М С Пашкевич - Наукові засади регулювання регіональної економіки - страница 2

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102 

Прикладного значення інструментарій інноваційного розвитку набув на прикладі вирішення проблеми подолання депресивного стану гірничодобувних регіонів України. Аналіз сутності депресивних регіонів та наявних методів їх розвитку   дозволив   обґрунтувати   концепцію   утворення територіальнихвиробничо-інноваційних кластерів на депресивних територіях, у основі яких знаходяться інтегровані організаційні та економіко-правові умови функціонування індустріального та наукового парків.

Високий рівень залежності розвитку продуктивних сил, регіонального вирівнювання, конкурентоспроможності регіонів України від формування, розподілу та використання державних та приватних фінансових ресурсів обумовили дослідження у третьому розділі теоретико-методологічних засад бюджетного регулювання. Висвітлення проблем фінансового забезпечення розвитку економіки регіонів України та аналіз існуючих шляхів їх вирішення дозволили виявити низку фундаментальних протиріч, які існують між наявними принципами бюджетного регулювання та фактичним розвитком регіонів.

З метою усунення названих протиріч та сприяння вирішенню проблем у цьому розділі представлено нову концепцію трансфертно-варіативного підходу, її основні положення, принципи та категорії, на основі чого було розроблено механізм бюджетного регулювання з метою розвитку регіональної економіки.

Особливу увагу приділено регулюванню бюджетних надходжень, визначенню їх характеристик, факторів, залежно від яких визначені нові типи бюджетного регулювання на основі трансфертно-варіативного підходу.

Для практичної реалізації положень окресленої концепції у третьому розділі подано економіко-математичну модель регулювання бюджетних надходжень з метою регіонального економічного розвитку у короткостроковій та довгостроковій перспективі з урахуванням позитивних та негативних петель динаміки регіональної економіки. Модель дозволяє оптимізувати динамічні параметри бюджетного регулювання з метою максимізації обсягів бюджетних надходжень з вирахуванням витрат на їх організацію.

З метою ефективної реалізації політики регулювання економічного розвитку регіонів, фундаментальні принципи якої було наведено у попередніх розділах, у четвертому розділі представлено концептуальні засади формування спеціальної інфраструктури, а саме кластерних та мережевих територіально-виробничих утворень на основі агентно-процесного підходу. Представленопонятійний апарат, етапи, загальні засади політики і механізму формування кластерних та мережевих територіально-виробничих утворень у регіонах.

Інтерес представляють результати досліджень щодо інституціонального забезпечення ефективної реалізації політики кластеризації на основі обґрунтування нового індексу суспільної розрізненості регіональної економіки. Цей підхід покладено у основу розробки стратегій формування кластерних та мережевих територіально-виробничих утворень у регіонах України, згрупованих за індексом суспільної розрізненості.

Методологічні підходи теорії інформатизації економіки знайшли своє відображення у запропонованих теоретичних засадах побудови електронно-сервісних кластерів, які мають принципові відмінності та водночас доповнюють механізм утворення територіально-виробничих кластерних об'єднань.

П'ятий розділ монографії присвячений формуванню та поліпшенню регіонального інвестиційного клімату, який внаслідок зваженої державної політики розвитку регіонів та наявної інфраструктури, повинен сприяти залученню додаткових фінансових ресурсів від внутрішніх та зовнішніх інвесторів. Містить новітній динамічний підхід до встановлення сутності регіонального інвестиційного клімату, на основі чого систематизовано існуючі та запропоновано нові категорії теорії інвестицій.

Досліджено напрям поліпшення регіонального інвестиційного клімату, який ґрунтується на доведеному положенні про необхідність забезпечення динаміки основних економічних, соціальних та екологічних процесів у регіоні, яка залежить від рівня інтеграції цих процесів та відповідності їх параметрів між собою. Зазначене склало науково-практичну задачу встановлення оптимальних значень параметрів основних соціально економічних та екологічних процесів з метою забезпечення динамічного підґрунтя для формування сприятливого регіонального інвестиційного клімату, яка вирішена за допомогою розробленої оптимізаційної економіко-математичної моделі.Актуальність світової парадигми сталого розвитку обумовила дослідження механізмів та факторів сталості на рівні регіональної економіки, результати яких викладено у шостому розділі. Обґрунтовано вплив еколого-економічних характеристик на регіональний розвиток, а саме на встановлення еколого-економічної рівноваги. Подано визначення та властивості цієї рівноваги, досліджено можливі сценарії розвитку регіональної економіки при коливаннях значень «малих» екологічних та економічних факторів.

Наголошується на необхідності прийняття за основу концепції розробки мікро-механізмів регулювання перехідних процесів сталого розвитку еколого-економічної системи регіону.

Інтеграція запропонованих теоретичних положень та практичних рекомендацій представлена у вигляді інноваційної моделі сталого розвитку регіональної економіки, у якій особливе місце відведено складовій соціальної сталості. Зроблений у моделі акцент на суб'єктивному чинникові соціально-економічних процесів, які відбуваються у регіоні, дозволив визначити підхід, покладений у основу розробки моделі, як біхевіоріальний.

За результатами досліджень, представлених у монографії, сформульовані висновки та рекомендації концептуального, теоретико-методологічного та практичного характеру.

Монографія може бути корисною для керівників та фахівців органів місцевої виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, підприємців, експертів у галузі регіональної економіки, науковців, викладачів, аспірантів та студентів вищих навчальних закладів.Розділ 1 ТЕОРЕТИЧНІ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

 

1.1 Теоретичні підходи до визначення сутності регіону, державної регіональної політики, регіонального розвитку

 

 

1.1.1 Сутність регіону та державної регіональної політики

 

 

Соціально-економічний та екологічний розвиток України базується на докорінних позитивних змінах, які відбуваються у регіонах. Процеси та явища регіонального розвитку регулюються за допомогою науково обґрунтованих механізмів у межах державної регіональної політики. Внаслідок об'єктивних проблем, які постають на шляху гармонійного регіонального прогресу, теоретичні та методологічні засади державної регіональної політики потребують перегляду відповідно сучасним тенденціям. Таким чином, постійні зміни у регіональних процесах, явищах та зв' язках між ними обумовлюють необхідність удосконалення системи існуючих поглядів на регіональний розвиток, які складають теоретичну основу державної регіональної політики. Перегляду потребують принципи та методи регулювання регіональних процесів, що формує методологічну основу реалізації мети регіональної політики, яка полягає у забезпеченні сталого розвитку територій.

З перших років незалежності Уряд України приділяв увагу регулюванню розвитку регіонів. Свідченням цього є постанови Кабінету Міністрів про розробку програм соціально-економічного розвитку окремих регіонів 1993, 1995 р.р. [711,712]. У теперішній час регіональна політика України здійснюється на основі законодавчих актів [301,334,338,353,355-356,439, 694­695,697-698,700,702-705,707,713,721-725,732-734, 738,744,745,770,818,852, 862­864,866-867,872], жоден з яких не містить визначення понять «державна регіональна політика» та «регіональний розвиток», про зміст та тлумачення яких, навпаки, активно дискутують вчені та урядовці.Проаналізуємо визначення базового терміну «регіон». Вперше, його офіційне тлумачення дає у 2005 р. Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів», згідно якого регіоном визнається територія Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя [355] (рис.1.1).Концептуальний підхід

Визначення поняттяРегіоном визнається територія Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя [355]Адміністративно-

територіальний


Регіон  -  це  визначене  законодавством територіальне

утворення субнаціонального рівня з системою органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (АРК, області, міста Київ та Севастополь) [734]

 

Регіон - це територія в рамках однієї держави чи групи держав, яка є однорідною за певними критеріями (економічними, демографічними, екологічними, етнічними, соціальними, культурними та ін.) і за цими критеріями дана територія відрізняється від інших територій [405]

 

W

 

     Проблемний І

 

1

1

Регіон - це територія, що являє собою очевидну спільноту з географічної точки зору, або така територіальна спільнота, де є наступництво, і населення, яке визнає певні спільні цінності і прагне зберегти і розвивати свою самобутність з метою стимулювання культурного, економічного і соціального прогресу [806,795]

W

 

Змішаний


Регіон - це визначені законодавством територіальні утворення субнаціонального рівня з системою органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а

також інші територіальні утворення, які характеризуються

специфічністю, цілісністю та спільністю проблем розвитку і визначені законодавством для досягнення особливих цілей розвитку територій [738]Рис.1.1 Концептуальні підходи до визначення поняття «регіон» Джерело: розроблено автором

 

 

В оприлюдненому у 2010 р. проекті Закону України «Про основи державної регіональної політики» у понятті «регіон» зроблено акцент на субнаціональності   і   наявності   системи   органів   державної   влади тасамоврядування, як важливих ознак регіону. Однак, за змістом, воно залишається подібним вищенаведеному. Так, «регіон - це визначене законодавством територіальне утворення субнаціонального рівня, на основі якого сформовано відповідну систему органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування» [760,734]. Таким чином, регіон (область) за українським законодавством включає у себе частину елементів (міста, селища, села) системи адміністративно-територіального устрою (АТУ) держави, визначеної ст.133 Конституції України.

Розуміння регіону як адміністративно-територіальної одиниці вважають
звуженим деякі вчені. Наприклад, у
[405] запропоновано тлумачити регіон як
«територію в рамках однієї держави чи групи держав, яка є однорідною за
певними критеріями (економічними, демографічними, екологічними,
етнічними, соціальними, культурними та ін.) і за цими критеріями дана
територія відрізняється від інших територій». Таке визначення ґрунтується на
тому, що у процесі районування для аналізу соціально-економічних процесів та
здійснення ефективного регіонального регулювання визначаються регіони
(райони) згідно обраної ознаки, які не співпадають з територіально-
адміністративними одиницями. Наприклад, певні регіони охоплюють декілька
областей                       (Центрально-Західний, Донецько-Придніпровський,

Причорноморський регіони), виходять за межі однієї держави (єврорегіони), формуються для реалізації соціально-економічних програм або стихійно навколо територіальних центрів, де відбуваються трансформаційні процеси та явища. Останні можуть мати негативні наслідки (стихійні лиха, галузева деградація тощо), що характеризує регіон, як проблемний. Схоже тлумачення пропонувалось у 1998 р. у проекті Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», де регіон визначався, як частина території країни, яка характеризується комплексом властивих їй природно-географічних, економічних, екологічних та інших ознак. Регіон може збігатися з кордонами адміністративно-територіальної одиниці та об'єднувати кілька таких одиниць».Як вище зазначалося, поділ території України за ознакою адміністративного державного управління, закріплений Конституцією, має результатом 24 області (регіони), АРК, міста Київ та Севастополь.

Що стосується проблеми районування території України, наприклад, за економічною ознакою, то й дотепер серед вчених відсутній єдиний підхід до визначення економічних регіонів держави. Їх склад не затверджений жодним нормативно-правовим актом. До 1980 р. соціально-економічне районування території України здійснювалося з точки зору її приналежності до складу Росії та СРСР. Цей поділ був достатньо укрупнений. У 1818 р. виділялися Карпатський та Степовий регіони, у 1880 - Південно-Західна, Малоросійська, Новоросійська області, на початку 19 ст. згідно Держплану було визначено Південно-західну (хліборобську) та Південну (гірничопромислову) області, а у 20-х роках за історико-географічним принципом було виділено Правобережний, Лівобережний та Південний райони.

Уперше внутрішнє районування території України було зроблено у 1980 р. вченим О.Т. Дібровою, який виділив 6 соціально-економічних регіонів: Донбас, Промислове Придніпров' я, Північно-Східний, Центральний, Західний, Причорномор'я. Згідно пізнішої теорії Ф.Д. Заставного та М.Д. Пістуна в Україні існує 3 економічних макро-регіони: Східний, Західний, Південний. Вчений В. А. Поповкін виділяє 5 макро-регіонів: Центрально-український, Донбас та Нижнє Придніпров'я, Слобідська Україна, Причорноморський, Західноукраїнський. Науковець О.І. Шаблій, беручи до уваги не лише економічні, а й соціальні показники, розрізняє 6 регіонів: Східний, Центрально-Східний, Центральний, Північно-Східний, Західний, Південний та Автономну Республіку Крим [775]. У Концепції державної регіональної політики 1998 р. було запропоновано виділяти 8 різних за ознаками економічних регіонів, які будуть розглянуті пізніше [733].

Натомість, у ст.6,7 оприлюдненого Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України у 2010 р. законопроекті «Про адміністративно-територіальний устрій України»[728] зазначається, що поділ на адміністративні одиниці враховує географічні, економічні, етнічні, історичні та інші особливості територій, але затверджується згідно адміністративно-територіальному устрою, визначеному Конституцією України. Це визначення поняття «регіон», на відміну від існуючих, містить посилання на усі інші можливі ознаки територіального районування, окрім досі діючої єдиної ознаки - адміністративної.

Таким чином, якщо офіційне визначення регіону спирається на чіткі територіальні межі з такою невід' ємною ознакою, як ієрархія інституцій виконавчої влади та місцевого самоврядування, то альтернативне розуміння регіону, навпаки, ґрунтується на відмовленні від територіальної та владної прив' язки у межах регіону та групування територій за певною ознакою.

Схожі погляди на сутність поняття «регіон» було запропоновано у червні 2008 р. у проекті Концепції державної регіональної політики, орієнтованої на стандарти регіонального розвитку Європи [872]. У цій Концепції, яка не є чинною, регіоном визнавались «визначені законодавством територіальні утворення субнаціонального рівня з системою органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також інші територіальні утворення, які характеризуються специфічністю, цілісністю та спільністю проблем розвитку і визначені законодавством для досягнення особливих цілей розвитку територій» [738]. Як видно, це визначення регіону відрізнялось від запропонованого у законопроекті «Про основи державної регіональної політики» 2010 р., другою частиною, яка відповідає європейській практиці управління регіонами, які утворено не лише за принципами адміністративно-територіальної приналежності. Однак, у законопроекті «Про засади державної регіональної політики» від жовтня 2008 р. питання регіональних утворень за різними ознаками вирішується шляхом введення понять макро- та мікро-регіону. Під макро-регіоном було запропоновано розуміти визначене законодавством для досягнення особливих цілей розвитку територіальне утворення у складі декількох регіонів чи їх частин, які об' єднані за спільними ознаками, та яким притаманні   спільні   проблеми   розвитку.   Мікро-регіоном пропонувалосяпозначати територіальне утворення у межах регіону (частину регіону), що характеризується цілісністю та особливостями розвитку [732].

У 1994 р. у ЄС було засновано Комітет регіонів - консультативний та представницький орган регіонів Європи [806,795]. В процесі ухвалювання рішень з питань, що торкаються місцевих й регіональних інтересів у галузі освіти, молодіжної політики, культури, охорони здоров'я, соціального й економічного гуртування, охорони довкілля, розпоряджання коштами Європейського соціального фонду, транскордонної співпраці і транспорту, консультації з Комітетом регіонів обов' язкові.

Згідно статуту Комітету регіонів ЄС поняття «регіон» трактується, як «територія, що являє собою очевидну спільноту з географічної точки зору, або така територіальна спільнота, де є наступництво, і населення, яке визнає певні спільні цінності і прагне зберегти і розвивати свою самобутність з метою стимулювання культурного, економічного і соціального прогресу». Як видно, це розуміння регіону також виходить за межі адміністративно-територіальних одиниць, оскільки багато «природних районів» розташовано на території декількох країн. Державні кордони перешкоджають розвитку ділової активності та торгівлі, росту економіки, міст та покращенню якості життя людей. Така концепція розуміння регіону дозволила ученому Дж. Скотту ввести поняття «трансрегіонального регіоналізму, як просторово інтегрованої форми політичного співробітництва і вирішення проблем, яка перетинає кордони національних адміністративних одиниць і намагається сформувати, всупереч цим кордонам, усвідомлення пов'язаності, взаємозалежності і спільних інтересів територій» [806].

На нашу думку, обидва підходи до тлумачення змісту регіону -адміністративно-територіальний та характерний (проблемний) - коректні. Регіон повинен мати дві ключові характеристики: систему зв' язків елементів для трансформації процесів та явищ, і цілісну територію, на якій діє ця система. При цьому система зв' язків елементів може мати певну ознаку: економічну, соціальну, адміністративну, культурну, екологічну, етнічну, інформаційну тощота розглядатися на різних територіальних конфігураціях, чим характеризувати таке цілісне просторове утворення, як регіон. Натомість, у останньому законопроекті щодо основ державної регіональної політики України від 2010 р. трактування поняття «регіон» обмежується тільки однією ознакою -адміністративною, що у своїй основі звужує можливості формування комплексної політики розвитку регіональної економіки.

На наш погляд, вищенаведені різновиди регіонів відповідають різним потребам державної регіональної політики та характеру регулювання соціально-економічного розвитку. Так, державне регіональне регулювання може бути системним та ситуативним. Системне державне регулювання розраховане на довгостроковий період та призначене для постійної реалізації загальних державних стратегій на регіональному рівні та задоволення локальних регіональних інтересів. Системне державне регулювання спирається на постійно функціонуючі регіони, утворені за ознакою адміністративної підпорядкованості їх елементів місцевим органам виконавчої влади та самоврядування. На цій основі формується перелік регіонів держави, будується вертикаль та горизонталь влади для стабільного управлінського впливу у будь-якій сфері життя. Однак, разом з системним державним регулюванням сучасна державна соціально-економічна політика, орієнтована на сталий розвиток, ґрунтується на ситуативному управлінні, яке виникає внаслідок певних ситуацій, проблем, необхідності швидкої реалізації проектів та програм, вирішення конкретних завдань, які обмежені у часі та з' являються скоріше стихійно, ніж системно. Дійсно, при такому підході ситуативне управління може розповсюджуватися на територію, яка не співпадає з офіційним територіально-адміністративним поділом. Тоді, під ситуативне управління, якщо його цілям не задовольняє існуючий регіональний поділ за адміністративною ознакою, підпадають усі інші утворення макро-регіонів, проблемних, промислових, екологічних та будь-яких інших регіонів залежно від мети управлінського впливу. Такі регіони можуть називатися ситуативними регіонами, які утворюються з метою вирішення певного завдання без створенняорганів влади. Таке міркування не вступає у протиріччя з визначенням «євро-регіону», наведеним у Законі України «Про транскордонне співробітництво» [356], згідно якого регіони, що не співпадають з територіально-адміністративним поділом, названо організаційною формою співробітництва адміністративно-територіальних одиниць.

Для уникнення розбіжностей у поглядах на зміст регіону, на нашу думку, державна регіональна політика повинна інтегрувати територіальний та проблемний підходи до його визначення, тобто формувати у подальшому підвалини регіонального розвитку так, щоб можливості регулюючого впливу не обмежувалися адміністративним поділом території, а були ефективними при розширенні, звуженні, зміщенні кордонів локалізації певних проблем. Це дозволить зробити механізми регулювання гнучкими та комплексними, дозволить знизити витрати ресурсів на вирішення однакових соціально-економічних проблем у різних регіонах

В умовах глобалізації дієвим механізмом реалізації принципів сталого розвитку визнано розбудову інформаційного суспільства, у якому світ перетворюється на єдиний простір для здійснення спільного прогресу. У зв' язку з цим, виникає питання обґрунтування визначення поняття «регіон» у контексті парадигми інформатизації регіонального регулювання та інформаційного напрямку розвитку країн та регіонів.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102 


Похожие статьи

М С Пашкевич - Наукові засади регулювання регіональної економіки