Д Шевчук - Культурна ідентичність та глобалізація - страница 8

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 

Вагомість згаданих авторів, обсяг і популярність їх дослі­джень, дають підстави стверджувати, що сьогодні в Іспанії іс­нує досить впливова іспаноцентристська історіографічна шко­ла, представники якої відстоюють історичність іспанської на­ції та, відповідно, її право на титульність. Звичайно, ці істори­ки не заперечують самобутнього розвитку альтернативних іс­панському, регіональних націоналізмів, але факт їх існування, як правило, пояснюють недостатністю "структурної інтеграції" між окремими регіонами чи "кризою проникнення" держави у суспільні відносини [24, 533-565].

Але самого посилення на межі XX-XXI ст. іспаноцентрист-ської історіографії було замало для утвердження іспанської на­ціональної ідентичності, опертої на "конституційний патріо­тизм" та історичну спільність. Проблема виявилася набагато складнішою і стосувалася не стільки історіографії, - іспано-центристські тенденції були присутні й раніше, - як викладан­ня історії в середній школі. Тож саме це питання опинилося в центрі політичних дискусій.

Щоб досягнути поставленої мети, уряд Х. М. Аснара спро­бував уніфікувати шкільний курс з історії. 10 жовтня 1996 р. під час засідання у Королівській академії історії міністр освіти Есперанса Агірре виголосила промову, в якій заявила про не­обхідність проведення загальної реформи шкільної освіти і, у першу чергу, викладання історії. Метою цього заходу мало ста­ти подолання небезпеки "політичної маніпуляції історією", аголовний закид стосувався відсутності єдиної програми з цьо­го предмету для всіх, без винятку, шкіл Іспанії [2, 11-10-1996]. У червні 1997 р., слідуючи поставленій меті, міністр оголоси­ла про необхідність переглянути навчальні плани в системі се­редньої освіти (12-16 років). Це завдання покладалося на спе­ціальну комісію, яка вже у жовтні 1997 р. передала Міністер­ству освіти і науки свої пропозиції9*. Комісія, зокрема, реко­мендувала переглянути викладання історії та зосередити ува­гу на необхідності "розуміння, поруч із лінгвістичною й куль­турною різнорідністю, унітарного характеру історичного роз­витку Іспанії".

Підсумки роботи комісії викликали жваву дискусію у засо­бах масової інформації, а до значно гостріших політичних су­перечок дійшло після оприлюднення 22 жовтня 1997 р. проек­ту освітньої реформи під назвою "План покращення викладан­ня гуманітарних наук". Проект передбачав збільшення годин на викладання історії, запровадження мінімуму обов'язкових тем, які стосувалися загальноіспанських проблем історично­го розвитку, і розширення фактографічного матеріалу [2, 28­10-1997]. Проти проекту категорично виступили регіоналіст-ські націоналістичні партії Країни басків і Каталонії, а також найбільша опозиційна сила - Іспанська соціалістична робітни­ча партія [2, 24-10-1997; 28-10-1997]. Незважаючи на те, що на початку грудня 1998 р. проект реформи був погоджений пред­ставниками найбільших політичних сил, - Народна партія та Іспанська соціалістична робітнича партія, - уряд відмовився від його впровадження, зважаючи на залежність від підтрим­ки каталонських націоналістів, без яких було неможливим іс­нування парламентської більшості [2, 03-12-1997]. Для доо­працювання реформи у 1998 р. було створено нову комісію, до

9 * Діяльність комісії, попри бажання ініціаторів її створення, загострила суперечки між різними історіографічними школами Іспанії. Так, відомий іспанський історик Хав'єр Туссель попередив, що висновки комісії можуть бути упередженими, тому що з восьми університетських професорів, які входять до її складу, шість представ­ляють університет Вальядоліда і один - Мадридський університет комплютенсе, що є відомими центрами іспаноцентристської історіо­графічної школи [2, 27-10-1997; 29-10-1997].складу якої ввійшли також представники регіональних урядів, але її діяльність не втілилася у конкретних висновках.

Таким чином, національна ідентичність сучасної Іспанії на­далі залишається конфліктною. Хоча іспанцям вдалося подо­лати світоглядний розрив між прихильниками замкнутого, ав­торитарного, іспаноцентричного способу національного існу­вання та прибічниками відкритого, демократичного життя, де­мократизація політичної системи оголила та посилила нову суперечність, зумовлену відцентровими тенденціями регіона-лістських рухів. Відтак, проблема національної ідентичності все ще зберігає свою важливість і суспільну популярність. Од­нією з причин цього стало те, що саме поняття ідентичності є надто вагомим, болісним і, відповідно, актуальним для буття іспанського суспільства. Воно розпочинається з історичної сві­домості, відчуття минулого, та спрямовується до майбутньо­го - національного інтересу, проекту національного розвитку. Внаслідок цього національна ідентичність знаходиться в епі­центрі політичних суперечок, учасники яких, неодмінно, звер­тають свою увагу на історичне минуле та намагаються вико­ристати історію на свою користь.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1.Miguel A., Barbeito R.-L. El final de un siglo de pesimismo (1898­1998). El estado de animo de los espanoles. - Barcelona, 1998.

