Автор неизвестен - Лінгводидактика та соціолінгвістика - страница 92

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105 

7. Класифікація за характером відтворення подій: спогади та щоденники [6].

Сучасний етап досліджень мемуарної літератури характеризується посиленням уваги до культурологічного аспекту жанру. З точки зору культурології можна запропонувати наступну класифікацію мемуарів:

-   Мемуари-літописи (створені безпосередньо вслід за подіями, за «гарячими» враженнями): щоденники, лис­ти, записки, дорожні нотатки та ін.

-   Мемуари-спогади (створені через деякий час, по пам'яті): автобіографії, спогади, літературні портрети, спо­віді та ін.

-   Художні мемуари (створені частково по пам'яті, частково з використанням записів, публікацій різних років, власних колишніх спогадів, мемуарів інших авторів, листів своїх та чужих та ін.): як правило, літературно під­готовлені, відредаговані, художньо оформлені твори. Типовим прикладом останнього класу є мемуари Вінстона Черчилля «My early life», що досить достовірно формують картину подій минулих років, але при цьому сприйма­ються читачем як захоплюючий роман.

Багато дослідників вважають мемуари одним із типів автобіографії, яка в свою чергу поділяється на наступні: традиційна, автобіографія духу, політична автобіографія [14]; художні, мемуарні та щоденникові автобіографічні тексти [15]; діяльнісний, соціальний та екзистенціонально-чуттєвий типи автобіографії [16] та інші [4].

Класифікацію мемуарної літератури можна базувати за формою її виникнення та фіксації:

1. Спогади - даний тип виникає тоді, коли автор через певний (значний) проміжок часу після завершення певних подій розповідає про них чи про все своє життя. Тут виникає цілий ряд підвидів: автобіографії, життєпи­си та ін. Найважливішим нюансом у даному випадку є те, що спогади пишуться власне мемуаристом, тобто для дослідника є очевидним автор оповіді.

Даний тип джерела формується через певний (зазвичай значний) час після того, як подія відбулась. Автор вже знає чим завершилась подія і може по-іншому інтерпретувати свою початкову позицію та роль в ній.

2. Літературний запис спогадів - виникає тоді, коли мемуарист звертається за допомогою до літератора, який надає спогадам літературну форму, не перекручуючи нічого в тексті і не вносячи в нього жодних «прикрас». Найбільш складним моментом в даному випадку є встановлення ступені співавторства. Якщо ступінь втручання є настільки значним, що це перекручує зміст спогадів, тоді мова йде про літературний твір.

3. Стенографічний (протокольний) запис спогадів. Цей вид зазвичай виникає через ініціативу архівів, інсти­тутів, комісій, музеїв, які можуть бути зацікавлені збором та збереженням мемуарних джерел. Однак, фіксацію можна робити на основі диктофону. Сформувався цілий напрямок - oral history (усна історія). Найважливішим моментом в даному виді мемуарів є не форма фіксації, а ступінь втручання особи, що веде розмову (опитування). В будь-якому випадку, спогади складаються не самостійно, а під впливом питань.

4. Щоденники - як вид мемуарних творів виникають тоді, коли сучасник розповідає про події, людей, почуття та ін. день за днем, впродовж всього свого життя чи певного періоду. Зазвичай щоденники пишуться через персо­нальну ініціативу автора, і автори розповідають про пережите з позиції того ж часу. Якщо для спогадів є типовим ретроспективний погляд на події, то автор щоденнику ще знаходиться під певним емоційним впливом від події, не може її осмислити повністю, відображаючи тільки деякі сторони дійсності.

Загалом чистих видів мемуарів майже не існує. Часто автор спогадів звертається до окремих записів минулих років (щоденників). Офіційні особи також можуть звертатись до різного роду документів для підтвердження сво­їх записів та ін. В такому випадку мемуарні твори набувають певний синтетичний характер, що є цінним за своїм змістом, за інформацією, але складним для аналізу джерела.

Такого плану синтетичний характер досить часто зустрічається в записках мандрівників, які визначають як особливий жанр історико-літературних творів. Існує характерна риса, яка дозволяє віднести свідчення мандрів­ників до мемуарних творів, адже вони теж перш за все базуються на пам'яті і фіксуються переважно у вигляді записів щоденнику чи спогадів (а також їх поєднання) [8].

Сучасні науковці, спираючись на дослідників минулих років, виділяють наступні особливості мемуарної лі­тератури:

-   Співвідношення суб'єктивного і об'єктивного (А. В. Антюхов, Є. І. Голубєва).

-   Ретроспективність оповіді (Н. А. Ніколіна, Є. В. Погодіна).

-   Хронологічна послідовність подій (Н. А. Ніколіна, В. В. Нуркова).

-   Пам'ять як найважливіша категорія біографічної оповіді (В. В. Нуркова, Е. В. Погодіна, Ю. Б. Шликова).

-   Тотожність автора, оповідача і героя (Н. А. Ніколіна).

-   Яскраво виражений особистісний початок (Є. И. Голубєва, Є. В. Погодіна).

-   Відкритість (Н. А. Ніколіна).

-   Співідношення минулого і теперішнього (Н. А. Ніколіна, Є. В. Погодіна).

-   Особлива просторова і часова організація (Є. В. Погодіна).

-   План зрілого оповідача в теперішньому часі і його «Я» в минулому (А. В. Антюхов, Н. А. Ніколіна) [4].

В якості узагальнюючого критерія можна виділити первинну соціальну функцію мемуарних джерел - втілен­ня історичної самосвідомості особистості [22]. На підставі того, що вид і різновид історичного джерела різняться за обсягом і ступенем диференціації первинної соціальної функції, можна визначити щоденник в якості різно­виду мемуарної літератури [21]. Прослідкувати еволюцію джерел мемуарного характеру можливо за змінами у цільових настановах мемуаристів: від орієнтації на внутрішньо сімейні цілі до усвідомлення мемуаристами зна­чущості своїх творів для подальшого історичного пізнання [22], [21].

Сучасні дослідники також виділяють позитивні та негативні особливості мемуарної літератури.

Позитивні:

-   мемуари допомагають відтворити колорит епохи [2], [3], [20].

-   дають змогу відчути ставлення до суспільних подій з боку різних груп населення [20], [2], [3], [23], [24].

-   відновлюють факти, не зафіксовані в жодному іншому джерелі [6], [12], [23], [24].

-   доповнюють інші джерела [2], [3], [23], [24]. Негативні:

-   авторська суб'єктивність та тенденційність [2], [3], [23], [11].

-   помилки пам'яті та неможливість визначити ступінь достовірності джерел, на які посилається автор [6], [12],

[9] [10].

Однією з основних ознак мемуарів також є те, що біографічний час є необоротним по відношенню до самих подій життя, які є невід'ємними від історичних подій. Але по відношенню до характеру цей час є оборотним: та чи інша риса характеру сама по собі може проявитися раніше чи пізніше. Власне характер не росте і не зміню­ється - він лиш доповнюється: не повний, не розкритий, фрагментарний спочатку - він стає більш довершеним в кінці [1].

На думку деяких дослідників, в основі класифікації та еволюції мемуарних джерел лежить «ознака, яка вра­ховує єдність суспільного і індивідуального в структурі особистості та виділяє в суб'єктивній природі мемуарів суспільно обумовлені характеристики» [13].

Отже, сучасний етап дослідження мемуаристики харакреризується посиленням уваги дослідників до різних сторін і нюансів мемуарних джерел. Можна стверджувати, що основним завданням аналізу мемуарної літера­тури є встановлення достовірності фактів для подальшого їх використання в дослідженнях. Сучасні науковці почали звертати увагу на культурологічну сторону мемуарної літератури. Особливу позицію наразі займає більш детальне дослідження особистості автора мемуарів, що базується на його знаннях, досвіді та суб'єктивності, яка передає ставлення письменника до періоду, що описується.

Література:

1. Бахтин М. М. Эпос и роман / М. М. Бахтин. - СПб. : «Азбука», 2000. - С. 70.

2. Варшавчик М. А. Источниковедение истории КПСС / М. А. Варшавчик. - М. : Высшая школа, 1989. - 224 с.

3. Варшавчик М. А. Предмет и задачи источниковедения истории КПСС / М. А. Варшавчик. - М. : Высшая шко­ла, 1967. - 180 с.

4. Волошина С. В. Автобиографический рассказ как объект лингвистического исследования. / С. В. Волошина. - Вестник Томского государственного университета, 2008. - № 318. - С. 11-14

5. Гинзбург Л. О психологической прозе / Л. О. Гинзбург. - Л., 1977. - С. 249, С. 67.

6. Голубцов В. С. Мемуары как источник по истории советского общества / В. С. Голубцов. - М. : Изд. Москов. ун-та, 1970. - 113с.

7. Гребенюк О. С. Автобиография: философско-культурологический анализ: дис.... канд. филос. наук: 24.00.01 / Олеся Сергеевна Гребенюк. - Ростов н/Д, 2005. - 142 с.

8. Грицкевич В. П. Теория и история источниковедения. Учебное пособие для студентов заочных отделений гуманитарных факультетов ВУЗов / Грицкевич В. П., Каун С. Б., Ходин С. Н. - Минск: Белорусский Государственный Университет, 2000. - 228 с.

9. Дмитриев С. С. Мемуары, дневники, частная переписка первуй половины ХІХ в. // Источниковедение истории СССР ХІХ - начала ХХ в.: Уч. пос. для ист. фак. / Под ред. И. А. Федосова. - М.,1970. - С. 346-386.

10.10.         Еловських У Загальнотеоретичні питання вивчення мемуарів як історичного джерела: історіографія пробле-
ми
/ Уляна Еловських - К. : Ін-т історії України НАН України, 2006. - С. 152-161.Іващенко В. Ю. Мемуари професорів та студентів з історії Харківського університету XIX - початку XX сто­ліття: дис... канд. іст. наук: 07.00.06 «Археологія» / В. Ю. Іващенко. - Д., 2004. - 20 с.

11.Источниковедение истории СССР: Уч. для ист спец. ун-тов и пед. ин-тов / Под ред. И. Д. Ковальченко. - 2-е изд., доп. и перераб. - М., 1981. - 496 с.

12.Минц С. С. Об особенностях эволюции источников мемуарного характера: (К постановке проблемы) // Исто­рия СССР. - 1979. - № 6. - С. 55-70.

13.Мишина Л. А. Жанр автобиографии в истории американской литературы / Л. А. Мишина. - Чебоксары : Изд-во Чуваш. ун-та, 1992. - 128 с.

14.Нуркова В. В. Свершенное продолжается: Психология автобиографической памяти личности / В. В. Нуркова.

 

-   М. : Изд-во УРАО, 2000. - 320 с.

16.Пьянзина И. В. Жанровое своеобразие мемуарно-автобиографической прозы А. А. Ахматовой: автореф. дис.... канд. филол. наук: спец. 10.01.01 «Русская литература» / И. В. Пьянзина. - Саранск, 2005. - 19 с.

17.Симонов К. М. Не золотая середина // Вопросы литературы / К. М. Симонов. - 1971. - С. 84.

18.Симонова Т. Г. Мемуарная проза русских писателей XX века: поэтика и типология жанра: Учеб. пособие / Т. Г. Симонова. - Гродно : ГрГУ, 2002. - С. 97-98.

19.Сиротина И. Л. Культурологический потенциал мемуарного источника: поиски новой парадигмы // Метафи­зика исповеди. Пространство и время исповедального слова: материалы международной конференции. - СПб.: Изд-во Института Человека РАН, 1997. - Режим доступу до журналу : http://anthropology.ru/ru/texts/sirotina/index.html

20.Стрельский В. И. Источниковедение истории СССР. Период империализма ХІХ в. / В. И. Стрельский. - М. : Изд. соц.-экон. лит-ры, 1962. - 603с.

21.Тартаковский А. Г. Мемуаристика как феномен культуры// Вопросы литературы. - М. : 1999. - С. 35-55.

22.Тартаковский А. Г. Социальные функции источников как методологическая проблема источниковедения// История СССР. - М. : 1983. - №3. - С. 112-130.

23.Черноморский М. Н. Источниковедение истории СССР / М. Н. Черноморский. - М. : Высшая школа, 1967.

-   296 с.

Черноморский М. Н. Работа с мемуарами при изучении истории КПСС/ М. Н. Черноморский. - М. : Высшая школа, 1965. - 135 с.УДК 811.111:8136

Плетенецька Ю. М.,

Національний авіаційний університет, м. Київ

ДО ДОЦІЛЬНОСТІ РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ ВЕЛИКОГО І МАЛОГО СИНТАКСИСУ

У статті йдеться про теоретичні аспекти поділу синтаксису на великий і малий, визначення номінативно-комунікативної сфери мови малого синтаксису, описано низку дискусійних питань, що потребують подальшого вивчення та детального опрацювання.

Ключові слова: великий синтаксис, малий синтаксис, словосполучення, речення, номінативна функція, кому­нікативна функція.

В статье проанализированы теоретические аспекты разделения синтаксиса на большой и малый, опред­еления номинативно-коммуникативной сферы языка малого синтаксиса, описано ряд дискуссионных вопросов, которые нуждаются в дальнейшем изучении.

Ключевые слова: большой синтаксис, малый синтаксис, словосочетание, предложение, номинативная функ­ция, коммуникативная функция.

The article focuses on a brief overview of the theoretic aspects of syntax division into big and small, determines the nominative and communicative sphere of the small syntax language, highlights a series of controversial aspects requiring further detailed elaboration.

Key words: big syntax, small syntax, word combination, sentence, nominative function, communicative function.

У сучасному теоретичному мовознавстві і, зокрема, у довідкових лінгвістичних виданнях, у підручникахросійської, англійської, німецької та інших мов), у монографічних дослідженнях немає єдиного за концептуаль­ною базою синтаксису. Узагальнюючи безліч наявних характеристик предмета, об'єктів (одиниць), проблемати­ки, аспектів синтаксису, А. П. Загнітко зводить цю безліч до двох принципово різних синтаксисів - «вузького» і «широкого» [5].

Один, вузький, хронологічно перший - класичний, від античності (конкретно - від Аполлонія Дискова) до­тепер визначається як частина граматики або навіть уся граматика (мінус або плюс морфологія). Його предмет -«граматична структура зв'язного мовлення» [11]. Центральна одиниця - речення-конструкція - з її граматичними значеннями (категоріями), компонентами (членами речення або частинами-блоками), класифікаційними грама­тичними ознаками в системі типів простих, складних, ускладнених, односкладних, двоскладних конструкцій. У межах цього синтаксису як особливі об'єкти розглядаються моделі (схеми) побудови простих речень («мінімаль­ні структурні схеми»), словосполучень, текстів («надфразові єдності», «складні синтаксичні цілі»). Як першоеле­мент («елементарна синтаксична одиниця» - «синтаксема» - за Г. О. Золотовою) усіх названих об'єктів, у тому числі речення-конструкції, до сфери класичного синтаксису входить словоформа [6; 14].

Другий - широкий, некласичний, новітній синтаксис (орієнтовно 40 років) не обмежується граматикою мови (у вузькому смислі) і взагалі власне-мовними характеристиками зв'язного мовлення. Його предмет - фундамен­тальні мовні та позамовні закони, правила зв'язного мовлення в їхній функціональній (комунікативній) єдності, що забезпечує якість і призначення мови - її здатність формувати, виражати, передавати - від мовця (того, хто пише) до адресата (слухача, читача, співрозмовника) повідомлення (інформацію), чи то думку, почуття, стан, волю людини, чи то їхнє сполучення, синтез. Центральна одиниця широкого синтаксису - мінімальний фрагмент зв'язного мовлення - висловлення, узяте і розглянуте не тільки як «реалізація» речення - конструкції, але і як мовне втілення («безпосередня дійсність») думки, волі, стану, почуття, як продукт і як окремий завершений акт комунікативної поведінки людей, насамперед учасників, виконавців цього акту комунікації [5].

Відношення між «вузьким» («граматичним») і «широким» («комунікативно-логічним») синтаксисами у су­часній лінгвістиці або усвідомлено інтегративне, Ломтєв, Москальська, Степанов, Черемисина, Колосова, Іва­нова, Бурлакова, Почепцов, Ломов,: перший входить у другий як один із його механізмів - у плані форми, або усвідомлено опозитивне, критичне, головним чином з боку представників традиційного синтаксису Распопов, Форменко, або нейтральне: прихильники тих чи інших «версій» синтаксису нібито не суперечать один одному, не долають значення відсутності в сучасному мовознавстві концептуально єдиного синтаксису. Іншими словами, на думку А. П. Загнітко, ми живемо в атмосфері синтаксичного плюралізму, що для науки є нормою [5].

Синтаксична традиція і новітні наукові концепції по-різному визначають як об'єкти синтаксису, так і осно­вні синтаксичні одиниці. Так, традиційна граматика виділяє два об'єкти і, відповідно, дві синтаксичні одиниці - словосполучення і речення. Називають також ще словоформу і складне синтаксичне ціле (текст, надфразову єдність). При цьому словоформам і текстам не завжди надають статусу синтаксичних одиниць, оскільки перші, функціонуючи у складі синтаксичних одиниць, як їхні компоненти, виступають синтаксичними об'єктами лише у сполученні з іншими формами, а останні є всього-на-всього мовленнєвою інтеграцією самостійних речень, текстовим утворенням [1].

У складі цих загальних визначень яскраво виділяються два основних аспекти вивчення мовлення: синтаксис «великий», тобто розділ синтаксису, що вивчає побудову речення, надфразової єдності, а також текст, і синтаксис «малий» тобто розділ синтаксису, що вивчає складні еквіваленти слів - тих найдрібніших одиниць мови, «ниж­че» яких синтаксичне дослідження «опускатись» не може [4, c. 6-8].

Мікро- та мезосинтаксис (за термінологією С. В. Сорокіна) безпосередньо пов'язані один з одним, однак для теоретичного дослідження принципово важливим питанням є визначення предмета кожного з них, оскільки відсутність чіткої межі між цими якісно відмінними одна від одної системами призводить до багато в чому апрі-

© Плетенецька Ю. М., 2012орних теоретичних побудов, що можна спостерігати в багатьох розробках з теоретичного синтаксису, зокрема у вигляді повного ігнорування або словосполучення або речення. У деяких наукових працях можна також спосте­рігати опис одних і тих самих явищ як об'єктів обох рівнів (мікросинтаксичного та мезосинтаксичного), причому інколи як діаметрально протилежних одиниць, що призводить до сплутування теорії та долучення явищ одного рівня до сфери іншого рівня [12]

Великий синтаксис, на думку Є. С. Кубрякової займається не всіма комбінаторними операціями, що відбува­ються в процесі породження речення, а лише тими з них, які пов'язані з структуруванням пропозиції, тобто ор­ганізацією предикатної рамки висловлювання та її поширення, створенням синтаксичної схеми висловлювання, яка містить предикат чи виступає в даній мові аналогом комунікативно-завершеної і комунікативно достатньої одиниці. Простіше кажучи, синтаксис визначає модель речення, що характеризується ознакою предикативності (що, як правило, і робить мовну послідовність реченням) чи ознакою смислової завершеності та окремості.

Малий синтаксис обслуговує номінативну сферу мови, в середині якої, легко виділяються такі спеціалізовані області моделювання вторинних одиниць номінації, як словотворення, фразеологія [7, с. 99].

Великий синтаксис, синтаксис сентенційний Є. С. Кубрякова протиставляє «малому», несентенційному, що займається організацією синтаксичних груп (синтагм) в середині речення, тобто груп, які слугують реалізації окремих членів пропозиції, і не є embedded sentences, тобто включеними реченнями. Малий синтаксис пов'язаний з характеристикою несентенційних, непредикативних типів відношень; в його компетенцію входять атрибутивні відношення між предметом і його ознакою (чи дією і її ознакою), прийменникові відношення в прийменникових зворотах тощо. Він займається типами зв'язку в середині непредикативних синтагм (чи, можливо, в середині синтагм, предикативні зв'язки між членами яких існують лише в прихованій, чи латентній, предикації). В найза-гальнішому вигляді можна сказати, що малий синтаксис - це синтаксис словосполучень, коли основною метою створення словосполучень є номінативна (a subway car, one way across, біля того великого будинку, швидка і не­безпечна річка) [7, с. 107].

На думку С. В. Сорокіна, малий синтаксис являє собою мовну підсистему, основним, але не єдиним елементом якої є словосполучення. Окрім власне словосполучень до сфери цієї підсистеми входять допоміжні елементи, які тією чи іншою мірою беруть участь в інтеграції словосполучень. Звичайно що такі допоміжні елементи не є на­бутком виключно мікросинтаксичного рівня, але їх дескрипція при дослідженні словосполучень є обов'язковою, позаяк саме словосполучення є мінімальною, а відтак первинною одиницею синтаксису; при цьому ігнорування допоміжних елементів не дозволяє на достатньо високому теоретичному рівні розкрити ті особливості утворення словосполучень, які не є доступними дослідникові при первинному візуальному спостереженні [12, с. 60].

До термінологічного апарату великого синтаксису, належать насамперед: просте та складне речення, надфра-зова єдність, текст.

Отже в системі синтаксичних одиниць з одного боку послідовно протиставляються слово і словосполучення, як об'єкт вивчення малого синтаксису, з іншого боку - речення і словосполучення, що представляють собою великий і малий синтаксис [2; 3; 8; 10; 13].

І хоча, проблема розмежування словосполучення і речення здавна привертає увагу науковців, питання про поділ синтаксису на великий і малий не ставилось, а якщо цей поділ і існував, то малий синтаксис як правило залишався на периферії лінгвістичної науки. Слід підкреслити, що немало фундаментальних досліджень при­свячено словосполученню. Серед них - Шахматов 1941, Виноградов 1954, Пєшковський 1956, Фортунатов 1957, Прокопович 1966, Шведова 1966, Іоніна 1970, Тер-Мінасова 1981, Молошина 1985, Телия 1988, 1990, Столярова 1989, Левицький 1998, 2001, Кочерган 2000, Ющук 2000, Романець 2000, Мішеніна 2005, Загнітко 2006 тощо.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа