О Колотило - Вплив становлення місцевого самоврядування на соціально-економічний розвиток україни - страница 1

Страницы:
1  2 

Література

1. Муравьев А. И., Игнатьев А. М., Крутик А. Б. Малый бизнес: эко­номика, организация, финансы: Уч. пособие. — 2-е изд. перераб. и доп.СПб.: Изд. дом «Бизнес-пресса», 1999. — 608 с.

2. Мале підприємництво в Україні: процес розвитку / Під ред Д. Ля-піна. — К.: Ін-т конкурентного суспільства. — 2001. — 255 с.

3. Воротіна Л. Державна підтримка малого бізнесу в системі транс­формаційної економіки України // Економічні реформи сьогодні. — 2000. — № 28. — С. 31—34.

4. Розвиток малого бізнесу в Україні: Звіт Держкомпідприємницт-ва. — // http://test.gov.ua/reforms/Selo/Reform/reform16.html

Стаття надійшла до редакції 18.06.2008.

О. Колотило, аспірантка, ДВНЗ «Київський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана»

ВПЛИВ СТАНОВЛЕННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ НА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ

Загальновідомо, що одне з важливих місць у системі життєді­яльності людини, суспільства, держави належить селам, селищам і містам, в яких сконцентровані практично всі ланки влади, ре­сурси (населення, земля, надра) і комунікації.

Самоврядування на місцевому рівні є однією з необхідних умов розвитку демократичного суспільства. Саме цим поясню­ється відродження в незалежній Україні інституту місцевого са­моврядування, яке відбувається як під впливом власного історич­ного досвіду, так і запозичених європейських традицій.

Над питанням місцевого самоврядування в Україні працювала велика кількість українських дослідників, зокрема В. Андрущен-ко, О. Батанов, І. Караваєва, Б. Ковальчук, О. Кириленко, В. Крав­ченко, В. Куйбіда, В. Кульчицький, Л. Кухарець, М. Пасічник, В. Погорілко, Г. П'ятаченко, М. Семкова, О. Сунцова, О. Лазор, В. Федосов та багато ін. Однак потрібно більше уваги приділити питанню становлення місцевого самоврядування, його історич­ному розвитку на території українських земель. Це дасть можли-

© О. Колотило, 2007

53вість більш ефективного здійснення соціально-економічних пере­творень в Україні.

Завданням даної статті є дослідження розвитку місцевого са­моврядування на території України з часів його зародження і до сьогодення, його впливу на соціально-економічний розвиток на­шої держави.

Є велика кількість визначень поняття місцевого самовряду­вання, але найточніше, на нашу думку, воно представлено в За­коні України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р.: «Місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів се­ла чи добровільного об' єднання у сільську громаду жителів кіль­кох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність ор­ганів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів Украї­ни» [4, с. 2].

Місцеве самоврядування — це довготривале явище в соціаль­ному, політичному та економічному житті людства, і його витоки сягають громадського та племінного самоврядування в додердав-ницький період.

Започатковане ще в період Київської Русі, місцеве самовряду­вання України пройшло досить-таки складний та суперечливий шлях.

Виникнення системи місцевого самоврядування історично пов' язане з існуванням сільської і міської общини. Право общин на самоуправління спочатку дістало поширення в містах. Ідея са­моуправління переслідувала мету розвитку у громадян почуття приналежності до однієї спільноти.

Варто відзначити, виникнення терміну «самоврядування» да­тується 1808 роком та пов' язане з прусським міністром бароном фон Штейном, який вбачав у самоврядуванні більше, ніж просто форму участі громадян в управлінні справами держави на місце­вому рівні. Провідною ідеєю його концепції була організація мі­ської громади в дусі суспільної самостійності, через яку громадя­нин мав відчути себе членом державного організму [13, с. 41].

Науковець О. Лазор виділяє такі основні історичні періоди становлення національного місцевого самоврядування [11, с. 19]:

• I період — зародження, становлення й розвиток вітчизняних форм місцевого самоврядування (в основі яких були рід та суве­ренна громада), своїми хронологічними рамками сягає часу заро­дження й утворення держави східнослов' янських племен на українських землях, він триває до середини ХІУ ст.;

• ІІ період характеризувався поєднанням місцевих форм само­врядування з елементами західноєвропейської організації само­врядування (місто Магдебург), тривав від середини ХІУ ст. і до першої половини ХІХ ст.;

• ІІІ період відзначався русифікацією вітчизняного місцевого самоврядування на території сучасної України, центральна, схід­на, а згодом і південна частини якої входили до царської Росії. Західна частина України належала Польщі, Австрійській, пізніше Австро-Угорській монархії. Хоча процес русифікації в місцевому самоврядуванні почався десь на початку ХУІІ ст., свого апогею він досягнув у ХІХ ст. та на початку ХХ ст.;

• ІУ період є спробою українізації місцевого самоврядування, початком якого потрібно вважати 20-ті рр. ХХ ст. і який триває до тепер. Починаючи з 1991 р., в Україні нарешті відновлені спроби українізувати як місцеве самоврядування, так і інші сфери суспільного життя.

На нашу думку, третій та четвертий періоди необхідно розді­лити на чотири окремих періоди, оскільки вони охоплюють ви­значні події, що відбувалися на українських землях, кожен з яких формував свою фінансову систему органів місцевого самовряду­вання. Таким чином:

• ІУ період перебування під владою Російської імперії, руй­нування української державності, що охоплює середину ХУІІІ ст. і триває до середини ХІХ ст.;

У період характеризується спробою відокремлення від ро­сійської держави та здійснення реформування місцевого само­врядування Центральною Радою (початок 1917 — 1918 роки);

VI період вплив та жорстка централізація з боку радянської влади на соціально-економічні процеси які відбувалися на тери­торії України починаючи з 20-х і до кінця 80-х рр. ХХ ст.;

УІІ період становлення української незалежної держави, що розпочинається з 90-х років і триває до тепер. Формування нової системи місцевого самоврядування і бюджетного забезпечення.

Розглянемо ці історичні періоди детальніше.

Перший період. Як зазначалося вище, зародження форм міс­цевого самоуправління починається з утворення держави сло­в'янських племен. Економічною основою східнослов'янського суспільства була родова власність на землю, а кожна група насе­лення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже організовувалось за новим нормативами «первіс­ної суспільної общини». В ній парна сім' я ще не була економічно незалежною, а господарськими осередками були групи родичів ізспільною власністю так звані осередки відокремленої власнос­ті (на відміну від більш ранніх часів, коли всією власністю роз­поряджався рід) [6, с. 20].

За часів Київської Русі були проведені зміни у територіальній організації держави, наслідком чого стало впровадження адмініс­тративної реформи (988 р.). Зміцніла система державної влади на місцях.

Основою казни держави були доходи і видатки київського князя, але існувала ще ціла система надходжень і видатків у кня­зівствах, які входили до Київської Русі. Розмежування доходів і видатків казни й особисто князя не існувало, хоча за княгині Ольги окремі елементи такого розмежування простежуються.

У перших століттях існування Київської держави головним джерелом поповнення княжої казни була данина з підкорених на­родів, яку вони платили здебільшого хутром. Потреби князя на перших порах обмежувались витратами на утримання своєї вій­ськової дружини, але згодом потреби зросли, а відповідно і вимо­ги князя збільшити надходження данини. Починаючи з XI ст. усе вагомішу роль починають відігравати внутрішні джерела. Певну частку доходів київська казна отримувала від князівств, які вхо­дили до складу Київської держави [12].

Бюджетні процеси в цей період характеризуються багаторів-невістю, мінливістю і певною хаотичністю, що пояснюється тими соціально-економічними процесами, які мали місце в цей період.

Другий період. Як наслідок розвитку торговельних стосунків з державами Західної Європи в українських містах починає за­проваджуватись магдебурзьке право, яке поширювалось на ук­раїнські міста з середини ХІУ ст. Магдебурзьке право передбача­ло надання міській громаді права запровадити модель місцевого самоврядування на зразок управління німецьким містом Магде­бургом і в деяких документах отримало назву німецького, або сак­сонського права. Із переходом українських земель до складу Кня­зівства Литовського та Королівства Польського цей процес при­скорився.

У структурі Литовсько-Руської держави значну роль відігра­вали удільні князі (нащадки українських князів), вони були най­вищим адміністратором, суддею, командувачем війська, збира­чем податків.

Рівнів зборів податків було кілька — загальнодержавний, окремого князівства (пізніше — воєводства), повіту, села, окре­мого пана і, насамкінець, осадчого. Платниками державі були мі­ста, села, окремі власники майна.

У сільській місцевості збиралися податки, які називались «по-дищина». Грошовий податок, що його збирала держава, називав­ся «серебщина». Пани платили державі, стягуючи з населення податок натурою: сіном, збіжжям, медом, худобою тощо [12, с. 117]. Данина, яка збиралася з селян, сплачувалася королю, який визначав її розмір.

У цей період, крім податків і платежів, на користь держави стягувалося мито з власників сіл, доріг, полів, фільварників тощо. Воно могло бути в грошовій, натуральній, відробітковій формі. Так, власники землі, по якій проходив торговельний шлях, збира­ли мито в грошовій формі на свою користь. Мито на користь держави і власника землі було значним, оскільки є чимало відо­мостей про те, що купці часто користувались «незаконними» шляхами, хоч там і була загроза пограбування.

У селах із волоським правом селяни сплачували чинш вівця­ми. Крім обов'язкового характеру платежів, досить поширеною була система пільг, яка надавалась містам, селам або окремим платникам податків. Робилося це на певних юридичних підста­вах, хоча в окремі періоди на вільних землях податки також не сплачувались [12, с. 119].

Варто відмітити, що розвиток торгівлі вимагав існування чітко визначених грошових відносин, унаслідок чого почали карбувати монети, що використовувалися в обігу. Таким чином, гроші мож­на було обмінювати на інші гроші або накопичувати для подаль­шого використання для власних потреб.

Третій період. З ХУ ст. починає формуватися новий стан на­селення — козаки. Первинними суб' єктами самоврядування були козацькі громади. У середині ХУІ ст. виникла Запорізька Січ — своєрідна козацька республіка.

В економічному розумінні Запорозька Січ являла собою війсь­ково-господарську структуру з комбінованою суспільно-індивіду­альною системою господарювання в якій фінансове забезпечення здійснювалося в основному за рахунок скарбу [5, с. 82].

Скарб був сховищем не лише грошей, але й різних цінностей, які надходили в розпорядження Коша. В ролі касового центру ви­конання запорозького бюджету січовий скарб функціонував як державна скарбниця, куди стікалися доходи, не витрачені за міс­цем їх одержання. В Січі скарбник та його апарат приймав доходи, видавав гроші й речі, вів облік касових сум і матеріальних ціннос­тей, будучи підзвітним кошовому та козацькій раді [5, с. 100].

Ю. В. Пасічник, досліджуючи козацьку добу, зазначав, що За­порозька Січ мала завершену систему збирання і витрачання кош­тів скарбу. Характерною особливістю дохідної частини є трудові повинності, які виконувались безоплатно. Доходи та видатки скарбу Запорозької Січі у XVIII ст. складалися з різних джерел.

Зовнішні джерела

1) доходи: військова здобич; «Жалование царское»; задово­лення претензій іншими державами; продукти від царського уря­ду на військові операції за межами Січі; дохід від зовнішньої тор­гівлі;

2) видатки: утримання російських полків під час військових дій з Туреччиною, гетьманська платня; спорядження Запорозько­го війська; задоволення претензій від інших держав.

Внутрішні джерела

1) доходи: кошові регалії та домени; мито; внутрішні податки; орендна плата; конфісковане майно; викуп за полонених; судові штрафи; кредитні операції;

2) видатки: утримання урядовців Коша; поточне утримання господарства Коша; утримання церковних установ; допомога збід­нілим козакам та іншим ленам Війська Запорозького; видача кре­дитів; формування резерву.

Щоб збалансувати доходи і видатки, Січі вводилися трудові повинності, зменшувалася платня за той чи інший податок або використання відповідним ресурсом, регулювалися експортно-імпортні операції. Також за рахунок старшини покривалася час­тина державних потреб, хоча щодо останнього зворотній процес також мав місце.

З часом влада почала розділятися: засновувалися посади вій­ськових скарбників, казна війська відокремлювалася від казни гетьмана та інших посадових осіб, упорядковувалися публічні податки.

Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особистих повинностей, оренд, регалій. Вже сам факт існування військового скарбу як загальнозапорозького бюджету підтвер­джує державний статус Січі.

Четвертий період. У цей час соціальна та економічна ситуа­ція дещо змінилася. Оскільки перетворення, що відбувалися в Російській імперії в ХУІІІ ст., поступово руйнували українську державність. Відміна гетьманства (1764 р.), Запорізької Січі (1775 р.), сотенно-полкового устрою (1781 р.) остаточно зруйну­вали національну систему самоврядування в цей період [7, с. 49]. Однією з характерних рис соціально-економічного розвитку ук­раїнських земель у складі Російської імперії стала поступова змі­на натуральних податків грошима.

Основним джерелом доходів у Російській імперії у першій по­ловині XIX ст. були оброчний і подушний податки з селян, шин­кові та митні збори, податки з капіталів і торговельних оборотів, також були введені акцизи на цукор і тютюн. Найбільша доля до­ходу припадала на подушний податок в 1796 р. — 34 % серед ін­ших податків [14, с. 40]. Платили ці податки переважно селяни і торговці.

Дворяни сплачували незначні збори. Із 1875 р. частка місце­вих повинностей перетворилась на державний поземельний пода­ток без розмежування власників. Цей податок на селянські землі в три і більше разів перевищував податок на приватні землі. У 70-х роках прямі податки з селянської десятини землі були в 10 разів більшими, ніж прямі податки з десятини поміщицької землі.

У 1900 р. населення Російської імперії сплатило непрямих по­датків на суму 657 млн крб, у тому числі з алкогольних напоїв — 317, тютюну — 41, цукру — 63, нафти — 25, мита — 204 млн крб. Значна частка спирту, тютюну, цукру була українського ви­робництва. Дев'ять українських губерній з 1868 до 1880 р. дали Російській імперії 2899,2 млн крб., а повернуто було на власні потреби лише 1749 млн крб.

За 15 років, починаючи з кінця XIX ст., бюджет Російської ім­перії одержував з України 3289 млн крб. прибутку, а на потреби України залишалось 2605,2 млн крб. [12, с. 214].

На західних землях, де правили Габсбурги, була проведена ад­міністративна реформа, упорядковувалася система обліку і конт­ролю, було здійснено перші статистичні переписи населення, скасовано внутрішні митні кордони і численні збори, запрова­джено податок із доходів [6, с. 160].

П'ятий період. Через надзвичайну складність періоду, часту зміну політичної ситуації, громадянську війну бюджетних проце­сів як таких практично не було, хоча були окремі спроби забез­печити системність державних надходжень і видатків. Суттєву роль відіграв той факт, що Україна більше, ніж два століття вхо­дила до складу інших держав, і в цих умовах за досить короткий період налагодити бюджетні процеси було майже неможливо.

Основу доходів земських бюджетів на той час складало май­нове оподаткування землі. Майнові податки досягали 2/3 сукуп­них доходів земських бюджетів решта майже порівно поділяласьміж дотаціями, які надавала держава, а також доходами від належ­ного їм майна, податками від промисловості і торгівлі, судовим митом, збором з документів за громадськими справами, які роз­глядалися чиновниками у судах. Крім того, для міст у ХІХ— на початку ХХ ст. характерним було різноманітність місцевих подат­ків та їх ставок (не включаючи основних, майнових, промислово­го і торгового податків); історики виділяють: податок з коней, екіпажів, собак, тракторного і перевізного промислу; велика кіль­кість незначних податків: збір за карбування мір і ваг, за викори­стання ваги на торгових місцях, з аукціонних продажів, що вво­зились у місто і вивозились з міста. Надходження від таких пода­тків мали цільове призначення: кошти використовувалися для будівництва й утримання необхідних портових будівель і споруд, під'їзних шляхів.

Крок до самостійних бюджетних відносин зробила Централь­на Рада, відокремившись від фінансової системи Росії і намагаю­чись забезпечити власний грошовий обіг. На початок 1917 р. Україна не мала своїх грошей, податків, банку. У червні 1917 р. Центральна Рада в І Універсалі задекларувала, що певна частина грошей, які збираються з українського народу, була віддана УЦР на національно-культурні потреби. До цього часу український народ усі кошти віддавав у Всеросійську центральну казну. Але практичних дій для реалізації цього положення Центральна Рада не здійснила, і Україна продовжувала залежати від поставок ро­сійських грошових знаків. Збирання податків було абсолютно не-впорядковано. Виплата заробітної плати робітникам і службов­цям припинилась, купівельна спроможність населення знизилась.

З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського окремі еко­номічні питання вдалося вирішити, завдяки чому почала віднов­люватись розбалансована фінансова система, вдалося створити державний бюджет. Стабільність грошової одиниці — карбован­ця — забезпечувалась природними багатствами України, а також цукром.

Для впорядкування місцевого оподаткування було проведено розмежування податків між окремими видами місцевих бюдже­тів, що було важливим кроком у становленні місцевих фінансів. Окрім цього, визначалися основні засади фінансування коштів з місцевих бюджетів (витрачання в межах кошторисів, за цільовим призначенням, здійснення видатків не передбачених кошториса­ми — лише у виняткових випадках), їх втілення мало сприяти налагодженню контролю за витрачанням державних коштів [9,

с. 59].

Цей період є першою спробою українського народу після три­валого часу поневолення іншими країнами здобути незалежність, хоча спроба була підкріплена невдачею.

Шостий період. У 1922 — 1923 роках в Україні вперше поча­ли складати районні бюджети: в Єкатеринославській, Полтавсь­кій, Харківській, Чернігівській губерніях. З наступному році було здійснено остаточне районування — сформувався 701 район. Фі­нансування районних потреб здійснювалося за рахунок незакон­них податків. А такі категорії сільських спеціалістів, як лікарі, вчителі існували за рахунок добровільних і примусових пожерт­вувань [9, с. 59].

У цей період відбувається оформлення місцевих бюджетів, які поділялися на три основні групи залежно від покладених на них завдань і механізму бюджетного регулювання: 1) регулюючі бю­джети (губернські, обласні, республіканські, окружні тощо) 2) мі­ські бюджети (всіх міст); 3) низові бюджети (волості, районні, сільські). Відбувається реальне формування структури майбутніх бюджетів.

Децентралізація фінансової діяльності стала однією з основ­них характеристик фінансової системи 20-х років.

Доходи місцевих бюджетів у період 1940—1950-ті рр. форму­валися за рахунок таких джерел: доходи від підприємств та май­на, підвідомчих місцевим радам (від 8 до 20 %), місцеві податки і збори, похідний податок з кооперації (від 14 до 22 %), відраху­вання від державних податків та неподаткових доходів (від 52 до 72 %), кошти, одержані з республіканського бюджету (2—4 %)

[9, с. 63].

У 70-ті роки починається новий етап надцентралізації — май­же всі місцеві економічні проблеми вирішувались через Москву. За центральними відомостями залишалося головне — розподільчі функції. Фактично Ради лише затверджували рішення, підготов­лені виконкомами, та схвалювали їх діяльність.

Економіка України входить у тотальну кризу, що гальмує роз­виток місцевого самоврядування взагалі.

Ситуація дещо змінилася у 80-ті роки. Був прийнятий указ Президії Верховної Ради УРСР «Про самооподаткування сільсь­кого населення», відповідно до якого рішення про його застосу­вання приймає схід села більшістю голосів осіб, яким виповни­лось 18 років; кошторис витрат і доходів із самооподаткування затверджує сільська рада, а кілька сільських рад отримують пра­во за власними рішеннями об' єднувати кошти від самооподатку­вання для здійснення спільних заходів. Установлювалось також,що кошти від самооподаткування зараховуються до поточного рахунка сільської ради і не входять до її бюджету [12, с. 288].

Таким чином, місцеве самоврядування на даному етапі розвит­ку постійно змінювало свої напрямки функціонування і гальму­валося у своєму становленні з різних економічних і політичних причин.

Сьомий період. Новою сторінкою розвитку місцевого само­врядування в Україні стало прийняття 7 грудня 1990 р. Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місце­ве самоврядування». Саме прийняття цього закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради (які на той час ще входили до єдиної системи органів державної влади) усіх територіальних рівнів в органи місцевого самоврядування.

