І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія - страница 68

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 

28    Співпраця з науковими установами. Бюлетень УІТ, рік І, ч.1 //
Там же. - С.38.

 

Юрій Недужко

Інститут історії України НАН України Київ

ВЗАЄМОДІЯ ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРУ УНР В ЕКЗИЛІ ТА МАС-МЕДІА КРАЇН ЗАХОДУ (1948 - 1965 РР.)

Наша держава виділяє як пріоритетний напрямок поглиблення контактів і налагодження тісних взаємовідносин з українською емігра­цією. Про це, зокрема, свідчать прийняття Верховною Радою України 4 березня 2004 року Закону України "Про правовий статус закордонних українців", розробка та реалізація Державної програми "Українська діаспора до 2000 року" та Національної програми "Закордонне укра­їнство на період до 2005 року", підготовка наступної Державної про­грами співпраці із закордонними українцями на період до 2010 року. В державному бюджеті України на 2007 рік передбачені кошти на під­тримку зарубіжних українців. В Конституцію України включена спеці­альна стаття 12, яка проголошує: "Україна дбає про задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами держави"1.

Відповідно велика роль в цьому належить історичній науці. Адже висвітлення минулого українського народу поза межами Батьківщини, його боротьби за національне державне відродження буде сприяти збереженню національної ідентичності української еміграції, зближен­ню та консолідації українців усього світу, стане однією з форм співпра­ці з зарубіжними українцями. Саме на це й орієнтована дана науковапраця.

На жаль, історія зарубіжних українців висвітлена надзвичайно фрагментарно. Діяльність Державного центру УНР в екзилі, незважа­ючи на важливість проблеми, взагалі залишається "білою плямою" української історіографії. Питанням формування засад української державності в еміграції присвятили свої праці переважно лише вчені та політичні діячі української діаспори.

Досить цікаві матеріали про діяльність Державного центру УНР в екзилі в 1920 - 1992 роках містяться в книгах Президента УНР в екзи­лі Миколи Лівицького (1907 - 1989) "ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками"2 та Голови екзильного уряду УНР в 1980 - 1989 роках Ярослава Рудницького "ДЦ УНР в екзилі між 1941 і 1991/2 роками"3. Не зміг обійти увагою роль ДЦ УНР в екзилі в боротьбі за відроджен­ня української державності і останній Президент УНР в екзилі М. Плав'юк4. Багато цікавої інформації про переговори українських за­кордонних політичних сил щодо концепції реорганізації ДЦ УНР в екзилі можна знайти в працях З. Городиського, В. Маруняка, К. Паньківського5. В монографії вітчизняних вчених В. Сідака та Т. Вронської змістовно досліджено функціонування спецслужб ДЦ УНР в екзилі в 1926 - 1936 роках6. Відносини між ДЦ УНР в екзилі та ЗП УГВР висвітлені в статті голови ЗП УГВР Мирослава Прокопа7. Аналізу діяльності Державного центру УНР в екзилі присвячений збірник статей і матеріалів під редакцією Л. Винара і Н. Позуняк, де автори окреслили основні періоди і напрямки роботи уряду УНР в ек-зилі8. Проблемі міжнародного правового статусу екзильного уряду УНР були присвячені роботи В. Маркуся та Я. Рудницького9. Ряд нау­кових публікацій присвятив висвітленню діяльності Державного цен­тру УНР в екзилі і автор цих строк10. Проте, всі вище згадані праці лише частково торкаються зазначеної проблеми.

Мета даного дослідження - на основі осмислення нових докумен­тів, матеріалів і спогадів учасників подій, узагальнення здобутків істо­ріографії всебічно охарактеризувати і висвітлити взаємодію Державного центру УНР в екзилі та мас-медіа країн Заходу.

Після закінчення Другої світової війни питання здобуття держав­ної незалежності України продовжувало залишатися одним з найакту­альніших в середовищі української еміграції. На противагу органам державної влади Радянської України відновив активну діяльність Державний центр УНР в екзилі (ДЦ УНР в екзилі) . В 1948 році з представників зарубіжних українських політичних організацій була утворена Українська національна рада (УНРада), яка взяла на себе функції українського предпарламенту в еміграції. Головою УНРади був обраний Борис Іваницький. Був створений уряд УНР в екзилі. Очолив його Ісаак Мазепа. Президентом УНР в екзилі на той час був Андрій Лівицький.

Серед основних напрямків діяльності ДЦ УНР в екзилі важливемісце відводилося його взаємодії з мас-медіа для інформування пред­ставників української еміграції, а також органів влади, політичних сил і громадськості країн Заходу про визвольні змагання українського на­роду з метою отримання їх підтримки в боротьбі за державну незалеж­ність України11. Інформаційна діяльність ДЦ УНР в екзилі здійснюва­лася за допомогою Ресорту преси і інформації уряду УНР в екзилі. Він був створений в період проведення першої сесії УНРади, яка тривала з 16 по 20 липня 1948 року. В різний час Ресорт преси і інформації уряду УНР в екзилі очолювали М. Шлемкевич, С. Довгаль, М. Лівицький, Ф. Пігідо.

Організаційна структура Ресорту преси і інформації передбачала діяльність наступних відділів:

1.Українського інформаційного бюро (Укр. Інформ. Бюро), яке по­винно було за допомогою українських журналістів з різних країн за­йматися видавничою діяльністю, зокрема видавати українською і іно­земними мовами "Вісті", пресові бюлетні для мас-медіа, брошури і книги для висвітлення проблем відродження незалежної демократич­ної України, співпрацювати з зарубіжними видавництвами;

2.Відділу українських радіопересилань, який повинен був тісно співпрацювати з українськими радіовідділами радіостанцій "Освобождение", "Голос Америки", "Голос Канади", "Радіо Риму", "Радіо Мадриду", "Радіо Буффало", радіостанціями Бразилії. Цей відділ пови­нен був постачати їх новинами й коментарями про ДЦ УНР в екзилі, громадсько-політичне життя в діаспорі і Україні. До сфери його обов'язків входило пророблення заходів для відкриття Європейського відділу "Голосу Америки" на українській мові, а також Українського відділу BBC, та на перспективу, українських радіовідділів у Франції і Туреччині;

3.Представництв Ресорту в різних країнах. До їх компетенції вхо­дило налагодження контактів з мас-медіа своїх країн, розміщення в них матеріалів про події в Україні, збір та пересилка до Ресорту інфор­мації про питання, які стосувалися боротьби за відродження незалеж­ності України, участь в роботі українських товариств співпраці з інши­ми народами і популяризації їх діяльності, підтримка контактів з еміграційними ЗМІ народів країн Центральної і Східної Європи та СРСР, організація доповідей про діяльність ДЦ УНР в екзилі серед української громади;

4.Прибічної Рада при Ресорті. Вона складалася з відомих україн­ських журналістів та письменників для створення професійного під­ходу до української пропаганди в країнах Заходу та СРСР12.

Головною метою інформаційно-пропагандистської роботи ДЦ УНР в екзилі повинно було стати найефективніше використання "хо­лодної війни" між країнами Заходу та СРСР для забезпечення відро­дження незалежної демократичної України. Важливими аспектами по­дібної   діяльності   було   використання   протиріч   між обомавійськово-політичними блоками для спонукання їх до поступок укра­їнській державності, а також привернення народних мас і радянської еліти в Україні на сторону українських державно-визвольних змагань.

Для цього було вирішено використовувати політично-пропагандистській і інформаційний тиск з боку Державного центру УНР в екзилі на органи влади СРСР "з метою нових поступок україн­ському народу на Батьківщині"13. Одним з основних його елементів була концепція "демократичної Української Народної Республіки та вільної коаліції партій Української Національної Ради" на противагу уряду УРСР14. Державний центр УНР в екзилі домагався більшої сво­боди для національно-культурного розвитку українського народу в СРСР, підвищення рівня життя населення Радянської України, а та­кож здобуття нових формальних і фактичних атрибутів "державності" УРСР та наповнення вже існуючих реальним змістом15.

З цією метою на Ресорт преси і інформації уряду УНР в екзилі по­кладалося завдання: "...бити по Москві зі становища їхньої ж консти­туції. Систематично показувати народові України фіктивність "само­стійності" УССР через неповноцінність, напр. міністерств закордонних і військових справ, відсутність дипломатичних зв'язків УССР із зо­внішнім світом, підкреслювання що Україна ще не є соборна, винаро-довлення України через репресії і переселення .через викриття анти­народної економічної, фінансової, адміністративної політики Москви щодо України та політики нерівномірного капіталовкладення на тере­нах УССР..."16.

Іншим напрямком інформаційної діяльності ДЦ УНР в екзилі була пропаганда відродження незалежної демократичної України в країнах Заходу. Гї пропонувалося будувати насамперед на основі подій в УРСР. Зокрема, на їх тлі висвітлювати цілі і діяльність ДЦ УНР в екзилі, використовуючи, насамперед, зарубіжну пресу, радіо, наукові видання, кіно, міжнародні з'їзди і конференції. Важливе значення мало своєчасне реагування Укр. Інформ. Бюро на появу в західній пресі ін­формації і коментарів про українську визвольну справу, особливо у ви­падку наклепів і перекручувань. Це повинно було сприяти налагоджен­ню тісних контактів із західними мас-медіа. Окремі зусилля повинні були бути спрямовані на залучення іноземних журналістів і публіцис­тів для висвітлення української тематики, зокрема і за допомогою орга­нізації постійних прес-конференцій та доповідей для іноземної преси. Багато уваги приділялося підтримці контактів Укр. Інформ. Бюро та українських журналістів з засобами масової інформації представників інших народів СРСР17.

Екзильний уряд УНР високо цінив величезне значення навіть од­ностороннього зв'язку з українським народом на Батьківщині за допо­могою радіопересилань українською мовою. Саме тому Ресорт преси та інформації вживав всіх заходів для того, щоб розширити свої мож­ливості радіопередач та зробити радіопересилання систематичними,максимально наблизивши їх до завдань національно-визвольної бо­ротьби. Багато уваги приділялося забезпеченню об'єктивного висвіт­лення світових подій для українського населення в УРСР з метою ін­формування його про реальний стан справ в світовій політиці, зокрема, стосовно "українського питання". Особливе значення, на думку провід­них діячів ДЦ УНР в екзилі, набуло питання про розширення геогра­фії українських радіопересилань, зокрема на територію Східної Європи, де перебували радянські війська, серед яких було багато укра­їнців, а також Далекий Схід та Казахстан. Це пояснювалось тим, що на цих територіях перебували чисельні групи української молоді, які не мали книжок та газет рідною мовою18.

Екзильний уряд УНР налагодив систематичні контакти з україн­ською радіоредакцією "Голос Америки", радіостанціями "Свобода", "Радіо-Рим", "Радіо-Мадрид", "Радіо Канади" , а також місцевими раді­останціями, наприклад "Радіо-Буффало" з Чикаго. Особливе значення приділялося стосункам з радіо "Свобода", яке на відміну від усіх згада­них радіостанцій свої програми передавало "від імені українців у віль-

19

нім світі"19.

Радіо "Свобода", початкова назва радіо "Визволення" розпочало своє існування наприкінці 1952 року. На початку своєї діяльності воно підпорядковувалось спільному керівництву американської адміністра­ції та Координаційного центру антибільшовицької боротьби (КЦАБ) на чолі з князем О. Керенським. Після організації радіо "Свобода", в ній понад 2 роки не було радіопередач українською та білоруською мо­вами, через розходження, які існували у представників неросійських

народів СРСР з КЦАБ.

Потрібно зазначити, що ще в травні 1952 року після чисельних пе­реговорів голови Представництва екзильного уряду УНР в США С. Витвицького з представниками неросійських народів СРСР, в Нью-Йорку був заснований Координаційний комітет представників поне­волених народів СРСР, згодом - Ліга визволення народів СРСР (Паризький блок). До складу організації увійшли представники біло­русів, азербайджанців, грузинів, казахів, північних кавказців, туркес-танців та українців. Метою діяльності комітету був захист спільних інтересів представлених в ньому народів та вироблення їх спільної по­зиції щодо незалежності своїх країн перед урядами іноземних держав та міжнародними організаціями20. Першим головою Паризького бло­ку був колишній грузинський міністр закордонних справ Євген Гегечкорі, другим - екзильний Президент Білорусі Микола Абрамчик, третім - Президент УНР в екзилі Микола Лівицький.

В кінці 1954 року були проведені детальні переговори між Паризьким блоком та АКВБ щодо вирішення цього питання. Участь у переговорах брали від українців - Микола Лівицький, від білорусів -Микола Абрамчик. Гх наслідком стало створення української та біло­руської редакцій на радіо "Свобода". Умови угоди між Паризьким бло­ком та АКВБ визначали засадничі принципи функціонування української редакції радіо "Свобода". До них серед інших відносилися такі:

1. Персонал української редакції повинен був призначатися за зго­дою дирекції радіостанції та екзильного уряду УНР;

2. Зміст та ідеологічна спрямованість українських радіопересилань повинні були узгоджуватися між дирекцією радіостанції та екзильним урядом УНР;

3. Українська радіоредакція повинна була керуватися не тільки ін­струкціями дирекції радіостанції але й уряду УНР в екзилі;

4. Зважаючи на те, що в основу діяльності радіо "Свобода" були по­кладені принципи "непередрішенства" та "права народів на самовизна­чення", українська радіоредакція не мала права проводити безпосеред­ньої пропаганди за відновлення державної незалежності України та закликати до активної діяльності в цій справі. Проте, вона мала право постійно і вичерпно подавати відомості про існування суверенної укра­їнської держави в минулому, її утворення, боротьбу з іноземною агресі­єю, захоплення, тогочасні утиски з боку радянського режиму в Україні;

5. Українська радіоредакція повинна була подавати відомості про діяльність українських громадсько-політичних організацій в країнах Заходу, передавати в інформаційному порядку їх заклики, декларації, відозви та звернення. Ця інформація не повинна була підлягати цензу­рі. Прямий ефір радіо "Свобода" повинен був надаватися для виступів діячам Державного центру УНР в екзилі, які мали право висвітлювати свої погляди на майбутнє України. Подібні матеріали повинні були по­даватися у вигляді об'єктивної інформації, і за домовленістю сторін радіо "Свобода" не несла за них відповідальності21.

16 серпня 1954 року група українських журналістів створила укра­їнську радіоредакцію і розпочала свої 20 хвилинні програми впродовж 12 годин тричі на кожну непарну годину. Шефами української радіоре-дакції в 1954 - 1965 році були: М. Ковальський, М. Добрянський, В. Кубрик-Ромашка. Крім того, від американської адміністрації діяли представники радіо "Свобода": Діз, Терпак, Дяковський, Герус, Бесараб22.

З 30 жовтня 1956 року українські радіопередачі були збільшені до 30 хвилин 15 годин на добу. Згодом, було введено ще 2 додаткові раді­опрограми по 30 хвилин кожна. Загальна тривалість українських про­грам в ефірі складала 18 годин. З 1957 року розклад радіопрограм раз на день змінювався для того, щоб включити останні новини, які надій­шли в першій половині дня. Потужність українських радіотранслято-рів була низькою та дозволяла покривати радіохвилями лише терито­рію УРСР. ДЦ УНР в екзилі неодноразово звертався до АКВБ та дирекції радіостанції "Свобода" з вимогами передати українській ра-діоредакції потужніші транслятори, зокрема, розташовані в Іспанії. Вони були в 5 разів потужніші за українські та дозволяли покриватирадіохвилями територію Західної і Східної Європи, Далекий Схід і Казахстан. АКВБ обіцяв це зробити в майбутньому, зважаючи на тех­нічні складнощі, які існували на той момент. Це викликало справедли­ве невдоволення ДЦ УНР в екзилі, який неодноразово підкреслював переваги, які були надані в радіотрансляціях російській еміграції, не­зважаючи на те, що саме українські радіопересилання СРСР заглушу­вав з особливою наполегливістю23.

Незважаючи на не цілком сприятливі умови співпраці з радіо "Свобода", протягом перших 3 років існування української радіоредак-ції було досягнуто певних результатів. Радіопрограми розповідали про "колоніальну політику Москви", примусову русифікацію, утиски неро­сійських народів СРСР. В програмі "З життя української еміграції" міс­тилася інформація політичного характеру, в радіопрограми включалася інформація ДЦ УНР в екзилі стосовно боротьби за державну незалеж­ність України, подавалися критичні статті про українську радянську лі­тературу. Проте, не було дозволено виступів в прямому ефірі політичних діячів української еміграції. Натомість було введено практику передава­ти інтерв'ю з визначними українськими особистостями24.

З 1958 року серед європейського керівництва АКВБ помітно зрос­ли "проросійські настрої". Це виявилося в відміні підготовленої Паризьким блоком Антиколоніальної конференції народів СРСР, яка повинна була відбутися в Парижі за участю європейських парламента­рів та видатних політичних діячів країн Заходу. Європейське представ­ництво АКВБ відмовилося фінансово допомогти заздалегідь заплано­ваному проведенню цієї конференції. Замість неї, за рахунок тих сум, які були виділені на проведення конференції, була організована без ві­дома Паризького блоку виставка "10 років комунізму" витримана в московському імперіалістичному стилі"25.

Подібні тенденції відбилися і на роботі радіо "Свобода". До го­строго протистояння між ДЦ УНР в екзилі та дирекцією радіостанції ситуація дійшла в 1959 році, коли американське керівництво радіо "Свобода" заборонило передавати в усіх неросійських мовах відомості про резолюцію Конгресу США №86-90 про Тиждень поневолених на­цій. Через деякий час, екзильний уряд УНР та Паризький блок втрати­ли вплив на кадрову політику та зміст радіопересилань радіоредакцій неросійських народів СРСР.

В середині 60-х років XX ст. Паризький блок спробував виправити ситуацію яка склалася. З його ініціативи була створена Консультативна комісія, до складу якої увійшли представники Паризького блоку та ди­рекції радіо "Свобода". Представники Паризького блоку висунули уль­тиматум дирекції радіостанції: вони повинні були мати вплив на фор­мування кадрової бази національних радіоредакцій та характер і зміст їх радіопередач26.

Комісія набула постійного статусу. Гї засідання відбувалися кілька разів на рік. На них обговорювалися різні актуальні питання щодо ста­новища СРСР. Становище в радіо "Свобода" покращилося. В редак­ційній політиці більше уваги стало приділятися національним пробле­мам в СРСР. Проте, повністю повернути собі контроль за формуванням кадрової бази національних радіоредакцій та характеру їх радіопере­дач Паризькому блоку до кінця 60-х років XX ст. так і не вдалося.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 


Похожие статьи

І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях

І Пасічник - Наукові записки серія психологія і педагогіка

І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія

І Пасічник - Операционные структуры действия систематизации в процессе усвоения математического материала подростками

І Пасічник - Психологічні характеристики індивідуального мислення