І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія - страница 21

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 

Там само.

- С.

122.

54

Там само.

- С.

123.

55

Там само.

- С.

124.

56

Там само.

- С.

125.

57

Там само.

- С.

126.

 

Людмила Крот

Кременчуцький інститут Дніпропетровського університету економіки

та права

Кременчук

ДІЯЛЬНІСТЬ ЗЕМСТВ в ОЦІНЦІ ІСТОРИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Земські установи, які були створені в середині ХІХ століття, віді­грали помітну роль в розвитку місцевого господарства, освіти, меди­цини. Від самого початку їхнього існування вони викликали увагу до себе дослідників. В часи комуністичного тоталітаризму, через ідеоло­гічну заангажованість радянські історики не мали змоги об'єктивно оцінювати діяльність земських установ. На відміну від них вчені, які перебували в країнах Західної Європи і Америки, були вільні в своїх судженнях та оцінках, але їм бракувало архівних джерел. Треба відразу зазначити, що земська тематика не належала до пріоритетних в історі­ографії української діаспори. Нею займалися переважно колишні зем­ські діячі та службовці.

Серед них слід відзначити О. Моргуна, якого Н. Полонська-Васи-ленко назвала "одним з найкращих знавців земства в Україні"1. Він три­валий час працював у земстві, спочатку як гласний та член повітової управи Миргородського земства, а перед початком революції як членгубернської управи2. О. Моргун брав активну участь у налагодженні кооперативного руху на Полтавщині. Йому належить праця "Земство на Україні", опублікована в часописі "Українська дійсність" в 1945 році, що виходив в Берліні, а також стаття "Українські діячі в земствах". В ній автор визначає земство як "одне з найвидатніших явищ у суспільному, економічному й культурному житті України кінця ХІХ і початку ХХ століття"3. Він категорично не погоджується з укоріненим серед укра­їнців в еміграції стереотипом, що "земство - панська установа, в зем­стві сидять дворяни-землевласники і розмовляють по-російському"4. За допомогою численних прикладів автор руйнує це хибне бачення ролі земських установ. Він називає цілу плеяду земських діячів, які зна­ходились в опозиції до царизму і як могли відстоювали українські на­ціональні інтереси. Серед них "О. Тищинський, голова Чернігівської земської управи, організатор дешевого кредиту для селян, член Чернігівської української громади...; О. Шликевич, голова Козелецької земської управи, член української громади в Петербурзі, відомий економіст-статистик... та інші"5.

Торкаючись економічної діяльності земств, О. Моргун відзначає заслуги Б. Вульферта, голови Миргородської земської управи з 1907 по 1913 роки. "За часи його головування, - пише він, - в галузі земського господарства зроблено більше цілого попереднього 25 річчя. Особливо великі заслуги його в справах організації земської агрономії, піднесен­ні тваринництва, розвитку народної просвіти і здоров'я, дякуючи чому Миргородський повіт висунуто на одне з перших місць земської України"6. Подаючи загальну оцінку земств Полтавської і Чернігівської губерній, О.Моргун наголошує, що вони "придбали сталий характер народних установ, діючих переважно на користь селян"7. І далі: "Земство притягало кращі сили, які, не зважаючи на принципові роз­ходження... не ворогували, не вели лютої боротьби між собою, а друж­ньо співпрацювали на благо народу. В земствах розгорнулась велика творча робота для піднесення культури і добробуту України. Очолю­вали земства, керували земською роботою представники українського шляхетства. Можна сказати, це була його лебедина пісня"8. Як бачимо, автор цілком поділяє точку зору про безкласовість земств, до того ж він наголошує, що в них працювала значна кількість людей, для яких не були чужі інтереси українського народу.

Проте, в монографічному дослідженні "Нарис історії промислової кооперації" О. Моргун більш стримано оцінює роль та діяльність зем­ських установ в Україні, торкаючись їхньої діяльності в галузі коопера­ції, він зауважує: "Земські заходи були різносторонні, безперечно ко­рисні і цінні, та все ж таки охоплено було лише частину і при тому невелику частину, такого великого і складного народно-господарського комплексу як кустарна промисловість"9. Засновані земствами профе­сійні школи та майстерні, на його думку, були лише "оазами" і нездатні були вирішально вплинути на економічну ситуацію навіть в Полтавськійгубернії, де цій справі надавалось великого значення. Головними при­чинами, які стояли на перешкоді діяльності органів місцевого само­врядування О. Моргун вважав "роз'єднання і ворожнечу... Отже, уряд з недовір'ям ставився до земства, обмежував його компетенцію, пере­шкоджав його роботі; земство перебувало в стані хронічної опозиції

до уряду"10.

В середині земств, також мало місце протистояння: "земські служ­бовці вороже ставилися до виборних земських гласних, як до панів землевласників; старанно прищеплене почуття протилежності класо­вих інтересів викликало соціальну заздрість, відносини земських управ і земських службовців здебільшого були відносинами, що властиві були господарям і наймитам"11. Попри критику, О. Моргун віддає належну заслугу земствам в галузі кооперації. Він наводить чисельні приклади їхнього сприяння розвитку кредитних установ, сільськогосподарських товариств, прокатних станцій.

Заслуговує на увагу праця історика української діаспори М. Ла-зорського "В титанічній боротьбі", яку було вміщено в збірці історич­них нарисів українських письменників "Світотіні". В ній він подає таку характеристику діяльності земств: "То були відомі органи самовряду­вання з широкими повноваженнями на селах... мали виборчу систему і в їх розпорядні органи часом приходили особи за маєтковим цензом переважно дрібні поміщики. Але все це не шкодило справі, оскільки в земствах була сама інтелектуальна наша сила - агрономи, вчителі... зем­ські діячі творили велику роботу, їх сміливо можна назвати будителя-ми національного руху, що спільними силами піднесли в Україні хлібо­робство, торгівлю, медичну опіку та санітарію"12.

Автор торкається діяльності видатних земців, серед яких називає Ф. Лизогуба, П. Капніста, С. Величка та "тисячі інших невсипущих культурників, тих, що дбали про добробут свого народу"13.

Позитивно оцінює діяльність земств в справі налагодження коопе­ративних організацій дослідник Ілля Витанович, автор ґрунтовної праці "Історія українського кооперативного руху". Він зокрема конста­тує: "...сільськогосподарська кооперація до першої світової війни була майже виключно справою земств"14. Розвиваючи свою думку далі, ав­тор відзначає, що "земства давали матеріальну допомогу усім сільським кооперативам не лише кредитом, але й постачанням предметів, по­трібних у сільському господарстві через організовані при земських ка­сах склади"15. Особливо вчений наголошує на тому, що в земських ор­ганізаціях виховувалась нова особлива категорія фахової інтелігенції, яку набирали з місцевих освічених людей, куди йшли національно-свідомі молоді інтелігентні сили по закінченні університетського на­вчання. "На службі в земствах вони мали трохи більше змоги ...при­класти своє знання для потреб і добра рідного народу"16. Отже, автор, досліджуючи розвиток українського кооперативного руху, відзначає неабиякі заслуги земських установ в організації та діяльності цієї бла­городної справи.

В узагальнюючих працях з історії України, які виходили в діаспорі, також діяльність земств оцінювалась переважно позитивно. Н. Полонська-Василенко наголошувала, що "вони сприяли поглибленню українознавчої праці, організовуючи статистичні обслідування еконо­мічні, геологічні та інші дослідження, в яких брали участь видатні фа­хівці... , допомагали ширити національну свідомість, влаштування кур­сів українознавства, боротьбою за українську школу, популяризацією українського народного мистецтва"17. В іншій своїй праці дослідниця наголошує, що "земську роботу, головним чином вели середні землевласники-дворяни, серед яких наприкінці ХІХ ст. було багато ре­волюційно настроєних свідомих українців"18. Вона також підкреслює, що найбільші податки на земства платили великі землевласники, бо податки, як згадано вище, йшли з десятини, але користь від земських установ мали переважно селяни та дрібні землевласники.

В кінці 40-х років ХХ ст. в Нью-Йорку побачила світ праця І. Холмського (Крип'якевича) "Історія України", в якій автор наголошу­вав, що "земства спричинилися до поліпшення гігієнічних умов, підне­сли сільське господарство, дбали про устаткування доріг... , але особли­ве значення мав сам факт, що громадянство було залучене до державної праці, займалося різними актуальними проблемами і мало деякий вплив на їх вирішення"19.

Аналізуючи погляди українських вчених за межами СРСР, слід на­голосити, що вони в цілому позитивно оцінювали роль земств в Україні. Суттєвим їхнім внеском в дослідження цих органів місцевого самоврядування стало акцентування уваги на національних моментах. Вони, зокрема, відзначали, що Полтавське і Чернігівське губернські земства мали в своєму складі чималу кількість людей, які готові були відстоювати українські національні інтереси. Одночасно земські уста­нови слугували своєрідною школою для підготовки фахових патріо­тично налаштованих спеціалістів.

Примітки:

1     Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - Т. 2: Від серед­ини XVII ст. до 1923 р. - 2-ге вид. - К.: Либідь, 1993. - С. 313.

2     Моргун О. Нарис історії промислової кооперації. - Мюнхен: Український вільний університет, 1966. - С. 5.

3     Моргун О. Українські діячі в земствах // Український історик. -1969. - № 3-4. - С. 56.

4     Там само. - С. 56.

5     Там само. - С. 59.

6     Там само. - С. 61-62.

7     Там само. - С. 62.

8     Там само. - С. 64.

9     Моргун О. Нарис історії промислової кооперації. - Мюнхен: Український вільний університет, 1966. - С. 74.10    Там само. - С. 80.

11    Там само. - С. 80.

12    Лазорський М. В титанічній боротьбі. Збірник історичних нари-
сів, оповідань, спогадів "Світотіні".
- Мельбурн: Об'єднання українських
письменників "Слово". Австралійська філія,
1973. - С. 340.

13    Там само.

14    Витанович І. Історія українського кооперативного руху. Із праць
Історико-філологічної секції НТШ.
- Нью-Йорк, 1964. - С. 125.

15    Там само.

16    Там само.

17    Енциклопедія Українознавства. Загальна частина. Репринтне від-
творення
1949 р. - К.: Книга, 1995. - Т. 2. - С. 477.

18    Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - Т. 2: Від серед-
ини
XVH ст. до 1923 р. - 2-ге вид. - К.: Либідь, 1993. - С. 314.

19    Холмський І. (Крип'якевич). Історія України. - Нью-Йорк, 1949.
-
С. 334.

 

Наталія Гриньох

Львівська філія Київського національного університету культури Львів

діяльність українських науково-історичних

УСТАНОВ У КАНАДІ В 50 - 80-і pp. ХХ ст.

У другій половині ХХ ст. одним із центрів української історичної науки в діаспорі поряд із Західною Європою та США стає Канада. Після Другої світової війни до цієї поліетнічної країни прибула так звана третя політична хвиля скитальців, переважно з західних окупа­ційних зон Німеччини. Протягом 1947 - 1954 рр. до Канади приїхало приблизно 34-37 тис. українців1. Серед них було чимало людей інте­лектуальної праці, що стали ініціаторами створення низки наукових фундацій, фахових товариств. Втім, перебування на північноамерикан­ській землі істориків, які представляли три наукові школи - україн­ських емігрантських наукових центрів, Східної Галичини та УРСР, не привело до організаційного розбрату, а сприяло взаємному пізнанню і міждисциплінарній співпраці. Однак вплив окремих праворадикаль-них політичних сил на них, зрозуміло, був.

