М С Пашкевич - Наукові засади регулювання регіональної економіки - страница 34

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102 

Системно-синхронне впровадження до основного виду діяльності бізнес-проектів інших галузей промисловості на ресурсній базі великого підприємства і утворення, таким чином, виробничо-інноваційного кластеру сприятиме структурній перебудові економіки регіонів з метою досягнення оптимального співвідношення виробництва продукції проміжного та кінцевого споживання. Налаштувати наявну ресурсну базу великих промислових підприємств під виробничі процеси інших економічних напрямів з метою утворення кластеру можливо тільки за умови впровадження спеціальних інноваційних технологій, які у цьому випадку відіграють роль сполучної ланки між «старим» та «новим» виробництвом. Саме тому, кластер, утворений навколо кластерного центру (великого промислового підприємства) має характер не тільки виробничого, але й інноваційного.

Як показано на рис.2.15, формування виробничо-інноваційних кластерів у депресивних гірничодобувних регіонах України можливе у інтегрованих організаційно-правових та економічних умовах функціонування індустріальних та наукових парків. Науковий парк забезпечує процес трансферу національних інноваційних технологій від дослідницьких структур до кластерного центру, особливості якого обґрунтовано у п.2.2.2. У свою чергу, індустріальний парк забезпечує умови взаємодії кластерного центру (діючого або організаційно ліквідованого гірничодобувного підприємства) з новоутвореними підприємствами   на  взаємовигідних   умовах   для   інвесторів, розробниківінноваційних технологій, регіональної влади та місцевої громади. Взаємовигідні умови співпраці інвесторів, регіональної влади та місцевої громади можуть складають один з принципів сучасної регіональної політики, який полягає у забезпеченні приватно-науково-державного партнерства.

Спеціальні механізми стимулювання інноваційної діяльності та співпраці між науковими установами та виробничими підприємствами вже розроблялися такими українськими вченими, як О. Амоша, З. Варналій, В. Геєць, З. Герасимчук, Б. Данилишин, В. Дорофієнко, Л. Кузьменко, В. Соловйов, Л. Федулова, М. Чумаченко, Л. Шевчук та інші. Методологічні підходи до просторової організації інноваційної діяльності, на основі яких можливо сформувати інтегровані механізми регулювання соціально-економічних змін у регіоні з урахуванням факторів просторового та інноваційного розвитку, обґрунтовано В. Онищенком. [595, С.4]. Автор наголошує на таких характеристиках інноваційного простору, як «багатовимірність та поліструктурність, які ... утворюють поля та відповідні їм структури - наукове, технологічне, інституційне, фінансово-інвестиційне, інфраструктурне, виробниче». Таке твердження прямо пов' язує принципи інноваційної моделі регіональної економіки з виробничими кластерними утвореннями.

Виробничо-інноваційний кластер депресивного гірничодобувного регіону відрізняється від, наприклад, вільної економічної зони, яка також може виступати одним з механізмів стимулювання розвитку цих регіонів, наявністю не тільки чітко вираженого кластерного центру (гірничодобувного підприємства), але й комплексу інструментів впливу державного та ринкового характеру на процеси, що відбуваються у кластері. Однак, фінансово-виробничих зв' язків у межах кластеру не достатньо для того, щоб на майновому комплексі гірничодобувного підприємства синхронно до його основного виду діяльності впроваджувалися інноваційні технології та утворювалися нові підприємства. Необхідно забезпечити постійний приток у кластер новітніх ідей щодо виробництва та реалізації конкурентоспроможної продукції. Для цього необхідно включити виробничо-інноваційний кластер урегіональну, а випадку депресивних гірничодобувних регіонів -міжрегіональну, інноваційну систему.

Таким чином, механізми, які регулюватимуть окремо відносини підприємств у межах виробничо-інноваційного кластеру, і окремо у площині інноваційних процесів регіону, на нашу думку, не принесуть бажаного ефекту. Тільки поєднання умов функціонування індустріального та наукового парку [348,343] дозволить створити єдину інтегровану основу для процесів створення та розподілу доданої вартості під час виробництва, а також процесів створення та розподілу прав на інтелектуальну власність. забезпечити результативну роботу виробничо-інноваційного кластеру, підібрати максимально відповідні один одному організаційні та економіко-правові елементи для сприятливих та безконфліктних відносини господарюючих суб'єктів у сфері виробництва та інноваційної діяльності.

Згідно [343] індустріальний парк - це земельна ділянка, на якій може здійснюватися промислове виробництво, господарська та науково-дослідна діяльність. Юридичне оформлення індустріального парку зводиться до організаційно-правових дій щодо вилучення з земельного фонду регіону, відведення та визначення на місцевості земельної ділянки, якій надається статус індустріального парку. На основі наведеного визначення можна зробити висновок, що індустріальний парк є за своєю сутністю територіально-виробничим кластером, оскільки має прив' язку до конкретної території, на якій повинні здійснюватися різні види економічної діяльності, у т.ч. наукової.

З рис.2.21. видно, що у територіально-виробничому кластері індустріального парку наявна прозора ієрархія його суб'єктів. У такому кластері може бути ініціатор утворення індустріального парку, керуюча компанія, на яку покладаються усі обов' язки з облаштування території парку, та учасники парку - господарські товариства і фізичні особи-підприємці. Набуття певним економічним суб'єктом регіональної економіки статусу ініціатора та керуючої компанії залежить від того, у чий власності перебуває земельна ділянка, призначена для індустріального парку.
Отже, як видно з рис.2.21, територіально-виробничий кластер у вигляді індустріального парку є тільки частковою складовою механізму регулювання розвитку депресивних гірничодобувних регіонів на основі виробничо-інноваційних кластерів. Він забезпечує просторовий розвиток та облаштування території, економічне піднесення регіону за рахунок збільшення податкової бази, формування інвестиційного клімату, активізацію виробничих процесів, соціальну відповідальність бізнесу перед місцевою громадою, державно-приватне партнерство у питаннях землекористування та визначення місцевоювладою пріоритетного напряму діяльності індустріального парку, необхідного для прискореного розвитку депресивного гірничодобувного регіону в цілому.

Не зважаючи на те, що в індустріальному парку передбачено ведення науково-дослідної діяльності, на практиці ця складова загального механізму розвитку депресивного гірничодобувного регіону може виявитися не достатньо ефективною. Це пов'язано з тим, що інноваційна діяльність ґрунтується на результатах науки, створених у рамках наукових шкіл, які, у свою чергу, формуються десятиріччями. Сформувати наукові школи за короткий термін або перемістити наукові установи інших регіонів на територію індустріального парку практично не можливо та економічно не вигідно. При цьому нормативно-правове поле індустріального парку та закладені у ньому організаційні та економічні інструменти регулювання відносин господарюючих суб'єктів не розповсюджуються на питання спільного створення об'єктів інтелектуальної власності, розробки, виробництва та впровадження інноваційної продукції.

Таким чином, доведено, що для ефективного розвитку депресивних гірничодобувних регіонів умови функціонування територіально-виробничого кластеру у вигляді індустріального парку повинні бути інтегровані з умовами функціонування інноваційного кластеру у вигляді наукового парку (рис.2.22).

На відміну від індустріального парку, науковий парк є юридичною особою, яка створюється за ініціативи наукової установи разом з іншими юридичними особами - господарчими суб'єктами. У загальному розвитку депресивної території науковий парк забезпечує ефективне функціонування регіональної інноваційної системи, розробку потрібних ринку інновацій, прозорий та правовий трансфер технологій, партнерство між наукою та бізнесом у питаннях створення та спільного володіння об' єктами інтелектуальної власності.

Інтеграція локальних економіко-правових умов функціонування індустріального та наукового парків у єдину основу для регулювання регіонального розвитку депресивних гірничодобувних територій на основі механізму     виробничо-інноваційних     кластерів     дозволить вибудувативертикальні функціональні відносини між основними учасниками регіональної економіки: приватним бізнесом, місцевою владою, розробниками інновацій, та забезпечити активізацію виробничих процесів з урахуванням принципів інноваційної економічної моделі.

 

 

 

ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ВИРОБНИЧО-ІННОВАЦІНИЙ КЛАСТЕР

 

 

ІННОВАЦІЙНИЙ КЛАСТЕР - НАУКОВИЙ ПАРК

 

Науковий парк


Співзасновник -наукова установа

 

СпівзасновникПідприємство - кластерний центр

Учасники ІП -господарські товариства та фізичні особи-підприємці

 

 

 

 

Керуюча компанія ІП з правом довгострокової оренди землі

ТЕРИТОРІАЛЬНО-ВИРОБНИЧИЙ КЛАСТЕР ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ПАРКРис.2.22 Організаційні засади інтегрованого механізму утворення територіальних виробничо-інноваційних кластерів на основі індустріальних та наукових парків

Джерело: розроблено автором

 

 

На основі проведених досліджень можна зробити наступні висновки. Проблема стимулювання розвитку депресивних гірничодобувних регіонів України може бути вирішена на основі системно-синхронного підходу, який передбачає впровадження механізму утворення територіальних виробничо­інноваційних кластерів. Для того, щоб перевести зазначений інтегрований механізм у практичну площину необхідно інтегрувати існуючі локальні умови регулювання виробничих відносин та інноваційної діяльності, оскільки саме вони дозволяють поєднати різних учасників регіональної економіки та регламентувати можливості та обмеження кожного з учасників. Аналіз показав, що такими локальними умовами можуть бути організаційна та економіко-правові основи функціонування територіально-виробничого кластеру у вигляді індустріального парку та інноваційного кластеру у вигляді наукового парку, поєднуючою ланкою яких є єдине гірничодобувне підприємство - кластерний центр. Платформа наукового парку забезпечує науково-приватне партнерство між наукою та бізнесом з приводу розробки інновацій, а індустріального парку - приватно-державне партнерство з приводу впровадження інновацій у виробництво на благо економіки регіону.Висновки до розділу 2

Одним із завдань на шляху розв'язання проблеми регіонального вирівнювання є обґрунтування пріоритетних процесів, явищ та ознак регіональної економіки, за якими необхідно подолати територіальну диференціацію. В основі цього знаходиться класифікація типів регіонального розвитку, розроблена для цілей державного регулювання.

На основі досліджень існуючих теоретико-методологічних засад процесу регіонального вирівнювання в Україні було встановлено, що наявна класифікація типів розвитку характеризує стан регіональної економіки у певний момент часу та не дозволяє проаналізувати її розвиток, як динамічний процес, який триває протягом необмеженого терміну. Також сформовані на теперішній час класифікаційні ознаки регіонального розвитку дозволяють визначити регіональні відмінності у соціально-економічній сфері без урахування екологічної, що не відповідає принципам сталого розвитку, та відображають одну ознаку розвитку території «за сферою прояву», без прийняття до уваги інших ознак, що характеризують його динаміку, інноваційнійсть, генезис тощо. Обмежена класифікація типів розвитку регіональної економіки звужує площину можливого регулювання розвитку регіонів з метою їх соціально-економічного вирівнювання.

Для формування ефективної економічної політики, інструментів складання об' єктивних рейтингів та механізмів міжрегіонального вирівнювання класифікація видів розвитку повинна слугувати підґрунтям для: визначення рівнів розвитку регіональної економіки з метою розробки стратегічних, тактичних та оперативних регіональних програм; ідентифікації сили коливань хвилі розвитку з метою більш точного налаштування відповідних механізмів; структурування змін у регіональній системі відповідно до рівня їх передбачуваності та ймовірності виникнення; управління розвитком з мінімальними трансакційними витратами.

Вирішенню зазначених питань сприяло удосконалення теоретичних підходів  до  оцінки міжрегіональних відмінностей у процесі управліннярегіональним вирівнюванням на основі введення таких класифікаційних ознак розвитку, як превалюючі інтереси економічних суб' єктів, генезис, амплітуда та період коливань хвилі розвитку; таких видів розвитку, як структурно сталий (за ступенем керованості), поведінково сталий (за ступенем збалансованості), вертикальний, горизонтальний (за характером поширення), оцінений у перспективі, ретроспективі, на теперішній час (за методом оцінки), низько-, середньо- та високо витратний (за рівнем витрат).

У ході досліджень було встановлено, що удосконалення потребує методика оцінки регіональних відмінностей. Поряд з існуючим індексом міжрегіональної диференціації, який враховує комплекс соціально-економічних індикаторів, запропоновано застосовувати більш складний інтегральний показник регіональних відмінностей, який містить комплекс індексів міжрегіональної диференціації, відображаючих розбіжності у розвитку регіонів за різними класифікаційними ознаками. Це дозволить підвищити рівень об' єктивності оцінки фактичного стану міжрегіональної диференціації в країні на основі розширення кола враховуваних ознак та прийняття до уваги не абсолютних, а відносних показників - індексів відмінності між станами регіонів, поліпшити коректність інтерпретації даних та адекватність інформаційного забезпечення процесу розробки механізмів регулювання розвитку регіонів.

Методичні основи процесу регулювання регіонального вирівнювання було доповнено запропонованими економіко-математичними моделями розрахунку показників ступеня керованості та динамічності регіонального розвитку, а також структурної, поведінкової та загальної розбалансованості сталого розвитку регіональної економіки.

Враховуючи те, що в Україні й дотепер переважає ресурсний тип розвитку економіки, при якому основну частку в обсязі реалізації займає природна сировина та ресурсномістка продукція, актуальною залишається проблема стимулювання розвитку продуктивних сил регіонів на інноваційнійоснові. Саме рівень інноваційного розвитку регіональної економіки повинен стати основним пріоритетом політики регіонального вирівнювання в Україні.

Аналіз диференціації інноваційного розвитку регіонів України у період з 2005 по 2011 р.р. показав, що частка витрат на науку та дослідження у ВВП скоротилася з 1,9% до 0,8%, при тому, що аналогічний показник у ЄС збільшився з 1,83% до 2%; обсяги іноземних інвестицій у інноваційну та науково-дослідну діяльність підприємств та наукових установ зросли з 2,74% до 19%, при тому, що у ЄС доля капіталу іноземних інвесторів у фінансуванні інноваційних процесів зберігається постійною на рівні 9%, засвідчуючи активну протекціоністську регіональну політику Європи у галузі інновацій.

Частка реалізованої інноваційної продукції у обсязі реалізованої промислової продукції зменшилася на 1,7% поряд зі збільшенням патентних заяв на високотехнологічну продукцію на 3 одиниці у розрахунку на 1 млн. мешканців та збільшенням кількості осіб з науковим ступенем на 18,3%. У регіонах ЄС відповідний показник реалізованої інноваційної продукції скоротився на 0,4%, кількість патентних заяв та осіб з науковим ступенем скоротилася удвічі. Це свідчить про те, що в Україні, на відміну від країн ЄС, науковий потенціал зростає, але його продуктивність скорочується.

Середня ефективність виконаних наукових та науково-технічних робіт регіональними науковими установами в Україні за вказаний період склала 1,03 грн/грн., а виробництва та реалізації інновацій підприємствами - 4,36 грн/грн. Надходження від продажу нематеріальних активів у Державний бюджет за цей же період склали 274 тис. грн, тоді як витрати з Державного бюджету на проведення досліджень та розробку інновацій - 11,627 млрд. грн. На основі наведених даних простежується не відповідність отриманих результатів від інноваційної діяльності до витрачених на неї коштів на підприємствах та у наукових установах регіонів.

Обсяги фінансування наукових досліджень з Держбюджету за функціональною класифікацією видатків в середньому у 16,4 разів щорічно перевищували обсяги фінансування з Держбюджету інноваційної діяльностіпідприємств. В середньому, щорічно на 1 інноватора підприємств виділялося 1835 грн бюджетних коштів, а на 1 працівника наукових установ - 16089 грн.

Таким чином, регіональна економічна політика України, націлена на економічне зростання та міжрегіональне вирівнювання, повинна ґрунтуватися на спеціально сформованих механізмах регулювання системних трансформацій у інноваційній сфері. У свою чергу, ці механізми повинні бути зорієнтовані на інтенсифікацію процесів розробки та впровадження інновацій.

Аналіз економіко-правових умов, що існують для здійснення інноваційних процесів, дозволив з' ясувати наступні проблемні аспекти, які гальмують інноваційний розвиток регіональної економіки. До них відносяться відсутність можливості формування ринку наукових розробок внаслідок концентрації прав на інтелектуальні активи, створені державними науковими установами, у центральних органах влади; відсутність концепції захисту національних інновацій від трансферу зарубіжних технологій; наявність економічних переваг інвестиційних процесів над інноваційними; відсутність регулювання ринку посередницьких послуг у сфері інновацій. Це заважає розвитку відносин науки та приватного бізнесу у процесі комерціалізації результатів наукових досліджень у національному форматі з оптимізацією параметрів процесу проникнення на вітчизняний ринок закордонних інновацій.

Удосконалити існуючі економіко-правові умови інноваційних процесів у регіональній економіці запропоновано на основі реалізації принципу делегування прав, повноважень та зобов'язань держави науково-дослідним установам. На відміну від теперішнього механізму участі держави у створеному науковими установами інтелектуальному капіталі, за рахунок чого діє принцип централізації та концентрації влади, запропоновано механізм участі держави у результатах комерціалізації науковими установами власних наукових розробок, за рахунок чого реалізується вище зазначений принцип делегування прав, повноважень та зобов' язань держави.

Найгострішою проблемою на шляху ефективної реалізації політики регіонального вирівнювання в Україні постає наявна соціально-економічна таекологічна депресивність просторового розвитку деяких територій, подолання якої у теперішніх умовах може відбутися виключно на засадах формування економіки інноваційного типу.

Дослідження генезису соціально-економічної та екологічної депресивності просторового розвитку дозволило зробити висновок, що поняття «депресивний регіон» не повинно обмежуватися наявністю критичного стану розвитку у економічній, соціальній та екологічній сферах, а включати ознаки депресивності згідно типів розвитку вище запропонованої класифікації розвитку. На відміну від існуючого підходу, це дозволить індивідуально для кожного регіону визначати проблемні аспекти розвитку, що мають вірогідність перетворитися на фактори виникнення просторової депресивності.

Методи розвитку депресивних регіонів України повинні формуватися на основі загальних принципів скорочення державного фінансування регіональної господарчої системи, налагодження відносин державно-приватного партнерства та виведення територій на рівень самоокупності шляхом стимулювання локальної бізнес-ініціативи та поліпшення інвестиційного клімату. Однак, ці методи в Україні й дотепер не апробовані внаслідок відсутності регіонів, яким державою надано офіційний статус депресивних.

На прикладі фактично депресивних гірничодобувних регіонів України у монографії запропоновані шляхи вирішення комплексної проблеми подолання депресивності просторового розвитку на основі інтенсифікації інноваційних процесів у економіці проблемних територій.

Доведено, що умовою сталого розвитку депресивних гірничодобувних регіонів та, відповідно, містоутворюючих гірничодобувних підприємств є не перевищення сумарного споживання ресурсів для виробничої діяльності над ресурсною ємністю природно-техногенного середовища регіону, як складної системи вищого рівня. Обґрунтовано, що у противному випадку динаміка розвитку системи підприємства та природно-техногенної системи регіону характеризуватиметься  ефектом   осциляції,  який  супроводжується різкимекономічним сплеском та подальшим падінням економічних результатів, що призведе до повторного утворення територіальної депресії.

Під час досліджень була науково обґрунтована необхідність розглядати гірничодобувне підприємство депресивного регіону після припинення основного виду економічної діяльності з видобутку корисних копалин, як таке, що має економічний потенціал та може наростити певний рівень конкурентоспроможності у межах ємності природно-техногенного середовища регіону, якщо на наявному майновому комплексі впроваджувати новітні бізнес-проекти інших економічних галузей та утворювати нові підприємства. Це можливо на основі розробки та реалізації інноваційних технологій по використанню ресурсного потенціалу гірничодобувного підприємства.

Для цього запропоновано концепцію комплексного саморозвитку депресивних гірничодобувних регіонів з досягненням рівня самодостатності економіки, яка ґрунтується на системно-синхронному підході до формування територіальних виробничо-інноваційних кластерів, у основі яких знаходяться інтегровані організаційні та економіко-правові умови функціонування індустріального та наукового парків в Україні. Це дозволить: зосередити увагу регулюючих органів на процесах, що відбуваються на стадії формування кластеру та попередити виникнення у регіоні економічних, соціальних та екологічних проблем, пов' язаних зі зниженням ефективності діяльності основних містоутворюючих гірничодобувних підприємств; забезпечити інтеграцію депресивного регіону у міжрегіональну інноваційну систему; створити підґрунтя для ефективної реалізації одного з найголовніших принципів регіональної політики - державно-приватно-наукового партнерства; подолати диференціацію у рівні розвитку регіонів країни.Розділ 3 РЕГІОНАЛЬНИЙ РОЗВИТОК В УМОВАХ БЮДЖЕТНОГО

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102 


Похожие статьи

М С Пашкевич - Наукові засади регулювання регіональної економіки