М С Пашкевич - Наукові засади регулювання регіональної економіки - страница 28

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102 

Принцип кооперації державної влади з територіальною громадою у процесах інноваційного розвитку економіки на практиці реалізується формально та зводиться до збору думок місцевих громадських організацій, представників приватного бізнесу та окремих громадян з приводу різних питань функціонування регіональної економіки. Однак, вагомих інструментів впливу територіальна громада фактично не використовує.

Таким чином, на наш погляд, існуючі принципи державної регіональної політики, спрямованої на інноваційний розвиток економіки регіонів, повинні бути доповнені принципом делегування частини прав, повноважень та відповідальності від центральної влади до учасників регіональних соціально-економічних процесів (рис.2.12). При наявності цього принципу подовжується вертикаль взаємодії від центру до територіальної громади, набуває значимості підкріплена правами та зобов'язаннями участь громади у формуванні регіональної політики економічного розвитку.

У прикладній площині інноваційного розвитку економіки регіонів реалізація зазначеного вище принципу делегування повноважень може відбуватися у вигляді передачі прав володіння та вільного розпорядження об' єктами інтелектуальної власності, розробку яких було профінансовано за рахунок державних коштів, від центру на місця. Адже це, у першу чергу стосується передачі прав на нематеріальні активи державним підприємствам та науковим установам, і вигоди, отримані від комерціалізації наукових розробок, автоматично повертаються у державу у вигляді додаткових прибутків державних підприємств, організацій та установ.

З метою активізації процесів інноваційного розвитку регіонів України, державі необхідно делегувати права управління об' єктами інтелектуальної власності, що були створені за рахунок державних коштів, державним підприємствам та установам-виконавцям. У разі виникнення комерційнихвідносин, об'єктом яких є ця інтелектуальна власність, прибуток отримує державна установа-виконавець, тим самим підвищуючи рівень своєї фінансової автономії, та знижуючи витрати на утримання з Державного бюджету.

 

Теоретичні підходи до державного регулювання інноваційних процесів у

регіональній економіці

 

 

 

 

Концепція націоналізації інновацій

(розроблено на основі [5])

 

Концепція приватизації інновацій

(розроблено автором)

 

 

 

 

Домінуючий принцип: централізація та концентрація владних повноважень

у інноваційній сфері на рівні центру

 

Домінуючий принцип: делегування прав, повноважень та зобов'язань від центру     до     окремих учасників

інноваційних процесів у регіонах

 

 

 

 

 

 

 

Основний     механізм реалізації:

участь     держави     у створеному державними   науковими установами

інтелектуальному капіталі

 

Основний   механізм реалізації:

участь     держави     у результатах

комерціалізації наукових розробок

державними науковими установами

 

 

 

Наслідки:

•      бюрократизація інноваційних

процесів,

•    втрата зацікавленості наукових установ       у розробці

конкурентоспроможних інновацій,

•    ускладнення процедури отримання державної  фінансової підтримки реалізації інноваційних проектів

 

Наслідки:

•      активізація інноваційних процесів,

•      формування ринку інновацій,

•      зростання рівня зайнятості у

інноваційному підприємництві,

•      нарощення інтелектуального

капіталу регіональної економіки,

•    диверсифікація джерел фінансування інноваційних процесів

 

 

Рис.2.12 Теоретичні підходи до державного регулювання інноваційних процесів у регіональній економіці Джерело: розроблено автором

 

 

На нашу думку, державне регулювання розвитку економіки регіонів через стимулювання інноваційної діяльності повинно здійснюватися на основі ефективних економічних механізмів лояльності, завдяки яким для державних наукових   установ   створюються   особливі   інкубаційні   умови   у процесітрансферу технологій. Дієвим може бути механізм участі держави у інноваційних процесах на основі фінансування досліджень у тому випадку, коли замість прав володіння та розпорядження інтелектуальним капіталом держава отримує право встановлення певного відсотку участі у прибутку, отриманого від комерціалізації технологій, створених за рахунок державних коштів. Особливими умовами при цьому можуть бути коридор значень державного прибуткового відсотку залежно від обсягів фінансування, термін, протягом якого цей відсоток стягується тощо.

У цьому випадку економіко-правові умови державної фінансової підтримки процесів інноваційного розвитку регіональної економіки схожі до умов механізмів банківського кредитування. Ці умови розширюють права державних наукових установ на об'єкти інтелектуальної власності, але й значно підвищують відповідальність за їх комерційний потенціал. При наявній низькій економічній ефективності процесу наукових досліджень (див.п.2.2.1) це змусить керівництво наукових установ більш відповідально планувати свою діяльність та більш економічно обґрунтовано приймати інноваційні проекти у розробку. Це пов' язано з тим, що при децентралізованому регулюванні інноваційного розвитку економіки регіонів центральні державні органи не будуть відбирати інноваційні проекти з трансферу технологій, оскільки тільки установи на місцях можуть досконало знати регіональні проблеми, регіональний ринок та здійснювати більш ефективну комерційну оцінку та запит на державне фінансування. Але водночас саме регіональний консорціум «наука-влада-бізнес» відповідатимуть за кінцевий результат впровадження інноваційних проектів та рівень інноваційного розвитку регіону.

Проаналізуємо основні зміни до закону України про трансфер технологій, які стосуються державної фінансової підтримки діяльності, пов' язаної з трансфером технологій. Розглянемо їх вплив на інноваційний розвиток економіки регіонів.

Нова редакція ст. 26 «Особливості підтримки трансферу технологій» регламентує режим цільового субсидіювання процесу розробки та передачіоб' єктів інтелектуальної власності. Слід особливо підкреслити, що під режим цільового субсидіювання підпадають тільки ті проекти з трансферу технологій, які пройшли державну реєстрацію. Таким чином, зміни до чинного закону про трансфер технологій додають принципово новий процедурний етап -проходження інноваційним проектом обов'язкової державної реєстрації та його взяття на державний облік.

З економічної точки зору будь-який етап, який подовжує час від виникнення ідеї до отримання прибутку від її реалізації, гальмує швидкість протікання інноваційних процесів у регіоні, стримує розвиток його економіки, оскільки включення проекту з трансферу технологій до державного реєстру згідно нової редакції ст.15 здійснюється уповноваженим центральним органом влади. Встановлений максимальний термін у 5 років, протягом якого інноваційний проект знаходиться у державному реєстрі і дає його учасникам право на отримання цільового державного субсидіювання, автоматично обмежує термін окупності проекту за рахунок наданих фінансових пільг та виведення проекту на необхідний рівень прибутковості до 5 років.

Режим цільового субсидіювання трансферу технологій є інструментом стимулювання суб'єктів регіональної економіки до придбання або використання у виробничій діяльності новітніх технологій, тобто здійснення трансферу технологій. Новою редакцією закону про трансфер технологій передбачено максимальне звільнення на 75% від сплати податку на прибуток у разі закупівлі вітчизняної технології, та звільнення від сум ввізного мита у разі закупівлі зарубіжної технології. Вивільнені кошти перераховуються на спеціальні рахунки підприємств та для їх подальшого використання встановлюються спеціальні умови.

Як раніше зазначалося, на нашу думку, тут постає питання оптимального співвідношення інвестування у розвиток національних інновацій та у трансфер закордонного обладнання, адже цільове субсидіювання державними коштами платників податків стосується не тільки трансферу вітчизняних технологій, але й трансферу зарубіжних технологій в Україну. Таким чином, підприємство, якезацікавлене у оновленні виробничої бази, буде прораховувати вигоди та обирати економічно найефективніший варіант. Стверджувати, що економічно вигідним буде використання новітніх вітчизняних технологій, які потребують випробувань, налагодження, виробництва, майнові права на які можуть частково належати державі, проти ввезення конкурентоспроможного, апробованого зарубіжного обладнання, не представляється можливим.

З одного боку, трансфер зарубіжних технологій прискорює соціально-економічний розвиток регіону, але стримує вплив на цей розвиток факторів регіонального інтелектуального капіталу та регіональних інноваційних процесів внаслідок низької конкурентоспроможності вітчизняних технологій або низької економічної ефективності придбання саме їх замість закордонних аналогів. З іншого - такі умови сприятимуть стимулюванню створення унікальних технологій вітчизняними науковими установами, які не матимуть аналогів у світі і матимуть абсолютні переваги на ринку.

Таким чином, на підставі нових економічних механізмів підтримки трансферу технологій, запропонованих у якості змін до закону про трансфер технологій, однозначно стверджувати, що вони підтримуватимуть вітчизняного виробника технологій, а не приховано лобіюватимуть інтереси фірм, які працюють на закордонному обладнанні в умовах трансферу технологій, не представляється можливим. Відповідно ступінь ефективності регулювання регіональної інноваційної економіки на основі національних інновацій за допомогою зазначених механізмів, на нашу думку, не представляється надто високим. До того процедура отримання зекономлених коштів від реалізації проектів трансферу технологій (сум податку на прибуток та сум ввізного мита) зі спеціальних рахунків може виявитися дуже складною та забюрократизованою. Наприклад, при не використанні цих коштів протягом певного терміну, вони можуть бути автоматично перераховані до Державного бюджету та втрачені для підприємства.

Слід відмітити, що занепокоєння викликають тенденції, які вже сьогодні спостерігаються у деяких областях та свідчать про перевагу інвестицій узакордонні технології над інвестиціями у національні інновації. Так, обласні інвестиційні агентства займаються фінансування крупних проектів регіонального соціально-економічного значення, але виключно на основі ввезення та експлуатації закордонного обладнання. Вітчизняні інноваційні проекти ці агентства не розглядають, а лише пропонують іноземному постачальнику використати елементи вітчизняної технології.

На користь того, що у інноваційній економіці регіону згідно нового законодавства, інтереси підприємств, які зацікавлені у придбанні нових технологій, захищені більше, ніж інтереси науково-дослідних установ, які зацікавлені у виробленні та комерціалізації власних технологій, свідчить наступний аналіз існуючих правових умов для інноваційної діяльності.

Пряма державна підтримка створення новітніх технологій державними установами у вигляді надання коштів Державного бюджету, тягне за собою розподіл прав власності на інтелектуальні активи на користь держави, що прописано у новій редакції ст.11. У свою чергу, не пряма державна підтримка придбання новітніх закордонних технологій підприємствами у вигляді звільнення від частини податку на прибуток та ввізного мита, не тягне за собою перерозподілу прав інтелектуальної власності, оскільки ці питання у законі про трансфер технологій не розглядаються. При цьому не розглядаються також і питання власності та економічних стимулів у разі придбання нового закордонного обладнання державними науковими установами повністю або частково за рахунок державних коштів. А це має істотне значення, оскільки йдеться про оновлення матеріально-технічної бази дослідних організацій. Таким чином, з наведеного видно, що більш жорсткі умови діяльності з трансферу технологій створюються для розробників цих технологій -державних наукових установ, у порівнянні з покупцями технологій -підприємствами усіх форм власності.

На користь інвестиційного шляху розвитку економіки регіонів говорить суттєве відставання вітчизняного технологічного укладу. І створення на застарілій матеріально-технічній базі, яка до того не використовується уповному обсязі, конкурентоспроможних інноваційних технологій не представляється можливим.

Тому можна зробити висновок, що на сучасному етапі розвитку вітчизняної науки здійснення трансферу зарубіжних технологій в Україну може стати пріоритетним механізмом регіонального соціально-економічного розвитку. Але у такому випадку учасники господарчої діяльності повинні бути проінформовані про пріоритети та правила ведення діяльності, щоб задекларовані принципи не розходилися з практичними діями. Натомість, сьогодні розвиток української економіки вбачається тільки на основі стимулювання регіональних інноваційних процесів, але разом з тим у цьому напрямі спостерігається надмірна зарегульованість та концентрація прав та повноважень у держави.

Також слід наголосити на проблемах важливої інституційної сфери забезпечення реалізації інноваційної політики для розвитку економіки регіонів. Як зазначено у [548], у 2010 р. було створено єдиний профільний центральний орган виконавчої влади - Державне агентство з питань науки, інновацій та інформації України, яке має формувати та забезпечувати реалізацію державної політики у відповідних сферах. Можна припустити, що саме воно буде тим уповноваженим центральним органом, який здійснюватиме регулювання діяльності з трансферу технологій відповідно до закону. У зв' язку з цим протиріччя виникає у наступному положенні. Згідно нової редакції п.3 ст.6 закону про трансфер технологій, саме уповноважений орган створює Українську інноваційну мережу у вигляді інтернет-ресурсу для здійснення посередництва у сфері трансферу технологій. При цьому не зрозумілим залишається питання про легітимність інших національних мереж, які вже сьогодні працюють в Україні у сфері трансферу технологій та підпорядковані іншим органам центральної виконавчої влади [569]. Якщо розцінювати мережі у сфері трансферу технологій, як вагомий елемент національної та регіональної інноваційної інфраструктури, що виконує посередницькі функції між розробником та замовником новітніх переважно вітчизняних технологій ісприятиме інноваційному розвитку економіки регіонів, то при наявності однієї легітимної мережі, яка належить державі, можна говорити про державну монополізацію цього сектору. У разі наявності декількох мереж, навіть при існуванні законодавчої бази для їх діяльності, що поки не визначено у проекті змін до закону про трансфер технологій, не виключені інституційні протистояння та не узгодженість дій, що в цілому негативно відобразиться на інноваційних процесах в економіці регіонів.

З вищенаведених досліджень можна зробити наступні висновки. Інноваційні процеси в економіці регіонів згідно перспективного розвитку їх економіко-правових умов будуть максимально підпадати під державний контроль на основі привласнення прав на нематеріальні активи. Натомість, науково-дослідні установи регіонів, які, знаходячись на першому етапі інноваційних процесів, визначають напрям та швидкість інноваційного розвитку економіки регіонів, автоматично обмежені у майбутньому комерційному використанні власних наукових розробок, що були профінансовані за рахунок державних коштів. Внаслідок цього стримуватиметься зростання регіональної економіки. Разом з цим, політика державного регулювання регіонального розвитку передбачає реалізацію принципів децентралізації та деконцентрації влади, узгодження інтересів влади та регіональної громади у питаннях розвитку. На нашу думку, до принципів регіональної політики слід додати принцип делегування прав та повноважень від органів влади до представників територіальної громади, наприклад, делегування прав на об'єкти інтелектуальної власності у інноваційній діяльності від центральних та місцевих органів влади до юридичних осіб, що беруть участь у відносинах трансферу технологій на рівні регіонів.2.3 Розвиток депресивних регіонів України

 

 

2.3.1 Депресивний регіон: сутність, класифікація, фактори утворення

 

 

Проблематика процесів виникнення, продовження та припинення територіальних депресій є однією з найактуальніших у економіці. Вона досліджується на рівні глобальної економічної системи, економіки континенту, країни та регіону у межах однієї держави.

У західній науковій думці депресивні території здебільшого досліджуються у контексті проблем соціально-економічного зростання. Процеси та явища, які спостерігаються у економічно та соціально відсталих районах, являють собою невід' ємну складову теорій росту, які пояснюють причини та наслідки економічного піднесення або занепаду територій з ходом часу. Депресивні території завжди розглядаються західними науковцями у тісному зв' язку з розвинутими районами для встановлення характеру та рівня взаємного впливу та закономірностей процесу розвитку. Таким чином, досліджуючи економічне зростання держав в цілому, закордонні вчені приділяють увагу депресивним територіям, як явищу, що чинить негативний вплив на цей складний процес.

У вітчизняній науці у фокусі досліджень знаходяться власне депресивні регіони, а науковий пошук спрямований на вирішення прикладних задач їх комплексного соціально-економічного розвитку. Й досі серед вчених України та близького зарубіжжя відсутній єдиний підхід до визначення поняття «депресивний регіон», що пов'язано з різними поглядами на: сутність процесів, що відбуваються на такій території; фактори утворення територіальних депресій; критерії ідентифікації економічного занепаду; методику оцінки рівня соціально-економічних проблем; підходи до типізації проблемних регіонів.

Слід підкреслити, що формування термінологічної платформи має велике прикладне значення для управління регіональним розвитком в Україні. Від ідентифікації чинників, процесів та явищ, а також результативних показниківпроблемних регіонів залежить характер та ефективність розроблених державою механізмів їх виведення з кризи. Наприклад, очевидно, що механізми регулювання розвитку економіки будуть різними для східних регіонів добувної промисловості та західних гірських регіонів, хоча, як буде обґрунтовано у розділі 6, закони виникнення економіко-еколого-соціальних депресій однакові. І найгострішим при цьому є питання формування фінансових ресурсів для підтримки таких регіонів, з яким пов' язані наступні наукові завдання: обґрунтування методів ефективного розподілу коштів між різними за характером проблемними територіями; обґрунтування механізмів формування місцевих бюджетів; оптимізація частки приватного капіталу у фінансуванні регіонального розвитку з урахуванням державних та приватних інтересів; стимулювання інвестування приватного капіталу у розвиток територій.

Зазначені вище проблеми досліджували вчені економічних, географічних, соціологічних, технічних наук. Це тільки підтверджує комплексність питань проблемних регіонів: безробіття, низький рівень ВРП, міграція, екологічний занепад, погіршення демографічної ситуації, необхідність інноваційного технологічного освоєння територій. На нашу думку, регіони України, де спостерігається економічний занепад, у першу чергу, потребують нових технологічних рішень по використанню альтернативних джерел енергії, на основі яких доцільно розвивати екологічне виробництво.

Розглянемо підходи до визначення сутності та типів регіонів, розвиток яких є незадовільним (табл. 2.6-2.7). Багатоваріантність тлумачень та класифікаційних ознак територій з незадовільним рівнем розвитку свідчить про складність регіональних процесів та явищ, а також неоднозначність їх зв' язків. Слід підкреслити відносність рівня показників, який характеризує спад економіки регіону, тому що для об'єктивної оцінки глибини регіональної депресії необхідно здійснювати порівняння у межах глобальної економіки. Наприклад, у межах Європи територія України вважається однією з найбільш депресивних на основі порівняння базових показників соціально-економічного розвитку європейських та українських регіонів.Таблиця 2.6

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102 


Похожие статьи

М С Пашкевич - Наукові засади регулювання регіональної економіки