І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія - страница 29

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 

В газеті "Нова Україна" дуже часто зустрічається прізвище Ю. Бой­ка (Блохина) і то більшість під криптонімами: "Ю.Б", "Б", "З" (Зорич -псевдо). І якось ніхто не помічав цього, або не хотів помітити. Звісно, що прийде час, і молоді вчені звернуть увагу на ці статті, в яких відчува­ються симпатії і любов до свого народу, української культури, наскрізь націоналістичні погляди на необхідність боротьби проти радянського режиму і звільнення свого народу від цього ярма. Як пише, напевне, перший харків'янин про діяльність Ю. Блохина в Харкові кандидат юридичних наук Ростислав Рибальченко, який проживає в с. Мала Данилівка Харківської області: "Усі його численні статті рясніють цією ознакою (націоналістичні погляди, національні духовні скарби. - Д.Т.), присвячені були Богдану Лепкому, М. Кропивницькому, І. Франку, Є. Чикаленкові, А. Тесленкові та ін. (Доповнюю: М. Хвильовому, В. Винниченку, С. Єфремову, М. Зерову, Підмогильному і ін. - Д.Т.). Його статті багатопланові: мовознавство, історія України, історія укра­їнської літератури, філософія, етнографія, педагогіка, критика, мистец­твознавство.

Хочу звернути увагу на мовознавство Ю. Блохина. Як пише Р. Ри-бальченко: "З гордістю можна сказати, що Харків був колискою ста­новлення двох мовознавців і літературознавців світового рівня - Юрія Блохина (Бойка) і Юрія Шевельова (Шереха)". І цю думку ми поділяє­мо. Треба було особисто знати цих вчених і з ними розмовляти, щоб прийти до такого висновку. Зокрема, буду говорити про Ю. Блохина, який в своїй бібліотеці мав масу українських правописних словників, але перевагу завжди надавав словнику Голоскевича, що можна і пізнати це по спрацьованому вигляду цієї книжки. Розмовляв він чистою укра­їнською мовою і вибухав, коли чув українську мову, радянських часів, засмічену російськими словами, хоча досконало знав і писав і росій­ською мовою.

2 жовтня 1942 року в газеті "Нова Україна" появилася стаття Ю. Блохина "Українська мова"17, і це не випадково. Після короткого пері­оду українського відродження мови і літератури, радянський уряд про­явив свою, набуту ще від своїх предків - російського царизму, - руси­фікаційну політику, яка на передодні війни давала яскраві наслідки: в усіх установах панувала російська мова, скорочувалась кількість укра­їнських шкіл, згорталось українське друкарство, друкувались книги для вищих навчальних закладів російською мовою, особливо технічна література. І це не могло не турбувати українську інтелігенцію. Процес русифікації проходив і в часи війни, особливо це видно із мови солдат і офіцерів, які говорили лише російською мовою, яка ніби їм надавала сили і патріотизму, але якої національності? Лише не своєї. Свідомі українські інтелігенти, вчені, письменники старались припинити про­цес русифікації. Як приклад була стаття Ю. Блохина, який нагадував про мову і її роль для збереження нації. Ю. Блохин переконливо ствер­джує, що русифікація в Харкові має свої негативні наслідки, бо всі на роботі і в побуті розмовляють російською мовою, виправдовуючись тим, що вони є інтернаціоналісти. Автор доводить, що коли русифіко­ваний українець стає гібридом, духовно скаліченою істотою, то він уже "не володіє тонкою чарівною музикою рідного слова, його колосальни­ми багатствами". Ю. Блохин стверджує, що "рідна мова є відбиток світу духовних цінностей, вона є дитина своєї нації, дитина своїх батьків, ді­дів і прадідів. Рідна мова є найбільш відточений, найбільш вирафінува-ний засіб пізнання й виразу саме цих національних багатств". Він кон­статує, що багато українців були вже "занедбані більшовиками в такій мірі, що уже не роблять жодного кроку, щоб повернутись в лоно рідної культури". Все, що чітко не засвоїлось раніше нашим народом, - неро­зуміння ролі мови в розвитку нації, духовності народу, розвитку куль­тури, - зараз воно знову, в який раз, стає на порядку денному, знову наші "старші брати" затягують несвідому частину українців, яким важ­ко говорити своєю рідною мовою, в лоно своєї мови, знущаючись і на-сміхаючись над українською мовою. Їх можна зрозуміти, вони прояв­ляють свій патріотизм, а ми, українці, чи свято шануємо свій патріотизм, чи відстоюємо свою материнську мову? Напевне українцям слід би по­вчитися цього в інших демократичних країнах, де рідна мова - це за­кон, але для того, щоб ти був висококультурною людиною, ти повинен вчити інші мови. У Німеччині безробітні люди, і то немолоді люди, зобов'язані вчити іноземну мову, і документ про освоєння мови повин­ні показати в установу, що забезпечує роботою - Arbeitsamt. Так само Д. Нитченко зіткнувся з випадком передачі, коли перекладачка пере­кладала з німецької мови на російську. Реакцією на це була поява в га­зеті "Нова Україна" його статті "Перекладачка", де він з обуренням на­гадує, що українська нація має свою українську мову.

А ось інша стаття Ю. Блохина "Найреакційніше вчення" (11. 06. 1942), в якій йдеться про реакційність вчення марксизму-ленінізму та працю Леніна "Матеріалізм і емпіріокритицизм". Як слушно зазначає Р. Рибальченко, що "тоді це був перший камінець кинутий у "святе" і не­похитне "вчення" і "бога" Леніна"18. Це був сміливий і небезпечний ви­ступ Юрія Блохина. Він стверджує, що "епоха большевизму на Сході Европи була епохою не лише фізичного, але й морального та духовного терору". Мабуть тоді в Європі ніхто про це не сказав, більше того, він наважився виступити проти делітантів в філософії Леніна і Сталіна. Ю. Бойко уважно прочитав працю Леніна "Матеріалізм і емпіріокри­тицизм", що було теж подвигом, мабуть ніхто не зміг прочитати таку ахінею до кінця, піддавши нищівній критиці цей "визначний" твір. Ю. Бойко стверджує, що ця книга Леніна була спробою пристосуватись до новітніх досягнень наук, але вона закінчилась для нього ганебним фіас­ко, бо він був далекий від філософських знань, він сам побачив, що увійшов в дрімучий ліс, з якого не міг вийти. Далі Ю. Блохин розвінчує "живучість" цього уже мертвого "вчення": "Тільки ізолюючись від роз­витку людської думки, марксизм ще може існувати". Марксизм не ба­чить прогресу природничих наук, відкинув генетику, кібернетику, як "лженауки". І це привело наші природничі науки до довготривалого відставання від інших західноєвропейських країн. Ю. Блохин робить висновок: "Залишаючи в своїй свідомості місце якимось решткам більшовицько-матеріалістичним поглядам, не можна носити ім'я куль­турної людини"19.

Про антинародний, тоталітарний і найжорстокіший радянський режим Ю. Блохин написав і такі статті, як "Українська література в бо­ротьбі з большевизмом" (14. 06. 1942), "І.Франко в боротьбі з марксиз­мом" (1942, 29. 05), "Франко і декаденство" (1940), "Гетьман П. Дорошенко" (1942).

Приділяв увагу Ю. Блохин і питанням педагогіки: "Самоосвіта" (4. 12. 1942), "Наше вчительство" (27. 08. 1942). В цих статтях автор ви­словлює турботу про те, що війна завдала великих збитків і в духовній сфері молоді, яка відійшла від навчання під час війни. Він дає пораду зайнятися самоосвітою. Він бачить школу нового типу в умовах ідеоло­гізації, вивчення історії України, літератури, навчання повинно про­водитися рідною мовою.

Писав Ю. Блохин і про письменників, поетів, діячів української культури, твори яких були вилучені із обігу: Богдан Лепкий, Д. Січинський, Хв. Вовк, С. Черкасенко, М.Л. Кропивницький, Є. Чикаленко, М.В. Лисенко, А. Тесленко. Були і літературознавчі статті: "Горький і Коцюбинський" ("Літературний журнал", 1938, № 4), "Реалізм Нечуя - Левицького" (там же, 1937, № 12), "Естетичні погля­ди і творчий метод І. Франка" (там же № 1940, № 3), "Праця Коцюбинський над "Фата морґана" (там же, 1938, № 5) "Про творчість В. Самійленка" (1942), "Микола Хвильовий" (1942). У газеті "Нова Україна" Ю. Бойко надрукував: "Григорій Косинка" (9. 09. 1942), "Франко і Шевченко" (1941), "С. Єфремов", "М. Зеров"; етнографічні статті: "Великодні звичаї українського народу" (5. 05. 1942), "Наші традиції" (24. 05. 1942), "Українські крашанки і писанки" (8. 05. 1942). Писав Ю. Блохин і рецензії на книги, журнали, газети, театральні ви­стави. Про це цікаво пише Р. Рибальченко: "Займався Юрій Бойко і оглядом преси того часу, головним чином журналів "Нові дні" і "Дороги", які видавались у Львові... , ми вдячні йому і за те, що він дав свій відгук про такий, уже тепер рідкісний твір Симона Наріжного "Українська еміграція" (Прага, 1942), який охоплює період з 1919 по 1938 рік. Книга тепер дуже рідкісна, і її немає в жодній бібліотеці Харкова. В цій площині інтересів Юрій Бойко написав в свій час зміс­товний огляд журналу "Український засів", перший номер якого вий­шов в 1942 році (вийшло три номери). Ця рецензія вийшла 9 грудня

1942року, вона є єдиним джерелом звідкіля ми маємо уяву про зміст журналів, бо жодного примірника не залишилося у Харкові і не зна­йдено. Це була б дорогоцінна для Харкова річ, бо у 1992 році видання цього журналу було відновлено і в першому номері вміщена ця стаття Бойка, і таким чином вона отримала друге життя. Журнал видається і досі, спочатку стараннями І. Бондаря, а потім О. Бронніковою"20. До цього хочу зауважити, що мною знайдена в Архіві Ю. Блохина стаття "Шевченко, визволений від большевицької фальсифікації", де на ти­тульній сторінці написано: "Український Засів", ч. 4, 1943 рік"21, що свідчить про те, що вийшло більше чисел цього журналу. Цю статтю передруковую в свій VII т. "Вибрані праці", користуючись докумен­тальним дозволом проф. Ю. Бойка-Блохина.

Відгукнувся Ю. Бойко і на цікаві вистави ("Катерина", в театрі ім. Шевченка), кінофільми - "Його найкращий друг", ("Т. Шевченко". -Д.Т.), писав про виставки, історичний архів.

Після поразки німців під Сталінградом фронт наближався до Харкова. В січні 1943 року було ясно, що розконспірованим націона­лістам треба відходити в глиб України. Юрій Блохин змушений поки­нути Харків, бо радянська розвідка уже знала про нього. Він прийняв псевдонім Бойко, і цей псевдонім залишився за ним на все життя. Весною 1943 року він виїхав до Києва, а далі до Вінниці, всередині

1943року опинився у Галичині, у Львові, де викладав у театральному інституті історію української літератури. У Львові він зустрівся з О. Кандибою-Ольжичем, з яким обговорили нагальні завдання ОУН. Юрій працював в архіві НТШ над архівними матеріалами І. Франка, зблизився з укр. вченими Львова: М. Возняком, В. Дорошенком, С. Гординським. У Львові Ю. Бойко закінчив працю "Шлях нації" на по­чатку 1944 року. У цій книжці Ю. Бойко накреслив схему історичного розвитку нації, універсальну схему, за якою відбуваються історичні змі­ни всіх націй.

В 1944 році Радянська армія наближалася до Тернополя, Ю. Бойко змушений покинути Львів і переїжджає на кілька місяців до Криниці, а далі, за дорученням ОУН, до - Відня, де під псевдонімом Миколаївець, виконував партійне доручення - організація новоприбулих членів ОУН у Відні. А далі він перебирається до Зальцбургу, але і туди набли­жався фронт зі Сходу, а тому слід було залишати місто. В квітні 1945року Ю. Бойко разом з родиною попрямував до Мюнхена. Ця дорога була сповнена драматизму, про це описано в моєму в першому тому22. Так опинився Ю. Бойко в Мюнхені, де проживав до кінця свого життя. Тут, 15. 05. 1945 року, за тиждень, написав він драму "Зможу" під псев­донімом Зорич, з великою вірою, що боротьба за свободу нації буде йти далі новими шляхами23. Проф. В. Державин, прочитавши драму, назвав автора у своїй рецензії - "фанатичним мельниківцем" (Архів).

У 50-х роках укр. актори в Буенос-Айресі неодноразово ставили цю драму на сцені. А редактор часопису "Наш клич", видатний україн­ський діяч Є. Онацький надрукував позитивну рецензію на виставу.

Життя Ю. Бойко-Блохина в чужій країні було нелегким. Але вели­ка сила волі дала йому можливість досягти великих успіхів, і він став відомим світовим вченим, багатократним академіком, доктором, про­фесором не тільки українським, але і німецьким професором і то дуже престижного Людвіг-Максиміліянс Університету в Мюнхені. Щоб ста­ти чужинцеві професором такого Університету, звісно треба було за­служити, а щоб заслужити, треба було дуже важко працювати і знати хоча б декілька мов, і мати силу-силенну поважних праць. І всього цьо­го він добився чесною працею, що свідчать архівні матеріали, на основі яких я написала чотиритомник. Все, що він писав, що він організову­вав, навіть умовою праці в німецькому Університеті, було введення ви­вчення україністики в навчальний процес на ряду з русистикою, яка уже була запроваджена на катедрі слов'янських літератур, і німці пого­дилися. Він фактично був засновником вивчення україністики в Л.-М. Університеті. Всі наукові конференції, світові конгреси, проведені проф. Ю. Бойко-Блохиним, були підпорядковані українській тематиці. І з ним мудрі люди знаходили повне розуміння, а він ставив свої ви­моги, які стосувалися не його особистих бажань, а завдань популяриза­ції української науки, історії, культури. Він працював на благо своєї України, вірив у звільнення українського народу, мріяв про Незалеж­ність України, і дочекався здійснення світлої мрії. Його праці були та­кими, що для нього був закритий шлях на Батьківщину, жодних відо­мостей, навіть про нього не писалося ніде, навіть в радянських енциклопедіях, де рясніли імена партійних діячів. Він для совєтчиків був страшним "ворогом народу", "буржуазним націоналістом", і був за­бороненим на всі віки їхнього панування.

Ю. Бойко-Блохин був не тільки світовим вченим, але він був ви­значним політичним діячем. Тематика праць його була не тільки науко­ва, але і політична, підтвердженням цього є його бібліографія праць (з 1930 - 1988 рр., 100 с.), складена німецькими професорами: F. Scholz und Schott. Jurij Bojko-Blochyn. Schriftenverzeichnis, 1933 - 1988. -Heidelberg, 1989. 100 s., яку слід би доповнити і продовжити україн­ськими дослідниками.

Вперше, після піввікової розлуки з своєю Батьківщиною, проф. Ю. Бойко-Блохин відвідав Україну 6. 09. 1992 року, як писала "Літературнагазета" від 10. 09. 1992 року під заголовком: "Добрий день, рідна зем­ле!": "Так сказав минулої неділі в Бориспільському аеропорту літній сивочолий чоловік, вступивши з трапа літака німецької авіакомпанії, і по щоці непомітно збігла скупа сльоза. Його можна було цілком зрозу­міти: після майже півстолітньої розлуки з нею". Це були незабутні для професора зустрічі з вченими, письменниками, студентами, наукові конференції, поїздки в різні міста, які нагадували йому минуле, але найбільш тривожним була зустріч з своїм містом, де народився, вчився, був арештований за націоналістичну діяльність - з Миколаєвим, куди прибув 16. 09. 92 р., і пробув там два дня. Ю. Бойко виступив перед студентами педагогічного інституту "Спогади про Київ", а також з лек­цією на тему: "Гарт юнаків" у 1928 році і про заборону нашої діяльнос­ті".

Цікаво те, що після відвідин Ю. Бойком-Блохиним Миколаєва сту­денти активізували свою працю, організували і провели Першу Всеукраїнську студентську наукову конференцію "Аркасівські читан­ня" 20-21 грудня 1993 року і випустили збірник прочитаних допові­дей. На сторінці 48 поміщено доповідь Івана Гайванюка із Миколаєва "Юрій Бойко-Блохин як літературознавець", де він охарактеризував ді­яльність видатного українського літературознавця в діаспорі24. Вважаю за потрібне доповідь цього студента подати в Додатку мого VII тому "Вибрані праці" (2006). Але на цей раз професору не вдалось відвідати Харків через погіршення стану здоров'я. Так пройшло два тижні пере­бування професора на рідній землі в цікавих зустрічах, дискусіях, по­їздках по рідній Україні.

Наступна поїздка проф. Ю. Бойка-Блохина на Україну була запла­нована до 85-ти річчя з дня його народження. Прибув Ю. Блохина на Україну 20 травня 1994 року до Києва, де відбулися урочистості з на­годи його ювілею.

21 травня 1994 року об 11 годині в Музеї літератури відбулася на­укова конференція, присвячена ювілею проф. Ю. Бойка-Блохина. З вступним словом привіту виступив директор Інституту українознав­ства проф. П. Кононенко. Виступи всіх учасників конференції дуже цікаві, вони насвітлюють наукову діяльність професора і значення її для розвитку української науки. З цими матеріалами читач може част­ково ознайомитися із мого першого тому25.

На цей раз він відвідав Одесу, свою альма-матір, а також рідний Харків. І як пише очевидець цих подій Ростислав Рибальченко: "... і треба було бачити, з якою радістю він (Ю. Бойко. - Д.Т.) зустрічався з нашим містом, містом його юності і надій. З хвилюванням він торкався до ручок дверей педагогічного університету (тоді школа, в якій він ви­кладав), ходив до художнього музею - тодішнього Інституту ім. Т. Шевченка, і стояв у задумі перед будинком редакції "Нова Україна" (Сердюковський пр., 7), ходив по подвір'ю будинку на вулиці Пушкінській, де колись мешкав... Спогадам не було кінця..."26. А потімвідбувалися урочистості, зустрічі з видатними особистостями, вчени­ми, студентами, виступи нашого вченого по радіо, телебаченню, де він насвітлював основні теми і ідеї своїх праць як наукових, так і політич­них. З захопленням і великим зацікавленням слухали лекції студенти, і кожен з них просив написати присвяту на подарованих книгах, що він радо це робив.

Відвідав Ю. Блохин чудову виставку молодих художників, організа­тором якої була п. Ольга Броннікова. Йшла мова про відновлення дру­кування журналу "Український засів", професор вірив в те, що вона по­лагодить цю справу позитивно, і він подав цікаву статтю для друку - огляд журналу "Український засів", перший номер якого вийшов в 1942 року. І це вдалось О. Бронніковій зробити, ця стаття була надру­кована в першому числі нововиданого журналу.

Повернувшись до Києва, він мав зустріч у Спілці письменників, членом якої був прийнятий.

Після напруженої праці на Україні, Ю. Бойко повернувся до Мюнхену, Українська громада уже знала про успіхи його в Україні. В інтерв'ю, даному маг. Б. Шарко в Мюнхені, він з біллю сказав: "Харків активно проросійський. Дія насланих в останніх десятиліттях росіян помітно виразна, величезна російська газетна пропаганда впадає в око. Є невелика, але тверда українська еліта..."27.

На початку квітня 1996 року професор отримав листа від заступ­ника голови ПУНу П. Дорожинського про заплановану ідеологічну конференцію ОУН навесні. А крім цього, в Києві запланована міжна­родна конференція "Тарас Шевченко і національно-визвольні змаган­ня українського народу" (20-21 травня 1996 р.). І знову поїздка Ю. Бойка-Блохина на Україну. Він взяв участь в конференції з доповіддю "З досвіду досліджень у шевченкознавстві".

22 травня 1996 року була організована поїздка учасників конфе­ренції до Канева з покладанням квітів на могилу Т. Шевченка. Відбувся урочистий мітинг, на якому виступили В. Андрущенко, Л. Красицька, П. Плав'юк та ін. Потім відбулося вручення дипломів лауреатів премії Фонду Тараса Шевченка: проф. Ю. Бойко-Блохину, кінорежисеру Володимиру Артеменку, акад. Любомиру Пирогу. В дипломі Юрія Б.-Блохина зазначено, що його нагороджено за визначний внесок у націо­нальне та державне відродження України як автора близько сорока праць у галузі шевченкознавства.

Остання поїздка проф. Ю. Бойка-Блохина на Україну відбулася на початку травня 1998 року до Києва, а потім поїздка до Харкова, де від­булася 11-12 травня 1998 року наукова конференція на тему "Харків 30-40-х років ХХ століття. Історія. Мистецтво", присвячена 70-ти річ­чю наукової діяльності і 90-річчю з Дня народження Ю. Бойка-Блохина. Конференція відбувалася в стінах Харківського державного універси­тету. На пленарному засіданні з доповіддю "Ю. Бойко-Блохин - до­слідник творчості Лесі Українки" виступила Д. Блохина, яка презенту­вала свою книгу "Життя і творчість Юрія Бойка-Блохина. До 70-ти річчя діяльності", (Мюнхен; Київ, 1998, т. 1). 12 травня 1998 року на секційних засіданнях було прочитано 20 доповідей, присвячених жит­тю і діяльності професора. І кожна доповідь обговорювалась не без участі Ю. Блохина, він доповнював, аналізував, що викликало великий подив у слухачів з приводу ерудиції, логічності аналізу виступів про­фесора. У Харкові відбувалися різні офіційні і приватні зустрічі з ви­датними людьми. Чомусь мені особисто запам'яталась зустріч у родин­ному колі доньки акад. Д. Багалія проф. Ольги Багалій, яка багато розказувала про свого батька, а професор багато цікавого розказав присутнім про видатного вченого Д. Багалія. Ця тепла зустріч прине­сла велике задоволення від нашого спілкування.

Юрій Блохин планував дальші поїздки на Україну, але погіршення здоров'я не давало йому можливості здійснювати безпосередній зв'я­зок з вченим світом України, він лише міг це здійснювати листуван­ням.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 


Похожие статьи

І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях

І Пасічник - Наукові записки серія психологія і педагогіка

І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія

І Пасічник - Операционные структуры действия систематизации в процессе усвоения математического материала подростками

І Пасічник - Психологічні характеристики індивідуального мислення