Відомо, що справжнє здійснення місцевого самоврядування залежить від його матеріального та грошового забезпечень.

I тому законом була визначена фінансово-економічна база міс­цевого самоврядування, до якої увійшли:

• природні ресурси, розпорядження якими здійснюється ра­дами народних депутатів базового рівня;

• місцеве господарство, комунальна та інша власність, яка слугує джерелом одержання доходів місцевого самоврядування й задоволення соціально-економічних потреб населення;

• фінансові ресурси (місцеві бюджети, позабюджетні кошти, валютні фонди місцевих рад, кошти територіального громадсько­го самоврядування) [8, с. 29].

Після проголошення незалежності України починаються нові процеси становлення і розвитку країни. Формується економічна система, яка, в свою чергу, передбачала розвиток місцевого са­моврядування, визначило джерела фінансування їх діяльності.

Починаючи з 1992 р. було ухвалено низку законодавчих до­кументів і прийнято Конституцію України, яка закріпила існу­вання місцевого самоврядування (ст. 7).

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997 р), визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самовря­дування [4].

В Законі знайшли відображення основні фінансові аспекти за­безпечення функціонування місцевого самоврядування. Так, у ст. 142 зазначено, що матеріальною та фінансовою основою місце­вого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місце­вих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у влас­ності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад.

Важливим є положення основного закону про те, що держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у фор­муванні доходів відповідних бюджетів. Крім того зазначено, що витрати органів місцевого самоврядування, які виникають унас­лідок рішень державної влади, компенсуються державою [8, с. 32].

Зазначимо, що саме цей Закон є проривом у розвитку місцево­го самоврядування, яке безпосередньо впливає на соціально-економічний розвиток України. Спостерігається стабільність фі­нансової бази місцевих бюджетів, розрахунки бюджету почи­нають вестися через нормативи бюджетної забезпеченості на од­ного мешканця територіальної громади, виходячи з рівня міні­мальних соціальних потреб. Впровадження цієї норми у життя дає змогу почати докорінне реформування усіх фінансів і, голов­не, зацікавити у збільшенні своєрідної власної бази фінансових надходжень як багаті, так і бідні громади.

Важливим елементом гарантій місцевих бюджетів від тиску з боку держави стає розподіл бюджетів по здійснюванню власних та делегованих повноважень, а також впровадження ідеї форму­вання поточного бюджету та бюджету розвитку. Хоча після прий­няття цього Закону у місцевого самоврядування не з' явилося у достатніх розмірах необхідних фінансових ресурсів, адже еконо­мічна ситуація надто складна, проте закон відкрив значні фінан­сові можливості перед місцевими громадами.

Отже, місцеве самоврядування України за тисячолітню істо­рію свого існування накопичило значний національний досвід, який увібрав у себе традиції місцевого самоврядування сусідніх держав, до складу яких входили свого часу українські землі. В силу історичних подій необхідні умови для формування демокра­тичної самоврядної системи склалися лише наприкінці ХХ ст. Тому за нинішніх умов, коли українське суспільство перебуває в трансформаційному стані, місцеве самоврядування повинно бути одним із шляхів подолання економічного застою, ліквідації істо­рично зумовленої суперечності між державою і суспільством, за­безпечення їх фінансовими ресурсами, а також вирішення соці­ально-економічних проблем, які виникають на сучасному етапі розвитку нашої країни.

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. — К.: Преса України, 1997. — 80 с.

2. Закон України «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» від 07. 12. 1990 р. // Відомості Верхов­ної Ради України. — 1991. — № 2. — С. 5.

3. Закон України «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» від 26. 03. 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 28. — С. 387.

4. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 трав­ня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. —

С. 170.

5. Андрущенко В., Федоров В. Запорозька Січ як український фено­мен. — К.: Заповіт, 1995. — 173 с.

6. Версюк В., Гарань О., Кульчинський С. Історія України: Посібник. — К.: Альтернативи, 1997. — 416 с.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

О Колотило - Вплив становлення місцевого самоврядування на соціально-економічний розвиток україни