2.El Pais. Madrid. - Режим доступу: http://www.elpais.com/

3.Jover Zamora J. M., Gomez-Ferrer Morant G., Fusi Aizpurua J. P. Espana: sociedad, politica y civilization (siglos XIX-XX). - Madrid, 2001.

4.Габермас Ю. Громадянство і національна ідентичність // Умо­ви громадянства: Зб. статей / Під ред. В. ван Стінбергена. - Київ,

2005. - С. 49-70.

5. Sanches Bella I. Genesis del estado moderno en Espana. -Pamplona, 1956.

6. Santos J. Anomalia, dolor y fracaso de Espana: Notas sobre la representacion desdichada de nuestro pasado y su reciente abandono // Bulletin of the society for Spanish and Portuguese Historical Studies. -№ 26. - 1988. - Pags. 6-27.

7. Nadal J. El fracaso de la revolucion industrial de Espana, 1814­1913. - Barcelona, 1975.

Marias J. Espana en el marco historico-cultural de Europa // Serespanol: ideas y creencias en el mundo hispanico. - Barcelona, 2001. -

Pags. 294-301.

9.   Estadistica historica de Espana: siglos XIX-XX / A. Carreras, X. Tafunell (cords.). Vol. 3. - Bilbao, 2005.

10.Alvarez Junco J. Espana, el peso de estereotipo // Claves de razon practica. - Num. 80. - 1994. - Pags. 2-10.

11.Pereira J.C. Europeizacion de Espana/Espanolizacion de Europa: el dilema historico resuelto // Documentation social. - Num. 111. -

1998. - Pags. 39-58.

12.Jimenez Blanco J.I. El fin de la agricultura tradicional // Historia agraria de Espana contemporanea. - Vol. 3. - Barcelona, 1986.

 

13.Carreras A., Nadal J., Sudria C. La economia espanola en el siglo

XX. - Barcelona, 1987.

14.Prados de la Escosura L. De Imperio a Nacion. Crecimiento y atrazo economico en Espana (1780-1930). - Madrid, 1988.

15.Tortella G. Los origenes del capitalismo en Espana: banca, industria y ferrocariles en el siglo XIX. - Madrid, 1972.

16.Tortella G. El desarrollo de la Espana contemporanea: historia economica de los siglos XIX y XX. - Mdrid, 1994.

17.Comin F., Martin Acena P. La empresa en la historia de Espana. - Madrid, 1996.

18.Villacorta F. Profesionales y burocratas. Estado y poder corporativo en Espana del siglo XX, 1890-1923. - Madrid, 1989.

19.Garcia de Cortazar F., Gonzalez Vezga J. M. Breve historia de Espana. - Madrid, 1994.

20.Fusi J. P., Palafox J. Espana 1808-1996. El desafio de la modernidad. - Madrid, 1997.

21.Velasco Arroyo J.C. Patriotismo constitucional: una forma republicana de identidad colectiva // Virtu. Revista virtual de Filosofia Juridica y Teoria Constitucional. - № 1. - 2007. - Режим доступу: http://digital.csic.es/bitstream/10261/4016/1/RV01_ JUANCARLOSVELASCO.pdf.

22.Espana. Reflexiones sobre el ser de Espana / Benito Ruano E. (ed.). - Madrid, 1997.

23.Espana como nacion / Lain Entralgo P. (ed.) - Barcelon, 2000.

24.Alvarez Junco J. Mater dolorosa. La idea de Espana en el siglo

XIX. - Madrid, 2001УДК 316.356.4

Ришард Радзік

ІДЕНТИЧНІСТЬ БІЛОРУСІВ (З ОСОБЛИВИМ ВРАХУВАННЯМ НАЦІОНАЛЬНИХ ВИМІРІВ)

Ідентичність білорусів визначається різними чинника­ми, особливо їхнім історичним минулим, формою соціальної структури, релігійною приналежністю, рівнем націоналі­зації, зв'язками з російською культурою. Проголошення не­залежності в 1991 році посилило процеси відокремлення бі­лоруської ідентичності від східнослов'янської (інколи в сен­сі російської) спільноти. Однак рівень націоналізації значної частини суспільства, особливо в сільській місцевості, й на­далі низький через вплив російської мови та ідеологізацію мислення білорусів, що переважає над мисленням в кате­горіях сім'ї та локальних спільнот. Держава трактуєть­ся насамперед як соціальна інституція, аніж автотелічна цінність. Культурна орієнтація на Росію переважає куль­турну орієнтацію на Європу.

Ключові слова: білоруська ідентичність, цивілізаційна приналежність, союз з Росією, позиція щодо ЄС, незалежність.

 

Radzik R. Belarussian identity (with special regard to national aspect)

Belarusians' identity is defined by various factors, especially their historical past, form of social structure, religious affiliation, degree of nationalization, and ties with Russian culture. Proclaiming independence in 1991 reinforced the processes of Belarusians' identity secession from the Eastern Slavonic (sometimes dubbed 'Rusian') community. But the degree of nationalization of the significant part of the society, especially in rural areas, is still low, while the Russian language extends its influence, and Belarusians' thinking in terms of strongly ideologized community is significantly weaker than their self-perception through the perspective of family and local communities. State is treated more as a social institution than as autotelic value. Cultural orientation towards Russia is far more pronounced than that towards Europe.

© Ришард Радзік, 2010Key words: Belarussian identity, civilizational affiliation, unity with Russia, attitude toward the EU, independence.

 

Радзик Р. Идентичность белорусов (с особенным принятием во внимание национальных измерений).

Идентичность белорусов определяется разными фак­торами, особенно их историческим прошлым, формой соци­альной структуры, религиозной принадлежностью, уров­нем национализации, связями с русской культурой. Провоз­глашение независимости в 1991 году усилило процессы от­соединения белоруской идентичности от восточнославян­ского (иногда в смысле русского) сообщества. Однако уро­вень национализации значительной части общества, осо­бенно в сельской местности, остается низким через вли­яние русского языка и идеологизацию мышления белору­сов, которое превышает мышление в категориях семьи или локальных сообществ. Государство понимается как соци­альная институция, а не автотелическая ценность. Куль­турная ориентация на Россию превышает культурную ориентацию на Европу.

Ключевые слова: белорусская идентичность, цивилиза-ционная принадлежность, союз с Россией, позиция в отно­шении ЕС, независимость.

 

Білорусь упродовж віків була типовою територією культур­ного пограниччя. Протягом перших кількох століть своєї істо­рії вона належала до візантійського культурного ареалу. У межах Речі Посполитої ця територія піддавалася дедалі біль­шим впливам латинської культури, а від кінця XVI сторіччя (Берестейської церковної унії 1596 р.) однозначно опинилася в орбіті Європи в її вужчому, латинському розумінні. Ідеться тут не про назви і креслені науковцями поділи, а про принципово різні - хоч це не означає, що піддані тут оцінюванню - типи культур, візії соціального світу, політичні, а навіть економічні постави. Білоруський історик молодого покоління через два роки після проголошення незалежності Білорусі зауважив, що в часи Першої Речі Посполитої кордон між білорусами і росія­нами, який розділяв також дві держави, був водночас кордоном між двома цивілізаціями, західною і східною: "це були два різ­ні світи, два різні суспільства" [1, 14]. У XIX сторіччі Білорусьстала країною пограниччя двох культурних ареалів. Корінне населення Білорусі еволюціонувало у напрямку двох різних цивілізаційних опцій. Православному населенню ставала де­далі ближчою - особливо після поразки польського Січневого повстання 1863-1864 рр. - російська культура і система цін­ностей, що виводилася зі Сходу. Серед цієї частини суспіль­ства політика русифікації країни дедалі меншою мірою сприй­малася в категоріях примусу. Після більшовицької революції перемога класової ідеології в її совєтському вимірі, який зна­чним чином виростав із російської культури, означала пораз­ку нації як носія постав і цінностей Заходу: індивідуалізму та пов'язаної з ним ідеї свободи як автотелічної цінності, само-керованості й можливості формування соціальних процесів знизу, демократії та плюралізму, визнання власності як осно­ви свободи особистості й суспільства, закорінення елітарист-ських постав, які динамізували соціальні процеси, та розумін­ня гідності, що виводилося з почуття честі середньовічного ли­царства, а згодом шляхти. Із плином часу білоруськості нада­но - за вказівкою з Москви - совєтський вимір, обмежуючи її до етнографії та фольклоризму.