Розвиток української історичної науки в Канаді перш за все пов'я­заний з виникненням тут таких важливих наукових центрів, як Канад­ська Українська Вільна Академія Наук (УВАН) та Канадське Наукове Товариство ім. Шевченка (НТШ). Важливий імпульс ця праця діста­ла, коли наприкінці 1947 р. на запрошення колегії Святого Андрія у Вінніпезі, президент УВАН Д. Дорошенко переїздить із Західної Європи до Канади. Слідом за ним в січні 1949 р. перебираються щедва члени президії УВАН - віце-президент Леонід Білецький та гене­ральний секретар Ярослав Рудницький. Саме вони за дорученням єв­ропейської УВАН стали ініціаторами створення Канадської Академії. В лютому 1949 р. Л. Білецький та Я. Рудницький провели низку зустрі­чей з президентом Комітету українців Канади (КУК) В. Кушніром та членами президії КУК, де обговорили питання заснування автоном­ної УВАН, організації її фінансування і співпраці з іншими україн­ськими організаціями у Канаді та канадською владою. Керівники КУК підтримали ідею створення УВАН, але через фінансові проблеми не гарантували матеріальної допомоги цій науковій інституції.

13 березня 1949 р. організаційна сесія головою УВАН обрала Д. Дорошенка, заступником Л. Білецького2. Після смерті Д. Дорошенка у 1951 р. головою Канадської УВАН став Л. Білецький. У 1954 році три УВАН - Канадська, Європейська та США створили спільну президію, що стала символом ідейної і репрезентативної єдності УВАН. Щоправ­да, з 1955 р. Управа у Вінніпегу діяла як представник виключно Канад­ської УВАН, передавши функції Президії Управі УВАН у США. З 1955 до 1969 р. Канадську УВАН очолював Яр. Рудницький. Його за­ступниками були М. Мандрика і сенатор П. Юзик3.

Управа містилася у Вінніпезі й мала представництва в Торонто (там мешкало найбільше українців) і Монреалі. В склад УВАН у Канаді увійшли Інститут слов'янознавства, Комісія народознавства, Інститут українознавства, Комісія бібліографії УВАН, бібліотека та архів. При академії створено фахові групи, кабінети, комісії та секції. У 1970 р. у Вінніпезі відкрито музей УВАН. У відкритті експозиції взяв участь мі­ністр культури Манітоби доктор Я. Петерсен. Музей складався голов­но з фондів розформованого Українського воєнно-історичного інсти­туту в Торонто, що були передані Я. Рудницькому4.

УВАН налагодила співпрацю з такими відомими науковими уста­новами, як Британський музей у Лондоні, Амстердамський універси­тет і Лейденська університетська бібліотека в Голандії, Музей Пібоді в Кембріджі в США. Представниця академії О. Войценко 1970 р. стала учасником Міжнародного конгресу істориків у Москві, представивши фундаментальну англомовну працю "Українці в Канаді"5. Втім, до пере-будовчого часу (середини 80-х рр.) офіційних зв'язків між УВАН і АН УРСР не існувало, а книги емігрантів, як правило, осідали в спецфон­дах радянських бібліотек. Підтримувалися тісні зв'язки з Президією УВАН у Нью-Йорку. 1955 р. відбулися наради з керівництвом УВАН у Німеччині та УВАН у Франції. Крім того, Канадська УВАН взяла дієву участь в створенні УВАН у Лондоні, розробивши спільний план дій з професором В. Щербаківським, який погодився очолити англій­ське відділення організації6.

У 1970 - 1973 роках президентом Канадської УВАН був Микита Мандрика, відомий громадський діяч, член Української Центральної Ради у 1917 - 1918 роках. Організація постійно поповнювалася нови­ми членами, в тому числі й західними науковцями. 12 листопада 1970 р. в число дійсним членом УВАН прийнято професора Альбертського університету, доктора Клайва Кардинала, авторитетного дослідника канадських етнічних меншин7.

9 грудня 1973 р. надзвичайні загальні збори Канадської УВАН у Вінніпезі своїм президентом обрали професора історії О. Барана, пер­шим заступником історика М. Марунчака, який очолив і відділ сус­пільних наук8. У березні 1976 року на загальних зборах було обрано новий склад Президії Канадської УВАН. Головою став Я. Розумний (член УІТ, голова Слов'янського відділу Манітобського університету), заступником голови О. Герус. На той час УВАН у Канаді нараховувала 74 члени, в тому числі 38 дійсних, 16 членів-кореспондентів та 20 спів-робітників9.

У 60-80-ті роки поглиблюється співпраця Канадської УВАН з аме­риканськими колегами. 17 листопада 1968 року у Канаді було проведе­но спільну ювілейну наукову сесію з нагоди 50-річчя створення УВАН у Києві й 20-річчя канадської УВАН. З нагоди свята відкрили ново­придбаний Дім науки, де розмістився центральний офіс УВАН10.

УВАН постійно проводила наукові конференції, симпозіуми, се­сії, "академічні виклади" за участю провідних вчених української діа­спори та західних дослідників. З 1960 року щорічними стали сесії Академії, присвячені пам'яті трьох її найвидатніших діячів - Д. Доро­шенка, Л. Білецького та М. Ветухова11. Здійснювалася широка видав­нича діяльність, випускалися серійні праці: "Хроніка УВАН", "Бю­летень УВАН", "Бюлетень Президії УВАН", "Окциденталія", "Літопис УВАН", "Ономастика", "Канадійська україніка", "Славістика", "Україн­ські вчені", "Бібліографія", "Назвознавство", "Збірник Заходознавства", "Література". Загалом до 1995 року опубліковано понад 90 праць -українознавчих монографій, збірників, розвідок за участю понад 80 авторів.

Як відомо, 1947 р. на з'їзді у Мюнхені була відновлена діяльність крайового Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ) - однієї з най­авторитетніших українських наукових інституцій, що призупинила працю на початку 1940 р. у радянському Львові. З виїздом керівників НТШ з Німеччини, у 1951 р. осідком цієї наукової організації в Європі стає Франція, де осіло чимало наддніпрянських емігрантів, діячів УНР. Загалом у 1947 - 1949 рр. до Канади з Європи прибуло 9 дійсних чле­нів НТШ, 11 звичайних. Саме вони стали ініціаторами створення но­вого Канадського відділу НТШ. В травні 1949 р. у Торонто створили комітет щодо організації Канадського відділу НТШ у складі Є. Вертипороха, Я. Пастернака, В. Бригідера, І. Теслі, О. Тарнавського. Його стараннями розроблено статут, який прийнято на засіданні комі­тету 27 серпня того ж року12. А вже 1 жовтня конференція НТШ за участю 20 делегатів проголосила створення Товариства і обрала його управу на чолі з професором Є. Вертипорохом (очолював до 1974 р.).Секретарем обрали І. Теслю13. На той час Товариство 11 дійсних і 11 звичайних членів. З метою розширення діяльності створено осередки праці у Ванкувері, Едмонтоні, Оттаві, Монреалі14. 1953 р. Канадське НТШ змінило назву на НТШ ім. Шевченка - Торонто. У Товариство входило 14 дійсних та 75 звичайних членів, що становило 12,3% від загальної кількості членів НТШ, тобто за чисельністю це була третя організація після американської та європейської15. Нарешті в 1955 р. відділи НТШ у США, Канаді та Австралії набули статусу автономних. Координацію цих відділів та Європейського НТШ перебрала на себе надбудова - Головна Рада НТШ. Вона стала репрезентаційним і коор­динуючим органом Наукових Товариств ім. Шевченка для досліджен­ня важливих проблем українознавства, підтримки діаспорних учених. У Головну Раду входили голови крайових НТШ, директори секцій (історико-філософської, філологічної, математично-природничої-лікарської).

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 


Похожие статьи

І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях

І Пасічник - Наукові записки серія психологія і педагогіка

І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія

І Пасічник - Операционные структуры действия систематизации в процессе усвоения математического материала подростками

І Пасічник - Психологічні характеристики індивідуального мислення