І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія - страница 28

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 

27    Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика //
Олександер Мезько-Оглоблин: дослідження та матеріали... - С. 147.

 

Дарина Тетерина Мюнхен, Німеччина

ХАРКІВСЬКИЙ ПЕРІОД ЮРІЯ БЛОХИНА

Була осінь 1929 року. Відбувалися загадкові арешти українців у Києві і інших містах. На цей час Юрій Блохин вчився в Одеському Університеті на філологічному факультеті. Раптом заарештовано його товариша Тараса Слабченка, сина акад. Михайла Слабченка, члена Всеукраїнської Академії Наук, який читав історію України в Одеському університеті, лекції якого були не тільки просякнуті любов'ю до України, але вірою в її історичні можливості стати Незалежною Державою1. Дуже виразно і науково охарактеризовано М. Слабченка в статті Віктора Заруби2. Арешт не обминув і молодого студента Юрія Блохина. Він писав: "В своїй невеличкій кімнаті сидів я вночі за пра­цею. Раптом постукано в вікно. Я стенувся весь і відчинив двері. Ввійшло двоє. "Ви заарештовані! Покликано переляканого господаря мешкання за свідка під час трусу, який був докладний і тривав довго. "Ходім!"... і повезли в напрямку до будинку ҐПУ"3. Про все це описав Юрій в своїх коротеньких споминах4.Починалася весна 1930 року. Масово розгорталося по українських селах розкуркулювання. В тюрму нахлинули цілі хмари нових в'язнів-селян - "спрацьованих, сумних і покірних. Їх треба було розмістити, і нашій ізоляції прийшов кінець..."5. Всередині 1930 року Юрія випус­тили на волю, без всякої реабілітаційної довідки Миколаївського ҐПУ, тільки з усною реплікою: "Нехай нас запитає Університет, ми йому від­пишемо". Повернувшись до Університету, Ю. Блохин з різними усклад­неннями здавав екзамени і на його щастя з уваги на потреби "рекон­структивного періоду", скоротили навчання в Університеті, щоб передчасно випустити студентів. Як пише Ю. Блохин: "Це дало мені змогу використати мій старий матрикул і складати іспити. На кінець літа я мав складені і записані в матрикулі всі іспити, і тоді виявилося, що я не є студентом і диплому дістати не можу. На цей раз "хожденіє по мукам тривало недовго. Щось запитував ректор у Миколаївського ҐПУ, щось відповідало ҐПУ. Наслідок був той, що я дістав диплом, як і всі, з означенням літературно-філологічної освіти..."6.

Влітку 1931 року Ю. Блохин приїхав до Харкова, щоб поступити до науково-дослідного Інституту ім. Шевченка. В той час в Харкові по­літична атмосфера була напруженою: розгорнулась широка кампанія розгрому української культури. Юрій писав: "Молоді люди під кермою проф. Василя Бойка, автора книжки про М. Вовчка, організувалися в бригади, щоб писати на сторінках журналів "погромні статті" проти провідних українських літературознавців. На індексі були не тільки Ніковський, Єфремов, але обвинувачення простягнулися в бік А. Шамрая, Доленґи, Ю. Савченка та багатьох інших. Це уже почав роз­гортатися широкий розгром української культури. Керівники були десь вище, а тут за інститутським столом, сиділи виконавці... , одначе, в жвавості присутніх відчувалась нервозність і пригнобленість. Я це від­чув, і, як пізніше виявилось, не помилився. Тут, за цим столом, сиділи пізніше розстріляні, тут же були й пізніше заслані, переслідувані... , я відчув жах тої клітки, в якій усі вони сиділи вже напівв'язнями. І на цей раз стримався робити якісь кроки до вступу в Інститут. Це було моє щастя: більшість з цих молодих людей зазнали такого, що й мені не до­водилось пережити"7.

Юрій Блохин, живучи в Харкові, працював завпедом Технікуму Точної Механіки і викладачем української мови та літератури у фабрично-заводській десятирічці в Новій Баварії, до якої доїжджав по­їздом. Це було великим напруженням, і, як згадував Юрій, що до цих пір йому сниться, що він запізнюється на роботу. "З Харковом 1931 -1932 року пов'язаний і світлий спогад - спільні поїздки на працю з О. Сулимою, яка пізніше стала моєю дружиною" - писав Ю. Блохин.

В 1932 - 1933 рр. Юрій провів в місті Херсоні, яке "здавалось на-півнаселеним". Тут його застав страшний голод 1933 року. Він працю­вав викладачем української мови і літератури в комбінаті робітничої освіти, студентами були робітники, головним чином росіяни. "Длячого їм було вивчати українську мову, вони ще розуміли: щоб легше було вести мужиків до соціалізму. Але для чого їм українська літерату­ра?", один із партійців лайливо відповів, що їм не потрібні праці бур­жуазних націоналістів...". Юрій писав: "Я здерев'янів від болю... Переді мною на всю широчінь постало питання, чи може бути чимось корисна моя праця для України? Чи не перетворююся я на заробітчанина? Вихід я знайшов у тому, що вишукав у себе вільний час для наукової роботи... Херсонська міська бібліотека мала добре збережені комплек­ти "Літ.-Наук.Вісника". Вирішив опрацювати і написати монографію про Коцюбинського"8.

В Харкові тоді жив визначний український письменник, поет, ро­маніст Микола Федорович Чернявський, який написав спогади про Грінченка, Коцюбинського, з якими товаришував. Юрій вирішив від­відати його. Він жив бідно на утриманні доньки. І коли він побачив, що Юрій багато прочитав творів Коцюбинського, він зацікавився ним і дав Юрію глибше розуміння творчої натури і модерністичних зацікав­лень М. Коцюбинського. Потім він почав гірко говорити про себе, що його всі забули, лише має вістки від Миколи Костевича Зерова, але пи­сати про нього не можна було, бо не приймали до друку. У 20-х роках Лизанівський і Христюк у видавництвах "Рух" і "Книгоспілка" видали ряд праць українських класиків, а також і чотиритомник М. Черняв-ського. Але тепер ішов 1933 рік: Лизанівський сидів у тюрмі, Христюк знайшов собі притулок у с-г відділі ОДВУ; "Рух" і "Книгоспілку" було ліквідовано, а книги, видані ними, вилучалися з бібліотек. І все це не зовсім доходило до свідомості старенького письменника9". І Юрій дов­го згадував, що він має на совісті, що не писав про нього.

Ю. Блохин написав книжку про Коцюбинського на 150 сторінок, але її не брали до друку, як "методологічно застарілої", бо джерела, яки­ми він користувався, були заборонені, "імена Лаврова, Козуба й інших, треба було обминати, і я опинився в розгубленості" - писав Блохин.

Голод Ю. Блохин перебув у Херсоні, голодував, але витримав лег­ше, як слова Сталіна: "Жить стало лучше, жить стало веселей", які про­низали його струмом обурення. Він вирішив ризикувати головою, але щось робити. Було багато у нього однодумців, які не ховали обурення проти совєтської влади. Була думка організувати підпільну організацію для боротьби проти страшного становища. Але його друзі боялися. Один із них сказав: "Комуністичну партію я ненавиджу всіма фібрами моєї душі, але щось робити я боюся. Все одно загинемо", інші хоч і по­годилися, та стали уникати Юрія. Глибоко зболений і розчарований Юрій писав: "Отже, мене чекала не тільки смертельна небезпека, але й недовіра людей близьких мені. Суспільство уже не існувало. Була пара­лізована народна маса, загіпнотизовані могутністю партії інтелігенти, які хотіли замкнутися в собі і скинути з себе всяке почуття відповідаль-ности. Я відчув, що хвилі цієї прострації захоплюють і мене. Було гид­ко, соромно за самого мене, але виходу не знаходилось... Тут, у травні1933 року мене застала вістка про самогубство Хвильового. "Чи не є цей шлях, який для нас тільки і залишається?" - питав я себе. Скрип­ників постріл у скроню в липні робить враження і на членів редакції-партійців ("Правда Херсонщини", де Юрій був співробітником. - Д.Т.). Хвильовий був чужинцем у лавах у партії, це уже давно відчувалось. Але Скрипник - це вже свій, і його смерть приголомшує старих партій-

•"10

ців, вони діляться жалем при мені .

Бачачи, як примушують друкувати всякі агітаційні матеріали, брех­ню, Блохин не витримує і виходить із редакції, з якої його не відпуска­ють, але він під приводом того, що буде працювати в херсонському ра­діомовленні диктором і редактором літературної сторінки, погоджуючись давати українські літературні радіопередачі гарною українською мовою, але не більше.

Войовнича натура Юрія не заспокоюється. Він вирішив поступити в аспірантуру, щойно оголошену Харківським Інститутом ім. Шевченка при Академії Наук, подавши документи і рекомендацію від херсон­ських установ. В вересні 1933 року його було прийнято не тільки в ас­пірантуру, але і на роботу науковим співробітником. Інститут ім. Шевченка містився в центрі Харкова на Раднаркомівській вулиці, не­далеко від Дому Вчених і будинку НКВД. На верхньому поверсі була розміщена картинна галерея малярських творів Т. Шевченка, це було зібрання всього, що належало пензлю Шевченка.

На нижньому поверсі було розташовано величезну шевченкознав­чу бібліотеку, рукописний відділ, кімнату для наукової праці і для адмі­ністрації. Ю. Блохин писав: "Коли я вступив в Інститут (вересень), він виглядав пустинею. Більшість наукових працівників недавно були виа-рештовані, частину усунено із праці. Незабаром на місце усунених де­кого стягнено з Києва, декого, мабуть, командировано до Інституту за наказом партії й комсомолу. Що я після такого радикального вини­щення шевченкознавчих кадрів сам зважився прийти на працю в цю заячу небезпеками інституцію, видалось підозрілим, і новопризначе-ний директор Є. Шабліовський уперто перевіряв, звідки я прийшов, як працював, сумлінно сконтролював моє соціяльне походження, і аж тоді заспокоївся. Інститут Шевченка немов би перейшов під безпосе­редню опікуЦК КП(б)У. Політично-державна верхівка, -Петровський, Постишев, Косіор, Хвиля, - особливо два останні, приділяли велику "увагу" Інститутові... Важно було в розгортанні шевченкознавчих до­слідів не зробити ніякого ідеологічного ухилу, а разом з тим широко поставити працю. Розгром української культури, раптом виявилось, потребує компенсації. Події почали розвиватися в напрямі війни... партійно-комуністичним чинникам притьмом треба було задемон-струвати свою прихильність до української культури. Разом із дальшим переслідуванням всього того, що оголошене "буржуазно-націоналістич­ним", треба було показати, що партія піклується розвитком української пролетарської культури та піднесенням вгору революційно-демокра­тичних традицій української літератури. Саме тому з кінця 33-го року і звернено увагу на постать Шевченка. Вирішено особливо бучно від­значити 120-річчя з дня поетового народження... мав бути побудова­ний пам'ятник Шевченкові, мала гриміти фанфарами преса про велич ленінської національної політики, театри готували шевченківські ви­стави, ЦК(б)У до ювілею випустив тези, як дороговказ в оцінці Шевченка, мовляв, послідовника російських революційних демокра­тів (автор тез - Є. Шабліовський), готувалося масове видання "Коб­заря"... , десятитомне видання творів Шевченка... , кожний із співробіт­ників Інституту мусів бути готовий стати майстром на всі руки"11.

Юрію накинуто було "контролю" фільму "Т. Шевченко". Звісно, що ця справа була небезпечна, бо міг знайтися рецензент, який відшукав би "націоналізм" у фільмі, а тому Шабліовський не хотів на себе брати відповідальність, а поставив Блохина під удар. Юрій засвідчив письмо­во, що "фільм надається для показу" ...фільм пішов по всіх кінотеатрах України. Як писав Ю. Блохин, що слідуючим завданням було: "...стати шевченкознавчим консультантом при театрі "Березіль". Курбаса було уже заслано. Шевченківську виставу, монтаж із різних поем Шевченка, з деяким символічним забарвленням, готували режисери Л.Ф. Дубовик та І.П. Кавалерідзе. Дубовик сам побоювався символічного ретушу ви­стави, але я підкреслював, що все гаразд, і вистава пішла без змін"12.

В 1934 році вийшла невеличка книжечка із Шевченкового "Щоденника" (Харків: Радянський письменник), і як пише Ю. Блохин, що "тут уже я підлягав контролі Головліту, і, розуміється, мій вибір Шевченкових текстів не міг бути кращий, як у виданні М. Плевака з 1924 року. Особливо боляче було писати передмову, треба було повто­рювати всі тодішні пропагандивні штампи.

Для підготовки масового "Кобзаря" і перших двох томів академіч­ного видання створено текстологічну комісію, до якої потрапили Плахотишина, Галайчук, Гайовий і я. Неофіційно, як консультант, на­лежав до нашої комісії і видатний шевченкознавець Мих. Новицький. Але він вважався скомпромітований своєю працею про С. Єфремова, і Шабліовський не бачив можливости включити його в комісію так, щоб його прізвище було згадане в друкові. Моє ім'я в редакційній колегії "Кобзаря" 1935 році згадане, але в першому академічному томі вже ви­ключене, бо перший том опубліковано, коли я вже вважався "клясовим ворогом"13. Текстологічна комісія мала під руками всі відомі на той час рукописи Шевченка, майже всі першодруки його поезій та всі видання як з України, так і за кордону. Юрій пише: "Ми трималися засади, що остання редагована Шевченком версія віршу повинна лягти в основу канонічного тексту... До цієї праці я ставився, як до святощів. Лише подумати: я майже щодня тримав у руках власноручно Шевченком пи­сані рядки. У шевченкознавство я дуже швидко вгруз із головою, пра­цюючи часто навіть ночами в Інституті, і кожен Шевченків рядок по­ставав передо мною в супроводі історичних і біографічних коментарів,які самі собою укладалися в голові з усього знаного, і я приглядався до письма нашого національного пророка. По виписаних літерах вчиту­вався ще глибше в настрій Шевченка, бачив тремтіння його руки, то рвучкість, з якою він виливав свої думки на папір. Зацікавила мене Шевченкова пунктуація. Вона у нього своєрідна, і різні видання "Кобзаря" лише частинно її віддають. Пунктуація заслуговує на спеці-яльний дослід. Для цього досліду мені тоді не було часу. Я так вчитався в "Кобзаря", що став помічати: на кожнім кроці в різних життєвих ви­падках я говорив уже не власними словами, а рядками Шевченка, які самі напрошувались на язик. Та це в нашому колі текстологів було не тільки зі мною"14. І це глибоке сприйняття Шевченка послужило в май­бутньому стати Ю. Блохину справжнім шевченконавцем, який написав більше сорока шевченкознавчих праць. Чи міг повірити Юрій, що в майбутньому він одержить Шевченківську премію? І ця нагорода була йому вручена 22 травня 1996 року на Канівській горі.

Ставши керівником Бібліографічного відділу Інституту Шевченка (спочатку був Довгань, але через куркульське походження і через свої "ідеологічно невитримані" статті його звільнили), Ю. Бойко і його співпрацівники (серед них була і донька акад. Д.І. Багалія - Ольга Дмитрівна) готовили десятий бібліографічний том академічного ви­дання, де повинні бути занотовані всі публікації Шевченкових творів, всі переклади його творів, всі монографії і книжки про нього. Головні бібліографічні позиції мали бути супроводжені анотаціями - це був колосальний задум, в результаті такої праці, шевченкознавча картотека нараховувала вже чимало тисяч карток.

Ю. Блохин завжди підкреслював: "Інститут Шевченка був для мене з літературознавчого боку великим кроком вперед. Не тільки праця над усією українською літературою, але й поглиблення студій росій­ської, польської, білоруської літератури15.

В 1934 році на сторінках "Літературної газети" Ю. Блохин опублі­кував першу частину праці "Як працював М.М. Коцюбинський над першою частиною "Fata Morgana", а в 1937 р. була надрукована вся роз­відка в "Літературному журналі". Надії Юрія на розвиток української культури так і не здійснилися.

В 1935 році столицею України став Київ, куди мав переїхати і Інститут. Юрій поїхав до Києва, щоб зорієнтуватися в житлових пер­спективах для своєї родини. Тут він зустрівся з проф. Павлом Пет­ровичем Филиповичем, гостюючи у нього, познайомився з Миколою Костевичем Зеровим. Ці зустрічі залишили згадки у Ю. Блохина на все життя. Але випадково у столовій науковців Академії наук Юрій зу­стрівся очима із своїм однокурсником з Миколаївського ІНО Іваном Шекою: "Ми пізнали один одного, уважно глянули один одному у очі, але не привіталися... - О, цей донесе на мене в Академію і про "Гарт Юнаків", і про мій колишній арешт, тюрму, - подумалось"16. Так і стало­ся. Повернувшись до Харкова, Юрій пішов до Інституту і працював:"Увійшов Анатоль Костенко. Заговорили про різні речі. Раптом він увірвав і голосно запитав: "Ну, а що ти робив там у Миколаєві?! Признавайся! Нам усе відомо. І почалось...". Юрія було виключено з рядів профспілки, з роботи, зарахувавши його до "нетрудового еле­менту". Ізольований, зацькований молодий учений життєво не витри­мав би, якби не моральна підтримка дружини, Олександри Сулими-Блохиної. Маскувався, ходив до Харківської державної бібліотеки і, незважаючи на гнітючу моральну ситуацію, уперто працював над ди­сертацією "Творчий метод І. Франка".

Від профспілки отримав посвідку із безглуздою характеристикою - "буржуазний об'єктивізм в науковій роботі і український націона­лізм". Звісно, з такою характеристикою не можна було й думати про якусь роботу. Заяви, з'ясування, прохання до різних інституцій були безрезультатними: "Проходили довгі місяці нічних чекань "чорного ворона". Не допомогла поїздка весною 1936 року до Москви... Душевно знівечений повернувся я до Харкова. У стані пригнічення вирішив на­писати статтю до російського журналу "Литературная учеба", що ви­ходив у Москві, моя стаття "Боротьба за Шевченка" появилася друком в 1936 році. Поява статті для харківських літературних кіл стала вели­кою несподіванкою. Тим часом ЦК профспілки дістав від канцелярії Сталіна наказ переглянути справу Ю. Блохина. Це зумовило серйозне занепокоєння у Харкові. Переполошені профспілковці раптом відно­вили Ю. Блохина в своїх рядах, ВУЦВК натиснув на Харківський об­лвиконком, і Блохину видали чудернацьку довідку, в якій зазначалося, що він "як досі не заарештований, має право на роботу". Ходив Юрій із цією довідкою по всіх установах, і всі з переляком відмовляли йому. Нарешті в медичному технікумі знайшовся сміливець-директор, укра­їнець, який сказав: "Я Вас прийму на три місяці, а тоді ви за власним бажанням звільнитесь з роботи з гарною довідкою".

Відразу його було запрошено писати до органу Спілки радянських письменників України "Літературного журналу". Поступово стали друкувати статті Ю. Блохина, які робили його ім'я відомим. Юрій по­знайомився з В. Свідзінським, Ю. Яновським, І. Сенченком. Потім в 1937 р. пішов на роботу до Харківського фінансово-економічного ін­ституту. Написав дисертацію, склав екзамени на кандидатський міні­мум, отримав позитивну рецензію від проф. О. Білецького. Захист було відкладено до осені. Не зважаючи на те, що розпочалася війна, профе­сорська Рада Університету визнала науковий ступінь і призначила його викладачем української літератури, присвоївши йому звання доцента. Восени 1941 року Харків був окупований німцями, університет спіш­но евакуювався на схід.

В 1942 році вчені на чолі з проф. Михайлом Вєтуховим заходились до відновлення університету, але німецька окупаційна влада перешко­дила відновленню Університету, він обмежився лише діяльністю сена­ту і ректора, навчання не відбувалося.У 1942 - 1943 роках Ю. Блохин за дорученням Організації Українських Націоналістів, членом якої був з осені 1941 року, працю­вав у редакції газети "Нова Україна" і став керівником відділу "Культури, освіти і віровизнання". Завданням його було насвітлювати на сторінках газети руйнівну роль більшовиків у житті України, великі вартості української культури і церкви, акцентувати важливість національно-політичних інтересів української нації. Останнє молодий вчений ви­конував з урахуванням цензурних обставин, однак з отчайдушною смі­ливістю, що його націоналістичні натяки були зрозумілі читачам., яскравим прикладом була його стаття "Проголошення Четвертого Універсалу" українським урядом, Центральною Радою.

Перший номер газети "Нова Україна" вийшов 1 листопада 1941 року з тризубом на логотипі, було нечуване за тих часів. Редакція згур­тувала навколо себе кращі сили національної інтелігенції міста.

Газета піднімала багато цікавих тем. Крім офіційних повідомлень під рубрикою "З головної квартири фюрера", якій була відпущена одна-дві колонки, решта була віддана редакції на свій погляд.

Газета була своєрідним органом: ні пронімецькою, ні з совєтським нахилом, ні органом міської управи - вона була голосом національної інтелігенції міста, хоч і не була незалежною від окупаційної влади, та все ж таки вона була єдиним інформативним органом, єдиним живим словом в умовах війни. Окупанти на перших порах загравали з націо­нальними силами, поки ще не набрали сили. Вони на перших порах не контролювали часопис, і можна було оприлюднювати різні факти. Так, газета вперше стала оприлюднювати голодомор 1932 - 1933 років, сталінські ГУЛАГи, репресії, матеріали, які письменники стали вивча­ти і опубліковувати свої праці, як, напр. І. Багряний ("Гетсиманський сад"), а пізніше О. Солженіцин ("Архіпелаг Гулаґ"). З'являлося багато матеріалів, де можна було довідатися про історію України, культуру, звичаї, мову, літературу: про це писали статті Юрій Шерех, Юрій Бойко-Блохин, А. Любченко, Д. Ніценко (Нитченко-Чуб), О. Веретен-ченко, М. Оглоблин, проф. Пародіський, В. Царинник, В. Боровий, Л. Лиман і ін. Редактором газети був освічений журналіст Петро Сагай­дачний, секретарем - колишній співробітник газети "Соціалістична Харківщина" О. Білосвіт, мовним редактором - Юрій Блохин. В редак­ції працювало 16 співробітників. Потім склад редакції змінювався. Редакція була розташована в будинку на Сердюковському провулку 7.

А. Любченко був хворий, Юрію довелось заступити його в редак­ції. Біля столу стояв кошик, у який новий редактор викидав таємно усі хвалебні вірші і статті на честь Гітлера. У цих газетах знаходиться біля 30 статей Ю. Блохина.

Часопис випередив свій час, вперше опубліковував жахливу дій­сність, яка відбувалася в злочинній совєтській країні, яку приховували від інших держав, західна преса мовчала, бо цього не знала. Це був ве­ликий прорив, що свідчать назви статтей: "Звірства большевиків","Голгофа українського народу", "Як большевики нищили українську культуру", "Уярмлене селянство", "Побут в таборах ҐПУ", "Ленін - гно­битель українського народу", "Малий Ленін" і ін. Вперше харків'яни відзначали роковини загибелі юнаків під Крутами, а поет Варава на­писав вірш, який і до сьогодні не втратив свого значення; відзначались важливі українські державні постаті, як С. Петлюра, О. Ольжич і ін. Високу оцінку цього часопису дала "Енциклопедія українознавства", він був кращою газетою під час німецької окупації в Рейхскомісаріаті України (В. Кубійович). Дійсно так, це був перший і останній україн­ський часопис, до якого боялася вмішуватися радянська влада, і це на­давало працівникам впевненості і відваги робити свою справу, хоча слід це розуміти правильно: ніхто не дає право думати, що ми підтри­муємо тодішнє окупаційне становище Харкова.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 


Похожие статьи

І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях

І Пасічник - Наукові записки серія психологія і педагогіка

І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія

І Пасічник - Операционные структуры действия систематизации в процессе усвоения математического материала подростками

І Пасічник - Психологічні характеристики індивідуального мислення