. Тому регіо-налістські рухи до початку 1970-х рр. перебували на задньому плані боротьби за національну ідентичність. Але у час перехо­ду від диктатури до демократії шляхи іспанських "європеїзато-рів" і регіоналістських "незалежників" розійшлися. Як наслі­док, децентралізація системи влади та надання широких само­врядних повноважень регіональним урядам виявилися голов­ною умовою збереження згоди між колишніми союзниками по антифранкістській опозиції. Проте розподіл владних повнова­жень між Мадридом і автономіями дозволив не лише гармоні­ювати національні суперечності в країні, але й відчутно посла­бив уявлення про Іспанію як "унітарну націю".

Слабкість загальноіспанського націоналізму чи, іншими словами, його відсторонення периферійними націоналізмами, які погоджувалися визнати іспанську державу, але не допуска­ли й думки про існування іспанської нації, призвела до гострої політичної суперечки довкола національного питання, яка по­глибилася в середині 1990-х рр.

8 * Ідеологічна концепція "конституційного патріотизму" про­понувалася як можлива парадиґма розвитку німецької нації після закінчення Другої світової війни. Його метою було долучення до традиційної національної ідентичності демократичних цінностей і, відповідно, усунення радикальних проявів націоналізму. Не запере­чуючи етнокультурної ідентичності, Ю. Габермас запропонував вищу форму суспільного об'єднання: "націю громадян, як головний чин­ник політичного суверенітету", в якій повинні поєднатися "єдина політична культура" з "множинністю субкультур і форм життя" [21].


У 1996 р. в Іспанії, вперше після встановлення демократич­ного режиму, перемогу на парламентських виборах здобула "права" Народна партія, яка створила відповідний уряд на чолі з Хосе Марією Аснаром (1996-2004 рр.). Посиливши бороть­бу проти екстремістських сепаратистських угруповань (у пер­шу чергу, проти баскських радикалів), "праві" також спробува­ли утвердити новий проект загальноіспанського націоналізму. В ідейному вимірі він покликався на принципи "конституцій­ного патріотизму" Ю. Габермаса8*, а його практичні ідеали були представлені, зокрема, у промові Х.М. Аснара в Більбао 8 лю­того 2000 р. Виступаючи у найбільшому місті Країни басків, го­лова уряду заявив, що підвалинами "оновленої" й "відкритої" національної ідентичності сучасної Іспанії є політичний і тери­торіальний плюралізм, модерна демократія та конституція, які створюють ґрунт для існування "плюралістичної іспанської на­ції", як "відкритої", готової до співпраці спільноти [3, 845].

Але перенесення німецького досвіду "конституційного па­тріотизму" на реалії сучасної Іспанії виявилося малоефектив­ним. Пропонуючи цю концепцію для повоєнної Німеччини, Ю. Габермас не мав на меті вирішення проблеми периферій­них націоналізмів. Його завданням було віднайти нову німець­ку ідентичність, яка б, з одного боку, заповнила вакуум іден­тичності, зумовлений політикою денацифікації, а, з іншого, за­пропонувала німцям нову, непричетну до націонал-соціалізму, модель національної єдності [21, 5]. Тому в іспанському варі­анті "конституційний патріотизм", що став одним із ключо­вих пропагандистських гасел Народної партії, перетворився у передумову до формування "нової політичної нації", в основу якої було покладено не лише визнання демократичних ціннос­тей, а й, щонайменше, іспанської культурної єдності. За таких обставин утвердження "нової" іспанської ідентичності не мо­гло обійтися без відчуття історичної спільності населення кра­їни, а, отже, й без допомоги історичної науки.

Для обґрунтування цієї спільності мобілізувалися головні історичні інституції країни. Як наслідок, у 1997 р. під патрона­том Королівської академії історії з'явилася колективна праця "Роздуми про буття Іспанії", яка, у формі окремих досліджень, представила спільноту під назвою "Іспанія" у період Середніх віків і Нового часу [22]. У 2000 р., з ініціативи тієї ж інститу­ції, з'явилася збірка історичних есеїв під назвою "Іспанія як на­ція", в основу якої лягло прагнення довести "безсумнівність" іспанського національного існування у минулому та сучаснос­ті [23]. Наступного року друком з'явилися ще дві об'ємні праці, які стосувалися соціальної історії Іспанії XIX-XX ст. Перша з них, - це спільна робота Хосе Марії Ховер Самори, Ґуадалупе Ґомес-Феррер і Хуана Пабло Фусі "Іспанія: суспільство, полі­тика і цивілізація (XIX-XX століття)" [3]. Автори цього дослі­дження подали, як цілість, усі сторони суспільного життя Іспа­нії від часу першої маніфестації модерної іспанської нації в пе­ріод "Війни за незалежність" (1808-1814 рр.) до кінця XX ст. Друге видання - це індивідуальне дослідження Хосе Альва­реса Хунко "Стражденна мати: ідея Іспанії в XIX ст." [24]. У цій монографії автор докладно відобразив процес становлен­ня іспанської національної ідентичності, - попри означені в на­зві хронологічні рамки, Х. Альварес Хунко вдався до розлого­го вступу, в якому розглянув відповідні події у XVI-XVIII ст., - відтворив уявлення про Іспанію серед представників доміну­ючих ідеологічних груп XIX ст. і проаналізував недоліки сус­пільної модернізації країни.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології