А С Семенович - Вплив інтеграційних процесів на розвиток регіонального рівня урядування у європейському союзі - страница 1

Страницы:
1  2 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ   І  НАУКИ УКРАЇНИ ОДЕСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ   ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВСЕУКРАЇНСЬКА  АСОЦІАЦИЯ   МОЛОДИХ НАУКОВЦІВ

нлуковии

ВІСНИК

№ 16 (117)

Одеса    — 2010

ЗМІСТ

ЖОНОМІЧНІ НАУКИ С.    В. Михайленко

Перспективні напрями формування корпоративних відносин ... З О.   В.   Побережець,   А.   О. Кушніренко

Облік надзвичайних доходів і витрат: принципово-важливі

проблемні питання та шляхи їх вирішення.....................10

Л.   М. Дейніс

Можливі шляхи подолання фінансової кризи в Україні.........14

А.   О. Босак

Структурні проблеми світової економіки: глобалізація та

фінансова криза...........................................................24

О.   В. Андрейченко

Особливості формування коштів бюджетів Херсонської,

області........................................................................32

М.   В. Кізло

Матриця зв'язків між елементами економічної діяльності в

системі контролю машинобудівних підприємств.....і........41

К.   В.   Ковтуненко,   Ю.   В. Тинкован

Особливості обліку розрахунків з контрагентами на торговому підприємстві.................................................... 53

О.    І. Стуїшицький

Практика застосування корпоративної соціальної

відповідальності: світовий та український досвід.........61

С.   Б.   Колодинський,   Р.   О.   Змієвська,   О.О. Нона

Особливості стратегічної розбудови інтегрованих виробничо-диверсифікованих структур в рамках інноваційного процесу..................................................74

О.  І.  Колесник,  О.   О. Сукач

Заробітна плата як основний чинник формування доходів

населення..........................................................І . . . і. 84

Я.   В.   Ге ладим,   В. М.Єрмолін

Фінансові проблеми самоврядування в умовах сучасного економічного становлення в Україні........................

М.   І. Кудінова

Розвиток електронних грошей в Україні......................

М.   С. Уколова

Проблеми експортного потенціалу харчової промисловості України...............................................................

І.   А. Горшкова

Оновлення функціонально повноцінного відтворення на

макрорівні............................................................

І.   Б. Чурілов

Аналіз та оцінка конкурентоспроможності

Одеського регіону..................................................

Е. Ю.Родкина

Зкономическая сущность кредитного риска..................

О.    В.    Полу актова

Знання як стратегічний ресурс економічного розвитку України...............................................................

Т.   В.   Погорєлова,  А.   В. Піскун

Авторегресійний аналіз іноземних інвестиції! в Україну .

. ЮЗ

Ю.    С. Куралова

Напрямки підвищення ефективності використання оборотних засобів........................................

ПОЛІТИЧНІ

НАУКИ

7 14

. .-*23 . 133

..І™

. 145

О.   О. Присяжнюк

Теоретичні аспекти управління державним боргом України . 154

Ю.    В.    Журавлева,    И.   А. Ломачинская Стратегическое поведение фармацевтических компаний развитьіх стран в условиях современного кризиса мировой зкономики...................................................ІОІ

.172

А.   С. Семенович

Вплив інтеграційних процесів на розвиток регіонального рівня урядування у Європейському Союзі..............................183

0 8

229

2.

3.

4.

Сорока Р. Механізм управління оборотним капіталом тор­говельних підприємств // Регіональна економіка. — 2003. — № 4.   — С. 200-204.

Кукин С, газета. —

Денисенко В. Стальньїе инвестиции // 2006. — № 10. — С. 24-29.

Инвест

Золотарев А. Рациональное использование оборотних средств в промьішленности // Зкономика Украиньї. — 2001. — № 7.  — С. 29-32.

