І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія - страница 2
Ірина Краснодемська. Проблеми національного виховання й
освіти у творчій спадщині Григорія Ващенка 491від редактора
Українська діаспора є важливою інтегральною частиною українського народу, яку доля з різних причин віднесла далеко від батьківщини. Протягом багатьох років, особливо за часів панування радянського режиму в Україні, саме українці поза Україною популяризували Україну в світі, поширювали знання про її минуле, розвивали різні аспекти культури та науки.
Діаспора як явище повинна стати і стає об'єктом дослідження істориків, філологів, соціологів, психологів, мистецтвознавців, політологів, культурологів та фахівців інших наукових галузей. Зокрема, до соціальних та психологічних належать проблема інтеграції в чуже середовище, намагання збереження національної ідентичності, асиміляція, взаємовідносини між еміграційними поколіннями, міжособистіс-ні відносини тощо. До філологічно-лінгвістичних проблем можна віднести різні аспекти збереження материкових мовленнєвих особливостей, змін та розвитку мови, вивчення та популяризації багатющого пласту української літератури, створеної поза Україною і багато інших. Потребують докладного вивчення історія жіночого руху та жіноцтва, українське шкільництво, церковне й релігійне життя, політичні організації і рухи, наукове життя, наукові та громадські установи й організацій тощо.
Колектив Національного університету "Острозька академія" останні кілька років робить свій внесок у розвиток діаспорознавства. В 2002 р. рішенням Вченої ради університету було створено Інститут дослідження української діаспори, який поруч із дослідницькою роботою формує бібліотеку діаспоріани та архів, видає дослідження та перевидає праці зарубіжних українців, наближаючи їх до читачів в Україні. Бібліотека Інституту завдяки щедрим книжковим пожертвам поповнюється цінними науковими та іншими виданнями. Нажаль, ми не маємо змоги з великою вдячністю назвати всіх наших Друзів, які висилають до Інституту книги з власних бібліотек, витрачаючи на це особистий час і кошти, але це буде зроблено незадовго в окремій статті. Відзначимо, що в бібліотеці Інституту є й кілька великих колекцій -Українського історичного товариства і його довголітнього президента проф. Л. Винара, відомого українського славіста проф. Якова Гурського, Наукового товариства ім. Шевченка в Америці та ін.
Одним із напрямів роботи Інституту є організація та проведення наукових конференцій, під час яких розглядаються важливі проблеми дослідження діаспори та співпраці з нею. Спочатку такі конференції були присвячені окремим науковим проблемам, а в вересні 2004 р. відбулася перша Міжнародна конференція "Українська діаспора: проблеми дослідження", в якій взяли участь науковці з України, Німеччини, Канади, США та ін. країн, в тому числі й керівники наукових установ.22-23 травня відбулася Друга Міжнародна конференція "Українська діаспора: проблеми дослідження". В ній взяли участь понад 80 учасників з України, Німеччини, Словаччини, Італії, Польщі, Естонії, Латвії, США, Канади, Англії та інших країн, які обговорили важливі проблеми наукового дослідження феномену української діаспори та співпраці між українцями світу. Частину доповідей, що прозвучали під час конференції, ми публікуємо в цьому збірнику. Крім того, під час конференції відбулися презентації видань, присвячених вивченню життя українців поза Україною, засідання за круглим столом, коли відбулося обговорення важливих проблем, що стають і мають стати об'єктом дослідження вчених. У вересні ж 2008 року відбудеться чергова, Третя міжнародна наукова конференція. Віримо, що вона буде успішною і під час її проведення будуть обговорені важливі наукові проблеми.
В жовтні 2006 р. в університеті при нашому Інституті було відкрито кафедру історії української діаспори, науково-навчальна діяльність якої має сприяти поширенню діаспорознавства як навчальної проблематики в університетах України. Почесним професором і почесним завідувачем Кафедри було обрано визначного вченого і організатора науки проф. Кентського державного університету (США) та Українського Вільного Університету (Німеччина) Любомира Р. Винара. Завідувачем Кафедри стала директор Інституту дослідження української діаспори Алла Атаманенко. Сподіваємося, що статті, опубліковані в цьому збірнику, стануть в нагоді дослідникам і викладачам різних аспектів історії діаспори.
Ми щиро дякуємо нашим колегам із Українського історичного товариства, Української американської асоціації університетських професорів, Світової наукової ради при Світовому конгресі українців за підтримку нашої діяльності - спільне проведення конференцій, видання цього на інших збірників з матеріалами конференцій та інші наукові і видавничі проекти. Сподіваємося, що наша співпраця буде міцнішати та розгортатися і в майбутньому.
Запрошуємо до співпраці з Інститутом дослідження української діаспори та кафедрою історії української діаспори Національного університету "Острозька академія" всіх, хто вивчає будь-які аспекти життя та здобутки українців у світі.
При редагуванні статей збережено початковий авторський правопис - т.зв. "харківський" або сучасний український.
Алла Атаманенко, редакторДіаспора як явище і питання співпраці українців світу
Юрій Макар,
Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича Чернівці
українська діаспора: походження, характер, сучасний стан
Поняття діаспора грецького походження, воно означає розсіяння. Спочатку застосовувалося до євреїв, справді розсіяних по світу. Щодо українців, то воно ввійшло у вжиток з першої половини 90-х рр. минулого століття. Причому на початках точилася досить запекла дискусія, чи належить його застосовувати до українців. Як би там не було, але тепер ми досить широко послуговуємося поняттям діаспори для означення українців, які волею долі опинилися поза межами власної держави.
Очевидно зараз ніхто не може з впевненістю сказати, скільки ж українців проживає поза межами України. Тим більше, що нині окреслення українець стосовно наших братів і сестер поза межами України доволі часто має відносний характер, оскільки чимало з них утратили національні ознаки української приналежності. Але, тим не менше, вважається, що поза Україною проживає біля 20 млн. українців. Зокрема, вказану кількість згадав Президент Світового Конгресу Українців Аскольд Лозинський на ІІІ Всесвітньому форумі українців1.
І ще одне зауваження на вступі варто зробити про те, що суперечки навколо застосування поняття діаспора до українців викликала заперечення з боку супротивників наявність у всіх суміжних з Україною державах українців-автохтонів. Справді, в Росії, Молдові, Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі і Білорусі українці є автохтонами. їх, якщо й "розсіювали", то в межах даних держав, або ж "відсіювали", як це мало місце у Польщі протягом 1915 р., а потім 1944 - 1946 рр., до інших країн. В історичному минулому до згаданих країн українці також мігрували, як також з них до інших держав. Проте з набуттям Україною незалежності поняття діаспора стосовно зарубіжних українців утвердилося в науковому лексиконі. Воно означає, за Наталією Колесніченко-Братунь, сукупність українців (осіб українського походження), які проживають за межами України1.
Принагідно варто згадати ще про декілька понятійних визначень. Разом із утвердженням у науковій лексиці поняття українська діаспоравоно, як вважають дослідники Володимир Трощинський та Анатолій Шевченко, "насправді повною мірою стосується тільки поняття "західна українська діаспора" й не в усьому підходить для характеристики того, що отримало назву "східна українська діаспора"^. Іншими словами, під останньою розуміються українці у державах колишнього Радянського Союзу. Різницю між цими двома напрямами української діаспори вчені вбачають у характері організованості українців і ступені структурованості та збереження ними національної ідентичності. Тобто, якщо проблема західної діаспори полягає у збереженні етнічної ідентичності, то східної - у відродженні тієї ідентичності. "Загалом, із огляду на характер завдань та цілі громадської активності, - наголошують згадані автори, - західну українську діаспору слід визначати як не лише етнокультурну, а й національно-політичну, тоді як східна сьогодні має суто етнокультурний характер"4. Сказане авторами цілком актуальне для сьогоднішнього дня, незважаючи на те, що після опублікування їх дослідження пройшов певний час.
Потрібно також зазначити, що будь-яка еміграція в т.ч. й українська, за характером є економічною, ще її називають трудовою, або заробітчанською, або політичною. У випадку з українцями обидва типи практично досить часто поєднувалися. Ще вчені розрізняють еміграцію за мотивами добровільності чи примусовості, що також на практиці нерідко поєднуються. Залишення насиджених століттями місць ще розрізняють як еміграцію сезонну, тимчасову або виїзд назавжди чи, як тепер прийнято говорити, переїзд на постійне місце проживання.
Часто при характеристиці української діаспори виникає запитання: а коли ж вона розпочалася? Дехто вважає, що виїзди поза межі рідної землі розпочалися ще за княжих часів, потім вони продовжувалися за козацької доби. Особливо масовими вони стали з часу входження українських земель до Московської держави, носячи здебільшого примусовий характер, коли українців масами вивозили на спорудження міст (наприклад, Санкт-Петербурга), освоєння територій, охорони прикордоння тощо. Це відбувалося в межах тодішньої Російської держави. Але відомі випадки виходу українців на Захід. Наприклад, після поразки гетьмана Івана Мазепи і шведського короля Карла ХІІ під Полтавою, після зруйнування Катериною ІІ Запорізької Січі тощо5.
Традиційно вважається, що початок організованій західній українській діаспорі поклала група українських переселенців із південно-східної Пряшівщини, що в нинішній Словаччині, до Бачки і Банату, що на території колишньої Югославії, яка осіла тут у середині ХУІІІ ст. Упродовж другої половини ХІХ ст. ці поселення, зокрема у Сремі, поповнилися вихідцями з північної Пряшівщини. В останній декаді ХІХ ст. близько 8 тис. українських поселенців, переважно з Галичини, прибуло до Боснії6.
Масова ж еміграція з українських земель розпочалася в останній третині ХІХ ст. З тієї їх частини, яка входила до складу Російської імперії, міграційні потоки українців рухалися на Схід, в азійську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух прямував до Західної Європи, Північної та Південної Америки7.
Тривалий час вважалося, що українська еміграція, а відповідно й імміграція, пройшла трьома великими хвилями - до початку Першої світової війни, у міжвоєнний період, по Другій світовій війні. Однак із здобуттям Україною незалежності, або навіть ще трохи раніше, розпочалася нова хвиля виїзду з України, до якої вживають визначення четверта хвиля еміграції, котра у кількісному відношенні перевершує усі три попередньо разом взяті8.
Якщо ж говорити про масову еміграцію з українських земель протягом усіх чотирьох хвиль, тобто протягом століття з чвертю, то не можна не зауважити, що мотиви, які спонукали людей покидати батьківщину, були соціально-економічними та суспільно-політичними. Перші переважали в останній третині ХІХ - на початку ХХ ст. та продовжують переважати наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст., другі ж були суттєво помітними поряд з першими у період між двома світовими війнами та повністю домінували під час того міграційного процесу, який називають третьою хвилею української еміграції. Не слід забувати, що суспільно-політичні мотиви виїзду українців формувалися під впливом невирішеності українського національного питання на власній території. Сказане стосується рівною мірою як тих земель, котрі у складі УРСР входили до Радянського Союзу, так і тих, які у міжвоєнне двадцятиліття перебували у складі інших держав, насамперед Польщі та Румунії, де українці зазнавали політичних переслідувань на національному ґрунті.
Про масштаби виїзду з України під час першої хвилі еміграції красномовно свідчить такий факт. Першими рушили українці Закарпаття, емігруючи до США на вугільні копальні Пенсільванії. За даними відомого українського канадського вченого Михайла Марунчака, протягом 1870-х - 1920-х рр. лише з Закарпаття до США виїхало понад 430 тис. осіб, що, на його думку, "більш-менш стільки саме, скільки й залишилося було на цій землі ще жити"9. Цілком зрозуміло, що серед від'їжджаючих були не лише українці, а й угорці, словаки, євреї та ін. Але визначальний відсоток складали українці. За закарпатцями рушили галичани і буковинці. Незначна кількість українців подалася на Захід з підросійських українських земель. За даними польського дослідника Анджея Зємби, їх за 1908 рік виїхало 10 тис. осіб10.
Спробуймо, однак, хоча б наближено встановити кількість українців, які подалися освоювати азійські простори Російської імперії до початку Першої світової війни. А також чисельність тих українців, які виїхали на Захід. Отже, нагадаємо, що мова йде про останню третину ХІХ ст. й до початку війни. Встановити не лише докладні, а й наближені показники не є можливим. Після розпаду СРСР інтерес в українському суспільстві до своїх закордонних співплемінників став своєрідним етнічним вибухом. Особливо це стосується тих українців, що проживають на теренах країн колишньої союзної держави, оскільки з усіх зарубіжних українців вони виявилися найбільш дезорганізованими, денаціоналізованими, що за тодішніх умов відповідало "мудрій" національній політиці, здійснюваній владою. Але сказане не означає, що інтерес до долі західної української діаспори впав. Нічого подібного - він також досяг свого піку. В умовах неочікуваної свободи, яка звалилася на українців, почалося здійснення глобальної акції єднання світового українства. У січні 1992 р. пройшов у Києві Конгрес українців колишнього Радянського Союзу, а у серпні того ж року - Всесвітній форум українців. Згодом він став йменуватися Першим, бо у серпні 1997 р. пройшов Другий, а у серпні 2001 - Третій. Нинішнього ж року має відбутися Четвертий Всесвітній форум українців. Власне українські вчені з України та діаспори роблять спроби встановити бодай якісь наближені чисельні показники українців поза межами України11.
За тими даними, якими володіють дослідники станом на сьогодні, можна вважати, що загалом в останній декаді ХІХ ст. і до початку Першої світової війни на сході Росії осіло орієнтовано 2 млн. українців, здебільшого селян. Про що говорить цей показник? Відомо, що протягом 1892 - 1893 рр. із Східної Галичини та Буковини до Росії подалося близько 15 тис. селян. їм обіцяли, що вони безкоштовно отримають землю, будівлі, реманент. Та, цього не сталося, і більшість з переселенців повернулася назад. Значного розмаху набув переїзд українців у 1891 - 1905 рр., коли йшло будівництво транссибірської залізниці. Новий міграційний спалах стався у 1906 - 1910 рр. під час т. зв. Столипінської реформи. В окремі роки на сибірські простори їхало по 200-300 тис. українців. Відбувався й рух у зворотному напрямі. За різними даними до півмільйона українців через невиконання владою умов поселення повернулася додому12.
Інший потік українських мігрантів прямував на Захід. З західноукраїнських земель їхали здебільшого селяни до Німеччини, меншою мірою до Чехії, Румунії, Данії. Це була сезонна, заробітчанська міграція. Підраховано, наприклад, що до Німеччини у 1907 - 1912 рр. щорічно виїжджало на сезонні сільськогосподарські роботи близько 15 тис. осіб. Сезонний заробіток селян дозволяв після повернення дещо поліпшити своє матеріальне становище13.
Але основний потік емігрантів прямував (здебільшого назавжди) за океан - до США, Канади, Бразилії, Аргентини тощо. Вважається, що загалом до початку Першої світової війни за океан з українських земель виїхало 700 - 800 тис. осіб, з них 500 тис. складали українці, а решту - євреї, поляки та ін. Фігурують дуже відмінні дані про те, до якої країни скільки в'їхало переселенців. В усякому випадку, йдеться про показники на рівні: до США - від 350 тис. і вище, до Канади - відповідно від 100 тис. і т.д.14 Вище була мова, що до виїзду, перш за все, селян підштовхувала крайня нужда. Проте, поряд з бідними їхали йзаможні селяни, які прагнули досягти більшого, ніж на батьківщині. їхали й представники інших соціальних верств. Але серед українців їх відсоток був незначним, тому це були здебільшого представники інших етносів, але з українських етнічних земель.
Наскільки відмінні трапляються статистичні показники щодо кількісних параметрів еміграції, може свідчити той факт, що, наприклад, на противагу Анджеєві Зємбі автори "Енциклопедії Українознавства" написали, що тільки з підросійських Холмщини, Волині та Полісся за океан до Першої світової війни емігрувало 50 тис. українців15. Можливо, сучасний польський науковець вважає названі землі не українськими, а говорить лише про виїзд з інших українських земель, користуючись тогочасними даними.
Що ж до другої хвилі еміграції, то протягом міжвоєнного періоду серед мотивів для виїзду поза межі батьківщини суттєве місце, поряд з економічними, посіли політичні.
Насамперед, щодо міграції українців у східному напрямку, тобто в межах СРСР. У 20-х рр. минулого століття розпочалося ніби добровільне переселення на землі т.зв. "колонізаційного фонду". Проте вже з 1928 р. замість добровільного індивідуального розпочалося колективне "організоване" переселення з широким залученням демобілізованих військових16. Подібні заходи мали вирішити "соціалістичними методами" проблему аграрного перенаселення, насамперед в Україні. Постановою ЦВК СРСР від 30 липня 1926 р. районами поселення було визнано Далекий Схід, Сибір, Сахалін, Карело-Мурманський край. Передбачалося також заселення вільних земель у районах Північного Кавказу, Поволжя та Південного Уралу. Найважливішим завданням вважалося "розвантаження перенаселених районів України". Розв'язання проблеми у "стислі строки" призвело до того, що з України протягом 1924 - 1928 рр. виїхало переважно до східних районів СРСР 142 тис. осіб, що складало 24 % усіх мігрантів у межах тодішньої держави17.
У 30-х рр. внаслідок колективізації та голодомору з України масово переселялися здебільшого селяни у промислові центри Поволжя і Уралу. Є дані про те, що з 1926 по 1939 рр. Україну покинули майже 2,9 млн. осіб. А у зворотному напрямку з Росії і частково Білорусі за 1933 - 1937 рр. прибуло до України понад 221 тис. осіб. Таким чином творився "єдиний радянський народ" на російській основі18. Слід нагадати, що переселення в межах СРСР здійснювалося на принципово нових засадах. Тут широко застосовувалися депортації та заслання осіб, визнаних небезпечними для більшовицького режиму. Неодмінними атрибутами міграцій стали концентраційні табори, які поступово покрили густою сіткою Європейську Північ, Західний і Східний Сибір, Далекий Схід, Казахстан та Середню Азію, перетворившись у місця спецпоселення і спецпереселення з масовим використанням практично безкоштовної каторжанської праці. За недостатньо перевіренимиданими перед початком Другої світової війни у радянських концтаборах перебували 10-12 млн. в'язнів, з них половина українців19.
Події Першої світової війни, програні визвольні змагання викликали першу масову українську політичну еміграцію на Захід. Емігрантами стали переважно учасники військових формувань, політичні і громадські діячі УНР та ЗУНР. Зокрема у Польщі на початку 20-х рр. опинилося близько 30 тис. емігрантів, переважно з Наддніпрянщини, головним чином у таборах для інтернованих військовиків. Частину вояків УГА примістили в таборах інтернованих у Чехо-Словаччині. Крім того, українські емігранти поселилися в Австрії, Німеччині, Румунії, Югославії. Загальна кількість українських емігрантів у перші повоєнні роки доходила до 80-100 тис. осіб. Згодом більшість галицьких емігрантів повернулася на батьківщину. Незначна кількість наддніпрянців і галичан під впливом "українізації" переїхала до УРСР. Чимало українських емігрантів залишили Польщу та Австрію і перебралися до Франції, частково Бельгії та на Американський континент. В Європі головними осередками української еміграції на той час стали Прага, Варшава, Берлін, Париж, Відень, де розвивалися різні ділянки українського політичного і культурного життя20.
Проблему політичної української еміграції по Першій світовій війні ще належить дослідити. За роки незалежності України певні кроки зроблені, зокрема в працях Володимира Трощинського, Анатолія Шевченка і ряду інших дослідників21. Проте, цього явно замало. Глибше в Україні, хоч теж ще недостатньо, досліджено економічну чи заробітчанську еміграцію у міжвоєнний період. Питання піднімалося в роботах Володимира Євтуха, Степана Качараби, Олександра Макара, Віталія Макара та ін.22
Похожие статьи
І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях
І Пасічник - Наукові записки серія психологія і педагогіка
І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія
І Пасічник - Психологічні характеристики індивідуального мислення