І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія - страница 13

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 

Вищевказані чужі національно філософські традиції відіграли в культурі України подвійну роль. З одного боку, вони знайомили укра­їнців із новими філософськими ідеями, сприяли інтенсивному філо­софському спілкуванню. Водночас у поглядах представників чужих фі­лософських традицій в Україні іноді знаходили відображення особливості українського світосприйняття. Тому частково їхню філо­софію можна розглядати як українську. Але, з іншого боку, іноземні філософські традиції виконували не лише конструктивну, а й деструк­тивну роль. Вони нав'язували українцям чужі їм символи, ідеї, руйную­чи тим самим їхній символічний світ. Щодо власне української філосо­фії, то її становлення й розвиток відбувався в несприятливих умовах колоніальної залежності, коли українці не могли творити своїх повно­цінних культурних інституцій, в середовищі яких культивувалася б фі­лософія.

Фактично українська філософія почала формуватися в кінці XVI ст. Тоді руйнується тут православно-слов'янська філософська тради­ція, котра вже до того зазнала серйозної деградації, а на її основі фор­мується нова, власне українська філософія. При чому здійснювалося це під сильними окцидентальними (західноєвропейськими) впливами. У певному сенсі українську філософію правомірно розглядати як синтез православно-слов'янської традиції й філософських ідей Заходу.

Проте новонароджена українська філософська традиція, в силу ще своєї несформованості, а також відсутності необхідних для її розвитку середовищ, не могла нормально розвиватися. Колоніальний статус України не дав можливості сформуватися тут ні в XVII, ні в XVIII, ні навіть у XIX ст. повноцінній, власне українській філософській тради­ції, яка була б представлена на рівні професійної філософії. Переважно українська філософська традиція в даний час існувала на рівні філосо­фії непрофесійної, котра знаходила вияв переважно в творах художньо-літературного й публіцистичного характеру (Т. Шевченко, М. Кос­томаров, П. Куліш, М. Драгоманов, I. Франко, Леся Українка та інші). Навіть Г. Сковороду важко вважати класичним професійним філосо­фом. У той же час на українських землях у сфері професійної філософії були представлені різні неукраїнські філософські традиції.

Те, що на наших землях власна філософська думка виявлялася нестільки у професійній, скільки в непрофесійній формі, є однією із сут­тєвих ознак її розвитку. Професійна філософія - це розкіш. її здебіль­шого можуть дозволити собі самодостатні в політичному й культурно­му плані етноси й держави. Народи ж пригноблені, як правило, змушені задовольнятися фрагментарними філософськими ідеями пе­реважно в художньо-літературних та інших писемних творах.

"Виведення" української філософської традиції на рівень профе­сійний в основному відбулося в XX ст. Й велику роль тут відіграла саме українська діаспора.

Так, після першої світової війни українці поза межами УСРР, а та­кож українських етнічних територій, що входили до складу іноземних держав, створили ряд наукових інституцій, які мали на меті розвиток українознавчих студій, а також підготовку українських національних кадрів. Однією з найбільших таких інституцій був Український Вільний університет. Початково виникнувши у Відні, він у міжвоєнний період функціонував у Празі. У післявоєнний період, у 1945 р., даний нав­чальний та науковий заклад був перенесений до Мюнхена. Навколо цього університету сформувалася ціла низка інститутів і товариств.

Українські наукові інститути існували у Варшаві та Берліні. А з 1921 р. значно пожвавило свою роботу Наукове Товариство ім. Шев­ченка, видаючи "Записки" в різних серіях.

Функціонування вищевказаних інституцій створило певні умови для розвитку української філософської думки на еміграції. Саме тут виявився талант такого українського філософа, як Дмитра Чижевського. Останній ще в дореволюційні часи здобував вищу освіту у Петербурзі, а потім у Києві. Тоді він опинився в полі російської філософської тра­диції. У 1921 р. Д.Чижевський емігрував до Німеччини, де слухав лек­ції К. Ясперса, М. Гайдеггера, Е. Гуссерля та деяких інших відомих ні­мецьких філософів. Певний час працював в українських інституціях Праги та Берліну, а потім у славістичних та українознавчих центрах Німеччини та США.

Д. Чижевський переважно відомий як історик філософії та літера­турознавець. Йому належить ряд розвідок про Е. Канта, Ф. Шіллера, Г. Гегеля, Ф. Ніцше, Г. Сковороду, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка, В. Липинського тощо. Мислитель розглядав будь-яку філософську систе­му, як "обмежений та частковий вияв абсолютної правди" й водночас як "вияв певного часового, національного, мистецького наукового, ре­лігійного і т. ін. пункту погляду". Тому для нього будь-яка "філософія" є певне усвідомлення неперехідних елементів певної національної куль­тури, наукового світогляду, мистецького стилю, певної позитивної ре­лігійності.

Для Д.Чижевського філософія має існувати в національній формі. Цей момент був своєрідним відбитком тієї ситуації, що мислителю до­велося жити в епоху націоналізму. Й, відповідно, тиск національних стереотипів позначився на його творчості. Водночас, перебуваючи підвпливом німецької класичної філософії, зокрема гегельянства, Д. Чи-жевський вважав, що існує якась магістральна лінія філософського роз­витку, котра проходить через певні країни й народи. У контексті його розмірковувань простежувалася думка, що в історії розвитку філософ­ської думки існують "історичні" народи, які є лідерами в філософії на якомусь конкретному етапі, й народи, які знаходяться на маргінесі фі­лософського розвитку й не творять "синтези філософського значення". До таких, зокрема, належать слов'янські народи, в т.ч. й український. Щоправда, вважав Д.Чижевський, в перспективі слов'яни, можливо, дадуть для світу "великого філософа", а лінія філософського розвитку пройде через них.

Виходячи саме з таких міркувань, Д. Чижевський запропонував схему історії української філософії, яка була представлена в ряді його праць, передусім у "Нарисах з історії філософії на Україні", написаних в другій половині 20-их рр. Найбільш яскравим представником укра­їнської національної культури на філософському рівні Д. Чижевський вважав Г. Сковороду, якому, до речі, він присвятив спеціальне моно­графічне дослідження. Останній, на його думку, започаткував т. з. "фі­лософію серця", яка, власне, й виражає національні риси українців. До яскравих представників цієї філософії відносив також М. Гоголя і П. Юркевича. Ця схема, як і концепція "філософії серця", стали парадиг-мальними для більшості істориків української філософії.

До українських соціальних філософів того часу, талант якого зна­чною мірою виявився саме на еміграції, належав В'ячеслав Липинський. Варто відзначити його значну філософську ерудицію. В. Липинський співпрацював з Українським науковим інститутом у Берліні. На емігра­ції він написав об'ємний твір "Лист до братів-хліборобів", де осмислю­вався досвід українських подій 1917 - 1920 рр., також тут автор викла­дав свої доволі специфічні соціально-філософські й історіографічні погляди.

Для більшості українських політиків і політичних мислителів В. Липинський був "ізгоєм". До того ж ізгоєм, який свідомо бунтував про­ти більшості, подаючи її в непривабливому світлі. У цьому плані осо­бливо показовою є згадувана праця В. Липинського "Листи до братів-хліборобів". Не вдаючись до характеристики поглядів В. Липинського, які загалом є достатньо відомими, зазначимо лише, що для українців цей мислитель був, є і буде оригінальним й водночас великим інтелек­туальним авторитетом. Правда, його велич і оригінальність зовсім не в конструктивізмі, а в критиці. Він зумів нетрадиційно для українців пі­дійти до розуміння й трактування власне українських проблем. В. Липинський не побоявся критикувати поширені в тогочасному сус­пільстві уявлення. Зокрема, піддав цікавій та різнобічній критиці со­ціалізм, демократію, українську інтелігенцію, ідеалізовані нею "народ­ні маси". Завдяки В. Липинському, українці змогли побачити свої вади, які не давали їм стати повноцінною державною нацією. Деякі критичнізауваги В. Липинського не втратили свого значення по сьогоднішній день.

Ще одним соціальним мислителем, діяльність якого значною мі­рою відбувалася на еміграції, був Дмитро Донцов. Він досить добре орієнтувався в європейській філософській думці, зокрема, в сучасних течіях. Тим не менше, Д. Донцов часто апелював до української культу­ри. Особливо високо цінував Т. Шевченка. Загалом він дав цікаве філо­софське осмислення творчості ряду видатних українських письменни­ків. Проте Д. Донцова ми передусім знаємо як ідеолога українського націоналізму. У центрі його розмірковувань знаходилася ідея нації. Розглядаючи націю єдиним суб'єктом історії й культури, він розглядав її передусім, як природне (біологічне) утворення, скріплене походжен­ням та "єдністю крові". Однак, на його думку, велику роль у долі нації відіграє ірраціональний духовний чинник. Д. Донцов вважав, що па­нувати можуть лише ті нації, які володіють великим фанатизмом й "те­леологічною ідеєю". В основі ж відносин між націями лежить боротьба за існування, прагнення до влади й експансії.

Д. Донцова, як і В. Липинського, попри їхню філософську еруди­цію, не можна вважати класичними професійними філософами. I все ж їхні твори справили певний вплив на розвиток української професій­ної філософії. У якійсь мірі це також стосується Володимира Винни-ченка. Після 1920 р. останній, перебуваючи на еміграції, відійшов від політичної діяльності й присвятив себе літературній праці, мистецтву й філософії. Спочатку він поселився неподалік Берліну, потім пере­брався до Франції, де придбав клаптик землі в Приморських Альпах. На еміграції В. Винниченко написав ряд літературних творів, де він на­магався викладати соціально-філософські ідеї в художній формі. Перед­усім це стосується романів "Сонячна машина" й "Слово за тобою, Ста­ліне". У цих творах мислитель піддав критиці як капіталістичний, так і соціалістичний устрій у його більшовицькому виконанні. Водночас на­магався спроектувати картину суспільства соціальної справедливості.

Цеї, які ми зустрічаємо в згаданих художніх творах, були системно викладені й доповнені в філософській праці В. Винниченка "Конкор-дизм", яку він написав у кінці свого життя. Цей твір можна вважати своєріднимфілософським заповітоммислителя.Нажаль, "Конкордизм" до сьогоднішнього часу залишається неопублікованим. Далеко не останньою причиною цього є те, що в даній роботі було висловлено ряд незвичних, навіть, можливо, шокуючих ідей. Однак це не значить, що ми повинні ховати ці ідеї в шухляду. Тим більше, що теорія конкор-дизму, викладена В. Винниченком у цьому творі, стала одним із спосо­бів саме українського осмислення непростих реалій XX ст. У ній чудо­во продемонстрована українська ментальність зі всіма її плюсами й мінусами. Ця теорія - своєрідне дзеркало, в яке час від часу варто за­глядати українцям. Правда, не для того, щоб милуватися собою, а бачи­ти свої вади.Соціально-філософські теорії В. Липинського, Д. Донцова й В. Винниченка, в яких переважно знайшли відображення реалії міжвоєн­ного періоду і які, в певному сенсі, стали відповіддю на виклик цих ре­алій, засвідчили, що українська філософська думка, незважаючи на не­сприятливі умови свого існування, все таки здатна продукувати оригінальні погляди, в яких би давалося осмислення актуальних про­блем, у т.ч. з позицій українського світосприйняття.

Період після другої світової війни позначився деякими новими тенденціями в розвитку української суспільної та філософської думки на еміграції, що було пов'язано з тогочасними політичними змінами. У даний час майже всі українські землі опинилися в складі СРСР. Українські культурні центри, що функціонували на західноукраїнських землях, припинили свою діяльність. У кращому випадку їх радянізува-ли. Наприклад, Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові було пере­творене в Гнститут суспільних наук. Припинили свою діяльність й українські культурні центри в країнах центральної Європи, які опини­лися в сфері впливу Радянського Союзу. Деякі з них перенесли свою діяльність у країни Західної Європи та Сполучені Штати Америки.

Друга світова війна призвела до нової хвилі української еміграції в країни Заходу. Переважно це були політичні емігранти, які пройшли горнило складної боротьби. Не дивно, що вони основну увагу зосеред­жували на створенні емігрантських політичних інституцій, які б вели боротьбу з радянською владою. Ыститущям культурного плану приді­лялася менша увага. Тим не менше, культурний потенціал української еміграції залишався доволі потужним. З цим не могли не рахуватися в радянській Україні. Тут так чи інакше мусили відповідати на культурні виклики українських емігрантів. Звісно, робилося це, передусім, з по­літичною метою. Але завдяки цьому, відбувалася певна стимуляція культурного життя підрадянських українців.

У післявоєнний період на еміграції продовжували працювати такі українські мислителі, як В. Винниченко, Д. Донцов та Д. Чижевський. Xоча пік їхнього творчого злету вже минув. Водночас заявила про себе оригінальними творами нова генерація українських філософів, деякі з них стали відомими ще в довоєнний період. У їхній творчості бачимо намагання осмислити проблеми українського національного буття й, зокрема, проблеми української культури. Однією з примітних рис фі­лософських поглядів цих мислителів було звернення до питань етніч­ної психології українців, особливостей їхнього світосприймання.

Дані питання були надзвичайно актуальними для українських на­ціонально-свідомих емігрантів. Адже друга світова війна, на яку покла­дали надії деякі українські політики, не привела до створення Української держави. Більше того, Україна вийшла з цієї війни із вели­кими втратами.

Цю поразку не достатньо було пояснити політичними причинами. Потрібно було глянути глибше, розібратися в специфіці етнічної пси­хології українця та його світогляді. До філософів, які займалися вказа­ними питаннями, належали Кван Мірчук, Микола Шлемкевич, Олександр Кульчицький, Володимир Янів та інші.

Діяльність Рвана Мірчука (1901 - 1961), випускника Віденського університету, була пов'язана з Українським Вільним університетом, який у післявоєнний період був перенесений до Мюнхена, а також Українським науковим інститутом у Берліні. У своїх працях I. Мірчук розглядав український світогляд, у якому простежував синтез західних і східних елементів. Він намагався довести окремішність української духовності від російської. Цьому, зокрема, була присвячена його пра­ця, видана німецькою мовою, "Толстой та Сковорода - два національ­ні типи". I. Мірчук вважав, що при творенні філософських систем або наукових теорій необхідно враховувати національну приналежність автора.

Проблеми українського національного характеру були в центрі за­цікавлень М. Шлемкевича (1894 - 1966). У 50-их рр. він видав ряд філософсько-публіцистичних праць. Це - "Загублена українська люди­на" й "Галичанство". У книзі "Загублена українська людина" М. Шлем-кевич дає історичний та соціопсихологічний аналіз трагічного шляху становлення українського національного характеру. Аналізуючи укра­їнську історію та культуру, М. Шлемкевич виділяє кілька соціопсихо-логічних типів українців. Це - "старосвітський поміщик", "гоголівська людина", якій властива роздвоєність душі, "сковородинівська людина" (глибокий людський тип, що в самовдосконаленості шукає нового кра­щого світу) й, нарешті, "шевченківська людина", яка перетворює життя на основі праведного закону. М. Шлемкевич вірив у народження нової української людини, "нової громади" духа, яка дасть можливість адек­ватно реалізувати українську вдачу в незалежній Україні. Цей філософ також намагався осмислити проблему ментальної та культурної розді-леності українства. Зокрема, це питання він розглядав у роботі "Галичанство".

Одним із найбільш значних українських професійних філософів, діяльність якого значною мірою відбувалася на еміграції, був О. Куль-чицький (1895 - 1980). Він отримав хорошу філософську освіту. Його погляди формувалися під впливом структурної психології, праць А. Бергсона, М. Гартмана, Н. Муньє, М. Шелера. Xоча головним джере­лом його філософствування стали погляди Е. Канта й Г. Сковороди. Йому належить ряд праць, де він систематично виклав свої філософ­ські погляди. Це -"Нарис структурної психології", "Український пер­соналізм", "Основи філософії і філософських наук" та інші.

Не вдаючись до загальної характеристики поглядів цього цікавого філософа, звернемо увагу на його трактування української ментальнос­ті. У даному випадку О. Кульчицький звертався до проблеми підсвідо­мого в його юнгівському трактуванні. На його думку, підсвідоме -"матірно-творче підґрунтя свідомості", символ-архетип. Він приходивдо висновку, що найхарактернішим архетипом українського колектив­ного підсвідомого є архетип ласкавої, плодючої землі. Цей архетип сформувався під впливом двох чинників. З одного боку, це тісний зв'язок із землею, що на ній споконвіку жив український народ. З іншо­го - структура українського родинного життя, де жінка-матір відіграє значну роль. О. Кульчицький виділяв різноманітні чинники, що фор­мували етнічну психологію українців протягом століть. До них він, зо­крема, відносить: расові, геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культу-роморфічні, глибиннопсихологічні. При цьому він застерігав, що ці чинники впливають комплексно.

Загалом, характеризуючи погляди О. Кульчицького, можемо кон­статувати, що в особі останнього маємо цікавого мислителя, який на­магався осмислювати українські проблеми, опираючись на здобутки західноєвропейської філософії. Не виходячи за межі західноєвропей­ського філософського контексту, він, тим не менше, на ряд проблем дивився "українськими очима", виявляючи особливості українського світосприйняття.

Проблеми світогляду українського народу, його етнічна психологія опинилися в центрі зацікавлень ще одного філософа - В. Яніва - люди­ни зі складною біографією. Він брав активну участь у націоналістично­му русі, неодноразово арештовувався польською та німецькою владою. Людина надзвичайної енергії, активний організатор українського жит­тя в діаспорі, він після другої світової війни почав працювати в Українському Вільному університеті, Українському Католицькому уні­верситеті, брав участь у роботі різних наукових і культурних інститу­цій українців за кордоном.

У 1949 р. В. Янів захистив габілітаційну дисертацію "Психологічні основи окциденталізму", яка була присвячена особливостям етнічної психології українців. Він також написав ряд робіт, присвячених виявам етнопсихологічних моментів у працях ряду діячів української культу­ри. Мислитель намагався розглядати проблему духовності української людини в європейському контексті, підкреслюючи окцидентальний, тобто західноєвропейський, характер української культури. Європей­ську, а отже й українську людину, з точки зору В. Яніва, характеризує динамізм, який наражає її на постійний ризик і змушує шукати відпо­відь на питання "Який сенс має наше життя?" Це питання веде до ут­вердження в абсолютну цінність, набуваючи трансценденного виміру.

Розглядаючи погляди В. Яніва щодо етнічної психології українців, варто зазначити, що, попри цікаві спостереження, вони видаються дещо надуманими. Передусім це стосується намагання підвести укра­їнську духовність під стандарти духовності західноєвропейської й представити українців типовими європейцями (хай навіть з певними невеликими відхиленнями).

Творчість філософів української діаспори, які намагалися аналізу­вати українську психологію, національний характер, стала відповіддюна виклики українству в XX ст. Це були спроби оригінально й глибоко осмислити реалії українського буття. I саме це дає нам підстави роз­глядати творчість цих мислителів як важливу сторінку в історії україн­ської філософії.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 


Похожие статьи

І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях

І Пасічник - Наукові записки серія психологія і педагогіка

І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія

І Пасічник - Операционные структуры действия систематизации в процессе усвоения математического материала подростками

І Пасічник - Психологічні характеристики індивідуального мислення