І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія - страница 8

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 

В Україні повинні зрозуміти важливість існування української діа­спори, яка є форпостом України за кордоном. Всілякі інвестиції, а вони можуть бути не тільки фінансові, а й моральні, інформаційні та інші, які Україна вкладе у своїх співвітчизників за кордоном, обернуться значними дивідендами у вигляді народного лоббі українських інтересів зарубежем.

 

Юрій САдловський Латвійський Університет Рига, Латвія

УКРАЇНЦІ ЛАТВІЇ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Українська діаспора має понад столітню традицію. Але на відміну саме західної діаспори - у Канаді, Америці, а також Західній Європі, у Латвії українська діаспора була позбавлена тих людей (читай: особис­тостей), які могли би об'єднувати, утворювати навколо себе ті чи інші осередки, товариства тощо. Не було на кого і на що спиратися. Про­тягом так званої першої хвилі еміграції до Латвії, а це 20-ті та 30-ті роки минулого сторіччя, України як такої не було! Але були також свої об'єктивні причини, оскільки етнічна батьківщина українців "зникла" у совєцькому та польському просторах. Українці, що у загально совко­вому просторі приїжджали до Латвії, не переносили сюди своєї куль­тури. Відтак говорити про історію українців Латвії було б зайвим. Зрозуміло, також не було тут своєї освіти, своєї шляхти, свідомої інте­лігенції. Здебільшого наш народ тут репрезентувало селянство; це були заробітчани, які коротали свій вік у безпросвітній темряві. Сей процес продовжується і по сей день. Лише стараннями поодиноких освітян, а це вихідці з тих чи інших загальноосвітніх шкіл (переважно російсько­мовних!), які сміливо почали боронити права українського люду у Латвії. 1989 року у Ризі, разом із школами інших національних мен­шин, була заснована Перша Українська недільна школа, яка за два роки стараннями її директора отримує статус загальноосвітньої. Поза тим, створюється товариство "Дніпро". Але саме тоді з'являються пробле­ми: конфлікт між поколіннями. "Діди" гадають, основним завданням товариства є відродження національної самосвідомості українців, а та­кож популяризація рідної пісні, національних страв тощо. "Діти" та "онуки", які хочуть юнацької самостійності, намагаються при можли­вості зрозуміти та усвідомити суть змін. Саме тоді основним завдан­ням товариств була необхідність підтримати, рухи, партії, фронти тощо. А вже ось після політичного ажіотажу наступила порожнеча. У першому випадку цей вакуум заповнювали гопаками та піснями; у дру­гому - дітьми, новим поколінням, загально освітянськими принципа­ми, переносячи (читай: перекладаючи) на україномовне підґрунтя; у третьому ж - цю порожнечу заповнювали, намагаючись поновити зв'язки між представниками обох культур, проводячи усілякі міжна­родні зустрічі, конференції, вечори та концерти, а також видаючи бі-лінгвальні книжки, підручники тощо. Останнім часом зусиллями поо­диноких людей, без ніякої на те системи, у хаосі видавалися поодинокі газетні числа, альманахи, часописи тощо. Про об'єктивність та якість сих видань не варто і говорити.

Отже, українці, що приїжджали сюди, на жаль (як з об'єктивних, так і суб'єктивних причин!) не переносили своєї культури. Культуру намагалися створювати тут на місці. "...Якщо ми хочемо зберегти куль­туру, нам необхідно продовжити її виробництво... " -кажуть класики суспільних наук. І як вважає історик Дмитро Дорошенко, зачатки укра­їнської національної культури треба шукати, перш за все, у відроджен­ні українського народництва та збереженні історичних традицій. А там, де колись в Україні була політична та культурна автономія, там і відновлюється національна культура, а особливо література та народна пісня. (Див.: Дорошенко Д. Нарис історії України. - К, 1999. - Т. 2. -Розділ 13-15.) На таку автономію, як і на таке відновлення тутешні українці не могли претендувати по тій ж причині, що серед українців тут не було керівника, провідника, месії, свого "Франка", якщо хочете!

Більша частина нашого люду приїхала сюди з українських сіл, з осе­редку української мови. Це була така собі втеча з села до чужого, чужо­земного міста. Прибульцям з України культура конгломерацій сучасно­го міста була чужою. У місті вони були збентежені. Їхня сільська психологія та архаїзм були безпорадними перед цим жахом. Різкий та войовничий антитрадиціоналізм міста, який час від часу переходив у інші бунтівливі та екстравагантні форми виявлення, був чужим та не сприймався представниками сільської культури. У процесі поглиблен­ня кризи між двома суперечливими культурами утворюються нові форми зіткнення. Зіткнення відбувається через посередника. І роль посередників беруть на себе Ризька Українська середня школа, україн­ські студії при Латвійському Університеті та зовсім недавно створене Об'єднання українців Латвії, яке очолює бізнесмен та меценат пан Володимир Луговський. Остання формація, усвідомлюючи просторо­ве та кадрове обмеження, шукає нові шляхи, виходячи за межі латвій­ського простору. Відтак вже цього року у Ризі вийде у світ нове щомі­сячне інформаційно-аналітичне видання, україномовна газета країн Балтії "Український форум: життя, суспільство, культура та духовність в країнах Балтії та за її межами". Цей щомісячник висвітлюватиме жит­тя українців та інших народів у балтійському регіоні. Також газета по­відомлятиме про цікаве в Україні та світі. Редактором цієї газети маю честь бути я, ваш слуга, Юрій Садловський. Відтак проситиму вельми­шановне панство долучатися до нашої благородної справи. Писати ви можете про будь-що: про наболіле, радісне тощо. Отже пропоную жити цікаво і корисно. Заради нашої загальної любові -України. Тож, любім Україну і не ззаду, як дехто.

 

Ірина КлючковськА

Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою

Національного університету "Львівська політехніка"

Львів

ДО ПИТАННЯ ПРО СТРАТЕГІЮ РОЗВИТКУ СТОСУНКІВ УКРАЇНИ ТА ДІАСПОРИ

У своєму розвитку людина і суспільство завжди стоять перед ви­бором. Вибираємо освіту, професію, спосіб життєдіяльності, систему культурних цінностей і саме завдяки цьому стверджуємо власну свобо­ду. Не випадково вибір духовних цінностей визначається як найбільш складний і суперечливий, адже є найбільш відповідальним, оскільки в житті керуємося нашою духовністю: розумом, почуттям, волею. Він має суперечливий характер, бо поле духовності не має меж, адже вклю­чає і фантазію, і мрію, і утопію, і реальні духовні засади. Проте є завжди один з двох варіантів вибору: добро - зло, правда - брехня, готовність допомогти - і небажання простягнути руку допомоги.

Сьогодні Україна теж стоїть перед духовним вибором: зробити, ба­зуючись на християнських засадах, покладених в основу програми дій уряду, співпрацю з українською діаспорою одним із своїх державних пріоритетів чи винести цю проблему на маргінес своєї життєдіяльнос­ті, звівши все до пустопорожніх декларацій. Загальновідомим є те, що зарубіжні країни вже давно усвідомили стратегічне значення своєї діа­спори, визначивши цей напрямок як одне з першочергових завдань, яке розв'язується на державному рівні. Одним із свідчень того, яке зна­чення надають держави даному питанню, є проведення самміту Європейської Діаспори 2003 року, в документах якого зазначено: "Учасники самміту покликані використати власний досвід, щоб допо­могти визначити політику у таких питаннях, як трансатлантичні від­носини та інтеграція емігрантів, теми, які означені основними серед пріоритетів. Європейці, які проживають і роблять кар'єру за межами батьківщини, є великою цінністю. Те, що вони досягли особисто в по­єднанні культур і при збереженні їх власної культурної ідентичності, є спільною метою розширеної Європи".

А яка ситуація сьогодні в Україні? Адже дотепер зв'язок Україна -діаспора на державному рівні мав радше формальний характер, а за­пропонована державна програма підтримки закордонного українства до 2005 року, маючи непогане змістове наповнення, фактично не ви­конувалася. Навіть прийняття у 2004 році Закону "Про правовий ста­тус закордонних українців" та у 2005 році ряду змін до Законів України "Про інформацію", "Про видавничу справу" та "Про імміграцію" жод­ним чином не вплинули на поліпшення становища. Як результат, ті речі, які передбачені Законом, так і залишилися на папері. Не діє зо­крема Національна комісія з питань закордонних українців, не вирі­шено питання щодо скасування відвертих поборів із закордонних українців, не розроблене посвідчення, адже закордонні представни­цтва України та МЗС завалені заявами на отримання таких посвідчень. Більше того, у стінах Верховної Ради України "гуляє" законопроект на­родного депутата Михайла Добкіна, головна мета якого зробити все, щоб у законі "Про правовий статус закордонних українців" не залиши­лося навіть і згадки про етнічне походження зарубіжних українців. Як кажуть, коментарі зайві!

Контакти України як історичної батьківщини для багатьох мільйо­нів наших співвітчизників, розсипаних по всіх континентах світу, здій­снювалися через громадські організації, зокрема через Українську всес­вітню координаційну раду, яку впродовж багатьох років очолює відомий правозахисник, відома постать в українському політикумі Михайло Горинь. Саме УВКР в роки незалежності України слугувала координаційним центром, що об'єднував діяльність десятків громад­ських і навіть державних структур з різних країн. Як зазначив Г. Удовенко, голова Комітету з питань прав людини, національних мен­шин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України, "існувала повна загальнодержавна інертність у цій надзвичайно важливій зо­внішньополітичній сфері, особливо, якщо порівняти її з роботою з ет­нічними вихідцями в усіх інших країнах Європи, включаючи і членів Європейського Союзу." Аналіз документів показав, що практично у всіх країнах зв'язки з діаспорою розглядаються як питання великої державної ваги, виділяються значні бюджетні кошти, створені або створюються при міністерствах закордонних справ структурні підроз­діли, на які покладені функції забезпечити зв'язки із співвітчизниками, що проживають за межами своєї історичної батьківщини. Особливо показовою у цьому питанні є Росія.

Сьогодні там створено таку нормативно-правову базу, з якою може зрівнятися небагато держав, розроблено та затверджено "Концепцію підтримки Російською Федерацією співвітчизників за кордоном на су­часному етапі", прийнято програму на реалізацію якої виділено лише у 2003 році 210 млн. рублів. Та навіть у такій країні, як Марокко, у струк­турі Міністерства Закордонних справ є заступник міністра з питань марокканців за кордоном. Саме це питання визначається як одне з прі­оритетних, а кожен співвітчизник розглядається, як потужний фактор для поширення ідей ісламізму в світі. То в мене виникає питання - чиУкраїна є такою сильною і самодостатньою, що не потребує використо­вувати зовнішні чинники для свого утвердження у світі? Адже, як це не прикро визнавати, за роки незалежності відчутно скоротилися зв'язки нашої країни з закордонним українством, втрачений інтерес до співро­бітництва з Україною, який був характерним наприкінці 80-х та на по­чатку 90-х років. Все більше виявляються ознаки певного розчаруван­ня, пов'язані з повільними темпами розвитку та розбудови нашої держави, фактичної неспроможності України надати належну підтрим­ку українському загалу за її межами. Особливо це стало відчутно після Третього Всесвітнього Форуму українців, бо ми дуже добре вміємо красивими словами і гаслами ховати в небуття хороші справи. А нерозв'язаних проблем, які накопичуються з кожним роком, непоча­тий край. Це і проблеми східної діаспори, яка виникла як явище після розвалу радянської імперії і знаходиться на стадії структуризації і ста­новлення. Потребує допомоги з боку України і четверта хвиля емігра­ції. Ми й досі не маємо хоча б більш-менш достовірної цифри кількості наших співвітчизників, які змушені були в пошуках кращої долі вже в незалежній Україні виїхати в чужі краї. Переважна більшість з них - це висококласні спеціалісти: науковці, вчителі, юристи, медики... Відбува­ється катастрофічний відтік неоціненного фонду інтелектуальних сил з України. "За кілька років ми можемо стати свідками того, як держава з величезним науковим та економічним потенціалом перетвориться на "зону гуманітарного лиха". Г. Удовенко вважає, що "питання допомоги громадських та державних організацій представникам "четвертої хви­лі" еміграції з України, налагодження співпраці з їхніми новоутворени­ми структурами заслуговує на ретельний аналіз і дослідження та враху­вання в роботі з усім українським загалом". Неоціненну роль у цій справі відіграє і має відігравати церква. Як зазначає Пасторальний Координатор для українців в Італії, ліценціат Папського Східного Інституту о. Олександр Сапунко "за відсутністю певних структур на державному рівні Церква була змушена братися за координацію та ін­теграцію українського населення в Італії. І не один раз церковні інсти­туції озвучували потреби та допомагали у їх вирішенні. Проте всі ми всі... розуміємо, що не завдання Церкви - заступати державу чи бути її альтернативною сублімацією. Церква має тільки співпрацювати з нею, дбаючи про духовний вимір людини - спасіння".

Пропонуємо структуру співпраці України та діаспори (стор. 54).

Чому не спрацювала ця структура? Очевидно не всі її елементи ви­явилися функціональними. Проведемо невеликий аналіз. 12 стаття Конституції проголошує: "Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України". 22. 01. 1996 року затверджується постановою Кабінету міні­стрів Державна програма "Українська діаспора до 2000р.", яка знахо­дить своє продовження в Національній програмі "Закордонне україн­ство" на період до 2005 р. Коли б пункти цієї програми хоча б частковоструктура україна

концепція програма

____ ч ±_______

нормативно-        і лтили^пвт:

закон°АавчА [заНЕЗПЕ^еіНН
східна діаспора

східна діаспора

 

втілилися в життя, то ми б мали підставу говорити про успіх справи, якою займаємося. Для координації діяльності органів державної вла­ди, наукових установ і громадських об'єднань була створена міжвідом­ча координаційна рада. Але склалося враження, що цей орган насправ­ді не виконував функцію координатора і промотора програми, хоча в Україні є достатня кількість громадських та державних інституцій, що могли б ефективно і професійно виконувати свою ділянку роботи, яка була б частинкою загальної програми. Не було також і належного фі­нансування. На наше глибоке переконання, лише наявність всіх вказа­них елементів, їх зв'язок і взаємообумовленість забезпечать необхідні умови для якісної та ефективної роботи. У протилежному випадку це буде механічний конгломерат елементів з нульовим коефіцієнтом ефек­тивності.

Відомо, що існує певна система регулятивів суспільної життєдіяль­ності індивідів та соціальних груп. До неї відносять передусім такі со­ціальні інститути як мораль, культура, політика, право. Кожен інсти­тут цієї системи, зумовлений потребою досягти взаєморозуміння в тих чи інших сферах життя, в тому чи іншому аспекті його виміру. Для ді­лових взаємозв'язків потрібне право, товариські стосунки можуть ефективно функціонувати на засадах традиції і звичаїв, духовну атмос­феру забезпечує мораль, міждержавні відносини регулюються такими інститутами як політика і право. Саме на цих засадах, застосовуючи регулятиви суспільної діяльності, повинні вибудовуватися стосунки між історичною батьківщиною і діаспорою. Адже по суті діаспора єважливим демографічним, інтелектуальним, соціально-культурним та інформаційним ресурсом України. Тобто Україна вже має свій "еконо­мічний, політичний, культурний десант за кордоном". Об'єднання цих двох сторін, України та її діаспори, може дати великий результат. Але чи готові ми до такого потужного дієвого діалогу?

Перші кроки в нашій державі вже зроблені у цьому напрямку. Минулого року вперше за історію незалежності при Міністерстві за­кордонних справ України створено Управління зв'язків із закордон­ним українством. Окрім цього, великі надії покладаються на Державну програму "Закордонне українство" на період до 2010 року". Це - до­сить вагомий і солідний документ, в якому передбачено чимало важли­вих і цікавих заходів. На наше глибоке переконання співпраця з діас­порою повинна носити не одноразовий, а системний та концептуальний характер. Щоб усе запрацювало на належному дієвому рівні, передусім необхідно розробити концепцію співпраці з українською діаспорою, яка б не залежала від зміни персоналій у владі. Відтак наступним кро­ком є розробка програми як конкретної реалізації цієї концепції та, на сам кінець, забезпечення її фінансового наповнення. Лише таким чи­ном можна очікувати позитивного результату, і тільки на цій основі можемо вибудувати раціональну структуру взаємозв'язків між Україною та діаспорою.

