А В Бардась М В Бойченко А В Дудник - Менеджмент навчальний посібник - страница 4

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51 

Дещо відмінною є система підготовки професійних керівників запроваджена в деяких університетах (завершується отриманням ступіню магістра гуманітарних наук Master of Arts або магістра наук Master of Science) та у бізнес-школах (завершується присвоєнням ступіню магістра бізнес адміністрування МВА). Варто відзначити, що ступінь магістра в американській системі вищої освіти надається особам, які під час проведеного самостійного дослідження продемонстрували глибокий рівень знань з певної спеціальності або у певній області професійної діяльності. Це передбачає поглиблене вивчення певної проблеми у визначеній галузі знань (економіці, фінансах, управлінні), обізнаність в існуючих теоретичних концепціях та підходах, наявність навичок аналітичного та критичного мислення, професійне застосування знань та навичок, а також здатність приймати об'єктивні й незалежні рішення для розв'язання комплексних проблем.

Ступінь МВА почали присуджувати в США наприкінці ХІХ століття, коли інтенсивний розвиток промисловості та економічне зростання вимагали великої кількості професіоналів, обізнаних з науковими підходами до управління. Нормативні курси програм підготовки магістрів бізнес адміністрування  розроблялися таким  чином, абиознайомити студентів з різноманітними аспектами ведення підприємницької діяльності, а отже включали бухгалтерський облік, фінанси, маркетинг, управління персоналом, операційний менеджмент. На сьогодні бізнес-школи пропонують програми у форматі денної (full-time МВА), заочної (part-time МВА), дистанційної програми (distance learning), а також спеціалізовані програми для керівників компаній (executive МВА). Основна увага при підготовці магістрів бізнес-адміністрування приділяється не стільки здобуттю теоретичних знань в царині економіки та управління, скільки формуванню практичних навичок та передачі передового управлінського досвіду керівниками компаній під час проведення «майстер-класів», самостійній роботі з джерелами інформації та інтерактивним методам навчання (ділові ігри, бізнес-симуляції, групова робота та презентації). Також здобувачі працюють над поглибленим дослідженням окремих видів діяльності компаній та підготовкою бізнес-проектів. Тривалість навчання в бізнес школах становить від 1,5 до 2 років, по завершенні цього періоду випускник отримує професійний ступінь магістра. Для вступу до бізнес школи необхідно мати вищу освіту (диплом бакалавра) і досвід роботи в бізнесі (не менше 3 років).

В японській системі претенденти дещо більше часу витрачають на «навчання за допомогою досвіду»: людина, яка отримала вищу освіту, посідає першу керівну посаду лише через кілька років після приходу до компанії. Протягом цих років кандидат працює на посадах спеціалістів у різних підрозділах, вивчає діяльність компанії зсередини, отримує досвід роботи та корисні контакти. Основна підготовка кадрів вищої кваліфікації здійснюється в університетах, меншою мірою - у бізнес-школах. Особливе місце займають так звані «корпоративні університети» - досвід їх застосування активно поширився світом і сьогодні подібні навчальні центри існують й у багатьох українських компаніях. Завданням таких «університетів» є забезпечення підвищення кваліфікації персоналу компанії без відриву від виконання професійної діяльності, формування необхідних навичок, розвиток здібностей та виявлення найбільш талановитих працівників для їх подальшого просування кар'єрними сходами.

Останнім часом отримання диплому МВА набирає популярності в Україні та країнах Європи (хоча такі програми існують й в інших частинах світу). В Україні програми бізнес-освіти представляють, переважно, консорціуми з українських та іноземних (північноамериканських чи європейських) вишів, а основна увага приділяється особливостям ведення підприємницької діяльності у нашій країні та аспектам глобалізації ринків праці, капіталів та ресурсів.1.2. Система відносин в організації як предмет вивчення менеджменту

Про що пишемо: Організація як об'єкт управління. Характеристики сучасної організації. Рівні управління і групи менеджерів. Ролі менеджерів в організації.

 

Організація як об єкт управління.

Організація є словом грецького походження (opyavovінструмент) й у найзагальнішому розумінні позначає свідоме об'єднання ресурсів для досягнення деякої мети. У вітчизняній практиці організація може розглядатися і як сукупність функціональних підрозділів, об'єднаних єдиним керівництвом та спільною діяльністю, і як складне виробниче формування, що складається з самостійних, але об'єднаних керівництвом підприємств. В американському менеджменті організація розглядається як група людей, чия діяльність координується для досягнення загальної мети, людей, які об'єднують власні зусилля та ресурси для її досягнення. Таке визначення дозволяє розглядати організації більш комплексно незалежно від їх сфери діяльності, кількості учасників, правового статусу чи організаційних структур. Враховуючи той факт, що організації завжди є результатом соціальної взаємодії її членів, всі вони можуть бути класифіковані на формальні й неформальні. Перші з них ґрунтуються на формалізації взаємин між учасниками та визначенні порядку взаємодії, що відображається у нормативних документах (статутах, правилах, нормах). Неформальні організації базуються на міжособистісних взаєминах (приязні, користі), особистому виборі соціальних партнерів та координуванні взаємодії між ними з метою досягнення спільної мети. Формальні організації створюються згідно з бажанням керівництва організації та з його дозволу; неформальні організації виникають спонтанно й можуть існувати всупереч волі керівництва, проявляючись у вигляді «малих груп» всередині організації (великої групи).

Існуючі в організації відносини між працівниками поділяються на відносини субординації та координації. Відносини субординації поширюються на відносини між лінійними (безпосередніми) керівниками та їхніми безпосередніми підлеглими: субординація передбачає право суб'єкта управління (керівника) віддавати розпорядження об'єкту управління (працівнику) й обов'язок останнього ці розпорядження виконувати. Прикладами таких відносин можуть бути відносини між майстром та робітниками на шахті, між керівником планово-економічного відділу та економістами, що працюють у відділі, між директором шахти та начальниками дільниць. Відносини координації виникають між працівниками різних підрозділів в ході виконання спільної роботи або між співробітниками в одному підрозділіпри виконанні спільного проекту. У відносинах координації працівники не підпорядковані один одному та мають рівні права у здійсненні спільної діяльності.

Організації складають основу світу менеджерів, саме в них спостерігаються процеси і стани, які є причиною існування менеджменту. Основні задачі менеджменту полягають у визначенні цілей, розподілі та координації робіт. Координація робіт передбачає оптимальний розподіл обмежених виробничих ресурсів між конкуруючими потребами різних підрозділів, створення спільної культури організації та інноваційного середовища. Контроль за виконанням поставлених завдань також є провідною задачею менеджменту.

Сферою застосування управлінської праці є організована діяльність людей. У світі існує велика кількість компаній, фірм, державних установ, громадських об'єднань. Всі вони мають спільні риси через те, що всі вони є організаціями. Саме в організаціях менеджери здійснюють процес управління. Але що ми розуміємо під термінами «процес управління» та «організація»?

Процесом називають сукупність низки послідовних дій, спрямованих на досягнення певного результату. Процес управління це комплекс взаємопов'язаних дій, що виконуються в певній послідовності й спрямовані на розв'язання конкретних проблем та досягнення поставлених цілей.

Організація - сукупність людей, об'єднаних за змістом і характером спільної діяльності, орієнтована на досягнення взаємопов'язаних специфічних цілей і на формування високоформалізованих структур.

Структура - взаєморозміщення та певний взаємозв'язок складових частин цілого, внутрішня будова.

 

Характеристики сучасної організації.

Для того, аби ми змогли відрізнити неорганізовану групу людей від організації, мають існувати ознаки, які б відрізняли юрбу від впорядкованої сукупності людей, якою має бути організація. Такі ознаки називаються характеристиками організацій.

Характеристиками сучасних організацій є:

               наявність чітко визначеної цілі існування;

               наявність людей, що працюють в організації (персоналу);

               наявність ресурсів;

               вертикальний розподіл праці;

               горизонтальний розподіл праці;

спільна культура (правила поведінки).Для того, щоб організація могла домогтися реалізації своїх цілей, задачі мають бути скоординовані за допомогою вертикального поділу праці. Вертикальний поділ праці полягає у відокремленні управлінської роботи від безпосереднього виконання рутинних, спеціалізованих операцій та у створенні управлінської ієрархії - рівнів управління (управлінських структур, що знаходяться у взаємній підпорядкованості). Горизонтальний поділ праці полягає у розподілі роботи на компоненти, спеціалізації завдань та їх групуванні. У результаті горизонтального розподілу праці всередині організації формуються окремі спеціалізовані підрозділи, до складу яких входять фахівці з певних видів діяльності, наприклад, відділи планування, фінансів, виробничі, матеріально-технічного забезпечення тощо.

Важливою умовою існування організації є наявність ресурсів. Ця властивість пов'язана з першою характеристикою - наявністю членів організації (людей, що у ній працюють). Під ресурсами ми будемо розуміти все, що може бути використане в процесі діяльності організації та має суспільну цінність: інформація, знання, гроші, матеріали, сировина, обладнання, нерухомість та власне - самі працівники. Наявність ресурсів в організації, з однієї сторони, робить її привабливою для працівників - витрачаючи свої зусилля в процесі праці, вони отримують компенсацію у вигляді певних благ (грошової винагороди, статусу, соціального захисту). Відсутність ресурсів робить організацію непривабливою та нелегітимною в очах потенційних її членів - вони або залишають її або відмовляються вступати до неї. Так, створення Німецької Демократичної Республіки на теренах радянської окупаційної зони після Другої світової війни зіштовхнулося з величезною проблемою: в умовах існування карткової системи, зруйнованої економіки, політичної диктатури та націоналізації майже всіх галузей промисловості населення цієї країни почало «голосувати ногами» - протягом 1945-1961 років, коли кордон між НДР та ФРН, а згодом і Західним Берліном, залишався «прозорим», країну покидало до 200 000 осіб працездатного населення щороку. Саме в цей час в результаті реалізації масштабного «плану Маршалла» ФРН перетворилася на потужну індустріальну державу з соціально-орієнтованою економікою та найвищими темпами економічного зростання у світі.

Інша сторона зв'язку між наявністю ресурсів та персоналом організації полягає у відповіді на запитання, що саме ми будемо вважати найціннішими ресурсами? Традиційно в Україні радянських часів наголос робився на засоби виробництва (машини, обладнання) та сировинну (вуглевидобувну та залізорудну галузі). Сьогодні в якості основних ресурсів в нашій країні розглядають ресурси мінерально­сировинні - нафту, газ, а також землю. Проте найважливішим з точки зору існування самої організації ресурс - це її людський капітал, ті люди, що у ній працюють. По-перше, повна заміна людей в організації аналогічна знищенню її самої - формально організація буде існувати, носити ту саму назву та займатися тією самої діяльністю, але це буде абсолютно інше утворення. По-друге, цінність сировинних ресурсів не є постійною в часі: на зміну одним виробничим укладам приходитимуть інші, але визначенням цінності ресурсів та зміною виробничих укладів займаються саме люди. Інвестиції у людській капітал, наприклад, шляхом підвищення якості освіти та підтримки наукових досліджень, дозволяють здійснити технологічні прориви у розвитку економіки та забезпечити довгострокові конкурентні переваги.

 

Рівні управління і групи менеджерів.

Отже, управління є істотно важливою діяльністю для організації. Майже в усіх організаціях можуть бути виділені три основні ієрархічні рівні: низова ланка (технічний рівень управління), середня ланка (управлінський рівень) та вища ланка (інституційний рівень).

Виключення становлять невеликі організації (кілька осіб) з плоскою (неієрархічною) структурою управління - де є один керівник та кілька працівників. Всі інші організації - від середньої школи до Кабінету Міністрів, й від тролейбусного депо до корпорації «Дженерал Електрик» - можуть бути поділені на три основні управлінські рівні, як це представлено на рис. 1.3.

Керівники низової ланки. Ті, кого називають керівниками низової ланки або операційними керівниками утворюють організаційний рівень, який знаходиться безпосередньо над робочими й іншими працівниками (не управителями). Молодші керівники здійснюють контроль за виконанням виробничих завдань, збирають та передають інформацію про правильність їх виконання. Для цих керівників важливими професійними вимогами є наявність технічних навичок (керівник має бути найкращим фахівцем серед підлеглих), навички спілкування (комунікаційні), здатність планування робіт на перспективу.

Керівники середньої ланки. Робота молодших керівників координується і контролюється керівниками середньої ланки. За останні десятиріччя середня ланка управління значно зросла і за своєю чисельністю, і за своєю значимістю. У великій організації може бути стільки керівників середньої ланки, що виникає необхідність у поділі даної групи. Якщо такий поділ відбувається, то виникають два рівні, перший з яких називається верхнім рівнем середньої ланки управління (наприклад, Інститут економіки НГУ), другий — нижчим (приклад -Факультети менеджменту та Фінансово-економічний у складі ІЕ). Такимчином, утворюються чотири основні рівні управління: вищий, верхній середній, нижчий середній та низовий. Типовими посадами керівників середньої ланки управління є: завідувач відділом (у бізнесі), декан (в університеті), керуючий збутом по регіону або по країні, директор філії тощо.

 

 

Управління вищої ланки

 

 

Управління середньої ланки

 

 

 

Управління низової ланкиРис. 1.3 - Рівні управління в організації

 

Керівники вищої ланки. Вищий організаційний рівенькерівництво вищої ланки найменш чисельна група менеджерів в організації. Навіть у найбільших організаціях до керівників вищої ланки належить лише кілька людей. Типові посади керівників вищої ланки в бізнесі — це голова Ради, президент, віце-президент, директор або ректор. Керівники вищої ланки відповідають за прийняття найважливіших рішень для організації в цілому або для основної частини організації, планують і визначають розвиток організації на багато років вперед. Для керівників вищої ланки менш важливими є технічні навички (керуючий металургійним комбінатом не обов'язково має бути металургом за фахом), а більш важливими - концептуальні та комунікаційні. Вважають, що керівники вищої ланки планують свою діяльність та діяльність організації на періоди від 5 до 50 років, тобто наслідки прийнятих ними управлінських рішень будуть відчутними у майбутньому - найближчому та далекому.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51 


Похожие статьи

А В Бардась М В Бойченко А В Дудник - Менеджмент навчальний посібник