Оскільки в реаліях СРСР білорусам радикально обмежено можливість націєтворення, їхній селянський, класовий світ не був розбитий конкурентною стосовно нього національною ідеологією, а частково перенесений і відтворюваний - при пев­них модифікаціях - у вже більш робітничих реаліях білорусь­ких міст. Сучасна білоруськість - та, яка реально існує на рівні народних мас - стала значною мірою совєтизованою етнічністю. Народні маси, переїжджаючи до міст, мали почуття соціаль­ного, класового просування. Солідаристська, експансивна на­ціональна ідеологія, з якою вони не стикалися в совєтських міс­тах, не нищила у них класових фобій, не вмонтовувала в їхню культуру відкритості на світ еліт, почуття, що влада - це також вони самі. Поділ на "свій" та "чужий" світи залишився і в совєт-ські часи. Винесені з села категорії поділу на "своїх", поєднаних безпосередніми зв'язками, близьких, яким на щодень надавалася допомога і на допомогу яких можна було розраховувати, та "чу­жих" - світ публічної сфери, більшою чи меншою мірою загроз­ливий, холодний, який спонукав до "неприродної" поведінки, її театралізації - були й надалі присутні й проявлялися у загаль-нопоширеній на совєтській території амбівалентності постав. Селянська недовірливість сприяла тяглості совєтської амбіва­лентності й дихотомії (на це накладалася амбівалентність під-вішеності між двома культурними ареалами: східним та захід­ним). Схильність до замикання у групах, близьких первинним, рудименти мислення у локальних (етнічних) категоріях свій-ськості спричиняли - за відсутності сформованих національ­них бар'єрів і дистанцій - прийняття накинутої Москвою візії білоруськості совєтського типу. Адже соціальне просування не мало жодного національного виміру. Совєтсько-білоруське міс­то з часом стало "своїм" на відміну від колишнього - панського, російсько-польсько-єврейського. Воно було етнічно білорусь­ким, мовно російським і політично совєтським.

1 Як національна, так і класова ідеологія масово приймалися в Європі у XIX-XX ст. у ситуації відкривання локальних сільських спільнот на зовнішній світ, переїзду селян до міст, а отже, необхід-


Білоруське суспільство існувало у його сучасній формі, приймаючи совєтську ідеологію, а отже, його було збудовано в оперті на ідеологічні зв'язки, головним складником яких були класові цінності. Це було можливим, оскільки відбулося перед індустріалізацією країни і сформуванням білорусів як нації. Ці процеси супроводжувалися надзвичайно гострими репресіями, у результаті яких винищено щонайменше кілька сотень тисяч людей (прикладом тут послужать Куропати). Совєтська ідео­логія не наклалася у цьому випадку на національну (як це було у балтійських країнах), а заіснувала замість неї. У цій ситуації сформування білоруського суспільства як нації вимагало б сьо­годні фундаментальної деконструкції сучасної білоруськості, що існувала упродовж останніх дев'яноста років. Спроба здій­снити це у першій половині 90-х років XX сторіччя закінчила­ся поразкою, адже вона вимагала від білорусів масового пере­ходу від зідеологізованої системи цінностей (класових у совєт-ській версії), яка їх до того часу конституювала, до іншої (наці­ональної), котра десятиліттями окреслювалася як ворожа, без створення соціального механізму заміни1.ності прийняття нової системи цінностей, що описувала підданий індустріалізації та урбанізації світ анонімних - на відміну від села -міських мікрорайонів і великих підприємств. Перехід від закоріне-ності у малих локальних структурах до присутності у великих збір-нотах модерного світу був водночас переходом від - послуговую­чись термінологією Станіслава Оссовського - зв'язків навикових до ідеологічних. Клас "для себе" або нація були відповіддю на соціаль­ні потреби. Механізм їхнього виникнення, а також переходу від фе­одалізму до модерної доби добре відомий і описаний. Чимось одним є перехід від незідеологізованої етнічності до зідеологізованого на­роду, a чимось цілком іншим - можливий перехід від уже зідеологі-зованого суспільного устрою (совєтського), який заспокоює потре­би соціальної афіліації, а отже. його модерного опису (навіть якщо він гальмує соціальний розвиток), до іншого - національного, також зідеологізованого, хоч і з іншим змістом.


Відсутність механізму, який би спричинив заміну з часом мало активістичної - в умовах сучасного світу - совєтськос-ті (постсовєтськості) на націю, зумовлює постійну слабкість ідентичнісного виміру білоруського суспільства. У Європі на­ція була основним чинником творення сильної ідентичності європейців останніх сторіч, а також динамізації модернізацій-них процесів. Білорусів було значною мірою позбавлено цієї сфери емоцій. Сформуванню сильної ідентичності білорусів не сприяли також зміни віросповідання білоруського суспіль­ства, що відбувалися упродовж століть (православ'я - греко-католицизм - православ'я, при періодичному поширенні й ско­роченні впливу римо-католицизму) чи зміни мови (колись бі-лоруськомовні міста з часом полонізувалися, при постійній присутності ідиш та - особливо на передмістях - білоруської мови, згодом русифікувалися, після Першої світової війни у БРСР знову частково білорутенізувалися, аби у другій поло­вині XX сторіччя стати на практиці виключно російськомовни­ми). Так само не сприяли цьому зміни державної (Велике кня­зівство Литовське, Річ Посполита, Росія, Друга Річ Посполита на західних землях теперішньої Білорусі, СРСР, Республіка Бі­лорусь) i цивілізаційної приналежності (візантійська цивіліза­ція - згодом європейська, латинська у межах Речі Посполитої - і нарешті російська, часто називана східнослов'янською), не кажучи вже про повну зміну еліт. І саме тому Ельжбета Смул­
кова зазначає, що "складником цієї ідентичності, яка викликана пам'яттю про зміни державної приналежності, репресій і воєн, є певне збайдужіння щодо різновиду влади і державної струк­тури, на яку немає жодного впливу, але якій слід підпорядку­ватися, і тим більшою є втеча у власний локальний світ, який сприймається як єдина стала цінність" [2, 521-522]. Для біло­руського селянина (адже саме таке коріння мають у першому і другому поколінні мешканці сьогоднішніх білоруських міст) влада була чимось чужим, незрідка ворожим, держава - наки­нутою інституцією, на яку не існує впливу і представників якої слід остерігатися. Взаємне сприйняття у категоріях регіоналіз-мів і малих локальних спільнот у Білорусі непорівняно силь­ніше, ніж у Польщі. Колись мешканець Мінська або білорусь­кого села водночас був громадянином СРСР; республіканська білоруськість як приналежність до БРСР була відносно мало­популярною. Цей стан речей змінюється поволі. У Білорусі у ХХ сторіччі перемогла заінспірована росіянами у царські часи західноруська опція у її сучасній совєтизованій формі. Різни­ця між колишнім західнорусом та білорусом періоду занепаду СРСР полягала в тому, що останній прямо не вважав себе ро­сіянином, хоч прямо говорив про себе: "я - руський". Він був частиною великої православної східнослов'янської спільноти як її регіональний елемент. Цього мислення білорусам важко позбутися до сьогодні, про що свідчать результати соціологіч­них досліджень (репрезентативних для всього суспільства), які здійснює формально зареєстрований у Вільнюсі Незалежний інститут соціально-економічних і політичних досліджень і які поміщені у таблицях нижче2:
Вміщені у таблицях відповіді показують, що загалом понад 40% білорусів вважають, що вони нічим не відрізняються від росіян, а близько 2/3 переконані, що білоруси, росіяни та укра­їнці становлять три відгалуження одного народу. Тут можна на­вести слова Андрея Ляховича, білоруського політолога, який нагадує, що свого часу "Лукашенко стверджував, що білоруси, українці і росіяни є одним народом. Тепер він каже, що ми є окремою гілкою, хоч походимо з одного стовбура. А це вже різ­ниця" [6, 177]. Своєю чергою, у таблиці, вміщеній у зносці 2, майже 57% респондентів погоджується з Путіним у тому, що бі­лоруси утворюють із росіянами один народ, а решта, дещо біль­ше 7%, не є цим висловлюванням занепокоєні. Результати со­ціологічних досліджень вказують також на велику податли­вість білоруського суспільства на пропаганду властей: прези­дента, засобів масової інформації. Інколи народжуються сум­ніви в тому, наскільки відповіді білорусів є артикуляцією їхніх внутрішніх переконань, а наскільки випливають із почуття ем-патії й бажання підтвердити інтенцію анкетера чи прийняття поглядів, пропагованих владою. Результати досліджень вказу­
ють також на те, що частина білоруського суспільства, якщо на­віть не є повністю національно сформована, то проявляє подат­ливість на мислення у категоріях спільнотності, виразно окре-мішньої від росіян та українців. Згідно з дослідженнями, про­веденими у грудні 2003 року, на питання: "Скажіть, що є більш важливим: покращення економічного становища Білорусі чи незалежність країни", білоруси відповідали: покращення еко­номічної ситуації - 62,6%, незалежність - 25,4%, не знаю/від­сутність відповіді - 12,0% [7, 14]. Відповіді, які були отримані в наступні роки, подані у таблиці 3 [8, 37]:

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології