І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія - страница 41

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 

В середині березня 1939 р., після окупації Угорщиною Карпатської України, він повертається до Праги, де влаштовується експедитором і книговодом в Музеї Визвольної Боротьби України і працює там до 1942 року.

1942 р. М. Битинський був направлений німцями звичайним ро­бітником на завод Рейнметал-Борсіґ у Берліні, де він фізично пропра­цював до завершення військових дій у Німеччині, тобто до весни 1945 р. З початку організації Української Національної Армії на території Німеччини, як колишнього військовика Армії УНР, його залучено до військової служби в штабі командуючого Українською Національною Армією генерала П. Шандрука. Про це свідчить його службове посвід­чення, у якому сказано: "Цим стверджується, що майор Микола Битинський, народжений 24. ХІІ. 1893 року, дійсно є старшим стар­шиною штабу Української Національної Армії"11.

У цей час М.  Битинський виготовив  печатку УкраїнськогоНаціонального Комітету у Берліні, штамп та печатку штабу УНА. По закінченню війни, остерігаючись потрапити в полон, М. Битинський, за його словами, "втік з Берліну до Вейсендорфу (Тюрінгія), а звідти до Баварії [у] Бад-Кісінген. Звідти інтернований до таб[ору] Ашаф-фенбург"12.

Основне завдання таборів полягало у тому, щоб забезпечити тися­чі і тисячі осіб житом, одягом, прохарчувати і допомогти знайти своє місце в цивільному житті. М. Битинський до війни формально був че­хословацьким громадянином і міг особливо не боятися радянських репатріаційних місій, але обережним треба було бути. Перебував він у різних таборах: у квітні-червні 1945 р. у Веймарі, червні-вересні у Бад Кісінгені, з вересня 1945 по червень 1947 р. в Ашаффенбурзі, потім коротко в таборах в Байройті, Майнц-Кастелі, Еттлінгенні та ін.

У всіх таборах він переважно займався викладацькою працею, так в Ашаффебурзі він читав в Українській гімназії історію України, навчав малювання, каліграфії. Коли 1947 р. його перевели до табору у Байройті, то дирекція Ашаффенбургської гімназії видала йому довід­ку, у якій високо оцінена його педагогічна праця, там зокрема сказано: "Пан Микола Битинський був знаменитим знавцем викладених пред­метів, їх методики, вмів зацікавити і захопити молодь своїми виклада­ми, молодь любила і дуже цінила Його лекції [...] Дирекція гімназії ви­словлює Йому найщирішу подяку за вмілу і цінну його працю над виховання укр. молоді на еміграції"13.

Діяльність М. Битинського у Ашаффенбурзі не обмежувалася ви­кладанням згаданих дисциплін у гімназії, він також викладав малюван­ня і креслення в Українській господарській школі у тому ж таборі, чи­тав лекції з теорії та історії українського мистецтва в табірній малярській школі, а на курсах українознавства читав лекції з історії українського війська, а також, що нас найбільше цікавить, він протягом 1945 і 1946 рр. читав на цих курсах лекції з геральдики14.

Зокрема він виконав проект надгробку з геральдичною композиці­єю, в основі якої державний герб-тризуб, на могилі українських робітників-остарбайтерів в Ашаффенбурзі, що загинули внаслідок бомбардування союзницькою авіацією в кінці Другої світової війни.

В цей час М. Битинський проявляє активність у різних сферах, так він входить до Спілки українських журналістів, Спілки українських науковців і навіть обирається членом Німецького малярського товари­ства у Байройті.

Політично М. Битинський був задіяний в уенерівському русі, він став членом новоствореної на еміграції у Німеччині партії Український Національно-Державний союз. М. Битинський увійшов до партії після її 2-го з'їзду, що пройшов у вересні 1947 р. у таборі в Майнц-Кастеллі. До провідного активу партії тоді належав, зокрема професор І. Кабачків, який був раніше деканом історико-літературного відділу пе­дінституту ім. М. Драгоманова у Празі і який добре знав М. Битин­ського, генерали Армії УНР М. Омельянович-Павленко, М. Садов-ський, полковник А. Валійський. Варто згадати також К. Паньків ського, М. Вєтухова, М. Шлемкевича, харків'ян В. Доленка і В. Дубровського.

Мабуть найважливішим у повоєнний період у Німеччині, до часу від'їзду до Канади, можна уважати участь М. Битинського у діяльності Української Родовідної Установи (УРУ) та виданні часопису "Рід та Знамено". Група однодумців на еміграції в Німеччини спробувала ство­рити Українську Родовідну Установу. УРУ розглядалася як організація, що реєструє шляхетні роди, надає та затверджує герби тощо.

М. Битинський, а саме він був промотором створення УРУ, розу­мів УРУ як "об'єднання українських ознаменованих родів. Основне завдання УРУ - оформлення й скріплення українських родів". У своїй діяльності УРУ "Допомагає оформленню українських родів та дає вка­зівки в провадженні їх. Виробляє родові знамена та затверджує їх за родом. Реєструє українські роди та затягає їх до Української Родовідної Книги. Провадить родослівні пошуковування. Допомагає виправлен­ню скалічених прізвищ"15.

УРК "запроваджена з метою ввести в систему хронологічні записи роду та усіх його розгалужень і схоронити для потомства документаль­ні записи про рід. Всі українські роди [...] будуть вписані до Української Родовідної Книги. Ці книги провадить і доконує записів Управа УРУ. Тільки цей примірник Української Родовідної Книги має доказову силу"16. УРК складається з чотирьох частин: книга стародавніх родів, книга козацьких родів, книга "ново ознаменованих" родів, книга "но-воудостойнених" родів.

У додатках до 1-го числа "Рід та Знамено" (1947 р.) надруковано "Статут Української Родовідної Установи". Отож, найвищим органом УРУ є Снем (з'їзд) Знаменованих Родів, який обирає Почесну Зверхність у складі 30 осіб, обраних дожиттєво, що "приходить до го­лосу та видає свій суд в справах надзвичайної ваги, що заходять у житті УРУ"17. Всі ж справи УРУ між з'їздами веде Управа УРУ, яку також обирає на три роки з'їзд у складі 9 членів.

Як бачимо, УРУ задумувалася як своєрідна структура, що, крім формальної реєстрації родів, мала б виконувати функцію по згуртуван­ню української нації на основі спільного походження, родової спорід­неності тощо. Чи під силу то було зробити на еміграції? Питання зна­чною мірою риторичне, але те, що такі як М. Битинський задумувалися над згуртуванням українців і намагалися щось робити у тому напрям­ку, уже є великою справою. З доступних нам джерел можна назвати учасників цього руху, це у першу чергу згадуваний О. Міллер, В. Сенютович-Бережний, В. Козловський, Б. Ясенчик, Б. Лончина, М. Андрусяк, О. Оглоблин.

11-12 жовтня 1947 р. в таборі Майнц-Кастеллі відбувся І з'їзд УРУ Про це подано ширшу інформацію у 4 числі часопису "Рід та Знамено" за 1947 р. До з'їзду було влаштовано невелику виставку оригінальнихтворів та фотокопій, книг, виставлено 4 числа "Рід та Знамено" тощо. На репродукції світлини у "Рід та Знамено" можна розгледіти, зокрема, і роботи М. Битинського, це емблема та печатка УРУ, 5 аркушів з пра­порами військово-морського флоту.

На засіданнях з доповідями виступили: В. Сенютович-Бережний, М. Міллер, Я. Рудницький, В. Мацяк, М. Битинський, через хворобу не зміг виступи О.Оглоблин.

УРУ вдалося провести від імені Інституту родо- та знаменознав-ства ще одну наукову конференцію у травні 1948 р., але цього разу вже у Мюнхені. Після цього діяльність УРУ пішла на спад, бо паралельно активізували свою діяльність відновлене Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) та новостворена Вільна Українська Академія Наук (ВУАН). Пізніше один з членів УРУ та Інституту родо- та знаменоз-навства О. Оглоблин писав "Ця установа (УРУ - автор) мала деякі за­вдання, які на мою думку, не належать до компетенції наукової устано­ви чи товариства. Інша справа Інституту родознавства та знаменознавства, що існував при тій Установі (на чолі був проф. Михайло Міллер) й де я керував відділом Родознавства"18.

Тепер звернемо увагу на часопис "Рід та Знамено". Всього вийшло 4 числа, всі у 1947 р. В жодному числі не подано складу редакційної колегії, прізвища головного редактора, адреси редакції.

Перше число часопису "Рід та Знамено" містить розвідку М. Битинського "Українські державно-національні відзнаки" (історичний огляд української геральдики від найдавніших часів української історії до кінця козаччини). Крім вказаної статті М. Битинський помістив у цьому числі ще кілька, два підписаних матеріали: "Правильник до по­будови українських родових знамен", "Хибне зображення знамена" (йдеться про кольори пластової емблеми). У четвертому числі подано статтю М. Битинського "Знамена українських гетьманів (з 16 мал.)".

На вихід чотирьох чисел "Рід та Знамено" відгукнувся І. Борщак у ч. 2 за 1949 р. паризького часопису "Україна". Він пише, що "знайшлося на скитальщині кілька ентузіастів минулого України, кілька людей, що, незважаючи на щоденні турботи матеріального життя, заснували 1947 р. "Український Інститут Родо- та Знаменознавства" [... ] Органом цьо­го інституту, що на чолі його стоїть М. Міллер, і є журнал "Рід та Знамено". Матеріали вміщені у ньому досить різноманітні з ділянки сфрагістики, генеалогії, герольдії тощо"19. Рецензент звернув увагу на назву журналу: "чому властиво редакція вибрала "Знамено" замість "герб"? Перше досі збереглося у чехів і словінців, друге польського по­ходження, давно вже набуло права громадянства в українській мові. Гадаємо, що не всі читачі зразу зрозуміють зміст, що його вкладає ре­дакція в слово "Знамено"20.

Ще одним здобутком М. Битинського в галузі геральдики стала його праця "Державні інсигнії України: Герб, печать, прапор, гімн", яка вийшла друком на "циклостилі" 1949 р. На той час це була одна з най­ґрунтовніших розвідок з історії української символіки. Праця склада­лася з 4 частин. Про герб і прапор більші, а печатку і гімн значно мен­ші. Автор вмістив кольорове зображення укладеного ним великого герба України, кілька таблиць з описами прапорів європейських дер­жав, подав чорно-білі рисунки "геральдичних" прапорів різних країн та його проекти державного прапора та його "відміни".

М. Битинський досить критично ставився, і цілком справедливо, до дуже слабкої законодавчої бази символіки УНР, фактично лише державний герб та печатка УНР (і то геральдично невірно) був затвер­джений Українською Центральною Радою, а прапор і гімн існували не як державні, а як національні. Особливо багато клопоту було з кольо­рами прапору - синій чи жовтий має бути на горі. "Тому то - як пише автор - така ігнорація і легковаження віддавна усталених в культурно­му житті держав особливих знакових знаків спричинилося до скрайньо назовні недоладних, а навіть безграмотних найвищих наших націо­нальних символів. І ця безграмотність далася відчути тим способом, що у практичному використовуванні державних наших знаків викли­кала ще раз цілу низку прикрих непорозумінь"21.

Таборове життя закінчувалося, більшість таборян поступово пере­їздили на постійне місце проживання до США, Канади, Аргентини, меншість залишалася жити у Німеччині. Весною 1951 р. М. Битинський покинув Німеччину, прибув до Канади, де і прожив решту життя. Вживаючись у новий ґрунт, М. Битинський долучився до громадського і культурного життя української Канади. Як фаховий педагог він пра­цював одинадцять років викладачем на п'ятирічних Курсах україноз­навства імені Григорія Сковороди в Торонто. Підготував і розмножив у десятках примірників "Збірник навчальних матеріалів для виховни-ків ЮНОДУ"у" (1961) у двох частинах для молодшої групи. Перша частина - це казки, байки, міти і легенди, а друга - ігри та забави.

М. Битинський три роки викладав на курсах українознавства ім. Івана Котляревського при православній церкві св. Володимира у Торонто, а у 1959 - 1960 навчальному році був директором цих курсів. Для потреб курсів він підготував до друку посібник "Українське мис­тецтво. Ч. 1. Архітектура".

У кінці 1950-х років серед вчених на еміграції виникла необхід­ність об'єднати якимось чином дослідників допоміжних історичних дисциплін. Ініціаторами були О. Оглоблин, Р. Климкевич та Л. Винар. Для початку планувалося перевидати усі чотири числа часопису "Рід та Знамено", а по тому далі продовжити його видання. Але цього не сталося, натомість виникла думка про створення товариства, яке об'єднало б усіх зацікавлених, таким чином було покладено початок створенню Українського Генеалогічного і Геральдичного Товариства (УГГТ). На час формального заснування товариства у 1963 р. його членами було 32 особи. Головою обрано О. Оглоблина, заступником Л. Винара, генеральним секретарем Р. Климкевича, а головою Контрольноїкомісії - М. Битинського22. Крім організаційної роботи М. Битинський взявся створити емблему і печатку УГГТ, після довгого обговорення було узгоджено всі деталі, і М. Битинський підготував проект, "Рисунок Колеґи Битинського був одобрений всіми Членами Управи, але деякі з них завважили слушно, що він голосить "генеалогічне" (дуб з оголеним коріннями) і "геральдичне" (три голі щити), але не голосить "україн­ське". Битинський, Кульчицький і я (О. Климкевич - автор) запропо­нували вмістити між дубом і щитками один з історичних українських тризубів (напр. Ярослава Мудрого, як це напр. бачимо на печаті УВАН). Трьох щитів заповнити не можна, бо якраз голі щити є символом ге­ральдики. Справу остаточного оформлення печаті (вибір тризуба) пе­редав я проф. Оглоблинові [...]"23. У середині 1963 р. печатка УГГТ з тризубом князя Ярослава Мудрого вже використовувалася Това­риством.

Працюючи у галузі геральдики та інших допоміжних історичних дисциплін, він опублікував кілька варіантів статті про те, у якому по­рядку мають використовуватися барви державного прапора на емігра­ції. М. Битинський був прихильником варіанту, коли жовтий колір був у горі.

Так як у празькому періоді життя найбільшим досягненням М. Би-тинського була праця над проектом Хреста Симона Петлюри, то у то-ронтському, мабуть, проектування і реалізація Воєнного Хреста Української Народної Республіки. Ініціатива відзначення сорокаліття утворення збройних сил УНР через заснування ордену "вийшла" від 5 станиці СбУВ у Торонто, до якої входив і сам М. Битинський. Генеральна управа СбУВ 1 вересня 1953 р. розглянувши пропозицію 5 станиці, ухвалила створити "Комісію для вироблення проекту Пропамятної відзнаки Армії УНР та її статуту", очолив комісію гене­рал М. Садовський. М. Битинський увійшов до складу комісії, вигото­вити проект ювілейної відзнаки. Розроблений проект нагороди скла­дався з знака ордену, мініатюри та грамоти, і був затверджений відповідним наказом по Міністерству військових справ. Опис відзна­ки, як його подав в одному з документів М. Битинський: "1). Чоловий бік - метальово пластичний й емальований. Білий просторам енний хрест сполучний раменами з золотою чотирикінцевою промінястою зіркою, положений на два схрещені золоті ж античні мечі; в осередку хреста в блакитному коловому полі золотий тризуб; колове поле оточе­не потрійним золото-біло-золото пругом [...] 2). Зворотній бік - мета-льово гладкий. На ньому вирізано напис: 1917 - 1957. 3). Воєнний хрест носиться на тридільній темно зелено-малиново-темнозеленій стрічці, при чому середня смуга ширша від скрайніх"24.

Закон про цей орден був прийнятий Президією Української Національної Ради лише 8 березня 1958 р. і відповідним наказом мі­ністерства військових справ за підписом міністра генерала А.Вовка. Практичне нагородження Воєнним хрестом розпочалося 1962 р.Треба додати, що 1961 р. М. Битинський очолив Крайову раду Воєнного Хреста і працював на цій посаді п'ять років.

У 50-60-х рр. XX ст. він виконав проекти родових гербів на замов­лення осіб, з роду Климкевичів, Геник-Березовських, Садовських, Крицьких, Туранських, Копачів, Кульчицьких та ін.

За його проектами, а то і авторському виконані створено прапори для українських організацій США і Канади - Буковинського куреня, кількох станиць Союзу бувших українських вояків (СбУВ), Союзу українських ветеранів Канади (СУВ), Об'єднання української демо­кратичної молоді (ОДУМ), кількох пластових куренів, серед них ку­рінь ім. С. Петлюри.

У цей час він спроектував печатки Воєнно-історичного товари­ства, членом якого він був, два варіанти печатки Українського архіву-музею у Чикаго, Українського народного дому у Торонто, Курсів укра­їнознавства ім. Г. Сковороди та ім. Котляревського, де він працював викладачем, Об'єднання українських педагогів Канади, митрополита Української Греко-Православної церкви Канади Іларіона Огієнка.

Для того ж Воєнно-історичного товариства М. Битинський вико­нав "фірмову" віньєтку, що вміщувалася на виданнях товариства. Це одна з кращих його геральдичних композицій. Картуш з державним тризубом, оточений лавровим і дубовим гіллям, схиленими прапорами та іншими елементами. Все це, так би мовити, "лежить" на архітектур­ному фрагменті.

У серії видань Українського воєнно-історичного інституту М. Би-тинський підготував і видав збірку поезій, що присвячені "світлій пам'яті лицарів державного війська України, поляглих у збройній бо­ротьбі за батьківщину. 1917 - 1921" під назвою "Сенотаф" з його ж графічним оформленням. Книга складається з двох частин: перша -"Богатирський епос" (автор М. Оверкович, тобто М. Битинський) і другої, складеної з поезій різних авторів, серед них Є. Маланюк, О. Стефанович, О. Олесь. Для зразка наведемо прикінцеву частину поеми М. Оверковича "На Брамі України":

Летить, минає рік за роком;

Невпинно дні пливуть;

У вік віків залізним кроком -

Герої Крут

Ідуть.

І креслять їхні Світлі Тіні В безсмертя славну путь: В віках віків Борці Нетлінні -Герої Крут Не вмруть25!

Варто згадати, що М. Битинський практикував як маляр і, зокрема, іконописець, починаючи ще з Празького періоду, коли він виконав низку образів для українських православних церков, а також уНімеччині, коли перебував у таборах ді-пі. Певним здобутком митця в Канаді став іконостас Свято-Андрієвської церкви (старої) у Торонто. Це чотири великі ікони іконостасу і чотири менші на райських воро­тах. На замовлення митрополита Іларіона виконав два варіанти анти-мінсів.

Про успіхи у цьому мистецтві о. П. Білон писав "Його Ахильова п'ята - в малярстві, дарма, що Битинський виконав багато замовлень для наших музеїв, церков і приватних людей [...] Хтось може закинути, що образи Битинського дуже подобаються нашій публіці. Але знаючи смак публіки, не можна у цьому випадку сказати, голос народу - Голос ожий"26.