Такий підхід зумовлений змінами, що відбулися у зв'язку з прого­лошенням незалежності України. Держава перебрала на себе функції та завдання, якими жила діаспора, як представник українства, як бо­рець за незалежність і державність, за гідне місце України у світі. Слід зазначити, що на стосунки України та її діаспори впливають настрої розчарування, пов'язані з відсутністю швидких успіхів України в еко­номіці та політиці. Не можна не враховувати й асиміляційних проце­сів, які зумовлені зміною поколінь, та пов'язаних з цим трансформа­ційних процесів української діаспори. Тому стосунки України й діаспори повинні відбуватися в іншому форматі, з визначенням кон­цептуальних засад співпраці, з чітко окресленими завданнями як для однієї сторони, так і для іншої. Для нашої держави та її діаспори необ­хідно віднайти, сформулювати і реалізувати єдину нову ідею, яка б об'єднала світове українство.

З приходом до влади демократичних сил, що стали на шлях форму­вання та втілення національної української політики, роль світового українства поглиблюється і спрямовується не лише на збереження ду­ховних цінностей, але й на утвердження нашої держави, формування її позитивного образу в світі. Насамперед йдеться про роль українських громад, що проживають за географічними межами історичної Батьківщини.

Стратегія співпраці з громадянами у діаспорі повинна базуватися на постулаті: діаспора - це не лише форма існування громад, але й важ­ливий політичний та економічний інструмент впливу у країнах про­живання. По суті, діаспора будує свою Україну поза межами самої України, накопичуючи значний потенціал у всіх сферах: політиці, еко­номіці, культурі, праві, виконуючи функцію своєрідних форпостів України за кордоном. Для розбудови демократичної заможної України та для утвердження її позитивного образу необхідна синергія, яку можна досягти, поєднуючи капітал знань та можливостей українських громад як в Україні, так і поза її межами.

Раніше ми сприймали українську діаспору, насамперед, як джерело досвіду, знань, інвестицій, навіть культурних надбань. Проте роль діа­спори змінюється, так само як і змінюються завдання України. Сьогодні мова повинна йти про двосторонній обмін ресурсами, знаннями та до­свідом. У зв'язку з тим, що зі зміною історичних обставин змінюється характер стосунків України та діаспори, з'являються нові завдання, функції, виникла потреба у проведенні наукової конференції, як однієї з форм консолідації світового українства, яка покликана виявити про­блеми та окреслити шляхи їх розв'язку для обґрунтування тих змін, які необхідні для розробки концепції співпраці України та діаспори.

Діаспора відкриває для себе Україну. Але й Україна повинна від­крити для себе діаспору. Вже віддавна у нас існує певний стереотип про таких собі багатих і заможних людей на Заході, які дають гроші. Суспільство мусить пізнати істинну суть закордонного українства як західного, так і східного, мільйонів "малих українців", які щоденно тво­рять великі справи для нас, тих, хто має щастя жити на рідній землі. І може тоді ми глянемо іншими очима на наші діла і зрозуміємо, що Україна у нас одна.

 

ІРИНА ГЛАДУН, ІРИНА КЛЮЧКОВСЬКА

Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою

Національного університету "Львівська політехніка"

Львів

діяльність міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків з діаспорою національного університету "львівська політехніка": співпраця з закордонним українством

Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою Національного університету "Львівська політехніка" (МІОК) реалізо­вує різні форми і методи координації міжосвітянських стосунків та міжнародних зв'язків з питань науки, освіти, сприяє організації різно­манітних форм контактів із закордонним українством, зокрема з роз­витку українського шкільництва, відродження національної культури тощо.Трансформаційні процеси, які відбулися в середовищі української діаспори, що були викликані рядом причин і, в першу чергу, проголо­шенням незалежності нашої держави, зумовили зміну завдань та форм роботи у західній діаспорі, яка, як відомо, має давню історію, є добре організована та володіє значним фінансовим забезпеченням. На про­тивагу їй, східна діаспора, яка постала внаслідок виникнення нових не­залежних держав на пострадянському просторі, потребує особливої уваги та підтримки з боку історичної батьківщини? оскільки знахо­диться на стадії структуризації та розвитку. Тому нашим пріоритетом ми обрали роботу, спрямовану на допомогу українським громадам східної діаспори, розглядаючи її як потужний фактор впливу у країнах проживання.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82 


Похожие статьи

І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях

І Пасічник - Наукові записки серія психологія і педагогіка

І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія

І Пасічник - Операционные структуры действия систематизации в процессе усвоения математического материала подростками

І Пасічник - Психологічні характеристики індивідуального мислення