Г Штонь - Духовні стратегії епіки бориса харчука - страница 1

Страницы:
1 

Григорій Штонь, проф. (Київ)

УДК 82.09 ББК 83.34УКР6

Духовні стратегії епіки Бориса Харчука

У статті простежується духовний світ епіки Бориса Харчука, який творив у межах соцреалістичної догматики, у кліматі шістдесятництва і в «застійних» 70 - 80-х роках ХХ ст.

Ключові слова: реалізм, ліро-епічний простір, духовна екзистенція, соцреалістична догматика, авторський світогляд, авторська воля, «цілісність нації».

The article traces the spiritual world in the epics by Boris Kharchuk, who had been creating within the period of socialist-realism dogmatism, in the atmosphere of 60-s and the «stagnation» period in 70-80s of the twentieth century.

Key words: realism, lyrical and epic space, spiritual existence, socialist-realism dogmatism, the author's outlook, the author's willpower, integrity of the nation.

Соціально-історичне вороття, у тому числі й вороття до т.зв. «духовних витоків» - річ неможлива: ми безнастанно міняємося. А відтак міняється і все до нас дотичне. Література про це свідчить сюжетикою, звідки давно вигнані (чи самоусунулись) Бог, Доля. І рано чи пізно самоусунуться доленосні події, чий вплив на перебіг художнього змісту вельми умовний: у людину переходить не той чи той факт, а його рецепційне відлуння, яке до того ж резонує у просторі пам'яті, а не живого життя. Саме тому (але не тільки тому) епіка не психологічна, а поетична.

Борис Микитович Харчук, наскільки відомо, віршів не писав. Або вважав їх не вартими оприлюднення. Проте дивився на світ як на здатну вкластися в ту чи ту високу емоцію-монаду, де владарює Добро чи Зло. Але не, приміром, економіка, яку любити чи ненавидіти - справа щонайменше копітка. Надто для практичного розуму, котрий не може не зосереджуватися на частковостях. Його художній побратим Реалізм теж смакує деталі, прозирає (чи пробує прозирати) крізь них у всесутнє, проте скільки того всесутнього побачиш за викоханим лісом частковостей? У манері Бориса Харчука це протиріччя знято доволіоригінальне: він громадить деталь за деталлю, образ за образом, притому робить це чи й не пореченнєво. І залишається при цьому поетом, тобто людиною всеохопно єдиного світопотрактувального кредо, для якого зовсім не обов' язкова жорстка логічна конструкція. Досить Віри, досить Любові, досить Надії. На що - одразу не скажеш: письменник спершу має стати письменником, опісля - по можливості майстром, і вже аж потім - будівничим художнього макрокосму, де здійснюються чи то якісь експериментальні прожекти, чи атаки на дійсність, чи співпраця із дійсністю. Зрозуміло - паритетна: бути підлеглим нотарем витребеньок влади чи власної уяви - справа малопотрібна.

Які ж із цих завдань, проблем та пересторог були для Бориса Харчука найбільш актуальними? Враховуючи, зрозуміло, ліро-епічний фаховий вибір, при якому або внаслідок якого авторський стиль, авторський світогляд і авторська воля стають добровільними бранцями традиції. Бо епіка, не зайве нагадати, веде свій родовід з часів давніх. Та і в часах новіших її цікавить найперше «всезагальний стан особливого народу» [Гегель 1971: 440], а не страждання молодого Вертера чи житєві та морально-психологічні перипетії новітнього Мефістофеля, в яких історичний час не спочиває, а, віднайшовши шлях до індивідуального духовного макрокосму, безнастанно спішить. У Ґете - до смерті, а у Винниченка - до лакун приватного коли не добробуту та щастя, до порозуміння з собою.

Заради чіткішого бачення вихідних міркувальних позицій цієї розвідки, уточню, про яку особливість стосовно термінологеми «народ» у Гегеля йдеться. Найперше це стосується т.зв. «середнього часу», коли «народ вже пробудився від важкого сну, і дух зміцнів уже в собі самому настільки, щоби творити свій особливий світ і відчувати себе в ньому як під рідним дахом» [ Гегель 1971: 428]. Багато чого у цій характеристиці спрощуючи, скажу, що наш, себто український, народ досяг вищенаголошеної «рідності» не коли співав одних і тих самих пісень і самоусвідомився через єдинокоріневу мову, а коли доріс до українськості як певного соціально-історичного чину. Сталося це в період від Шевченка до Франка і сталося не серед низів, а серед верстви освіченої, проте не відірваної своєю культурою і освіченістю від «субстанціональної цілісності нації» [Гегель 1971].

