А В Бардась М В Бойченко А В Дудник - Менеджмент навчальний посібник - страница 11

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51 

Незважаючи на значний доробок українських вчених, найбільшу роль у визначенні засад національної моделі менеджменту в нашій державі справив досвід радянського періоду, зокрема, вплив командно-адміністративної' системи, наслідки якого ми відчуваємо й досі.

 

Специфіка радянської системи управління.

Україна зробила величезний стрибок у своєму розвитку, здійснивши перехід від аграрної країни 1900 років до промислово розвинутої 1980-х. На момент проголошення незалежності Українська РСР була найпотужнішою за промисловим потенціалом союзною республікою, поступаючись лише Російській Федерації. Проте цей радянський велетень індустрії стояв на глиняних ногах: починаючи з 1970-х років темпи зростання промислового виробництва уповільнювалися, а саме народне господарство все більшою мірою залежало від «ін'єкцій» іноземної валюти, отриманої від експорту нафти і газу. Україна зустрічала 1980-й рік з застарілими основними виробничими фондами, значна частина яких оновлювалася ще у післявоєнний період, з деформованою структурою виробництва (пріоритет надавався розвитку промисловості групи А - «виробництву засобів виробництва», у той час як продукція групи Б, «товари широкого споживання» чи то одяг, побутові прилади, продукти харчування тощо, знаходилася у постійному дефіциті) та із все помітнішим відставанням у науково-технічній сфері (через 30 років після винайдення транзисторів більшість радянської електроніки все ще виготовлялася на лампових схемах).

Від самого зародження радянської влади основна увага приділялася «найсвідомішим рушіям революції» - робітникам. Згідно з політекономічною теорією К. Маркса комунізм міг бути побудований лише у промислово розвинутій державі, до числа яких Російська імперія не належала. Саме тому виникає необхідність формування потужного робітничого класу в аграрній країні (до 90% населення колишньої імперії становило селянство), із відповідним створенням великої кількості нових підприємств, що ускладнювалося відсутністю в Радянській Росії необхідних інтелектуальних, матеріальних та людських ресурсів (достатньої кількості інженерів і кваліфікованих робітників).В цей післяреволюційний час серед радянської політичної еліти поширюються ідеї тейлоризму, які в російському перекладі більш відомі під назвою «наукової організації праці». Період між першою та другою світовими війнами сформував підвалини тієї системи суспільних цінностей управлінських кадрів, які з часом лише розвивалися і дещо видозмінювалися, але залишилися незмінними дотепер.

Засади управлінської культури формувалися значною мірою за межами України, бо втративши свій шанс здобути власну державу під час визвольних змагань, українці перетворилися на об'єкт реалізації тих рішень і розпоряджень, які приймалися у союзному центрі. То був період романтизму революційних років, політичної та класової диктатури. Лозунгом перших революційних років стає знамените ленінське: «Кожна кухарка здатна керувати державою». Руїна економіки в часи «військового комунізму» швидко довела потребу у професіоналах, а не в кухарках, на керівних посадах. Розуміння радянським урядом необхідності підготовки кваліфікованих управлінських кадрів для планування виробництва призводить до створення у 1923 році Центрального інституту праці при Всесоюзній Центральній Раді Професійних Спілок СРСР. Новий заклад був орієнтований на підготовку кваліфікованих робітників і навчання персоналу підприємств правилам роботи. Протягом 1920-30 років виникає мережа з 1500 навчальних пунктів у різних містах Союзу РСР, в яких Центральний інститут праці проводив навчання робітників раціональним прийомам і методам праці. Фахівці Інституту приймали участь у плануванні нових підприємств (зокрема, Харківського тракторного заводу), підтримуючи зв'язки з більш ніж 400 союзними промисловими підприємствами, а загалом у міжвоєнний період там пройшли навчання понад 500 тисяч працівників промисловості і будівництва та 20 тисяч інструкторів й консультантів з наукової організації праці. Занепад інституту співпав з піком політичних репресій напередодні Другої Світової війни: незважаючи на відоме сталінське «кадри вирішують все», якість підготовки цих кадрів залишалася стабільно низькою.

Безперечно, що навіть в ті важки часи були талановиті й професійні керівники підприємств, але вони залишалися в меншості і становили виключення з правил організаційного розвитку «першої у світі держави робітників і селян». Тотальні репресії та страх покарання породжували орієнтовану на контроль поведінку начальників і провідних спеціалістів, коли звіти навмисно викривлялися та прикрашалися, повідомляючи не про справжній стан речей, а про те, як мала б виглядати ситуація очима вищого керівництва. Наслідком цього стає велика кількість абсурдних організаційних рішень (практикамасового перевиконання планів, для чого планові показники або штучно занижувалися, або порушувалися технологічні вимоги виробництва та погіршувалася якість виготовленої продукції), повернення до практики «потьомкінських сіл» у створенні штучного ажіотажу навколо стаханівського руху та «передовиків виробництва», чий «успішний» (часто штучний) досвід впроваджувався на виробництві формально, не сприяючи вирішенню реальних проблем організації. У цей час правилом стає ігнорування об'єктивних можливостей організаційних систем: накази мали виконуватися за будь яку ціну, а критика рішень керівництва прирівнювалася до зради та контрреволюційної діяльності. Загалом, домінуючими важелями управлінського впливу у цей період стають такі, що діють через страх та фізіологічні потреби - яскравим прикладом саме таких керівних підходів, заснованих на потребах нижчого рівня, є організація в Україні голодомору як засобу прискорення і ресурсного забезпечення процесів колективізації та індустріалізації.

Повернення інтересу до наукового управління відбувається вже після завершення Другої Світової війни: у 1955 році було створено Науково-дослідний інститут праці при Державному комітеті праці СРСР, сферою відповідальності якого стали питання організації, нормування і умов праці. Починаючи з 1968 року у всіх проектах будівництва нових промислових об'єктів передбачалися спеціальні розділи з організації праці та управління виробництвом. В цей період до робіт з дослідження проблеми наукової організації праці активно залучаються вищі навчальні заклади та галузеві науково-дослідні і проектні інститути. У технічних вишах розпочинається підготовка інженерів і техніків з організації праці, а у професійно-технічних училищах та технікумах обов'язковими стають навчальні курси з наукової організації праці. На підприємствах обов'язково створювалися лабораторії, бюро та відділи НОП.

Справжній розквіт цих робіт припадає на 1960-ті роки, коли набувають популярності методи кількісного підходу: виникає можливість повної автоматизації організаційних процесів та оптимізації прийнятих управлінських рішень. Проте ця можливість ніколи не була реалізована в силу суб'єктивних та об'єктивних причин. Суб'єктивні зводилися до того, що автоматизація суттєво скорочувала потребу у бюрократичному апараті, у людях, яких сьогодні називають «офісним планктоном». Вивільнення такої кількості людей суперечило й проголошеним комуністичним режимом лозунгам повної занятості працездатного населення, й особистим інтересам тих, кого потенційно могли позбавити робочих місць. По друге, слабкими місцями кількісного методу виявилися самі моделі: вони описували реальність спрощено, удеякому наближенні, і потребували зведення всієї сукупності показників до кількісного виміру.

В період 1970-1980 років остаточно формується радянська модель менеджменту у вигляді адміністративно-командної системи. Адміністративно-командна система являла собою спосіб економічної організації суспільства, за якого усі питання вирішують державні органи, а господарська діяльність повністю планується центральними органами влади (у СРСР такі функції для всіх республік виконував Госплан). Головними ознаками радянської системи управління стають державна власність на ресурси, монополізація економіки, бюрократизація апарату управління, ігнорування ринкових умов, адміністративне ціноутворення, зрівняльний розподіл життєвих благ та створення панівного класу у вигляді партійно-господарської « номенклатури».

Результатом функціонування адміністративно-командної системи стала всеохоплююча криза народного господарства: виникає хронічний дефіцит товарів першої необхідності, падає продуктивність праці, зростають витрати на утримання адміністративно-управлінського апарату, погіршується якість життя населення. Як реакція на недооцінку дії об'єктивних економічних законів в СРСР виникає та поширюється «чорний ринок», зменшується купівельна спроможність радянської валюти. Очевидною стає неможливість збереження існуючого стану речей: союзний центр не в змозі забезпечувати ресурсами потреби республік, а республіки прагнуть отримати більше прав у проведенні господарської політики. За таких умов починаються економічні реформи, свідками яких є сучасне покоління.

Першим кроком до зміни системи господарювання було проголошення більших громадянських свобод і сприяння (радше декларативне) поширенню кооперативного руху. Непорушність приватної власності та право ведення приватної підприємницької діяльності все ще залишалися поза законом, а пошук нових форм організації суспільного виробництва пропонувалося здійснювати на колективній основі. Саме в цей час з'являються акціонерні товариства, починають впроваджуватися в управлінську практику окремі елементи західного і японського підходів до менеджменту. За безпосередньої підтримки комсомолу створюється мережа науково-технічних центрів молоді, де для молодих комсомольців організовується викладання нових дисциплін - Менеджменту, Маркетингу, Економіксу, проводяться перші ділові ігри. Фактично, відбувається створення перших радянських бізнес-шкіл, які випускають покоління партійних керівників з навичками організації і ведення бізнесу у ринковій економіці. Наявність фінансових ресурсів та підготовлених кадрів у партійних структур і комсомолу вРадянському Союзі забезпечили їм провідну роль у соціально-економічній трансформації суспільства та формуванні сучасної моделі менеджменту. На той час жодна група у радянському суспільстві не володіла такою можливістю, а здатні до започаткування власної справи громадяни не могли це зробити через складність законодавства і втрату заощаджень в державних банках.

Інша ситуація склалася у колишніх країнах «соціалістичного табору» - Польщі, Чехії та Угорщині: внаслідок порівняно недовгого панування комуністичного режиму економічна роль держави не була тотальною і руйнування засад господарської діяльності суспільства не набуло такої сили, як в Українській РСР; до того ж політичний режим в цих країнах залишався набагато «м'якшим» та дозволяв ведення альтернативних форм господарювання (створення одноособових сільськогосподарських підприємств, невеличких приватних майстерень, кооперативів тощо). Тому наші західні сусіди з лібералізацією економіки повернулися до звичних форм господарювання: лише у Польщі в перші роки нової економічної політики було створено три мільйони нових недержавних підприємств, які забезпечили зростання економіки і зайнятості населення.

В Україні ж у 1990-х роках розпочинається період перманентних реформ і формується економічна політика, яку можна визначити як «олігархічно-державнийй капіталізм» з такими основними засадами: обмеженням доступу більшої частини населення до ресурсів і влади, синтезом бюрократичних (партійні функціонери та «червоні директори») і кримінальних структур, знищенням паростків вільного ринку та чесної конкуренції, збереженням адміністративного контролю над формально ринковою економікою та перерозподілом національного багатства у корпоративних інтересах.

 

Сучасний стан та перспективи розвитку менеджменту в Україні.

Якщо розглядати менеджмент як створення і максимально ефективне використання соціально-економічних систем, то неможливо залишити поза увагою нашого дослідження соціально-економічні процеси сучасної України. Знецінення депозитів населення у Ощадбанку, вагання з введенням національної валюти і популістські рішення уряду призвели до найбільш глибокої структурної кризи національної економіки України, коли у 1993 році наша країна встановила абсолютний світовий середньорічний рекорд гіперінфляції у 10000% [26]. Трансформація адміністративно-командної економіки у перехідну, з елементами вільного ринку, супроводжувалася руйнацією системи суспільних фондів споживання та відмовою держави від дотування ціни на товари і послуги. В результаті традиційно низька, щез часів СРСР, вартість праці перетворила значну частину працюючого населення на жебраків, надавши короткострокові конкурентні переваги та спричинивши довгострокові негативні ефекти, такі як втрата кваліфікованої робочої сили, збільшення розриву у доходах між багатшими і біднішими прошарками суспільства, зростання трудової імміграції та високий рівень безробіття. Посилилися ознаки дискримінації робочої сили, в першу чергу - жінок: за підсумками 2011 р. середня заробітна плата жінок в Україні була на 8% нижчою, порівняно з середньою заробітною платою чоловіків [63] .

Знецінення радянського рубля та прив'язаного до нього купонокарбованця призвело до втрати підприємствами оборотних коштів, доходи населення залишалися мізерними (середньомісячна зарплата становила близько 30 доларів США). За таких умов починається приватизація підприємств, яка отримала назву «сертифікатної». В результаті відбулася формальна, на папері, зміна власників, проте підприємства так й не отримали інвестиційні ресурси для розвитку виробництва. Більшість підприємств залишилися у власності трудових колективів або адміністрації. За даними дослідження Української асоціації інвестиційного бізнесу [21] наприкінці минулого століття в Україні склалося декілька базових моделей управління підприємствами, які конкретизують різні структури володіння пакетами акцій і ролі різних груп учасників економічних відносин в управлінні та володінні власністю:

1)    Приватного підприємства (функції власників та менеджерів суміщені).

2)    Колективної власності менеджерів (контрольний пакет сконцентрований у вищих менеджерів при розпорошеності інших акцій).

3)    Концентрованого зовнішнього володіння (зовнішній власник має контрольний пакет, невеликий пакет акцій, до 10-15%, знаходиться у менеджерів).

4)    Розпорошеного володіння (невеликий концентрований пакет мають менеджери, інші акції розпорошені)

5)    Державного контролю (контрольний пакет у власності держави).
Особливістю управління в цей період стає його спрямованість на

отримання контролю над фінансовими та матеріальними потоками підприємств. Державні підприємства та новостворені акціонерні товариства за активного сприяння їх керівників починають працювати через фірми-посередники, які нарощують свій капітал за рахунок контролювання матеріально-фінансових потоків підприємств-донорів. Наявність таких «контролюючих фірм» дозволяє отримати владу без отримання права власності: це пояснює відсутність щонайменшоїзацікавленості у збереженні державних підприємств та намагання довести останні до стану банкрутства. Паралельно з цим розпочинаються процеси концентрації капіталу та рейдерські захоплення: першими їх жертвами стають якраз підприємства з розпорошеним володінням акціями та державні підприємства. В Україні формується унікальна управлінська культура, в якій бізнес, адміністративний менеджмент, політика та кримінальні структури формують суспільно-політичну модель, яку сучасні соціологи називають «олігархічно-люмпенською». Звичне вже для нас слово «олігархія» походить від грецьких слів oligos - нечисленний, небагатолюдний іта arche - влада. Традиційно, олггархєєю називають режим, за якого влада (політична, економічна, фінансова) належить обмеженому колу осіб [53].

Термін «люмпен» або «люмпен-пролетаріат» (нім. Lumpen-proletariat, від нім. Lumpen - «лахміття») був запропонований К.Марксом і позначав декласовані й деморалізовані верстви населення, які опинилися на «дні» суспільства і нездатні до самостійного організованого руху, хоча висувають завищені соціальні вимоги та претензії. Економічна криза в Україні призвела до процесу стрімкої люмпенізації населення - втрати основними соціальними прошарками країни характерних рис, що супроводжувалося переходом у нижчий соціальний статус. Ознаками люмпенізації традиційно є втрата професіоналізму та соціальної ініціативи, безробіття, правовий нігілізм, зниження рівня культури [14].

За даними Світового банку, в Україні роботодавці повинні віддавати державі у вигляді податків та інших платежів 43% фонду заробітної плати, тоді як у країнах Європи і Центральної Азії величина відрахувань становить у середньому 23%. Поєднання високих ставок відрахування, корупційних платежів та проблеми з адмініструванням податків і зборів сприяли створенню потужного «тіньового» сектору економіки, який оцінюється експертами у 40-45% від річного ВВП України. Ще одним наслідком стрімкого соціального поділу суспільства, втрати моральних орієнтирів і економічних стимулів, стали високі місця нашої країни у рейтингах найбільш корумпованих країн світу та країн з найменш сприятливим інвестиційним й бізнес кліматом, а водночас -низькі показники суспільного розвитку та людського потенціалу. Одним з таких показників є узагальнюючий індекс людського розвитку, який визначається Організацією Об'єднаних Націй та формується з чотирьох показників: тривалості майбутнього життя при народженні, душового валового національного доходу (ВНД), який визначається за паритетами купівельної спроможності (ПКС) національних валют до долара, і двох освітніх - середньої та очікуваної тривалості навчання.В узагальнюючому індексі розвитку людини Україна перебуває на 76-му місці серед 187 країн зі значенням індексу 0,729. Перші три місця посідають Норвегія (індекс 0,943), Австралія (0,929) та Нідерланди (0,910). У США четверта позиція, ФРН - дев'ята, Японії - 12-та, Франції - 20-та, Італії - 24-та, Великобританії - 28-ма. З наших сусідів: Словаччина - на 35-му місці, Угорщина - 38-му, Польща - 39-му, Румунія - 50-му, Білорусь - 65-му, Російська Федерація - 66-му місці. Гірше за Україну з її сусідів рейтинг лише у Молдови - 111-те місце. Китай - перша за обсягами економіка світу - знаходиться на 101-му місці. Економічні показники країни теж залишаються невтішними - через 20 років після здобуття Україною державної незалежності її ВВП становить лише 68% від рівня 1990 року [45].

Таким чином, формування олігархічно-люмпенського суспільства призвело до створення сучасної моделі менеджменту в Україні, особливими ознаками якого є:

1) Автократичний стиль управління, який має спирається на кланово-феодальний характер суспільних відносин з обмеженою вертикальною мобільністю членів суспільства.

2)           Домінування короткострокових інтересів над довгостроковими і приватних - над інтересами суспільства.

3)           Штучне формування перешкод та ускладнення умов діяльності об'єктів управлінського впливу з метою отримання права власності чи фінансового контролю над суб'єктами господарювання.

4)           Нелегітимність соціального статусу керівників - тінізація доходів посадових осіб та перевищення їх витрат над доходами створюють особливий правовий статус, обмежуючи свободу дій та вибору управлінських рішень.

5)           Ігнорування прав власності та прав членів організації -корумпованість системи управління дозволяє нехтувати законами, набуваючи прав власності у незаконний спосіб, порушувати права найманих працівників та різних соціальних груп, що зрештою посилює нелегітимність соціального статусу керівництва.

6)           Криміналізація економічних відносин - поєднання інтересів бізнес-груп і кримінальних кланів призводить до посилення корупції, знецінення ділової репутації, зміни системи цінностей та поширення правового нігілізму.

7)           Компрадорський підхід до ведення справ у своїй країні. Компрадорством називають такий спосіб ведення бізнесу, за якого прибуток отримується в результаті діяльності, що завдає шкоди національній економіці та зменшує її здатність до розвитку [53].

Негативний відбір кадрів та втрата професіоналів: наслідком відсутності   вертикальної   мобільності   членів   організації (тобтокар'єрного зростання для людей талановитих, але не приналежних до певного клану чи групи) стає замкненість управлінських систем, заміщення посад не за професійною ознакою, а на основі особистих симпатій, що призводить до зменшення рівня професіоналізму в управлінській системі та зростання ризиків для об'єктів її управлінського впливу.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51 


Похожие статьи

А В Бардась М В Бойченко А В Дудник - Менеджмент навчальний посібник