І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія - страница 2

Ірина Краснодемська. Проблеми національного виховання й

освіти у творчій спадщині Григорія Ващенка      491від редактора

Українська діаспора є важливою інтегральною частиною україн­ського народу, яку доля з різних причин віднесла далеко від батьківщи­ни. Протягом багатьох років, особливо за часів панування радянського режиму в Україні, саме українці поза Україною популяризували Україну в світі, поширювали знання про її минуле, розвивали різні аспекти культури та науки.

Діаспора як явище повинна стати і стає об'єктом дослідження іс­ториків, філологів, соціологів, психологів, мистецтвознавців, політо­логів, культурологів та фахівців інших наукових галузей. Зокрема, до соціальних та психологічних належать проблема інтеграції в чуже се­редовище, намагання збереження національної ідентичності, асиміля­ція, взаємовідносини між еміграційними поколіннями, міжособистіс-ні відносини тощо. До філологічно-лінгвістичних проблем можна віднести різні аспекти збереження материкових мовленнєвих особли­востей, змін та розвитку мови, вивчення та популяризації багатющого пласту української літератури, створеної поза Україною і багато інших. Потребують докладного вивчення історія жіночого руху та жіноцтва, українське шкільництво, церковне й релігійне життя, політичні органі­зації і рухи, наукове життя, наукові та громадські установи й організа­цій тощо.

Колектив Національного університету "Острозька академія" останні кілька років робить свій внесок у розвиток діаспорознавства. В 2002 р. рішенням Вченої ради університету було створено Інститут до­слідження української діаспори, який поруч із дослідницькою робо­тою формує бібліотеку діаспоріани та архів, видає дослідження та пе­ревидає праці зарубіжних українців, наближаючи їх до читачів в Україні. Бібліотека Інституту завдяки щедрим книжковим пожертвам поповнюється цінними науковими та іншими виданнями. Нажаль, ми не маємо змоги з великою вдячністю назвати всіх наших Друзів, які висилають до Інституту книги з власних бібліотек, витрачаючи на це особистий час і кошти, але це буде зроблено незадовго в окремій статті. Відзначимо, що в бібліотеці Інституту є й кілька великих колекцій -Українського історичного товариства і його довголітнього президента проф. Л. Винара, відомого українського славіста проф. Якова Гурського, Наукового товариства ім. Шевченка в Америці та ін.

Одним із напрямів роботи Інституту є організація та проведення наукових конференцій, під час яких розглядаються важливі пробле­ми дослідження діаспори та співпраці з нею. Спочатку такі конфе­ренції були присвячені окремим науковим проблемам, а в вересні 2004 р. відбулася перша Міжнародна конференція "Українська діа­спора: проблеми дослідження", в якій взяли участь науковці з України, Німеччини, Канади, США та ін. країн, в тому числі й керівники нау­кових установ.22-23 травня відбулася Друга Міжнародна конференція "Українська діаспора: проблеми дослідження". В ній взяли участь понад 80 учасни­ків з України, Німеччини, Словаччини, Італії, Польщі, Естонії, Латвії, США, Канади, Англії та інших країн, які обговорили важливі пробле­ми наукового дослідження феномену української діаспори та співпраці між українцями світу. Частину доповідей, що прозвучали під час кон­ференції, ми публікуємо в цьому збірнику. Крім того, під час конферен­ції відбулися презентації видань, присвячених вивченню життя україн­ців поза Україною, засідання за круглим столом, коли відбулося обговорення важливих проблем, що стають і мають стати об'єктом до­слідження вчених. У вересні ж 2008 року відбудеться чергова, Третя міжнародна наукова конференція. Віримо, що вона буде успішною і під час її проведення будуть обговорені важливі наукові проблеми.

В жовтні 2006 р. в університеті при нашому Інституті було відкри­то кафедру історії української діаспори, науково-навчальна діяльність якої має сприяти поширенню діаспорознавства як навчальної пробле­матики в університетах України. Почесним професором і почесним за­відувачем Кафедри було обрано визначного вченого і організатора на­уки проф. Кентського державного університету (США) та Українського Вільного Університету (Німеччина) Любомира Р. Винара. Завідувачем Кафедри стала директор Інституту дослідження української діаспори Алла Атаманенко. Сподіваємося, що статті, опубліковані в цьому збір­нику, стануть в нагоді дослідникам і викладачам різних аспектів історії діаспори.

Ми щиро дякуємо нашим колегам із Українського історичного то­вариства, Української американської асоціації університетських про­фесорів, Світової наукової ради при Світовому конгресі українців за підтримку нашої діяльності - спільне проведення конференцій, видан­ня цього на інших збірників з матеріалами конференцій та інші наукові і видавничі проекти. Сподіваємося, що наша співпраця буде міцнішати та розгортатися і в майбутньому.

Запрошуємо до співпраці з Інститутом дослідження української діаспори та кафедрою історії української діаспори Національного уні­верситету "Острозька академія" всіх, хто вивчає будь-які аспекти жит­тя та здобутки українців у світі.

При редагуванні статей збережено початковий авторський право­пис - т.зв. "харківський" або сучасний український.

Алла Атаманенко, редакторДіаспора як явище і питання співпраці українців світу

Юрій Макар,

Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича Чернівці

українська діаспора: походження, характер, сучасний стан

Поняття діаспора грецького походження, воно означає розсіяння. Спочатку застосовувалося до євреїв, справді розсіяних по світу. Щодо українців, то воно ввійшло у вжиток з першої половини 90-х рр. мину­лого століття. Причому на початках точилася досить запекла дискусія, чи належить його застосовувати до українців. Як би там не було, але тепер ми досить широко послуговуємося поняттям діаспори для озна­чення українців, які волею долі опинилися поза межами власної дер­жави.

Очевидно зараз ніхто не може з впевненістю сказати, скільки ж українців проживає поза межами України. Тим більше, що нині окрес­лення українець стосовно наших братів і сестер поза межами України доволі часто має відносний характер, оскільки чимало з них утратили національні ознаки української приналежності. Але, тим не менше, вважається, що поза Україною проживає біля 20 млн. українців. Зокрема, вказану кількість згадав Президент Світового Конгресу Українців Аскольд Лозинський на ІІІ Всесвітньому форумі українців1.

І ще одне зауваження на вступі варто зробити про те, що супереч­ки навколо застосування поняття діаспора до українців викликала за­перечення з боку супротивників наявність у всіх суміжних з Україною державах українців-автохтонів. Справді, в Росії, Молдові, Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі і Білорусі українці є автохтонами. їх, якщо й "розсіювали", то в межах даних держав, або ж "відсіювали", як це мало місце у Польщі протягом 1915 р., а потім 1944 - 1946 рр., до інших країн. В історичному минулому до згаданих країн українці та­кож мігрували, як також з них до інших держав. Проте з набуттям Україною незалежності поняття діаспора стосовно зарубіжних україн­ців утвердилося в науковому лексиконі. Воно означає, за Наталією Колесніченко-Братунь, сукупність українців (осіб українського походжен­ня), які проживають за межами України1.

Принагідно варто згадати ще про декілька понятійних визначень. Разом із утвердженням у науковій лексиці поняття українська діаспоравоно, як вважають дослідники Володимир Трощинський та Анатолій Шевченко, "насправді повною мірою стосується тільки поняття "захід­на українська діаспора" й не в усьому підходить для характеристики того, що отримало назву "східна українська діаспора"^. Іншими слова­ми, під останньою розуміються українці у державах колишнього Радянського Союзу. Різницю між цими двома напрямами української діаспори вчені вбачають у характері організованості українців і ступені структурованості та збереження ними національної ідентичності. Тобто, якщо проблема західної діаспори полягає у збереженні етнічної ідентичності, то східної - у відродженні тієї ідентичності. "Загалом, із огляду на характер завдань та цілі громадської активності, - наголошу­ють згадані автори, - західну українську діаспору слід визначати як не лише етнокультурну, а й національно-політичну, тоді як східна сьогод­ні має суто етнокультурний характер"4. Сказане авторами цілком акту­альне для сьогоднішнього дня, незважаючи на те, що після опубліку­вання їх дослідження пройшов певний час.

Потрібно також зазначити, що будь-яка еміграція в т.ч. й україн­ська, за характером є економічною, ще її називають трудовою, або за­робітчанською, або політичною. У випадку з українцями обидва типи практично досить часто поєднувалися. Ще вчені розрізняють емігра­цію за мотивами добровільності чи примусовості, що також на практи­ці нерідко поєднуються. Залишення насиджених століттями місць ще розрізняють як еміграцію сезонну, тимчасову або виїзд назавжди чи, як тепер прийнято говорити, переїзд на постійне місце проживання.

Часто при характеристиці української діаспори виникає запитан­ня: а коли ж вона розпочалася? Дехто вважає, що виїзди поза межі рід­ної землі розпочалися ще за княжих часів, потім вони продовжувалися за козацької доби. Особливо масовими вони стали з часу входження українських земель до Московської держави, носячи здебільшого при­мусовий характер, коли українців масами вивозили на спорудження міст (наприклад, Санкт-Петербурга), освоєння територій, охорони прикордоння тощо. Це відбувалося в межах тодішньої Російської дер­жави. Але відомі випадки виходу українців на Захід. Наприклад, після поразки гетьмана Івана Мазепи і шведського короля Карла ХІІ під Полтавою, після зруйнування Катериною ІІ Запорізької Січі тощо5.

Традиційно вважається, що початок організованій західній україн­ській діаспорі поклала група українських переселенців із південно-східної Пряшівщини, що в нинішній Словаччині, до Бачки і Банату, що на території колишньої Югославії, яка осіла тут у середині ХУІІІ ст. Упродовж другої половини ХІХ ст. ці поселення, зокрема у Сремі, поповнилися вихідцями з північної Пряшівщини. В останній декаді ХІХ ст. близько 8 тис. українських поселенців, переважно з Галичини, прибуло до Боснії6.

Масова ж еміграція з українських земель розпочалася в останній третині ХІХ ст. З тієї їх частини, яка входила до складу Російської імпе­рії, міграційні потоки українців рухалися на Схід, в азійську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух прямував до Західної Європи, Північної та Південної Америки7.

Тривалий час вважалося, що українська еміграція, а відповідно й імміграція, пройшла трьома великими хвилями - до початку Першої світової війни, у міжвоєнний період, по Другій світовій війні. Однак із здобуттям Україною незалежності, або навіть ще трохи раніше, розпо­чалася нова хвиля виїзду з України, до якої вживають визначення чет­верта хвиля еміграції, котра у кількісному відношенні перевершує усі три попередньо разом взяті8.

Якщо ж говорити про масову еміграцію з українських земель про­тягом усіх чотирьох хвиль, тобто протягом століття з чвертю, то не можна не зауважити, що мотиви, які спонукали людей покидати бать­ківщину, були соціально-економічними та суспільно-політичними. Перші переважали в останній третині ХІХ - на початку ХХ ст. та про­довжують переважати наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст., другі ж були суттєво помітними поряд з першими у період між двома світови­ми війнами та повністю домінували під час того міграційного процесу, який називають третьою хвилею української еміграції. Не слід забува­ти, що суспільно-політичні мотиви виїзду українців формувалися під впливом невирішеності українського національного питання на влас­ній території. Сказане стосується рівною мірою як тих земель, котрі у складі УРСР входили до Радянського Союзу, так і тих, які у міжвоєнне двадцятиліття перебували у складі інших держав, насамперед Польщі та Румунії, де українці зазнавали політичних переслідувань на націо­нальному ґрунті.

Про масштаби виїзду з України під час першої хвилі еміграції крас­номовно свідчить такий факт. Першими рушили українці Закарпаття, емігруючи до США на вугільні копальні Пенсільванії. За даними відо­мого українського канадського вченого Михайла Марунчака, протягом 1870-х - 1920-х рр. лише з Закарпаття до США виїхало понад 430 тис. осіб, що, на його думку, "більш-менш стільки саме, скільки й залиши­лося було на цій землі ще жити"9. Цілком зрозуміло, що серед від'їжджаючих були не лише українці, а й угорці, словаки, євреї та ін. Але визначальний відсоток складали українці. За закарпатцями руши­ли галичани і буковинці. Незначна кількість українців подалася на Захід з підросійських українських земель. За даними польського до­слідника Анджея Зємби, їх за 1908 рік виїхало 10 тис. осіб10.

Спробуймо, однак, хоча б наближено встановити кількість україн­ців, які подалися освоювати азійські простори Російської імперії до початку Першої світової війни. А також чисельність тих українців, які виїхали на Захід. Отже, нагадаємо, що мова йде про останню третину ХІХ ст. й до початку війни. Встановити не лише докладні, а й наближе­ні показники не є можливим. Після розпаду СРСР інтерес в україн­ському суспільстві до своїх закордонних співплемінників став своєрід­ним етнічним вибухом. Особливо це стосується тих українців, що проживають на теренах країн колишньої союзної держави, оскільки з усіх зарубіжних українців вони виявилися найбільш дезорганізовани­ми, денаціоналізованими, що за тодішніх умов відповідало "мудрій" національній політиці, здійснюваній владою. Але сказане не означає, що інтерес до долі західної української діаспори впав. Нічого подібно­го - він також досяг свого піку. В умовах неочікуваної свободи, яка зва­лилася на українців, почалося здійснення глобальної акції єднання сві­тового українства. У січні 1992 р. пройшов у Києві Конгрес українців колишнього Радянського Союзу, а у серпні того ж року - Всесвітній фо­рум українців. Згодом він став йменуватися Першим, бо у серпні 1997 р. пройшов Другий, а у серпні 2001 - Третій. Нинішнього ж року має від­бутися Четвертий Всесвітній форум українців. Власне українські вчені з України та діаспори роблять спроби встановити бодай якісь набли­жені чисельні показники українців поза межами України11.

За тими даними, якими володіють дослідники станом на сьогодні, можна вважати, що загалом в останній декаді ХІХ ст. і до початку Першої світової війни на сході Росії осіло орієнтовано 2 млн. україн­ців, здебільшого селян. Про що говорить цей показник? Відомо, що протягом 1892 - 1893 рр. із Східної Галичини та Буковини до Росії подалося близько 15 тис. селян. їм обіцяли, що вони безкоштовно отримають землю, будівлі, реманент. Та, цього не сталося, і більшість з переселенців повернулася назад. Значного розмаху набув переїзд укра­їнців у 1891 - 1905 рр., коли йшло будівництво транссибірської заліз­ниці. Новий міграційний спалах стався у 1906 - 1910 рр. під час т. зв. Столипінської реформи. В окремі роки на сибірські простори їхало по 200-300 тис. українців. Відбувався й рух у зворотному напрямі. За різ­ними даними до півмільйона українців через невиконання владою умов поселення повернулася додому12.

Інший потік українських мігрантів прямував на Захід. З західноу­країнських земель їхали здебільшого селяни до Німеччини, меншою мірою до Чехії, Румунії, Данії. Це була сезонна, заробітчанська мігра­ція. Підраховано, наприклад, що до Німеччини у 1907 - 1912 рр. що­річно виїжджало на сезонні сільськогосподарські роботи близько 15 тис. осіб. Сезонний заробіток селян дозволяв після повернення дещо поліпшити своє матеріальне становище13.

Але основний потік емігрантів прямував (здебільшого назавжди) за океан - до США, Канади, Бразилії, Аргентини тощо. Вважається, що загалом до початку Першої світової війни за океан з українських земель виїхало 700 - 800 тис. осіб, з них 500 тис. складали українці, а решту - євреї, поляки та ін. Фігурують дуже відмінні дані про те, до якої країни скільки в'їхало переселенців. В усякому випадку, йдеться про показники на рівні: до США - від 350 тис. і вище, до Канади - від­повідно від 100 тис. і т.д.14 Вище була мова, що до виїзду, перш за все, селян підштовхувала крайня нужда. Проте, поряд з бідними їхали йзаможні селяни, які прагнули досягти більшого, ніж на батьківщині. їхали й представники інших соціальних верств. Але серед українців їх відсоток був незначним, тому це були здебільшого представники інших етносів, але з українських етнічних земель.

Наскільки відмінні трапляються статистичні показники щодо кіль­кісних параметрів еміграції, може свідчити той факт, що, наприклад, на противагу Анджеєві Зємбі автори "Енциклопедії Українознавства" на­писали, що тільки з підросійських Холмщини, Волині та Полісся за океан до Першої світової війни емігрувало 50 тис. українців15. Можливо, сучасний польський науковець вважає названі землі не укра­їнськими, а говорить лише про виїзд з інших українських земель, ко­ристуючись тогочасними даними.

Що ж до другої хвилі еміграції, то протягом міжвоєнного періоду серед мотивів для виїзду поза межі батьківщини суттєве місце, поряд з економічними, посіли політичні.

Насамперед, щодо міграції українців у східному напрямку, тобто в межах СРСР. У 20-х рр. минулого століття розпочалося ніби добро­вільне переселення на землі т.зв. "колонізаційного фонду". Проте вже з 1928 р. замість добровільного індивідуального розпочалося колек­тивне "організоване" переселення з широким залученням демобілізо­ваних військових16. Подібні заходи мали вирішити "соціалістичними методами" проблему аграрного перенаселення, насамперед в Україні. Постановою ЦВК СРСР від 30 липня 1926 р. районами поселення було визнано Далекий Схід, Сибір, Сахалін, Карело-Мурманський край. Передбачалося також заселення вільних земель у районах Північ­ного Кавказу, Поволжя та Південного Уралу. Найважливішим завдан­ням вважалося "розвантаження перенаселених районів України". Роз­в'язання проблеми у "стислі строки" призвело до того, що з України протягом 1924 - 1928 рр. виїхало переважно до східних районів СРСР 142 тис. осіб, що складало 24 % усіх мігрантів у межах тодіш­ньої держави17.

У 30-х рр. внаслідок колективізації та голодомору з України масово переселялися здебільшого селяни у промислові центри Поволжя і Уралу. Є дані про те, що з 1926 по 1939 рр. Україну покинули майже 2,9 млн. осіб. А у зворотному напрямку з Росії і частково Білорусі за 1933 - 1937 рр. прибуло до України понад 221 тис. осіб. Таким чином тво­рився "єдиний радянський народ" на російській основі18. Слід нагада­ти, що переселення в межах СРСР здійснювалося на принципово но­вих засадах. Тут широко застосовувалися депортації та заслання осіб, визнаних небезпечними для більшовицького режиму. Неодмінними атрибутами міграцій стали концентраційні табори, які поступово по­крили густою сіткою Європейську Північ, Західний і Східний Сибір, Далекий Схід, Казахстан та Середню Азію, перетворившись у місця спецпоселення і спецпереселення з масовим використанням практич­но безкоштовної каторжанської праці. За недостатньо перевіренимиданими перед початком Другої світової війни у радянських концтабо­рах перебували 10-12 млн. в'язнів, з них половина українців19.

Події Першої світової війни, програні визвольні змагання викли­кали першу масову українську політичну еміграцію на Захід. Емігрантами стали переважно учасники військових формувань, полі­тичні і громадські діячі УНР та ЗУНР. Зокрема у Польщі на початку 20-х рр. опинилося близько 30 тис. емігрантів, переважно з Наддніпрян­щини, головним чином у таборах для інтернованих військовиків. Частину вояків УГА примістили в таборах інтернованих у Чехо-Словаччині. Крім того, українські емігранти поселилися в Австрії, Німеччині, Румунії, Югославії. Загальна кількість українських емігран­тів у перші повоєнні роки доходила до 80-100 тис. осіб. Згодом біль­шість галицьких емігрантів повернулася на батьківщину. Незначна кількість наддніпрянців і галичан під впливом "українізації" переїхала до УРСР. Чимало українських емігрантів залишили Польщу та Австрію і перебралися до Франції, частково Бельгії та на Американський кон­тинент. В Європі головними осередками української еміграції на той час стали Прага, Варшава, Берлін, Париж, Відень, де розвивалися різні ділянки українського політичного і культурного життя20.

Проблему політичної української еміграції по Першій світовій ві­йні ще належить дослідити. За роки незалежності України певні кроки зроблені, зокрема в працях Володимира Трощинського, Анатолія Шевченка і ряду інших дослідників21. Проте, цього явно замало. Глиб­ше в Україні, хоч теж ще недостатньо, досліджено економічну чи заро­бітчанську еміграцію у міжвоєнний період. Питання піднімалося в роботах Володимира Євтуха, Степана Качараби, Олександра Макара, Віталія Макара та ін.22

Похожие статьи

І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях

І Пасічник - Наукові записки серія психологія і педагогіка

І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія

І Пасічник - Операционные структуры действия систематизации в процессе усвоения математического материала подростками

І Пасічник - Психологічні характеристики індивідуального мислення