Резюме

В статье бьіли рассмотрены особенности зффективного исполь­зования оборотних средств, приведены ошибки, которые часто до­пускают предприятия, а также их влияние на деятельность и производство, и методьі их устранения. Особое внимание уделя­лось оборачиваемости оборотного капитала и рентабельности активов как один из источников успешной деятельности.

Рецензент  канд.   жоном.   наук,   доцент А.   Б. Негри

182

ПОЛІТИЧНІ

НАУКИ

УДК 327.7(4)

А.   С. Семенович

ВПЛИВ  ІНТЕГРАЦІЙНИХ  ПРОЦЕСІВ  НА РОЗВИТОК РЕГІОНАЛЬНОГО   РІВНЯ  УРЯДУВАННЯ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

Поглиблення інтеграційних процесів та зміцнення регіональ­ного рівня врядування, що відбувались одночасно у Західній Європі, стали подвійним викликом для національної держави на старому континенті, адже перерозподіл повноважень відбувався як у висхідному, так і низхідному напрямках. Інтеграція та регіоналізація все частіше розглядались паралельно з огляду на їх вплив на розвиток інституту держави та все більше уваги приділялось їх взаємозв'язку і взаємовпливу.

Беззастережно можна ствердити, що Європейський Союз впли­вав на функціонування системи врядування у країнах-членах, зок­рема це простежується на прикладі інституційного розвитку внут­рішніх регіонів. Протягом декількох останніх десятиліть у біль­шості країн-членів була проведена реформа системи врядування на регіональному рівні. Ця тенденція торкнулася не тільки країн, які стояли перед викликом всеосяжної перебудови системи державно­го управління, як пост-франкістська Іспанія чи посткомуністичні країни Центральної та Східної Європи. Теж і у багатьох держа­вах Західної Європи, де децентралізація розглядалась як невід'єм­на складова політики спрямованої на осучаснення системи управ­ління, здійснювалася модернізація регіонального врядування. У цьому контексті показовим прикладом є Французька Республіка, де повільно, проте поступово відбувається зміцнення позицій вну­трішніх регіонів [12, р. 353-354].

Необхідно нагадати, що регіональний рівень врядування на європейському континенті розвивався поступово під впливом низ­ки різних чинників. Проте слушно наголошується, що для кращо­го розуміння функціонування регіонів необхідно розглядати їх роз­виток саме через призму двох окремих, проте взаємозалежних інсти­тутів: національної держави та Європейського Союзу [5, р. 38].

Варто зазначити, що регіони передували створенню націона­льної держави та істотно обумовлювали її формування і розви­ток. Аналізуючи взаємовідносин регіону з державою, це давало навіть підстави стверджувати, що регіони існують і функціону­ють у межах держави самостійно та незалежно від неї. Одначе цей підхід часто відкидався, а регіони вивчалися лише з точки зору взаємодії центр-периферія, де остання повністю залежить та підпорядковується домінуючому центру. Також висловлювались побоювання, що регіони можуть загрожувати існуванню та стало­му розвитку національної держави, оскільки у них є достатній по­тенціал для суперництва та протистояння з державою, тому висту­пали за їх нейтралізації та відповідно збереження централізму. Шотландський дослідник Майкл Кітінг підійшов більш помірко­вано до цього питання. Він відкидав твердження про те, що регі­они є самодостатніми одиницями і наполягав, що вони тісно по­в'язані з іншими рівнями врядування. Тому регіони не повинні стати основою для опрацювання альтернативних принципів орга­нізації держави, але їх значимість на сучасному етапі є беззапере­чною і їх функціонування надалі впливає на розвиток держави, а наявність сильних регіонів навіть може істотно впливати на змі­ну повноважень між державою та її складовими [9, р. 11].

Увага до регіонів особливо пожвавлюється після завершен­ня Другої світової війни, коли на порядку денному постала не­обхідність відбудови зруйнованої Європи, що вимагало відповід­ного інституційного забезпечення. У 50-60-их роках найбільш популярним стає функціональне визначення регіону, що вбача­ло у ньому оптимальний адміністративний простір для одержан­ня найкращих результатів, насамперед в економічній сфері. Ре­гіон розумівся як інструмент у руках центральної влади наділе­ний виключно виконавчими функціями без права на автономію. У 60-их роках більшість західноєвропейських держав зробили перші вагомі кроки спрямовані на регіональний розвиток. З економічної точки зору, це обґрунтовувалось необхідністю забез­печити розвиток периферійних та депресивних регіонів. А полі­тична доцільність полягала у необхідності консолідувати державу та отримати підтримку центру зі сторони регіонів, а регіональна політика розглядалась як механізм поширення ідеї консолідації держави у регіонах [11, р. 47].

У 70-их роках економічна криза призвела до скорочення витрат на регіональний розвиток, що викликало зростання про-тестних  настроїв на місцях та стало імпульсом для мобілізації регіональних еліт більш наполегливо відстоювати свої інтереси та лобіювати доцільність зміцнення регіонального врядування перед центральною владою [15].  Також подальший розвиток регіона­льної політики держави вимагав від центру наявності партнерів на місцях з метою гармонізації своїх дій з інтересами регіональ­них спільнот. Оскільки традиційні види втручання були малоефе­ктивними, то увага починає звертатись на субнаціональний рівень. Держава почала добровільно передавати свої функції на регіональ­ний рівень з метою пошуку оптимального рівня вирішення час­тини проблем регіонального розвитку. Це дало поштовх створенню чи зміцненню представництва центральної влади у регіонах або формуванню регіонального самоврядування.

Водночас все більшої ваги на розвиток регіонів поступово набувають європейські інтеграційні процеси. їх активізація та зміцнення починають все більш помітно впливати на відносини між державою та її регіонами. Одними з перших, хто почав го­ворити про вплив Європейського Союзу на внутрішні ситуацію, стали німецькі землі, які підкреслювали, що європейська політика не повинна розглядатись як частина закордонної, а держава не може більше монополізувати відносини своїх складових із зов­нішнім світом, особливо коли йдеться про ЄЄ [8]. Після підпи­санням Єдиного Європейського акту у 1987 р. регіони висту­пають з вимогою брати участь у політичному процесі на євро­пейському рівні. Цьому також сприяла регіональна політика ЄС, яка заохочувала регіональну мобілізацію та частково сприяла становленню регіональних структур у країнах, де їх до того часу не існувало, як наприклад в Ірландії.

Внаслідок світових трансформаційних процесів просторова неоднорідність на європейському континенті продовжувала збіль­шуватись, з'явились нові лінії поділу. У нових умовах сформова­ного спільного ринку субнаціональні регіони змушені вступати у конкурентну боротьбу між собою з метою залучення інвестицій та освоєння конкурентних ринків. Лібералізація руху капіталів і створення спільного ринку не стало панацеєю для вирішення регіональних проблем: не лише не відбулося вирівняння розвит­ку регіонів, а навпаки суттєво збільшувався розрив між ними, адже інвестиції надалі концентрувалися у розвинутих регіонах, що вело до подальшої маргіналізації слаборозвинених. Подібний розвиток подій негативно міг позначитися на поступі європейської інтег­

184рації та викликати невдоволення у населення. Адже не всі регі­они володіли чи володітимуть необхідним потенціалом для ви­конання функцій держави. Все більш чітким було усвідомлення необхідності залучення у процес розв'язання регіональних проблем зовнішніх акторів, зокрема європейських інституцій.

Зміни пов'язані з посиленням інтеграційних процесів най­більш помітними були у сфері регіональної політики. Європей­ський Союз намагався приділяти більше уваги регіональному розвитку, особливо з другої половини 80-их років. Це було пе­реважно зумовлено критикою саме про те, що здобутки у таких ключових сферах діяльності ЄС як спільний ринок, єдина мо­нетарна політика та інші підважують можливість країн-членів проводити власну ефективну регіональну політику [3, р. 284]. Логічною відповіддю Європейського Союзу на ці нарікання ста­ли спроби пом'якшити можливі негативні наслідки, зокрема шляхом  надання допомоги  субнаціональним регіонам.

Потрібно зауважити, що перші наміри забезпечити гармоній­ний розвиток з метою зменшення відмінностей між регіонами і подоланням відсталості між ними,  містилися  ще у Римському договорі від   1957 р.   Формальним  початком регіональної полі­тики у рамках Європейських Співтовариств можна вважати ство­рення у  1967 р.  Директорату з регіональної політики  — пер­шого наднаціонального органу що займався регіональною про­блематикою. Однак реальні механізми, що мали сприяти втілен­ню задекларованих у Римських договорі цілях,  з'явились лише у 1975 р. Тоді було створено Європейський фонд регіонального розвитку,  що мав сприяти розвитку відсталих регіонів.  На пе­чатках, витрати на регіональний розвиток складали близько 5 % європейського бюджету. Європейська регіональна політика роз­глядалась  як  засіб  стимулювання   регіональної  економіки та скорочення міжрегіональних відмінностей. Завдяки Єдиному євро­пейському акту був створений базис для становлення повноцін­ної регіональної політики та було забезпечено і її взаємозв'язок з соціально-економічним згуртуванням у межах ЄС.  Це позна­чилося на суттєвому зростанні фінансового забезпечення розви­тку регіонів.  Були модифіковані цілі регіональної політики ЄС та зміцнені чотири принципи: концентрація, партнерство, додат-ковість та програмування.  Це водночас дозолило значно збіль­шити витрати на регіональну політику з   18  %   у  1984 р. до

33 % у 1999 р. бюджету ЄС [8, р. 75].

Зростання витрат на регіональний розвиток з європейських бюджетних коштів теж мало на меті істотно покращити образ Європейського Союзу у віддалених від Брюсселя територіях. З'явились також твердження, що регіональна політика ЄС стала більш уважною до регіональних інтересів і уможливила перетво­рення регіонів у лобістів та співучасників у європейському полі­тичному процесі [3, р. 279]. На наднаціональному рівні зміни правил діяльності структурних фондів ЄС та подальші правові та інституційні інновації Маастрихтського трактату, створили нові мо­жливості для регіональних акторів отримати додаткові ресурси та бути залученими у європейський політичний процес.

Посилення регіональної політики Європейського Союзу, по­дальші правові та інституційні нововведення Маастрихтського договору створили для внутрідержавних регіонів певні можливості доступу до нових ресурсів та участі в європейських політичних процесах, що дало поштовх розвитку ідеї Європи регіонів. Вона набула особливої популярності наприкінці минулого століття, а її ключовим постулатом стало твердження про безпосередній взаємозв'язок між посиленням інтеграційних процесів на євро­пейському континенті та зростанням ролі регіонів. Навіть Євро­пейська комісія під керівництвом Жака Делора нетривалий період часу пропагувала ідею Європи регіонів, що сприяло її активному поширенню, особливо серед регіональних еліт та по­літичних сил [4,  р. 484].

Про становлення регіонів як більш-менш автономних акто­рів у європейському політичному процесі свідчить також посту­пове правове оформлення їх діяльності, як у межах національ­них держав, так і на європейському рівні. Якщо перші догово­ри, як Римський, згадували мимохідь про регіон у контексті ре­гіонального розвитку, то Єдиний Європейський акт та Мааст­рихтський договір поступово змінюють ситуацію.

Однією з основних причин наділення регіонального рівня врядування певним обсягом компетенцій полягає у його спро­можності виступати модератором інтересів регіональної спільноти, зводити їх в єдине ціле, реалізувати державні та європейські програми, а також відстоювати інтереси перед центральною вла­дою та ЄС. Держава утримувала домінуючі позиції, але реформа

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

А С Семенович - Вплив інтеграційних процесів на розвиток регіонального рівня урядування у європейському союзі