І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія - страница 43

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 

Треба зазначити, що С. Вітик не випадково досить багато уваги приділяв проблемі еміграції. Йому самому протягом усього життя до­волі часто приходилось емігрувати за кордон. Тому С. Вітику були ві­домі ті перешкоди та небезпека, що стояли на дорозі емігрантів. В роки Першої світової війни С. Вітик емігрував до Відня, де зіткнувся з ба­гатьма незручностями. В цей час у Відні, крім відомих галицьких громадсько-політичних діячів (Я. Остапчука, А. Чернецького, М. Ганкевича), перебувало чимало українських робітників, яким доводи­лось переживати значні утиски12.

В липні 1919 р. С. Вітик переїхав до тимчасової столиці УНР м. Кам'янця-Подільського13, де очолив новостворене Міністерство у справах Західної області УНР, що розгорнуло широку доброчинну ді­яльність по відношенню до втікачів-галичан, які опинились за Збручем без засобів для існування. При Міністерстві було створено спеціаль­ний департамент, що займався їх працевлаштуванням, надавав житло, їжу. За даними офіційної газети "Галицький голос", завдяки зусиллям діячів даного Міністерства з липня по серпень 1919 р. було зареєстро­вано близько 5, 5 тисяч біженців з Галичини, з яких 250 отримали ро­боту, 900 чоловік мали можливість проживати на квартирах м. Кам'янця-Подільського. До 15 серпня люди отримали 750 безплатних обідів, а всього за час існування Міністерства їм було видано 4 878 обі-дів14. Однак, вже у вересні 1919 р. було прийнято закон про скасування Міністерства, який передбачалось реалізувати до 20 жовтня, але Міністерство проіснувало значно довше15. Закон про скасування Міністерства та утворення Комітету з питань допомоги втікачам-галичанам підписали голова уряду УНР І. Мазепа та С. Вітик16.

Вдруге на еміграції у Відні С. Вітик опинився наприкінці 1919 р., де відчував необхідність у товариській та матеріальній підтримці17. Але у листах, адресованих з Відня, С.Вітик не жалівся про своє важке мате­ріальне становище, а намагався якось допомогти своїм знайомим, осо­бливо тим, котрим потрібно було дбати про свої родини. Цей факт свідчив про те, що С.Вітик не був байдужим до чужого горя.

В середині 1925 р. С. Вітик, як ряд інших галицьких діячів, переї­хав на радянську Україну, зокрема, проживав у м. Харкові, звідки ста­рався підтримувати зв'язки зі своїми колишніми однодумцями, в тому числі з М. Ганкевичем18. Отже, як бачимо, еміграційне питання порів­няно часто торкалося і особистої долі С. Вітика. Тому закономірністю було те, що у своїй діяльності, в основному парламентській, С. Вітик значну увагу приділяв процесу еміграції. С. Вітик намагався захищати українських емігрантів від негативних моментів у їх переїзді за кордон та тих труднощів, що очікували їх там, переважно на основі своїх про­мов. Але, на жаль, С. Вітик не завжди наполягав на їх вирішенні і твер­до не стояв на позиції розв'язання даної проблеми, хоча порушував важливі питання та пропонував вихід із складних ситуацій. Його ідеї щодо еміграційного питання не були втілені в реальність, і першопри­чиною цього явища стало неприйняття законодавства, що допомогло б захистити емігрантів.

Примітки:

1     Качараба С., Рожик М. Українська еміграція. Еміграційний рух зі Східної Галичини та Північної Буковини у 1890 - 1914 рр. - Львів, 1995.

-   С. 47.

2     Вітик С. Українсько-польська справа в австрійському парламенті.

-   б.м., 1908. - С. 43; С. Вітик. Промова посла тов. Семена Вітика. - Львів, 1908. - С. 8.

3     Штутгартський конгрес // Земля і воля. - Львів, 1907. - 19 ве­рес.

4     Качараба С., Рожик М. Українська еміграція... - С. 47; Земля і воля. - 1907. - 20 груд.

5     Качараба С., Рожик М. Українська еміграція... - С. 47; Земля і воля. - 1911. - 30 груд.

6     Промова посла тов. Семена Вітика, виголошена в парламенті дня 3 марта 1910 р. // Земля і воля. - Львів, 1910. - 11 березня; Парламент // Свобода. - Львів, 1910. - 10 берез.

7     Промова посла тов. Семена Вітика, виголошена в парламенті дня 3 марта 1910 р. // Земля і воля. - Львів, 1910. - 11 берез.; Парламент // Свобода. - Львів, 1910. - 10 берез.

8     Промова посла тов. Семена Вітика, виголошена під час бюджето-вої дискусії в австрійськім парламенті дня 11 грудня 1911 р. Еміграція // Земля і воля. - Львів, 1911. - 30 груд.; Промова посла тов. Семена Вітика, виголошена під час бюджетової дискусії в австрійськім парламенті дня 11 грудня 1911 р. (продовж.) Еміграція // Голос Підкарпаття. - Дрогобич. -

1912. - 19 січн.

9           Еміграційна анкета // Голос Підкарпаття. - Дрогобич, 1912. - 11квіт.

10

11 12


Еміграційна анкета // Земля і воля. - Львів, 1912. - 4 квіт.

В справі еміграції // Вперед. - Львів, 1912. - 28 трав.

На еміграції // Нова громада / За ред. С. Вітика. - Відень, 1923.- Ч. І. - С. 105-106, Ч. 3-4. - С. 191; Чернецький А. Спомини з мого жит­тя. - Київ: Основні цінності, 2001. - С. 46.

13    Бірчак В. Як соціалісти будували державу. (Спогад) // Вістник. -
Львів, 1935. - Р. ІІІ. - С. 796.

14    Жерноклеєв О., Райківський І. Лідери західноукраїнської соціал-
демократії. Політичні біографії.
- К.: Основні цінності, 2004. - С. 111; З
Міністерства Галицьких Справ // Галицький голос. - 1919. - 4 верес. - С.

3.

15    Наші стремління // Боротьба. - 1919. - 19 жовт. - С. 1;
Лозинський М. Галичина в рр. 1918 - 1920. - Відень, 1922. - С. 171.

16    Ухвалений Кабінетом Народніх Міністрів Закон // Галицький
голос. - 1919. - 12 жовт. - С. 2.

17    Бірчак В. Демагогія // Вістник. - Львів, 1936. - Р. ІУ. - С. 504.

18    ЦДІА України у Львові. - Ф. 309. - Оп.1. - Спр. 2258. - Арк. 17,
19-20, 21-22.

 

Юлія Нлзлрук

Київський національний лінгвістичний університет Київ

друга еміграційна доба життя та діяльності олександра скорописа-йолтуховського (напередодні та після початку першої світової війни)

Відомий український громадсько-політичний діяч доби Української революції 1917 - 1920 рр. Олександр Філаретович Скоропис-Йол-туховський присвятив значну частину своїх молодих років боротьбі з російським самодержавством. Приєднавшись у 1900 р. до Революційної Української Партії, а пізніше ставши членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) та соціал-демократичної "Спілки", він невдовзі виїжджає за кордон, де займається активною ре­волюційною діяльністю (це була власне його перша еміграційна доба життя). Повернувшись до України в часі Першої російської революції, О. Скоропис-Йолтуховський взяв діяльну участь у підбурюванні селян до антиурядових виступів, за що був арештований та просидів в ув'язненні 33 місяці, після чого його було відправлено на заслання в Сибір.

У січні 1910 р. О. Скоропису-Йолтуховському вдається втекти за кордон1; кілька місяців він перебував у Кракові, відвідуючи місцеву Академію мистецтв, на літо Олександр Філаретович переїхав до Льво­ва, а після цього оселився у Мюнхені, який став його "головним осід­ком". У цьому гостинному німецькому місті О. Скоропис "студіював малярство й історію мистецтва, виїжджаючи звідти кількома наворо­тами [кругами - Ю.Н.] на кількамісячний побут до Берліну, на Підкарпатську Україну, до Італії й Англії з паротижневими задержка­ми [затримками - авт.] в Австрії, Швайцарії та Франції"2.

Весь час своєї еміграції О. Скоропис-Йолтуховський залишався поза партійним українським життям, фактично ігноруючи всі пропо­зиції з боку УСДРП і "Спілки" приєднатися до їх лав. Водночас до­вший час живучи у Мюнхені, Олександр Філаретович цікавився місце­вим партійним життям, відвідуючи політичні збори двох найбільших протиборчих партій Баварії - клерикального "Центру" і Соціал-демократичної; більше того - для докладнішого ознайомлення з місце­вим суспільно-політичним рухом О. Скоропис-Йолтуховський впи­сався до споживчого товариства і освітньої соціал-демократичної організації. Він також уважно приглядався до всіх проявів мистецько­го, культурного, педагогічного й економічного розвитку Німеччини, знаходячи в них багато гідного для наслідування.

Олександр Філаретович не міг залишатися поза життям україн­ської громади в Мюнхені, яка, зрештою, не виявляла особливої актив­ності - лише зрідка організовуючи сходини і реферати. Час від часу О. Скоропис-Йолтуховський контактував з російськими соціал-демократами, але й ці зустрічі носили спорадичний характер (як пра­вило - за обідом). Лише одного разу в 1912 р., коли стала зрозумілою неминучість війни між Росією і Німеччиною, О. Скоропис-Йолтуховський мав довшу розмову з кореспондентом "Руського Багатства" Ляховецьким (Майськім) щодо позиції російської соціал-демократії у війні. Останній наполягав на необхідності "виконання обов'язку громадянина Росії" у війні (отже - війні до переможного для Росії кінця) і заперечував "пораженчеські" погляди О. Скорописа-Йолтуховського як вияв "реакційного шовінізму" та "більшовицького анахронізму"3. Тим не менш Олександр Філаретович де-факто довів свою правоту, зауваживши, що якщо б він зголосився "стати до лав оборонців вітчизни", як того вимагали члени російської громади в Мюнхені, то це право він отримав би лише після відбуття трьох років каторги за втечу і десяти років заслання. Таким чином до складу росій­ської армії О. Скоропис-Йолтуховський міг бути зарахований лише у 1925 р., що не в'язалося із здоровим глуздом навіть у головах росій­ських горе-патріотів на німецькій землі.

Весну 1914 р. О. Скоропис-Йолтуховський провів в Італії, а влітку того ж року виїхав до Лондона, отримавши запрошення на роботу в екскурсійному комітеті "Московського товариства розповсюдження технічних знань". Тут його і застала Перша світова війна, і Олександр Філаретович (разом з ще одним українським емігрантом - Мар'яном Меленевським) доклали всіх зусиль, щоб виїхати до Галичини, бо волі­ли бути ближче до українських земель4. 3 серпня 1914 р. вони з'явилися до австрійського посольства в Лондоні для отримання дозволу на в'їзд до меж Монархії. Їх поява заскочила зненацька працівників посоль­ства, які не мали жодних інструкцій щодо таких випадків з Відня і мали діяти на свій власний страх і ризик. Всі роз'яснення Скорописа щодо мети поїздки до Галичини не мали майже жодного впливу на секретаря посольства, і лише після довгих переговорів посол пообіцяв дати свою відповідь ранком наступного дня.

Зрештою австрійський посол дотримав слова, і О. Скоропис-Йолтуховський та М. Меленевський отримали документи на виїзд до Монархії, проте, це були лише чисті незаповнені бланки паспортів з печатками посольства, що фактично не давало можливості ними ско­ристатися (зокрема німецька влада могла запідозрити українських емі­грантів у фальшуванні документів). Обмізкувавши ситуацію, вони ви­рішили звернутися до німецького посольства в Англії з проханням переправити їх (хоч би під арештом) до Відня, де Скорописа і Меленевського особисто знали кілька галицьких послів до Віденського парламенту або допомогти виповнити надані австрійцями бланки пас­портів, найпростішим шляхом вирішивши цю проблему. Після корот­кого роздумування секретар німецького посольства погодився "під­правити" документи (за його дорученням навіть був сфальшований підпис австрійського посла), після чого дипломат видав ще й спеціаль­ний документ з проханням до німецьких військових та цивільних влад "не робити ні яких перепон панам, які удаються до Австрії з пашпорта-ми на ім'я М[еленевського] і Скорописа"5.

Спішно ліквідувавши всі свої справи та маючи при собі близько 100 фунтів стерлінгів, колеги 5 серпня (тобто вже після оголошення Англією війни Німеччині) виїхали останнім пароплавом, що ще вільно відходив до Голландії, а звідти через Кельн, Франкфурт, Мюнхен і Зальцбург дісталися Відня. Тут Скоропис зустрівся з лідером австрій­ських соціал-демократів В. Адлєром, який дуже скептично поставився до плану "рішучої зміни австрійської політики в українській справі", бо взагалі уважав національну політику Відня абсолютно "тупою і без­глуздою". Але Скоропис, знаючи про русофільські симпатії В. Адлєра, не зважив на його попередження і звернувся до міністерства закордон­них справ Австро-Угорщини, де йому запропонували зв'язатися з ре­ферентом українських справ консулом Урбасом, який у цей час пере­бував у Львові6.

Дізнавшись у австрійському військовому міністерстві (з початком війни Урбаса було приділено до цього відомства) адресу консула, Скоропис і Меленевський виїхали до Львова. Вже наступного дня вони були прийняті Урбасом, який відразу став дізнаватися про те, які практичні кроки плануються ними для ініціювання революції в межах російської України. Отримавши відповідь, що своїм головнішими за­вданням вони вбачають не негайне революціонізування підросійської України, а радше віддалені наслідки цього процесу, Урбас запропону­вав Скоропису і Меленевському приєднатися до однієї з вже існуючих організацій - групи М. Залізняка або Союзу визволення України.В силу того, що СВУ творився як "безпартійна політична організація російських українців [...] для пропаганди ідеї самостійности України"7, і в ньому об'єдналися люди різних політичних переконань, О. Скоропис-Йолтуховський уважав за доцільне увійти до його складу, і тому 9 серпня 1914 р. приєднався до СВУ (у Львові)8. Вже наступного дня він взяв участь у таємній нараді, яка була проведена в митрополи­чих палатах на Святоюрській горі за ініціативою А. Шептицького. Крім згаданих осіб на цій нараді були присутні К. Левицький, М. Василько, С. Федак, консул Урбас та кілька австрійських урядовців9. А вже 25 серпня за дорученням проводу СВУ Скоропис разом з М. Меленевським відбули до австрійської столиці для заснування віден­ської групи Союзу. Ця поїздка була санкціонована Е. Урбасом, який доручив представникам СВУ узгодити вже підготовлені тексти звер­нень від імені Союзу до народів Європи та урядів нейтральних кра­їн10.

У Відні О. Скоропис і М. Меленевський мали зв'язатися з парла­ментським послом Є. Олесницьким, який міг виступити як посеред­ник у переговорах з австрійськими урядовими чинниками (зокрема -міністром внутрішніх справ Австро-Угорщини В. Штірком або міністром закордонних справ Л. Берхтольдом). Важливим було і про­ведення подальших консультацій делегатів СВУ з консулом МЗС Австрії Е. Урбасом, під час яких мали бути обговорені організаційно-технічні, фінансові та видавничі справи. Делегатів СВУ уповноважили виступати від імені СВУ, роблячи акцент на тому, що Союз не є суто емігрантською організацією, а має свої підстави в Україні11. Найвірогідніше подорож делегатів СВУ була обумовлена наближен­ням царських військ до Львова та реальною небезпекою його захоплен­ня росіянами, а відтак необхідністю евакуації Союзу.

Ще до свого від'їзду О. Скоропис і М. Меленевський зуміли пере­конати Урбаса у недоцільності розповсюдження вже видрукуваної ві­дозви (її автором був Д. Донцов) австрійського цісаря до українського народу на тій підставі, що її виголошення матиме успіх лише тоді, коли Центральні держави "самі визнають право України на самостійність"12. Після цього О. Скорописом було підготовлено новий проект відозви, текст якої Урбас передав до Відня телефоном для узгодження, проте австрійський уряд виявився не готовим до такого радикального кроку, і в оголошенні цієї відозви консулу було відмовлено. На думку дослід­ника історії СВУ І. Патера, проголошення цього маніфесту в умовах тодішньої політичної ситуації було неможливим, бо в австрійському МЗС не до кінця розуміли і не надавали великої ваги українському пи­танню, не розглядали його в загальній еволюції міжнародної ситуації на сході Європи13. Водночас слід зважати й на те, що австрійські полі­тики побоювалися самої можливості створення української держави, бо цей факт неминуче став би притягальною силою для Галичини, Буковини та Закарпаття, а також позначився на австро-польських вза­єминах та позиції Угорщини щодо українського питання14.

Попри це О. Скоропис зумів переконати австрійського консула Е. Урбаса в тому, що "...для придбання симпатій широких верств україн­ського народу мусить Австрія в корінь змінити свою політику щодо України"15, але за умови проведення "очікуваної нетерпляче аграрної реформи" або, принаймні, усунення "перешкод при самостійному про­веденні цього діла"16. Зі свого боку Е. Урбас визнав, що Австро-Угорщина має визначитися з політичним устроєм українських земель, окупованих її армією. Така позиція консула давала О. Скоропису-Йолтуховському підстави сподіватися, що досвідчена в українській справі Австро-Угорщина зійде "зі своєї байдужої до нас, Українців, по­зиції, - а наше діло використати це для світової пропаганди україн­ської справи, добившись признання офіціяльними чинниками міжна-роднього значіння українського самостійницького руху"17.

Визначальним у цей час, на думку О. Скорописа було те, що вій­ськове зіткнення держав Почвірного союзу з Антантою, на боці якої виступила й Росія, витворювало для України цілком нові політичні можливості для активізації боротьби за відновлення української дер­жавності, даючи можливість привернути до цього питання увагу ши­роких кіл європейської громадськості та тісно пов'язати його з міжна­родною політикою. Він був переконаний, що поразка Російської імперії створить реальний шанс для національного самовизначення України та повної її самореалізації у недалекому майбутньому. О. Скоропис також розраховував на те, що війна "розкриє очі німецькій дипльоматії на колосальне значіння для Німеччини в цій війні і взагалі для поступу й мирного дальшого розвитку цілого людства" української проблеми, "коли поставити її у весь зріст..."18.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 


Похожие статьи

І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях

І Пасічник - Наукові записки серія психологія і педагогіка

І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія

І Пасічник - Операционные структуры действия систематизации в процессе усвоения математического материала подростками

І Пасічник - Психологічні характеристики індивідуального мислення