Аби не ковзатись на субстанціональності як суто філософській категорії, переступимо у конкретнішу царину гегелівського естетичного універсуму, де читаємо: «В істинно епічній події не буває жодного самочинного вчинку і через те ніколи не розповідається про яку-небудь випадкову подію, а завжди про дію, вплетену в цілісність свого часу і стан нації» [Гегель 1971: 433]. І далі: «В епосі ми віднаходимо не лише субстанціональну спільність об' єктивного життя і дії, але також свободу у цій дії і житті, які здаються цілком залежними від суб' єктивної волі індивідів» [Гегель 1971: 434]. Наголосимо - здаються, а не є, позаяк епічний індивід та індивід модерний, а, тим паче, постмодерний - то сутності далеко не однопорядкові. Та менше з тим: нас цікавить передовсім Борис Харчук, якому судилося прожити не одне художнє життя, а цілих три: в межах анітрохи не силуваної соцреалістичної догматики, у духовному кліматі шістдесятництва і на протягах 70-80-х років ХХ ст. «Субстанціональна спільність об' єктивного життя» попри цілковиту залежність останнього від політичного і економічного диктату держави була у кожному з цих сегментів творчої біографії далеко не однаковою і модифікувалася в напрямку своєрідного внутрішнього дисиденства. Знайшло це відбиток у цілковитій розмитості, приміром, слова партизан. Для цензури і влади воно виглядало цілком орадянщеним, а для читача, а надто читача-»автохтона», який знав, що на території сучасної Ланівеччини, Вишнівеччини, Шумщини, Крем' янеччини радянська партизанка, а точніше регулярні військові об' єднання Ковпака та почасти Медведєва безжально зачищалися бандерівцями і мельниківцями, -не могла чутися і ніколи не чулася такою злютованою з народом, як це бачимо в оповіданні «Корначівська колія». Оповіданні силувано дитячому, насиченому духом «мовчазної» героїки, про яку краще за самого письменника не скажеш: «Гаврик почув густий голос Маріїного тата й покосився назад. її тато стояв серед дороги. Обабіч нього стояли молоді партизани. На його грудях висів автомат. Він подивився на одного хлопця, на другого. Хлопці подивилися на нього. - Їдьте... Вони не оглядалися обоє. Кінь важко ставив на землю копита. А старий партизан-підривник ішов за ними, Коли дійшов краю лісу, сказав, щоб хлопці вернулися. Сам сів на узліссі й чекав, поклавши автомат до ніг. Вибухпоставив його на ноги. За одним вибухом почулися ще: рвалися цистерни, злітали вгору рейки. Він зняв з голови ремінного картуза. Полум' я бухкало в небо, але не мого підпалити білого дня. Постояв і, сивий, в одній руці картуз, у другій автомат, пішов до лісу» [Харчук 1970: 262].

Зараз легко реагувати на подібне письмо іронічною посмішкою попри те, що воно майже переконливе. Принаймні, для молодшого школяра, бо школяр старший потребує куди більшої суми психологічних доказів того, що смертельні загрози за подібних обставин - річ жахітно неминуча. Але йдеться наразі не про них, а ліс, де радянська партизанка не чулася господарем. Чому саме, уже мовилося. Залишається додати резон у літературних справах чи не найголовніший: волинські діти (як, до речі, і сам Б.Харчук) не мали у світовідчувальних своїх «запасниках» розхожого радянського патріотизму Перед нами, отже, гра з підміною дійсного бажаним, при тому гра, як мені, принаймні, здається, з досить небезпечним підтекстом, щодо справжнього ідеологічного й життєвого об'єму якого йти з питаннями ні до кого: письменника серед нас нема. Зате є наступні його романи і повісті, де, вдамся до трохи незвичного виразу, невблаганно поволі Україна радянська, куди нас вела й привела «Волинь», стала спершу сусідувати з Україною підпольською, а насамкінець - онтологічно українською. Ще не самостійною, проте за рівнем соціально-історичної самосвідомості принципово одмінною від сенсового ареалу змістів, в яких вона побутує на ролі ілюстрації до тих чи тих політичних доктрин. Йдеться, зрозуміло, про ідейну спільність радянської літератури, але не тільки про неї; живе життя, яким воно є хай не саме по собі, а в сполуці з життям внутрішнім, теж належить до змістових субстанцій літератури певного часу і певної соціальної спільноти. У чотирьохкнижжі «Волинь» воно тяжіло до доленосного Сходу, багато чим перегукувалося (насамперед в царині характерології) з великоукраїнською літературною класикою, яка для підцарської Малоросії слугувала духовним полігоном України новітньої. Проте не всієї: Галичина, Буковина, Гуцулія, Бойківщина, Закарпаття своїм щоденним побутом, а з тим і своєю етнокоультурою з Україною Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Винниченка, Косинки, Підмогильного, Барки були, звісно, здатні до повного порозуміння, але не до взаєморозчинності,саме не рівні життя. Не як духовної екзистенції, а як духовної (хоч не лише духовної) фактури, що стане зрозумілішим, коли взяти до рук роман Бориса Харчука «Місяць над майданом» і прочитати його очима давньотутешнього, себто не радянського, а західноукраїнського обивателя 30-х років ХХ століття, якого совіти пробували переінакшити, проте не встигли - прийшов, як у нас тут казали, німець. Теж ворог, при тому не з точки зору СРСР, а з точки зору землі, на якій вже закільчилися зерна самостійності. Борис Харчук у згаданому романі ще стоїть на радянських ідейних позиціях і ділить своїх героїв за принципом суто соцреалістичним: все, що любить комунізовану соціальність - наше, а хто її не приймає - чуже. Оунівці, а, точніше, бандерівці і мельниківці в такий спосіб ставали на власній землі чужинцями. А совіти -своїми. Проте це було далеко не так. Надто у наших краях, де до наступу радянських військ німці порядкували хіба в крупніших адміністративних центрах. А в селах (а я веду мову саме про живе життя сіл) хазяйнували партизани аж ніяк не прокомуністичного штибу. При тому - з тим самим інгредієнтом героїки, що її вичитуємо у Харчука, який (я в цьому абсолютно певен) її не придумував, бо нею в дитинстві був перейнятий. Як юний громадянин України, що взяла і зникла. Принаймні, для молодого письменника, що взяв і передовірив її духовні чесноти й висоти аби кому. І бодай у такий спосіб (потривожимо Винниченка) залишився чесним із собою підпільним. Або не зреалізованим. Або (це вже стосується справ мистецьких) у такий спосіб долученим до джерел властивої йому потреби емоційно-духовного екстріму, котрий для епіка традиційного, орієнтованого на думи, історичні пісні, вишколу переважив страх непорозуміння з краянами. Хоч можна було, звісно, писати про справи цілком мирні. Можна - але не хотілося. «Становлення особистості - зауважував Карл Густав Юнг, - це відвага; і трагічно, що демон внутрішнього голосу означає одночасно і найбільшу небезпеку, і необхідну допомогу. Це трагічно, проте логічно. Це природно» [Юнг 1998: 477]. Таким внутрішнім голосом у Харчукові і для Харчука був досвід не біографічний (тут він до пори до часу був конформістом), а, вдамся до дуже й дуже розмитого терміну, ментальний. Його ще називають голосом крові, що був абсолютно охриплим або й повністю відсутнім у романоробів, як-от В.Собка, Ю.Смолича чи

В. Козаченка, але буквально клекотів у письмі О.Довженка, рвався до слова у шістдесятників і настійливо шукав відповідної форми реалізації у Бориса Микитовича, який наодинці з собою, безперечно, мріяв про прилюдний, себто реалізований в одному чи цілому ряді текстів, безризиковий перехід від письма ідеологізованого до письма глибинно правдивого. У межах соцреалістичної догматики це видавалося неможливим, хоч багато ким досягалося. Зокрема Григором Тютюнником, який обирав героїв (маючи, зрозуміло, хист до передачі психологічної їхньої адекватики), соціалізованих лише історично: працею біля землі, хатніми й господарськими клопотами. Інакше кажучи, одержавленими не більше, ніж до цього змушувала праця в колгоспі або на посадах, які й посадами не назовеш. Їхня духовна прописка в повоєнному часі не так вже й багато важила: років сто чи двісті назад вони чи їхні прототипи поводилися б майже так само, як поводяться персонажі оповідань «Дядько Никін», «Нюра», «Дивак, «Гвинт», «Устим та Оляна». Поправка на т.зв. «радянськість» у їхніх характерах, лексиці і фактурі щоденного мислення, звісно, присутня, проте куди більше для письменника й читача важить давність сповіданого ними добра. На жаль, вимиваного з людських душ комунізованою казенщиною, ширужитковим добробутом і такою самою ширужитковою «культурою», з якої Тютюнник не втомлювався кепкувати навіть у таких трагедійних прозоструктурах, як реквійне оповідання «Віддавали Катрю» або у трагікомічній «Кізоньці». Манера і хист Бориса Харчука теж були чутливими до людської дивакуватості, проте не визнавали усміхненості. Або не чулися здатними до її відтворення, що не є ні вадою, ні достоїнством: всяк пише, як пишеться. З огляду, зрозуміло, на дарований долею фаховий артистизм і стратегію ним користування. Борис Микитович належав до натур холеричних, вважав чи й не обов'язком за щось чи з чимось боротися і цю перманентну свою незаспокоєність ба й збуреність переливав у творчість. Контраверсійну і тоді, коли з-під його пера виходили речі, ідейно «благополучні», і у випадках, коли верх брала гарячкувата вдача (про це вже почасти йшлося) месника, захисника, викривача, критика і т.ін. Тобто коли до пера діставалися з діда-прадіда вгрунтовані в його єство риси людини трудящої, яка годується не ідеями, а працею власних рук. Сказати ­працею вільною, це сказати неправду: Україна, скільки вона себе пам' ятає, практично ніколи не була на власній землі господарем, через що вряди-годи бунтувала, але здебільшого - чекала. Чого і на кого - як коли. А за радянської влади - ні на кого. Все ж бо на папері є. Є, коли добре вертітися, і в коморі...

Без золотого віку в минулому і з розтриньканим золотим віком у дневі сьогоднішньому народ рознароджувався, бо вже не мав ні спільної мрії, ні спільного ворога, на якого перетворився сам... Десь приблизно такою радянська дійсність почала достукуватись до традиційно українського (про «братні народи» говорити гріх: ми ними не було прозомислення на спаді «відлиги», на що останнє спробувало зреагувати потопельним, як на мене, гумором «химерної прози», яка вилила тонни сарказму на голови рідноземного куркульства і виродилася в громіздку романобульку із назвою «Позичений чоловік».

Саме у цей десь час духовна окраденість (і самообікраденість!) покоління шістдесятників стала поступатися місцем далеко не замиреній, але й не крикливій мудрості вірників, що відступилися від богів земних не задля їнього огудження (це у 70-і роки робити було небезпечно і намарне: уперше наїджений народ спав), а задля самопізнання. З прицілом на Бога в собі, який Харчукові підказав і тональність його не першої, але найголовнішої самосповіді, оформленої житійною структурою роману «Кревняки». Йшлося у ній про рід Туріїв, довкола якого і в якому розплодилося багато різного і (це суто моє враження) для оповідного плину не конче потрібного. Та менше з тим: письменник, ступивши на стежку, що вела його у сенсові обшири життя батьків, враз опинився не на чийомусь подвір' ї, городі та хуторі, а в опредмеченій ними колись вічності, а зараз - цвинтарі української мрії про життя достойне і праведне. Для нього треба було не так вже й багато: своєї хати, свого поля і своїх довкола нього клопотів. Проте своїми у цьому житті є (та й то не в усіх) лише душевні рани. А у декого й стигми, що проступають там само, де й рани Божого Сина, який у тих, що його розпинали, Царство Боже забрав. Може саме через те не хтось інший, а саме розпинальники роблять його замінниками царства земні, куди праведним зась. Так чи наближено так (повторюю, змістовий простір   «Кревняків»   місцями   буквально   захаращений т.зв.

 «картинками з натури», які копіюють звичайнісіньку літературщину) можна і, очевидно, слід читати життєпис Юстини, Мирона і Ганни Турій, разом з якими стоїчно борониться від буттєвого тліну звичайна з виду існувальна настанова, яка щодо матері всіх Туріїв Юстини звучить так: «Вона - в своїм царстві. І все, що в ньому гарне й корисне, - з її пальців. А що, хоч і гарне, та не корисне - дике, самосійне, виполює. Нехай росте собі над дорогами, у ярах. Так з року в рік - сіяти, садити, щоб росло» [Харчук 1984: 16 - 17].

Подібних риторичних одяганок на персонажах «з народу» в нашій літературі більш ніж доста, проте Б.Харчук цей стартовий романний посил розвиває по-своєму. Річ у тім, що Мирон - це остання дитина, для якого материне і батькове життя зберігають значення духовного еталону, позаяк його син - це вже продукт і виучень міста, де багато чого традиційного може й шанується, але тільки про свято. Будні новітнього українства (забудемо про суперпозитивного голову колгоспу Ярмульського, чия взірцевість явно розрахована на смаки тодішньої цензури) - це вже реальність «нової історичної спільності», котра заробляє, аби споживати, що не є, звісно, підсудним. Але й не обіцяє навіть натяку на настроєві збурхи, якими трудове єство долучається до чогось безмірно більшого за ситість, за матеріальну захищеність, навіть за щастя. Письменник довкола цього не мудрує, а просто вловлює своїм письмом ті повіви божої благодаті, що торкаються людських душ саме тому, що ці душі, як у Ганни, недремні: « - Мироне, вставай, поїхали, - мовила, збудила його і постояла, мовби мала сказати йому ще щось, але що могла сказати пильнішого, важливішого, як збудити й квапити до роботи?» В неї начеб вселився досвіток з його натхненним прагненням до світанку, до світла. Зорі ще скапували росами, світилася подвірна трава, у затінки відступали присмерки ночі. Не досвіток Ганку, а вона його обхоплювала світлом своїх очей. Видоїла корову, вивела за хату бичка, нам' яла для свині-курей, щоб матері легше. Вивела мотоцикла, повиймала з коляски каски». [Харчук 1984 : 442]. Здавалося б, саме таким, як Ганка й Мирон, мати життя за спільника їхніх звичайнісіньких радощів, але й цього їм доля не дає: Мирон гине, так і не добудувавши нової хати, а Ганка зостається (син з невісткою побудували кооператив у Києві) доживати віку в хаті старій.

Епічний лет убік бодай якоїсь подоби мисленного раю вивершується крахом. І якби ж то лише по-різному, але звироднілого роду Туріїв: йде у небуття чимала кількість існувальних святинь цілого народу. Це печально. Епічно печально. Надто з урахуванням думки уже тривоженого нами Гегеля про те, що «В епосі. є місце - окрім осяжної національної дійсності, на якій базується дія, - ще й для зовнішнього, і для внутрішнього, так що розгортається вся цілісність того, що можна прирахувати до поезії людського існування» [Гегель 1971: 460]. Невже ця поезія уже позаду? За Харчуком - так. Утім, поживемо-побачимо.

Література: Гегель 1971: Гегель Георг Вільгельм Фридрих. Эстетика. В четырёх томах. Том третий. - М., 1971. - С. 460.; Харчук 1984 : Харчук Б. М. Кревняки. - К.: Рад. письменник, 1984. - С. 16 - 17.; Харчук 1970: Харчук Б. М. Помста. Повість і новели. - К., «Веселка», 1970. - С. 262.; Юнг 1998 : Юнг Карл Густав. Бог и безсознательное. - М., Олімп, 1998. -

С. 477.

Штонь Г.М. Духовные стратегии Бориса Харчука. В статье прослеживается духовный мир эпоса Бориса Харчука, творившего в пределах соцреалистической догматики, в климате шестидесятництва и в «застойные» 70-80-е годы ХХ века.

Ключевые слова: реализм, лиро-эпическое пространство, духовная экзистенция, соцреалистическая догматика, авторское мировоззрение, авторская свобода, «целостность нации».

Страницы:
1 


Похожие статьи

Г Штонь - Духовні стратегії епіки бориса харчука