Автор неизвестен - Лінгводидактика та соціолінгвістика - страница 55

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105 

Особливим видом речень є утворення від особових дієслів із значенням невизначеної особи, наприклад: Мені читається/працюється, Мене нудить/лихоманить й под. На морфологічному рівні речення односкладові. Іменник не виступає в ролі підмета, що не дає підстав відносити їх до повних двоскладових. Але їх лексична поширеність є важливою ознакою. Логічний склад судження відображається у повнозначних словах, що передають у своєму

 

© Тимофєєва І. С., 2012синтаксичному членуванні предикативне відношення членів судження. Наприклад висловлення Мене лихоманить передає суб'єктно-предикативний склад судження. Специфіка граматики англійської мови - бідність дієслівних і іменникових флексій - обмежує можливість застосування односкладових речень. Відсутність особових закінчень спричиняє необхідність використання при дієслові відповідного займенника, тобто заміну односкладового речення двоскладовим. Давньоанглійська мова (VIII - XI ст.) мала досить розвинену систему флексій, тому односкладові речення були представлені ширше, ніж у сучасній. Односкладовими реченнями в той період могли бути навіть осо­бові речення, наприклад, Aledon tha leof e theoden (Поклали (вони) тоді улюбленого вождя...), де підмет відсутній, а суб'єкт дії виражений дієслівною флексією aledon. Однак більш розповсюдженим був тип односкладових без­особових речень, наприклад, Northan snywde (З півночі пішов сніг), де логічний суб'єкт репрезентувався непрямим відмінком іменника (знахідного або давального); наприклад: The o gan hine hungrian, буквально Тоді почало його го­лодувати (Він відчув голод), me thyrste буквально Мені спрагнулося (Я відчув спрагу). Порівняйте з сучасною укра­їнською: Мені холодно, Йому страшно та ін., де логічний суб'єкт виражений формою непрямого відмінка іменника.

У подальшому розвитку мови відбувається докорінна перебудова таких конструкцій. У результаті розпаду системи іменникових та дієслівних флексій односкладові речення заміняються двоскладовими, з чітко виражени­ми підметом і присудком. У давньоанглійський період зустрічаються безособові двоскладові (тобто граматично двочленні) речення з займенником третьої особи однини середнього роду hit (сучасне it) у ролі підмета, напри­клад, Hit swa swathe rinde (Падав такий сильний дощ). У період середньо англійської мови (XII-XV ст.) такі конструкції переважають, хоча поряд з ними довший час (до XVII ст.) зберігаються старі безпідметові звороти, наприклад, у Чосера (XIV ст.): Me was taught буквально Мені було навчено. Пор. з wel - taught was she Вона була добре навчена; у Шекспіра (XVI-XVII ст.): Me thinks (Мені думається) поряд з I think. До XVIII ст. ці конструк­ції повністю зникають. У сучасній англійській мові односкладових речень набагато менше, ніж в українській; в англійській мові відсутні безособові, невизначено-особові, узагальнено-особові типи односкладових речень. За­мість них використовуються граматично двоскладові речення або з займенниками it, they, one, you в ролі підмета, або з пасивною конструкцією. Порівняйте, наприклад:

Українська Англійська

Холодно.                                       It is cold.

Спекотно.                                      It is hot.

Тепло.                                            It is warm.

Йому добре.                                  He is fine.

Мені страшно.                              I am afraid.

Вітром зірвало дах.                      The wind tore down the roof.

Що посієш, те й пожнеш.            What you sow you shall reap.

Його зустріли на вокзалі.            He was met at the station.

Кажуть, що він приїхав.              They say he has come.

He is said to have come.

Для сучасної англійської мови характерними є два типи односкладових речень: іменникові: A cold winter evening (Холодний зимовий вечір), Splendid! (Чудово!) і дієслівні: Come here (Іди сюди), Sit down (Сідай). У пер­шому випадку називний (вказівний) характер речення виключає необхідність наявності другого члена, в другому випадку суб'єкт дії достатньо чітко виражається саме граматичною формою імператива (завжди друга особа).

Односкладові речення, в яких відсутня форма підмета, типу Мені не боляче, Вітром віднесло човен, Його вбило грозою - мають непрямий відмінок іменника, що є досить надійним показником синтаксичного і логічного члена, що підтверджується й елементарною трансформаційною спробою за умови збереження повноцінного се­мантичного інваріанта. Так, речення Його вбило грозою, Вітром жене листя дають звичну особову форму: 'Він був вбитий грозою', 'Вітер жене листя'. Ці дві структури можна вважати синтаксично (і логічно) конгруентними. Однак не тільки безособові дієслівні речення проявляють свою двочленну синтаксичну структуру. Аналогічна операція з іменниковими односкладовими реченнями типу Зима, Спекотно, Холодно дозволяють розкрити їх структуру. Так, трансформація в парадигматичному плані (по часу) 'Було холодно', 'Буде спекотно' за відповід­ної інтонації дає звичайні двоскладові речення, що мають екзистанційну ознаку.

Таким чином, аналіз односкладових речень в логічному, граматичному, семантичному і формальному плані дає всі підстави для підтвердження їх синтаксичної структури як особливого виду речень, що різняться від інших речень судженням і, відповідно, формами існування своїх синтаксичних членів, утворених в результаті складно­го історичного шляху розвитку.

Література:

1. Адмони В. Г. Введение в синтаксис современного немецкого языка. М., 1955. - С. 192.

2. Адмони В. Г. О двусоставности предложения Уч. зап. ЛГПИИЯ. - Вып. 2, 1955. - С. 164-170.

3. Илия Л. И. Синтаксис современного французского языка. - М., 1962. - С. 297-309.

4. Колшанский Г. В. Логика и структура языка. - М., 1965.

5. Савченко А. Н. Части речи и категории мышления. - Ростов-на-Дону, 1959. - С. 58.

6. Седельникова Е. А. Структура простого предложения с точки зрения синтагматических и парадигматических отношений. - Науч. докл. ВШ. Филол. науки, 1961. - № 3.

7. Шахматов А. А. Синтаксис русского языка. - Л., 1941. - С. 27.

8. Ph. Ballard. Thought and Language. - London, 1934. - P. 89.

9. O. Behaghel. Deutsche Satzlehre. 1926. - S. 38.

10.       H. Paul. Deutsche Grammatik. Bd. 3., 1954. - S. 26-27.УДК 81'373.2:81'373.611:81'34

Усова Н. В.,

Донецький Національний університет, м. Донецьк

ФОНОМОРФЕМІКА ОНІМІВ У ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНОМУ ВИМІРІ

На матеріалі різносистемних мов розглядаються морфемний та фонетичний аспекти онімії. В процесі функ­ціонально виправданого використання вже існуючих та утворення нових власних імен саме завдяки фономорфем-ним властивостям онімних формантів створюється змістовне навантаження онімної лексики.

Ключові слова: структура, семантика, онім, зміст, формант.

На материале разносистемных языков рассматривается морфемный и фонетический аспект онимии. В про­цессе использования как уже имеющихся в языке, так и вновь образуемых имен фономорфемными средствами создается содержательная нагруженность онимной лексики.

Ключевые слова: структура, семантика, оним, содержание, формант.

It is considered morphemic and phonetic aspect of onyms of different types on the material of different systems languages. Using names already existing in language and newly formed ones, it is created a substantial loading of onym vocabulary by phonetic and morphemic tools.

Keywords: structure, semantics, onym, content, formant.

Свого часу В. фон Гумбольдт зауважував на активному характері словникового складу мови та застерігав від сприйняття його як готової застиглої маси. Він вважав, що «словниковий запас <.. .> представляє собою продукт словотворчої потенції, що розвивається й відтворюється» [3, с. 112]. Думки Гумбольдта про словоутворюваль-ний механізм, що знаходиться в постійній готовності до дії і включається автоматично саме тоді, коли виникає потреба, в сучасній інтерпретації відображують процеси виникнення оказіоналізмів в мовленні (побутовому, художньому, публіцистичному і т. д.), закріплення значної їх частини в узусі та постійного поповнення лексич­ного складу мови новими одиницями. Спираючись на теорію Гумбольдта та вчення про суппозиції, М. Д. Голєв розвиває ідеї «безперервного дериваційно-мотиваційного процесу в лексиці», в якому «кожне слово постає як носій потенціалу функціонування як дериваційно вихідного, так і дериваційно похідного слова». На думку вче­ного, основна функція цього процесу - суппозиційне забезпечення регулярних процесів деривації лексичних одиниць - випливає з необхідності опори під час створення нового на передуючі (дані, старі, відомі) одиниці, що виступають по відношенню до перших як суппозиції [1]. За Е. С. Кубряковою, «відносини похідності», тобто дериваційні відношення, мають основоположне значення не тільки для морфологічного й синтаксичного рівнів, а й для всієї системи мови в цілому, тому що принцип деривації пронизує увесь процес синтезу мовлення та його сприйняття [9, с. 184]. Поділяючи думки означених дослідників, вважаємо за необхідне звернути увагу на вказані процеси за участю онімної частини лексики, тому що, незважаючи на посилений інтерес лінгвістів до широкої проблематики в галузі вивчення власних назв (ВН), недостатньо висвітленим у сучасній ономастиці виявляється саме структурно-семантичний аспект. Нечисленні роботи присвячено розгляду лише деяким питанням морфо­логії або словотвору онімів в окремих мовах (Голев [2], Карпенко [7], Колоколова [8], Салахов [11]). Детальний словотвірний, морфологічний та фономорфемний аналіз, зв'язки структурних рис зі створенням змістовності ВН та деонімних апелятивів - ці питання, на нашу думку, заслуговують на більш ретельне вивчення.

У пропонованій статті ставиться питання про те, якою мірою створення семантики онімної лексики залежить від семантики формантів, в тому числі так званих «допоміжних» морфем, та від синтагматики сегментів різного рівня. Автор вважає, що всебічний аналіз побудови слова, в тому числі оніма, викриває через лінгвістичну істо­рію саму його сутність.

Оскільки онімікон кожної окремої мови складає частину її лексики, онімам, як і апелятивам, притаманні ті ж властивості, характеристики й категорії, що відповідають закономірностям розвитку лексико-граматичної та фонетичної системи кожної конкретної мови та специфіці її знакової системи в цілому. Як відзначив свого часу В. А. Ніконов, «ім'я - це слово и, як всі слова, підпорядковується законам мови, тобто підлягає ведінню мовоз­навства» [10, с. 6]. Оніми - це зазвичай іменники з категоріальними ознаками іменників тієї мови, до якої нале­жать. Отже, власні імена (ВІ), як іменники, підлягають загальномовним правилам, морфологічним і словотвірним закономірностям, відповідно до яких входять у відносини з іншими елементами мовної системи, в тому числі й у відносини словотворення. Однак в той же час оніми становлять особливий шар лексики кожної мови, її про-пріальний пласт, що він безпосередньо пов'язаний з позамовною діяльністю людини. За своєю природою імена -первісний результат акту номінації, і тому їх можна назвати абсолютними номінативними одиницями, специфіка яких полягає у призначенні для спеціального позначування одиничних об'єктів дійсності.

Перш ніж зануритися в структурно-семантичну синхронію онімної лексики, дозволимо собі пригадати одну старовинну лінгвістичну історію, яка ілюструє поважне ставлення до власного імені та його формантів в давні часи. Легенда, виникнення якої пов'язується з культурно-історичними процесами на Балканах у Х столітті, роз­повідає про таке трактування Священного писання лідером однієї з християнських течій Богумилом. Одночасно з Богом існував падший янгол Сатанаіл. Він перебував біля Світового океану та плакав. Творець зглянувся на нього та створив сушу. Сатанаіл зробив людей, але не зміг їх одухотворити. Тоді він попросив Бога оживити людей і обіцяв йому повну покірність. Коли ж Бог виконав його прохання, Сатанаіл зрадив його, створив Каїна, влаштував перше вбивство і почав всіляко шкодити Всевишньому, використовувати одухотворених ним людей, збивати їх з доброго шляху. Бог послав проти Сатанаіла янгелів, і ті відібрали у його імені суфікс -іл, в якому збе­рігалася містична сила (!). Позбавленого сили, вже Сатану, а не Сатанаіла, янголи загнали під землю [4, с. 55].

© Усова Н. В., 2012Ця історія свідчить про те, що для наших пращурів не тільки ціле ім'я мало сакральне значення, але й частини його структури.

Описуючи процеси виникнення в німецькій мові демінутивних суфіксів -chen, -lein, Г. Пауль стверджує, що в готській існували лише нечисленні демінутиви від апелятивів на -la/-lo, що застосовувались майже виключно у пестливому звертанні: magula > magus 'хлопчику', mawilo > mawi 'дівчинко', barmilo > barn 'дитинко'. Нато­мість в усіх германських мовах з цим суфіксом було створено численні пестливі форми від ВН: гот. Attila, Wulfila. Інший суфікс, що послужив побудові зменшено-пестливих форм від ВІ - готський -ka/-ko, пор. гот. Gibika, двн. Gibicho, а також такі ще й сьогодні розповсюджені прізвища як Gereke, Heineke, Meineke. Поряд з цими морфема­ми існував суфікс із зменшувальним значенням -in, який уживався у назвах дитинят тварин. Через злиття цього суфікса з вищеозначеними -la/-lo, -ka/-ko, за Паулем, розвинулися -lin та нн. -kin (вн. chin). У діалектах сучасної німецької існують різноманітні варіанти зменшувальних суфіксів, але всі вони, на думку Пауля, сходять до двох основних описуваних форм [14, с. 47]. Наведені історико-етимологічні спостереження доводять, що ВН - первіс­ні мовні знаки, яким притаманна здатність до розширення семантичного наповнення за рахунок прирощування до морфологічної структури суфіксів з демінутивним значенням. Утворення з цими суфіксами (відповідні сучас­ні форми -chen, -lein) розповсюджувались у німецькомовному просторі, і сьогодні це - найпоширеніші деміну­тивні суфікси, уживані як у письмовому мовленні, так і в багатьох діалектах. Використовуючись задля створення меліоративних форм, вони призводять до паралельного існування синонімічних іменних форм, пор. Hanschen - Hanslein, Roschen - Roslein.

Так звані «допоміжні» морфеми у ВН мов різних систем можуть виконувати роль носіїв певної екстралінг-вальної інформації. Як слушно зауважує О. Ю. Карпенко, говорячи про онімію української мови, людина може не знати конкретних антропонімів, але знати про певні прикмети прізвищ або особових імен, і цієї інформації вже досить для відповідного сприйняття одиниці мови як оніма. «Так, в українській мові слова на -енко з великим ступенем імовірності можуть бути сприйняті як прізвища, а особові імена, передусім часто вживані, існують у ментальних лексиконах людей і в своїй безденотатній, порожній формі» [6, с. 25].

Формальна структура онімів, а отже, й уживаних у творах чи винайдених авторами оказіональних антропое-тонімів може містити натяк на соціальний статус. Так, у німецькій мові елемент von перед прізвищем історично пов'язаний з належністю до аристократії (Otto von Bismarck, Wilhelm von Humboldt, Gustav von Aschenbach (Т. Манн), так само як частка de у французькій (Honore de Balzac) чи іспанській (Miguel de Cervantes, Lope de Vega). Фінальний компонент фамільного імені -ke (Lemke, Piefke) асоціюється у німців з належністю до низьких шарів суспільства [13, с. 72]. Ці специфічні ознаки онімії часто залучають автори художніх творів, використовуючи ти­пові афікси в іменах персонажів. Досліджуючи антропонімну лексику у прозі Л. Толстого, Л. І. Колоколова вста­новила властиве письменнику використання продуктивних типів руських прізвищ з регулярним суфіксальним оформленням. Як свідчать рукописи, Л. Толстой вносив численні зміни у структури ВІ відповідно до типових форм, наприклад, заміна Комарев на Комаров («Война и мир»). Таким чином, «Ідентифікація авторської ан­тропонімії, що викриває словотвірну типологію й лексико-семантичну основу власних імен, дозволяє з'ясувати ставлення письменника до можливостей загальнонародної ономастики, встановити загальне та індивідуальне, що становить специфіку стиля письменника» [8, с. 76].

Вивчення авторської антропоетонімії викриває уважне ставлення письменників до використання словотвір­них і лексичних типів та їх варіантів у процесі добору й створення імен, прізвищ та прізвиськ персонажів у худож­ніх творах, де поетонімія виконує «цілий букет різних стилістичних функцій» [5, с. 177]. Джерелом стилістично релевантних ознак, що розширюють семантичний потенціал поетоніма, може бути змістовність його фонетичної форми. У кожній мові існують свої «фонетичні закони», які несвідомо сприймаються носіями мови як норма. По­рушення ж законів фонотактики при створенні ВІ призводить до виникнення певного експресивно-стилістичного ефекту в творі. Так, послідовність звуків імені, що сприймається носіями мови як милозвучна, створює евфонію поетонімів - Лель (О. Пушкін), Eulalie (Е. По), Lili (Й. В. Гете). Немилозвучність послідовності фонем у поето-німах Ламврокакис (М. Салтиков-Щедрін), Свидригайлов (Ф. Достоєвський), створює ефект пейоративний або комічний. Навмисна імітація «іншомовних» структур фонетики та словотвору надає ВН екзотичності - Ulalum (Е. По), ворожості - Ытрэч (А. Андрєєв) тощо.

Створення імен персонажів на основі складання кореневих морфем є типовим для мов різних систем. Не викликає заперечень твердження про «безмежні потенції до композиції» німецької мови [12, с. 25]. Але ж і у французькій можливі композити з категоріальними ознаками антропоетонімів - прізвиськ персонажів. Шляхом поєднання компонентів за допомогою поєднуючого елемента (роль якого можуть виконувати окремі голосні, спо­лучники, прийменники, артиклі тощо) чи без такого створюються прізвиська з експресивно-стилістичним забарв­ленням (О. Бальзак): Beau-pied (beau - 'красивий', pied - 'нога'), тобто буквально 'красива нога'; Galope-chopine (galoper - 'скакати', робити щось дуже швидко, chopine - 'півлітра, пляшка вина'), одже, 'пляшка, що скаче'; Marche-a-terre ('marcher - крокувати, а - 'по', terre- 'земля' = 'той, що крокує по землі'); La clef-des-cours (clef-'ключ', cour - 'серце' = 'ключ від серця'). Очевидно, що семантика приведених вище антропоетонімів твориться значеннями їх компонентів, але не простим складанням, а з використанням метонімічних трансформацій. У се­мантиці новоутворень спостерігається зрушення в бік обов'язковості речовинного значення кореневих морфем. З ускладненням характеристики особи ускладнюється і семантика поетоніму, йде процес надання йому ознак ре­ференту. В англомовних творах також типовою є номінація героїв з використанням структурної специфіки мови для додаткового навантаження морфем. Наведемо лише один приклад. І. Во («Decline and Fall») надає персонажу ім'я Alastair Digby-Vane-Trumpington. Складна структура та написання прізвища через дефіс натякають на зна­тність роду. Завдяки особливим акустичним властивостям компонента Trumpington та його паронімічній схожос­ті з апелятивом trumpet (труба, трубити) антропонім набуває експресії. Омофонія компоненту Vane з апелятивомvain (пихатий, марнославний) веде до семантичного розширення значення оніму. В комплексній взаємодії всіх елементов створюється іронічна характеристика персонажу. Як бачимо, денотативно-сигніфікативне ядро семан­тики поетонімів включає, окрім категоріальних ознак, характеризуючу сему, що вказує на відмітну особливість референта: Beau-pied - швидкий у роботі, Galope-chopine - п'яниця, La clef-des-cours - волоцюга, спокусник, звідник, Alastair Digby-Vane-Trumpington - пуста та марнославна людина.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа