О В Лисенко - Фізика конспект лекцій - страница 41

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59 

1 У результаті поширення уявлень про природу світла з'ясувалося, що світло виявляє корпускулярно хвильовий дуалізм (подвійність). В одних явищах проявляється його хвильова природа, і він веде себе як електромагнітна хвиля (інтерференція, дифракція), в інших явищах проявляється корпускулярна природа світла, і він веде себе як потік фотонів (фотоефект, явище Комптона).

У 1924 р. де Бройль висунув сміливу гіпотезу, що дуалізм не є особливістю тільки світла. Він припустив, що і частинки речовини поряд з корпускулярними властивостями мають також і хвильові (корпускулярно-хвильовий дуалізм частинок). Де Бройль переніс на частинки речовини такі самі правила переходу від корпускулярних характеристик до хвильових, які є справедливими у випадку світла.

Так відомо, що фотон світла має енергію

E = hw (80.1)

й імпульс

p = 2 ph /1, (80.2)

які пов'язані з частотою w та довжиною 1 світлової хвилі.

За гіпотезою де Бройля рух будь-якої частинки пов'язаний із хвильовим процесом, довжина хвилі визначається аналогічно до (80.2)

1 = 2ph / p І (80.3)

а частота - аналогічно до (80.1)

w = E / h І. (80.4)

Формули (80.3) та (80.4) визначають довжину та частоту хвилі де Бройля (хвилі, що відповідає частинці речовини).

2 Все викладене вище є гіпотетичним і тому не має доказової сили. Точним доведенням або спростуванням отриманих результатів може бути тільки дослід. У яких саме явищах природи можуть виявитися хвильові властивості речовини, якщо вони дійсно існують? Незалежно від фізичної природи хвиль до таких явищ відносять інтерференцію й дифракцію. Безпосередньо величиною, яка тут досліджується, є довжина хвилі 1. У всіх випадках довжини хвиль де Бройля визначаються формулою (80.3). Застосуємо її донерелятивістського руху частинок. Для електронів з масою те, які прискорені різницею потенціалів U, імпульс визначається із закону збереження енергії

JL = ^ = ги, 2те 2

тобто

p = д/2eUme . (80.5)

Тоді з (80.3) отримаємо

1 = 2phЦ2еите . (80.6)

Визначимо довжину хвилі де Бройля для електронів, які прискорені напругою від 100 В до 10 кВ. Підставивши у співвідношення (80.6) відповідні числа, отримаємо, що довжина хвилі де Бройля такого електрона змінюється від 0,39 нм до 0,012 нм, тобто відповідає рентгенівському діапазону.

Таким чином, довжина хвилі де Бройля для електронів, які прискорені напругою від 100 В до 10 кВ, мають такий самий порядок, що й довжини хвиль рентгенівських променів. Тому дифракцію таких електронів потрібно намагатися шукати методами, аналогічними до тих, які застосовуються у випадку рентгенівських променів. Однак гіпотеза де Бройля уявлялась настільки фантастичною, що порівняно довго ніхто з експериментаторів не намагався піддати її експериментальній перевірці.

 

§ 81 Досліди Девісона й Джермера. Досліди Томсона й Тартаковського [3]

1 Гіпотеза де Бройля була підтверджена експериментально в дослідах Девісона й Джермера, а також Томсона (1927) та Тартаковського.

Девісон і Джермер досліджували в 1927 р. відбиття електронів від монокристала нікелю, що належить до кубічної системи.    Вузький    пучок    моноенергетичних електронів спрямовувався    на    поверхню    монокристала,    який був відшліфований    перпендикулярно    до    великої діагоналі кристалічної    комірки.    Відбиті    електрони вловлювалися циліндричним    електродом,    який    був    приєднаним до гальванометра   (рис. 81.1).   Інтенсивність   відбитого пучка оцінювалася за силою електричного струму, що проходить   Рисунок 81.1 через гальванометр. Змінювалися швидкість електронів і кут ф. На рис. 81.2 показана залежність сили струму, яка вимірювалася гальванометром, від кута ф при різних енергіях електронів.

Вертикальна вісь на графіках визначає напрям електронного пучка, що падає на монокристал. Сила струму в заданому напрямку відображається довжиною відрізка, який проведено від початку координат до точки перетину з кривою. З рисунка бачимо, що розсіювання виявилося особливо інтенсивним при певному значенні кута ф. Цей кут відповідав відбиттю від атомних площин, відстань d між якими була відома з рентгенографічних досліджень. При даному ф сила струму виявилася особливо значною при

прискорювальній напрузі, яка дорівнювала 54 В. Обчислена за формулою де Бройля довжина хвилі електрона

1=А=     *     , (81.1) p y/2meUяка відповідає цій напрузі, дорівнює 0,167 нм. Бреггівська довжина хвилі, що відповідає умові (див. питання «Дифракція на просторових структурах. Закон Вульфа-Брегга»)

2d sin 9 = ml

дорівнювала 0,165 нм. Збіг цих довжин хвиль настільки вражаючий, що досліди Девісона й Джермера визнано блискучим підтвердженням ідеї де Бройля.

Рисунок 81.3

алюмінію (рис. 81.46), яка отримана в аналогічних умовах. Подібність обох картин вражає. Штерн і його співробітники показали, що дифракційні явища мають місце також і для атомних та молекулярних пучків. У всіх перелічених випадках дифракційна картина відповідає довжині хвилі, яка визначається співвідношенням (81.1).

а

Рисунок 81.4

 

 

 

2 Кут ковзання 9 пов'язаний з кутом ф співвідношенням 9 = — —-2§ 82 Статистична інтерпретація хвиль де Бройля [11]

Який же фізичний зміст хвиль де Бройля і який їх зв'язок із частинками речовини? Об'єкти мікросвіту є частинками, чи хвилями?

1  Одна з хибних гіпотез, за допомогою якої Шредінгер спробував відповісти на це питання, а потім швидко відмовився від неї, полягає у такому. Ніякого дуалізму хвиль і частинок у дійсності не існує. Існують тільки хвилі. Частинки ж є суперпозицію хвиль. Справа в тому, що через математичну теорему Фур'є із хвиль різних частот і напрямків завжди можна скласти хвильовий пакет, тобто таке хвильове утворення, що при накладенні в певний момент часу хвилі будуть підсилювати одна одну в деякій малій області простору, а поза цією областю відбудеться їх повне гасіння. Такий хвильовий пакет і є частинка. Інтенсивність хвиль де Бройля розглядається тут як величина, яка пропорційна густині середовища, з якої утворюється частинка. Здавалося, що підтвердженням такої точки зору є та обставина, що центр хвильового пакета, подібно до центра групи хвиль, повинен у вакуумі поширюватися із груповою швидкістю. А групова швидкість хвиль де Бройля і дорівнює швидкості частинки. Однак хвильовий пакет не може поводитися як частинка тривалий час. Причиною цього є те, що навіть у вакуумі хвилі де Бройля мають дисперсію. Внаслідок дисперсії такий хвильовий пакет буде еволюціонувати в часі. Монохроматичні хвилі різних частот, з яких утворений пакет, будуть розходитися з різними фазовими швидкостями. Це призведе до деформації, розпливання і зрештою до розпаду первісного хвильового пакета. Таким чином, частинка, якщо вона була хвильовим утворенням, була б нестійкою й швидко розпадалася б. Це жодною мірою не відповідає дійсності. Таким чином, частинка не може бути хвильовим пакетом, утвореним із хвиль де Бройля.

2 Не можна прийняти й протилежну точку зору: первинними є частинки, а хвилі представляють їхні утворення, тобто виникають у середовищі, що складається із частинок, подібних до звуку, що поширюється у повітрі. Дійсно, таке середовище повинно бути досить щільним, тому що про хвилі в середовищі частинок має сенс говорити лише тоді, коли середня відстань між частинками є дуже малою у порівнянні з довжиною хвилі. А в типових випадках для хвиль де Бройля ця умова не виконується. Але якщо б навіть ми перебороли це утруднення, то все-таки зазначена точка зору повинна бути відкинута. Насправді вона означає, що хвильові властивості притаманні системам багатьох часток, а не окремим частинкам. Тим часом хвильові, інтерференційні властивості часток не зникають і при малих інтенсивностях падаючих пучків. Це було доведено прямими дослідами Бібермана, Сушкіна й Фабриканта з електронами. У дослідах Бібермана, Сушкіна й Фабриканта застосовувалися настільки слабкі пучки електронів, що середній проміжок часу між двома послідовними проходженнями електрона через дифракційну систему був приблизно в 30 000 разів більше часу, яке витрачається одним електроном на проходження всього приладу. За таких умов взаємодія між електронами, звичайно, не відіграла ніякої ролі. Тим часом при досить тривалій експозиції виникала дифракційна картина, яка нічим не відрізнялася від картини, що отримували при короткій експозиції з пучками електронів,

інтенсивність яких була приблизно у 107 разів більше. Важливим є те, що в обох випадках загальне число електронів, які потрапили на фотопластинку, було однакове. Це показує, що й окремі частинки мають хвильові властивості. Побічним доказом цього є також те, що хвильові властивості мають електрони атомних оболонок, наприклад, єдиний електрон атома водню, і при цьому про середовище, що утворене електронами, говорити не доводиться.

