І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія - страница 52

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 

Примітки:

1 Лешко Я. Яків Гніздовський - маляр, графік // Яків Гніздовський. 1915 - 1985. Ретроспективна виставка. - Нью-Йорк: Український Музей, 1995. - С. 13.

2 Там само.

3 Там само. - С.15.

4 Там само. - С. 33.

5 Степовик Д. Історія української ікони Х - ХХ століть. - К.: Либідь,

2004. - С. 115.

6 Там само.

7 Степовик Д. Іконологія й іконографія. - Івано-Франківськ: Нова

Зоря, 2004. - С. 267.

С. 117.

 

ОСТАП НОЖАК

Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича Чернівці

ОРАТОРІЯ С. МАЙДАНСЬКОЇ Й В. КІКТИ "СВЯТИЙ ДНІПРО" У ВИКОНАННІ ЕДМОНТОНСЬКОГО ХОРУ "ДНІПРО"

Історія, як послідовна сукупність подій та явищ буття, що повто­рюються, має здатність формувати цикліку буття людини, народу, на­ції. Безумовно, це відображається на ментальності окремо взятої нації, адже духовний потенціал часу закодовується в архетипних проявах різ­номанітних подій, фактів, каузальних, темпоральних, локальних та ін­ших понять. Як правило, саме ці поняття асоціюються у свідомості лю­дей з певною націєтворчою субстанцією, основою буття нації. Одне з центральних завдань, які стоять перед українською елітою сьогодні, -це відновлення цієї субстанції, народної архаїки, повернення україн­ської культури до власних витоків, відновлення питомої енергетики. До таких осіб, які намагаються творчо виконувати це важливе завдан­ня, можна віднести письменницю Софію Майданську й композитора Валерія Кікту. Ораторія "Святий Дніпро", яку вони створили 1992 року, становить розгорнуте музично-епічне полотно, в образах якого втілені головні віхи історії України-Русі. В основі твору лежить ідея Дніпра - вічної ріки, що з геофізичного поняття переростає в духовне. Для багатьох поколінь українців головна водна артерія, Дніпро, стано­вила і становить не просто воднотранспортний шлях або ж величезну систему водопостачання, а духовне поняття, своєрідне джерело культу­ри, те, що єднає дві половини України - східну і західну. В долині цієї ріки люди живуть уже протягом десятків тисяч років, що підтверджу­ють археологічні дані.

Історія написання ораторії "Святий Дніпро" безпосередньо стосу­ється українського хору "Дніпро", що в Едмонтоні (художній керівник, диригент - Марія Дитиняк). Хор було засновано Романом Солтике-вичем у 1953 році. Упродовж більш ніж півстолітнього існування "Дніпро" збагачує українську культуру високоякісною музикою. Окрім сценічного, "живого" звучання, він випустив чотири альбоми, відеока­сету "Неофіти" (1989) і компакт-диски (1990, 1996). У 1992 році до композитора Валерія Кікти звернувся з пропозицією написати твір на вшанування 40-річного ювілею хору "Дніпро" головний диригент Торонтської опери Володимир Колесник. В. Кікта відповідно заціка­вив ідеєю написання лібрето письменницю Софію Майданську. Варто детальніше зупинитися на творчості обох авторів, оскільки саме їхній життєвий та творчий досвід спричинився до виникнення цього мону­ментального хорового твору.

