І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія - страница 30

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 

2.02.2005 року український уряд нагородив проф. Ю. Бойка-Блохина орденом "За заслуги" ІІІ ступеня, це була його остання нагоро­да. Помер Ю. Бойко-Блохин 17.05.2002 року в Мюнхені, де похований в крипті (склеп) на цвинтарі Westfridhof. Він помер, але праці його жи­вуть, і його доробок заслуговує на найвищу пошану і дослідження як в діаспорі, так і в Незалежній Україні, ідеями якої жив, творив до кінця свого життя.1            Тетерина Д. Організація Українських Письменників "Слово" на еміграції в Европі. - Київ; Мюнхен, 2005. - С. 241-244.

3

4

5

6

7 8 9

10

11 12 13 14

15

16

17

2     Заруба Віктор. Вивчення життя і творчости академіка М.Є. Слабченка. // Український історик. - Нью-Йорк; Київ; Львів; Острог; Торонто; Париж, 2004. - Т. 1-2. - С. 39-52.

Там само. Там само. Там само. Там само. Там само. Там само. Там само. Там само. Там само. Там само. Там само. Там само.

Бойко Ю. Вибране. - Мюнхен, 1971. - Т. 1. - С. ХХІ-ХХУІ. Там само. - С. ХХІ.

С. ХХІУ. С. ХХУ-ХХУІ. С. ХХУІ.

 

С. ХХІХ. С. ХХХІ.

С. ХХХІІ. С. ХХХІІІ. С. ХХХІІІ. С. ХХХІУ.

Бойко Ю. Українська мова // Нова Україна. - Харків, 1942. 2.1018    Рибальченко Р. Професорові Юрію Бойко-Блохину 90 років //
Українське слово. - 1998. - № 19 (382). - С. 3.

19    Бойко Ю. Українська мова // Нова Україна. - Харків, 1942. 2.10

20    Рибальченко Р. Професорові Юрію Бойко-Блохину 90 років...

21    Бойко Ю. Шевченко визволений від більшовицької фальсифіка-
ції
// Український Засів. - Харків, 1943. - Ч. 4.

22    Тетерина Д. Життя і творчість Юрія Бойка-Блохина. До 70-річчя
діяльності.
- Мюнхен; Київ: в-во ім. О. Теліги, 1998. - С. 41-43.

23    Зорич (Юрій Бойко-Блохин). Зможу. - Мюнхен, 1945.

24    Гайванюк І. Юрій Бойко-Блохин як літературознавець // Збірник
Аркасівських читань.
- Миколаїв, 1993. - 20-21.12. - С. 48-51.

25    Тетерина Д. Життя і творчість Юрія Бойка-Блохина... - С.

229-236.

26    Рибальченко Р. Професорові Юрію Бойко-Блохину 90 років... -

С. 3.27

27    Тетерина Д. Вказ. праця. - С. 238.

 

Григорій Курде

Українська Вільна академія наук у США Нью-Йорк, США

дипломат, історик, патріот (іван токаржевський-карашевич)

Надзвичайно колоритна і цікава постать цього визначного україн­ського діяча ще не стала, на превеликий жаль, предметом спеціального дослідження. Про людину, яка не тільки вивчала історію, але й в певній мірі творила її, відомо лише з енциклопедій та довідників1. Щоправда, було оприлюднено кілька невеликих популярних нарисів2, які, на мій погляд, лише намітили проблему створення наукової біографії І. Токаржевського.

Князь Ян (Іван-Степан-Маріян) Токаржевський-Карашевич наро­дився 24 червня 1885 р. в селі Чабанівці Ушицького повіту, на Поділлі. Наприкінці життя він писав у листі, що є головою роду з давнього ли­товського походження, але зв'язаного з Україною від ХІУ століття3. І. Токаржевський склав докладний родовід і все життя гордився своїм родом. Деякі генеалогічні матеріали, які він зібрав, зараз переховують­ся в архіві НТШ в Нью-Йорку. Скінчив Першу Житомирську гімна­зію. Студіював філософію і політичні науки в університеті у Фрейбурзі в Швейцарії, у Відні, Мюнхені і Тулузі. Закінчив студії 1910 р., отри­мавши ступінь доктора філософії і політичних наук. В своєму curriculum vitae, який мені пощастило відшукати, він писав, що від 1910-го до 1918 р. мешкав в Чабанівці на Поділлі й управляв своїми маєтками4. Активною громадською діяльністю І. Токаржевський почав займатисяв часи Першої світової війни. Був членом різних організацій Червоного Хреста, головою Грушецького волосного комітету допомоги сім'ям військовиків, Головним контролером Подільського земського коміте­ту допомоги пораненим. В 1917 р. обраний членом Подільського гу­бернського та Ушицького повітового земств.

З початком національно-визвольних змагань І. Токаржевський без­застережно став на бік Української Народної Республіки (УНР). Вірність і відданість Україні він не втратив попри всі тяжкі обставини життя. Здавалося б неординарний перехід князя в українство не був винятковим випадком. За століття полонізації та русифікації України чимало давніх українських родин втратили свою ідентичність. Згадаймо хоча б Шептицьких та Липинських. Але в часи українського національ­ного відродження нащадки старих родин повертались до свого народу.

I навіть ставали його провідниками. Видатний український історик Дмитро Дорошенко в листі до М. Чубатого дав влучну і як завжди яскраву характеристику князя: "...Пан Токаржевський - поміщик з ро­сійського Поділля, до весни 1918 р. він виступав як "polak kresowy", але весною 1918 р. під впливом, гадаю, пок. Липинського, станув на укр[аїнську] державну службу, прилучився до укр[аїнського] націо­нального] руху, вірно працюючи для Укра[їни]. Він сам ревний римо-католик, відданий своїй релігії, але в той же час усім серцем прилучив­ся до українства5. На цьому місці зазначу, що В. Липинський був шкільним товаришем І. Токаржевського і відіграв певну ролю в його залученні до української справи. В своїх споминах І. Токаржевський писав, що коли він лежав в клініці, то його відвідали Д. Дорошенко і В. Липинський, умовляли вступити до міністерства закордонних справ і поїхати до Відня в якості радника посольства. "Пручався я, скільки міг, - згадував І. Токаржевський, - покликувався на моє непідготовлення, на те, що політика, а тим більше дипломатія, речі для мене чужі, але нічого не помогло. Дмитро Іванович на все знаходив відповідь і, пере­ходячи від жарту до патріотичної проповіді, заставив мене згодитися6".

II        червня 1918 р. гетьман П. Скоропадський затвердив постанову про
призначення І. Токаржевського радником українського посольства у
Відні. Очевидно, що вже на
початках своєї дипломатичної кар'єри він
виявив неабиякі здібності. Про авторитет, яким користувались україн-
ські дипломати, свідчить хоча б уривок з листа Д. Дорошенка В. Ли-
пинському 15 березня 1924 р.: "Памятаю Ів. Ст. Токаржевський опо-
відав мені, як він, заступаючи Вас, на заупокойній Службі Божій по
Францу-Йосифу ІІ в соборі
св. Стефана, седів на другому місці (на пер-
шому седів посол Німеччини), а там уже далі седіли всі інші представ-
ники"7.

В червні 1919 р. І. Токаржевського призначають радником посоль­ства в Константинополі (або, як він писав, Царгороді). Пізніше обі­йняв посаду повіреного у справах, а з 11 травня 1920 р. керував посоль­ством в якості Надзвичайного посла і Повноважного міністра. Вже насхилі віку історик оприлюднив спогади про цей період життя8. В цей час йому довелось виконати одну маловідому дослідникам місію. В своєму curriculum vitae І. Токаржевський зазначив, що під час перебу­вання на посаді радника в Царгороді був тимчасово посланий до Риму представити особисто папі Бенедикту XV становище українського ду­ховенства в Галичині (арешт митрополита, переслідування і т. ін.)9. У січні 1922 р. І. Токаржевський був призначений віце-міністром закор­донних справ і керуючим міністерством УНР в екзилі. На цій посаді він залишався до 3 вересня 1924 р., коли, за його словами, "...подався до демісії і виїхав з Тарнова через Прагу до Франції. З того часу ніколи жадної урядової посади не займав"10.

У травні 1922 р. дипломат одружився з Оксаною Лотоцькою, донь­кою відомого українського діяча О. Лотоцького. Цікаво, що І. Токар-жевський, зазначаючи цю подію в своєму життєпису, написав, не без гордощів, про її рід: "...Зі старовинної, білоруського походження з Вітебщини, боярської родини, осілої на Поділлі в ХУІІІ ст., і Ним-фодори Методіївни з Руденків з Київщини"11. Його дружина була теж високоосвіченою людиною, володіла пером, знала кілька мов. Харак­теризуючи постать визначного дипломата і історика, не можна обійти увагою питання про одну його рису, на яку звертали увагу деякі сучас­ники. І. Токаржевський мав одну слабкість - любив титули, цінував своє князівське походження, членство в Мальтійському ордені. У 1923 р. уряд УНР навіть видав посвідчення про його князівство. Той-таки Д. Дорошенко, який сам походив зі старовинного українського роду, але ніколи не підкреслював цього, у листі до М. Чубатого, між іншим, зазначив: "Він є трохи дивак (на мій погляд!), дорожить титулами, є лицарем Мальтійського ордену, але людина наскрізь чесна, щира й шляхетна"12.

Перебуваючи у Франції, І. Токаржевський активно займався гро­мадською роботою. Насамперед намагався принести якнайбільшу ко­ристь українській визвольній справі. Був Генеральним секретарем Французького товариства українознавства, редактором бюлетеню "Франція-Україна", головою трохи незвичного українського Товариства фашизмознавства. Вільне володіння мовами давало можливість І. То-каржевському розповсюджувати знання про Україну серед європейців. Знадобились його здібності й українцям. Так, 30 липня 1930 р. до ньо­го звернувся з офіційним листом представник Українського Пластового Відділу ім. С. Петлюри у Парижі Іван Попович з проханням допомог­ти в перекладі на французьку пластового гімну13. З часу заснування журналу "Тризуб" він стає його активним співробітником. Виступав з численними лекціями, переважно на історичні теми. Серед паперів І. Токаржевського збереглося офіційне запрошення, підписане генера­лом О. Удовиченком, виступити в комбатантському Товаристві колиш­ніх вояків Армії УНР у Франції з рефератом про гетьмана І. Мазепу 5 березня 1932 р.14 Слід зазначити, що саме в паризький період життякнязь присвячував вже чимало часу науковим студіям, збирав матеріа­ли історичні та геральдичні. Найвагомішими публікаціями були під­готовлені 1-й том "Діярія Гетьмана Пилипа Орлика" та "Походження і герб гетьмана Мазепи". Дипломат і історик мав неабиякий авторитет в міжнародних наукових колах. Був членом комітету "Франція-Схід", членом дирекції і головою ради Міжнародного геральдичного інсти­туту. Але понад усе ставив українську справу. Д. Дорошенко писав В. Липинському 27 вересня 1928 р. про враження від зустрічі з І. То-каржевським, який "Себе опреділює як крайнього націоналіста і вва­жає, що нам треба розпалювати (очевидно в "народі") ненависть до всього, що є неукраїнське". Слід зазначити, що князь мав широкі зв'язки й авторитет в релігійних колах. Майже з дитинства був близько зв'я­заний з митрополитом А. Шептицьким. І тому не дивно, що перебува­ючи в Парижі, видатний церковний та культурно-громадський діяч відвідав хворого І. Токаржевського, пробувши в нього цілу годину. В архіві історика і дипломата, між іншим, є й нотатки про великого ми­трополита. Зберіг історик і всі листи А. Шептицького.

У 1936 р. І. Токаржевський з дружиною переїхав до Італії. Опа­нувавши ще й італійську мову, почав дописувати до різних італійських часописів. Читав лекції про Україну і всіляко пропагував українську справу. Був секретарем редакції місячника Мальтійського ордену. В цей час значну увагу приділяв дослідницькій праці. І. Токаржевський поринув в розшуки історичних документів в римських, падуанських та інших архівах та бібліотеках. Накопичені матеріали стали підґрунтям для багатьох його наукових та науково-популярних студій. Зрозуміло, що незабаром після утворення в Німеччині Інституту Родознавства та Знаменознавства, його Управа звернулась до відомого геральдиста та генеалога з проханням вступити в число його членів. 25 лютого 1948 р. князю прийшло офіційне запрошення за підписом Голови Інституту М. Міллера, в якому просили не відмовити повідомити про його лас­каву згоду. Дякуючи головному промоторові й фактично керівникові Родовідної Установи Є. Архипенкові за запрошення до співпраці, І. Токаржевський у листі від 18 квітня 1948 р., між іншим, зазначав: "...За останні роки друкував я мало річей, бо голова була занята іншими справами і тепер теж маю мало часу, бо доля примушує мене відкладати мою дорогу геральдику та генеалогістику та займатися громадськими справами як голова римського відділу та заступник голови Між-народнього Союзу Чужоземних Біженців". Але попри все, як міг, спри­яв розбудові Інституту Родознавства та журналу "Рід та Знамено", який редагував той-таки Є. Архипенко. Скромна і чесна людина, І. Токар-жевський ніколи не просив про допомогу, хоч був у прекрасних взає­минах з єпископом І. Бучком, з католицьким духовним світом, мав приятелів і в колах Ватикану. І все ж тяжкі умови повоєнного життя змусили його звернутись до Д. Дорошенка з проханням допомогти дістатись до Америки. Намагаючись якось сприяти цій справі, Д. До­рошенко писав М. Чубатому: "Я ціню таких людей, як Токаржевський, які стали по нашім боці й лишились нам вірні, хоч він як поляк міг би зробити собі добру карієру в Польщі. У нас він має лиш біду, злидні, жадних перспектив, а проте вірно тримається нас". І трохи далі: "... Варто не дати загинути цим культурним людям".

На жаль, у 1947 р., коли Д. Дорошенко клопотався за князя, прак­тично неможливо було здійснити цей задум. І в серпні 1948 р. подруж­жя Токаржевських переїхало до Великої Британії. В останні роки жит­тя у Лондоні старий князь присвятив себе проблемам визволення народів, поневолених Москвою, зокрема українського. Визначного ди­пломата обрали членом Центрального Комітету Антибільшовицького Бльоку Народів і Головою Делегатури АБН на Велику Британію. І. То-каржевський був одним з перших науковців, хто почав активно співро­бітничати в заснованому у 1948 р. журналі "Визвольний шлях". Часопис репрезентував ОУН та значну частину гетьманців. Досвідчений публі­цист містив політичні статті (під псевдонімом І. Остикович), згодом, з 1952 р., була опублікована низка його розвідок, підписаних криптоні­мом "Т.К." Статті про Ярослава Мудрого, історію церкви, про віче, вій­сько в княжу добу та інші написані в популярній формі і були розрахо­вані на широке коло читачів. Проте, як цілком справедливо зазначила Т. Дорохіна, зовсім інший характер мають студії І. Токаржевського, присвячені історії України-Гетьманщини. Вони вирізняються чітким формулюванням проблеми, широким історичним тлом та великим і різноманітним фактографічним матеріалом. Серед публікацій з цієї проблематики назву хоча б такі: "Бій під Полтавою: історичний фон", "Гетьман Мазепа - Князь Священної Римської імперії", "До історії роду Орликів", "Жінки в житті Мазепи" та інші. Зазначу, що видатний дипломат довший час збирав матеріали для ґрунтовної історії україн­ської дипломатії. Ця праця залишилась в рукопису і лише невеликий уривок з неї побачив світ на шпальтах "Визвольного шляху", і то вже після смерті автора. На жаль, І. Токаржевський не побачив і інших сво­їх наукових розвідок, які продовжували виходити після його смерті.

За спогадами, старий князь жив скромно, навіть бідно. В листі від 21 травня 1949 р. Є. Архипенко писав І. Токаржевському: Я болію, що така визначна сила, як Ви, бідуєте в Англії. Як би скоріше відбувся виїзд до Франції. Разом якось будемо допомагати один одному". Але цьому наміру не вдалося здійснитися. На початку 1950 р. померла вірна дру­жина князя, а його серце перестало битися 18 листопада 1954 р. 27 листопада на цвинтарі Gunnersbury в Лондоні зібралось багато людей, щоб попрощатися з великим українським патріотом і чудовою люди­ною. Прийшов вклонитись і гетьманич Данило Скоропадський.

Але була в нього і посмертна доля. 7 липня 1978 р. князь І. Токар-жевський-Карашевич був перепохований на українському пантеоні в Бавнд-Бруку в Нью-Джерсі. І тут, на американській землі, куди він не зміг потрапити за життя, його тлінні останки вічно спочиватимуть се­ред цвіту українства.

На глибоке переконання автора цих рядків постать князя І. Токар-жевського-Карашевича є унікальною в модерній українській історії. І справа не лише в тому, що аристократ зі сполонізованого роду став полум'яним українським патріотом. Він блискуче поєднував диплома­тичні здібності і наукову діяльність, громадську працю й публіцистику. Вирізнявся глибокою культурою й ерудицією. Була це чесна, скромна, глибоко релігійна людина. Його пієтет до національних традицій, по­шана до лицарського героїзму предків викликали велику повагу до нього. Як влучно написано в його некролозі: "Він серед сучасників блистів маєстатичною величчю". І тому подальше вивчення життя і ді­яльності І. Токаржевського-Карашевича буде найкращою даниною пам'яті видатного українського діяча.

Примітки:

1     Токаржевський-Карашевич Ян // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. - Париж; Нью-Йорк, 1980. - Т. 9. - С. 3234; Tokarzhewski-Karashewicz, Jan // Encyclopedia of Ukraine. - Toronto: University of Toronto Press, 1993. - Vol. V. - P. 232; Швидкий В. Токаржевський-Карашевич Ян // Українські історики ХХ ст. Біобіб-ліографічний довідник. - К., 2004. - Вип. 2. - Ч. 2. - С. 318-319.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 


Похожие статьи

І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях

І Пасічник - Наукові записки серія психологія і педагогіка

І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія

І Пасічник - Операционные структуры действия систематизации в процессе усвоения математического материала подростками

І Пасічник - Психологічні характеристики індивідуального мислення