До числа здійснених проектів М. Битинського належать кілька надгробків в Канаді і США з використанням геральдичних компози­цій. Це згадуваний надгробок на могилі о. П. Білона у Баунд-Бруці, а також лікаря 4-ї київської дивізії Армії УНР О. Плітаса. В Торонто М. Битинський спроектував надгробки на могилах єпископа Платона, уенерівських військовиків - брата Симона Петлюри полковника О. Петлюри, підполковника О. Омельченка, сотника О. Савченка. Не вдалося реалізувати схвалений проект пам'ятника на символічній мо­гилі на території ферми "Київ" неподалік Торонто.

Продовжувалася праця у галузі книжкової графіки. Так ним вико­нано проекти обкладинок кількох українських канадських часописів, це "Учительське слово", "Життя і школа", "Наш вік", "Бюлетень Союзу бувших Українських вояків у Канаді", "Вісник" консисторії Греко-Православної церкви в Канаді, "Новий літопис". М. Битинський офор­мив кілька книг, виданих у канадських українських видавництвах, се­ред них книга поезій Л. Ромена "Передгрім'я", "Спогади" о. П. Білона та ін.

Одна з останніх статей М. Битинського "Українські військові від­значення" у часописі "Вісті комбатанта" викликана була тим, писав він, що "серед теперішніх численних і різнорідних патріотичних імпрез вражає одно дуже прикре явище. Присутні на таких прилюдних зі­браннях колишні наші вояки, що пишаються своїми, сказати б "вій­ськовими регаліями" - почесними відзнаками бойових нагород, служ­бових заслуг і т.п. у вигляді орденів, орденських відзнак, пропам'ятних значків та інших зовнішніх виявів вояцької діяльності, якось неодна­ково прилюдно демонструють свої почесні емблеми [...] із здивуван­ням помічаєш дивний безпорядок у не одностайному користуванні тими відзнаками. Іноді таке явище начіплювання на себе без знання й розуміння особливостей градації й походження відзнак та їхньої сту-пеневої вартості, мимохідь викликає сумне враження просто якогось ганебного хаосу27". Справа у тому, що різноманітні громадські і комба-тантські організації напродукували багато різноманітних "орденів" та відзнак і роздавали їх, так би мовити, направо і наліво.

Отож, М. Битинський у цій статті, що друкувалася з продовжен­ням у ч. 1, 2, 3 за 1968 р., намагався подати загальні уявлення, що таке нагороди, їхні категорії, правила і порядок носіння, тим самим підвес­ти науковий ґрунт. Цікавим є розділ 10 "Завмерлі, або нездійснені українські відзнаки", де він на конкретних прикладах розглядає історії окремих нездійснених нагород. "Найкращим прикладом відзнак за­вмерлих служить орден св. Архистратига Михаїла, що був встановле­ний ще на початку нашої державності в 4-х ступенях для старшин і козаків однаково, і був у скорому часі, невідомо з яких причин, скасо-ваний"28.

Завершує статтю М. Битинський закликом до громадськості - "... теперішні несусвітні вчинки з нагороджуванням "орденами", титулами та ранговими піднесеннями, вповні наподобляють [...] вибрики широ­кої отаманії на рідних землях, а потім діяння відновленого самозван­цями на чужині, які спокійно тепер торгують козацькою честю, роз­продуючи свої ордени й уділяючи ранги кожному хто "заслужиться"... Тому не слід мовчки терпіти таке очевидне порушення правопорядку й вояцької дисципліни, а слід протидіяти вакханалії непотребства й

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 


Похожие статьи

І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях

І Пасічник - Наукові записки серія психологія і педагогіка

І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія

І Пасічник - Операционные структуры действия систематизации в процессе усвоения математического материала подростками

І Пасічник - Психологічні характеристики індивідуального мислення