Софія Майданська народилась 1948 року на засланні (Свердловська область), у родині політв'язнів. Майже від народження вона виховува­лась удома, на Буковині, де отримала хорошу школу народної освіти. Гї дідусь із бабусею, високоосвічені сільські педагоги, виховували майбут­ню письменницю в дусі народної моралі. "Мої родичі свого часу на­вчалися в кращих учителів, бабуня і дідусь до кінця свого життя пиша­лися тим, що серед їхньої професури були такі яскраві особистості, як члени НТШ, відомі вчені: доктор З. Кузеля... , доктор М. Кордуба... , доктор В. Сімович" [5, 14]. Перед тим, закінчивши разом зі своєю май­бутньою дружиною Вчительську семінарію в Чернівцях, дідусь склав матуру у Відні. Ще раніше, у 1913 році, дідусь із бабунею (ще не зна­йомі між собою) разом із чернівецькими студентами зустрічали на пе­роні Івана Франка, слухали його поему "Мойсей". Пізніше, вчителюю­чи селами Буковини, "познайомилися з Ольгою Кобилянською і не раз, приїжджаючи до Чернівців, заходили до неї" [5, 14]. Спілкувалися також з Іриною Вільде, дружні контакти з якою особливо посилилися після відвідання нею Садгори, містечка під Чернівцями, наприкінці 50-х років (тоді І. Вільде завітала в товаристві художників-шістдесят­ників, серед них був також відомий художник, дисидент Опанас Заливаха). Можна виявити і ще раніші витоки творчого первня май­бутньої письменниці: її дідусь, тоді ще тринадцятирічний підліток, зу­стрівся з Василем Стефаником на початку ХХ століття у Снятині [5,

14].

Таким чином, мистецьке коріння Софії Майданської формувалося в добу українського національного відродження 20-х років, у часи роз­квіту і пізнішого краху ідей творчої інтелігенції, починаючи із сумноз­вісного насиченого подіями національного масштабу 1933 року.

У Садгорі Софія Майданська закінчила музичну школу, в Чернівцях - музичне училище, у Львові - консерваторію імені Миколи Лисенка по класу скрипки. На останніх курсах навчання її захопила поезія. "Поезія і музика постійно живуть в мені, завжди керують моїм словом, незалежно від того, якому жанрові воно служить", - скаже пізніше в інтерв'ю для журналу "Березіль" Софія Майданська [5, 10]. Музика протягом усього творчого життя допомагала й допомагає письменниці у творчості, вимагаючи ретельно обдуманих композиційних прийомів. "Все йшло від потреби конструювання - чи то музичних форм, чи архі­тектурних..." [3, 6]. У її творчій практиці чимало літературно-музичних програм, у яких поезія поєднується з камерною скрипковою музикою.

Письменниця працює також у жанрі "прикладної поезії". Так вона називає великі літературно-музичні композиції, сценарії, концертні програми, в яких поєднує музику, поезію та єдинонаціональну концеп­цію збереження людини як самодостатньої частинки нації. Наведемо хронологічний зріз творів Софії Майданської цього "жанру": 1990 -сценарій заключного дня фестивалю української поезії "Золотий го­мін"; 1991 - сценарій та постановка окремих програм святкування 750-річчя міста Коломиї; 1993 - сценарій карнавального свята "Малан-ка" у Києві; 1998 - музично-сценічне дійство "Золотий камінь посіє­мо", присвячене ювілею Ніни Матвієнко; 1999 - концертна програма на здобуття Державної Шевченківської премії народного артиста України Валерія Бурмістра; 1999 - музично-сценічне дійство, присвя­чене 1000-річчю української писемності; 2000 - літературно-музична вистава "Сад божественних пісень"; 2002 - літературно-музична ком­позиція "Щастя, де ти живеш?", присвячена 280-річчю з дня народжен­ня Григорія Сковороди; 2002 - літературно-музична композиція "Непереможна українська Брунгільда", присвячена 130-річчю з дня на­родження Соломії Крушельницької. Авторка семи поетичних збірок і кількох прозових та драматичних творів, вона співпрацює з такими та­лановитими українськими композиторами, як Ганна Гаврилець, Воло­димир Губа, Олександр Козаренко, Валерій Кікта та ін.

З композитором Валерієм Кіктою Софія Майданська познайоми­лася під час навчання в консерваторії. Письменниця згадує, як уродже­нець України й мешканець Москви, В. Кікта, "піддаючись магнетичній силі таких яскравих особистостей нашої музичної культури, як Стані­слав Людкевич, Микола Колесса, Роман Сімович, приїздив до Львова"

[5, 9].

Доля Валерія Кікти нагадує долю багатьох українських митців, які, народившись в українському середовищі, були змушені духовно вирос­тати в центрі імперії. Фактично, В. Кікта став жертвою типово росій­ського "звичаю" стягнення інтелектуальних і творчих сил до столиці, повторивши долю Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та багатьох інших українських композиторів. У семирічному віці (наро­дився 1941 року) його разом з іншими дітьми з Донецької області віді­брали для хору О. Свєшнікова. Відтоді, з семи років, він живе і працює в Москві. Там він закінчив десятирічну музичну школу для обдарова­них дітей, консерваторію по класу композиції, аспірантуру. У Москві здобув загальне визнання як композитор, автор одинадцяти балетів, багатьох симфонічних і камерно-інструментальних творів, отримав звання заслуженого діяча мистецтв Російської Федерації, посаду про­фесора Московського консерваторії. Стосовно української компози­торської школи, то митець вивчав композицію під керівництвом Стані­слава Людкевича і Дмитра Шостаковича. "Та феномен генерації полягає в тому, що в глибинах свідомості він постійно чує "поклик предків" , -вважає Софія Майданська, - і через це відчуває потребу реалізації себе як українського композитора. Фактично з дитинства не маючи україн­ського оточення, він вільно розмовляє рідною мовою" [5, 9].

У його ранніх концертно-симфонічних творах проявляється "три­пільський" первень, інтуїтивне проникнення в найглибші пласти істо­ричної пам'яті. Його музична мова базується на мелодизмі української народної пісні, народних звичаях. Саме українські колядки, щедрівки й веснянки стали основою одного з перших великих творів Валерія Кікти - однойменного концерту для симфонічного оркестру. "Через пісню він повертається до традицій, пізнаючи і безпомилково прочи­туючи їхні ладотональні символи" [8, 141].

Домінуюче місце у творчості композитора займає тема історії України-Русі. В ораторії "Княгиня Ольга", концерті для арфи з симфо­нічним оркестром "Фрески Софії Київської", симфонічному літописі "Володимир Хреститель" - сюжети й образи історії та культури вели­кої середньовічної держави. Отже, не дивно, що саме композиторові-літописцю Валерію Кікті й письменниці Софії Майданській було адре­соване прохання В. Колесника про створення монументального інструментально-хорового твору. Результатом їхньої співпраці, як уже було сказано, став ораторіальний літопис "Святий Дніпро" для хору, солістів та симфонічного оркестру.

Ідея була не тільки важливою, цікавою, а й актуальною. Як вияви­лося, тема Дніпра як вічної ріки, яка постійно тривала пліч-о-пліч з українським народом, охороняла від духовного винищення, ще не мала гідного розвитку і втілення у великих музичних формах. Тому, за сло­вами автора лібрето Софії Майданської, "не слід обмежуватися вузь­кою функцією музики "до ювілею", а краще написати етнічне розгорну­те музичне полотно, що повернуло б нашу пам'ять до джерел могутньої ріки" [5, 10]. Маестро Володимир Колесник, головний хормейстер "Дніпра" Марія Дитиняк і сама хорова капела прийняли задум митців. Відтак розпочалася робота, яка тривала близько року.

У жовтні 1993 року, після завершення праці над ораторією, відбу­лася її прем'єра. Першу постановку здійснив хор "Дніпро". До слова, наступним виконавцем твору став оперний хор імені Миколи Лисенка в 1996 році в Торонто. Утретє (і на сьогодні - востаннє) ораторія "Святий Дніпро" виконувалась в Україні - 2000 року хором імені Платона Майбороди Національної радіокомпанії України і Національним симфонічним оркестром України. Усі три постановки щоразу здобували шалений успіх і ставали вагомою культурною поді­єю. Але, як не дивно, пропозиція авторів проїхатися з хором по містах України залишилася нездійсненою через відсутність коштів і байду­жість деяких чиновників.

Ораторія складається з одинадцяти частин, кожна з яких охоплює певну історичну епоху історії українського народу і буквально гово­рить мовою свого часу. В основі ораторії лежить український ірмос XVI ст., завдяки чому ідею твору становить духовна суть ріки як симво­лу нації [8, 144].

Вступ латинською мовою ("Похвала Дніпрові" Феофана Проко-повича), переплетений з інструментальним мотивом накочування Дніпрових хвиль, фокусує увагу слухача на історичній нерозривності нашої нації з європейською історією. Розгорнуте звукове зображення відтворює античні мотиви у словах "Salve, magne pater..." ("Славен будь, Отче великий."). У наступні частини, в яких ідеться про Київську Русь, вдало інкрустовано уривки автентичних текстів "Літопису Руського" і "Слова о полку Ігоревім". Тема Дніпра поступово збагачу­ється інтонаціями українського народного мелосу й церковною ритмо­мелодикою, зокрема коли йдеться про апостола Андрія Первозваного, який "рушив по Дніпру вгору і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. І зійшов він на гори, і благословив їх, і поставив хрест", про хрещення слов'ян Володимиром Великим ("...і зійшлося людей без ліку, і ввійшли вони у воду, і було видно радість велику на небі і на землі, що стільки душ спасається").

У музичній мові ораторії поряд із цитуванням давніх творів для якнайповнішого відтворення архаїчності мотивів композитор вико­ристовує елементи церковного розспіву й урочисті інтонації прослав­ляння. Разом з витоками державотворення автори звертають увагу ре­ципієнтів на етнічні мотиви ("Ми так давно сюди прийшли."), які розпочинають і довершують собою могутній спокійний ритм перших п'яти частин ораторії. Після умиротвореного мелодизму його нішу за­повнює рвучка музика шостої частини, в якій ідеться про нашестя орди. Атональні інтервали, важкі для виконання, повторюють страшней градаційне "Гряде орда!" Могутня драматична кульмінація (нашестя диких кочівників, розпорошеність "внуків Всеславових", незгоди між родичами-князями, нищення церков) переходить у плач-голосіння над слов'янським родом, що зазнав нашестя. Трагічний момент посилю­ється в цій частині настроями народного голосіння - і в музичному, і в мовному ракурсі (варто буде зазначити, що Софія Майданська, навча­ючись у Львівській консерваторії, досліджувала мелодику буковин­ських голосінь, похоронних обрядів, що, безумовно, позначилося на майстерності написання відповідної частини лібрето). Мотив нищен­ня духовних цінностей народу переходить у проблему яничарства і збе­реження мови:

зрадливий кочівник.

.твою мову -

твою єдину Ярославну,

гвалтує на розоранім валу.

Руїна торкається також народної моралі:

А Десятинна церква

паде,

паде і валиться, і знов паде,

ущент розчавлена гріхами нашими і нашим горем.

Антитезою в ораторії постає наступна частина, присвячена й ко­зацькі добі. І поетеса, і композитор передали вільний дух запорозького козацтва мовними та музичними засобами українського бароко. В об­разній мовностилістичній картині Софія Майданська використовує словесне багатство відчайдушної козацької пісні-думи, відповідні рит­міку й строфіку, традиційні народні вигуки й мовні звороти, транс­формує слова Шевченка ("Слава наша доки світа не вмре, не поляже!"). Композитор для імітації бандури вводить у музичну канву арфу і ви­користовує хоральні приспівні інтонації, таким чином, повторюючи в новому звучанні миролюбні настрої українського народу. "Композитор, - за словами доктора мистецтвознавства Марії Загайкевич, - спира­ється у створенні художніх образів на характерні, піднесені до символу музичні "знаки" епохи [.] Так виникає ще одна, героїчна кульмінація твору" [2, 3].

Після козацької пісні звучить ще один уривок з "Похвали Дніпрові" Феофана Прокоповича:

Але батьківщину свою найчастіше краще за мури усякі борониш і ворога злого, шлях заступивши, примушуєш геть відійти від кордонів.

Латинський текст похвали нагадує нам про те, що козаки були не просто народними месниками, а розвиненим у культурному плані про­шарком українського народу. Освіченість козацької верхівки нагадує іпро академічні школи в Україні - такі як Києво-Могилянська, Острозь­ка академії та ін. навчальні заклади. У лібрето ораторії "Святий Дніпро", а також в інших творах Софія Майданська підкреслює самобутність української культури: "Це на нашім Євангелії присягали французькі королі, наша молодь середнього стану в XVI ст. вчилася в Сорбонні, Саламанці, Падуї, а повернувшись, обсаджували села і містечка школа­ми. Це наші гетьмани, крім державних справ і переможних воєнних операцій, встигали будувати по селах собори, які і в Римі були б окра­сою, "фундували" навчання спудеїв і навіть призначали "рукою влас­ною" головного капельмейстера над братчиками цеху музичного" [5,

8-9].

Наступні частини ораторії охоплюють найтрагічніші століття по­неволення українського народу - починаючи від "двоглавої тіні", яка "паде на ясні води" Дніпра і до економічних псевдозвершень Країни Рад, зокрема Чорнобильської катастрофи й перетворення Дніпра на суцільну мережу водосховищ. Частини, у яких ідеться про царське й більшовицьке поневолення України, повторюють мелодію та мелодику тих моментів ораторії, де мовиться про навалу Батиєвої орди: контр­асти мінорної, повільної звукоритміки і напруженого речитативу, впевнені вигуки-постріли та їхнє саркастичне відлуння ("Ми комуна­ри! Нари... нари!... Ми не раби! Раби... раби..."). Дослідниця з діаспо­ри Аріядна Шум вказує на ці ж контрасти в музиці: "Ця дев'ята части­на, одна з найдовших в ораторії, побудована музично на контрастах. Початок - прихід революції, впроваджує цілком нові музичні елемен­ти: зменшений лад на три тони, рвучкий ритм, звуково настрій жахли­вих, хрипких вистрілів. В наїзді Орди були деякі завивання, характер східньої мелодики, вітру. Тут вистріли, вистріли, вистріли і хрипіння" [12, 7]. Структура ораторіального літопису підкреслює пряме успадку­вання СРСР сумнозвісних традицій Російської імперії: між двома час­тинами (восьмою - "Двоглава тінь паде на ясні води." і дев'ятою -"Кров революції наші полоще знамена!...") відсутня пауза.

Трагічну картину понад 300-річного гніту автор лібрето посилює біблійною алюзією, використовуючи сюжет знищення немовлят під час народження Христа. У хаос уривкових фраз вплітається приниш­клий розпач-уболівання за цвіт нації, який "у зародку" був знищений тоталітарним режимом. Соло (м'яке жіноче сопрано) нагадує про ма­теринську трагедію, водночас вселяючи промінь надії на відродження нації завдяки ніжним наспівам колискової пісні:

Дитина в яслах спить,

на сіні спить Марія.

Царі ще не прийшли.

Ще Ірод

не має гадки нас вбивати.

Дніпро, який наче відсторонено споглядає трагедію народу, на­справді переживає важкі роки разом з людьми:На Дніпрі, на світ прийнявши, нас пелени сповили. А відпускаючи -сповиють Соловки.

Трагічно-ліричний тренос над лихоліттями українського народу підводить слухача до передзавершальної частини, у якій Софія Майданська заторкує проблему екології. Як частинка природи, лірична героїня відчуває духовний і фізичний зв'язок з великою й тепер безпо­мічною рікою. Ця частина ораторії виняткова й тим, що на перший план поряд із Дніпром виходить особистість - людина, яка на собі від­чуває змінність історичного плину, вплив історії на ментальність нації. Так, лірична героїня пливе "між лататтям зоряних світів" і відтворює в уяві часи, коли споконвічна українська Ріка була живою стихією:

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 


Похожие статьи

І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях

І Пасічник - Наукові записки серія психологія і педагогіка

І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія

І Пасічник - Операционные структуры действия систематизации в процессе усвоения математического материала подростками

І Пасічник - Психологічні характеристики індивідуального мислення