Так який же фізичний зміст хвиль де Бройля? Щоб відповісти на вищепоставлене питання, розглянемо такий експеримент. Припустимо, що пучок частинок (для визначеності будемо говорити про електрони) падає на деякий дифракційний пристрій, наприклад кристал. Як показують експерименти, дифракція властива й хвилям де Бройля, що відповідають тільки одній частинці. Тому можна припустити, що у пучок, який падає, складається всього з одного електрона. При проходженні відповідної електронної хвилі де Бройля через кристал вона розбивається на кілька дифракційних пучків. Не можна припускати, що в кожному з таких пучків знаходиться якась частинка електрона.Електрон діє завжди як ціле й ніколи не проявляється частина електрона, - у цьому проявляється атомізм, що властивий мікросвіту. Припустимо, що на шляху одного з дифрагованих пучків поставлений лічильник для вловлювання електронів. Якщо лічильник спрацьовує, то він завжди виявляє цілий електрон, а аж ніяк не його частину. Із цього не можна зробити висновок, що до виявлення електрон знаходився тільки в одному розглянутому дифрагованому пучку, а тому всі інші дифраговані пучки ніякої ролі не відіграли - їх просто не існувало. Така точка зору означала б, що електрон проходить через експериментальний пристрій як матеріальна точка класичної механіки. Це є несумісним з явищами інтерференції й дифракції електронів. Якщо повторити той самий дослід з іншим електроном, то електрон виявиться також в одному з дифрагованих пучків, але в загальному випадку не в тому самому. Подібні труднощі змусили Борна запропонувати статистичну інтерпретацію хвиль де Бройля, що дозволяє об'єднати атомізм частинок з їх хвильовими властивостями.

4 Відповідно до статистичної інтерпретації хвилі де Бройля потрібно розглядати як хвилі ймовірності. А саме: інтенсивність хвилі де Бройля в будь-якому місці простору пропорційна ймовірності виявити частинку в цьому місці. Але статистичні або імовірнісні властивості частинок можуть бути встановлені на досліді не з одною частинкою, а лише з багатьма частинками або тільки з однією частинкою, якщо дослід за певних умов повторений багаторазово. Говорити про статистику й імовірність має сенс лише стосовно певної сукупності елементів, до яких ці поняття відносять. Це може бути або сукупність багатьох одночасних елементів, які спостерігаються, або один елемент, який спостерігається у послідовні моменти часу. Такі сукупності елементів у квантовій механіці називаються квантовими ансамблями. Квантовий ансамбль, і це є одним з основних положень квантової механіки, реалізується шляхом встановлення деяких макроскопічних параметрів. Це, звичайно, не означає, що хвильові властивості властиві ансамблям частинок, а не самим частинкам. Ансамблі необхідні тільки для виявлення таких властивостей.

5  Як зі статистичної точки зору пояснюється дифракція частинок, наприклад електронів? Перед влученням на дифракційний пристрій електрони проходять певну прискорювальну різницю потенціалів, якій відповідає одне і те саме значення довжини хвилі де Бройля. Прискорювальний потенціал і є тим макроскопічним параметром, що виділяє квантовий ансамбль частинок. Нехай реєстрація електронів виконується за допомогою фотопластинки. У яке місце фотопластинки потрапить індивідуальний електрон, достовірно передбачити неможливо; це можна зробити тільки з тим або іншим ступенем імовірності. Імовірність влучення електрона в те або інше місце фотопластинки пропорційне інтенсивності хвилі де Бройля в цьому місці. Окремий електрон залишає на фотопластинці (після її прояву) пляму. Якщо електронів мало, то фотопластинка буде нагадувати мішень, що прострелена невеликою кількістю куль. У розміщенні плям на фотопластинці не виявиться ніякої закономірності. Закономірність буде статистичною, коли на пластинку потрапить дуже багато електронів. У цьому випадку вони переважно потраплять у ті місця фотопластинки, де повинні бути дифракційні максимуми хвиль де Бройля. Сукупність відповідних плям і є дифракційною картиною, що отримується на досліді. Поки електростатичне відштовхування між електронами несуттєве, дифракційна картина буде однією й тією самою незалежно від того, чи утвориться вона електронами, що послідовно проходять по одному через прилад, або відразу інтенсивним пучком однаково прискорених електронів, який складається з такого самого числа частинок.

 

 

§ 83 Співвідношення невизначеностей Гейзенберга [11]

1 У класичній механіці стан матеріальної точки в довільний момент часу характеризується її положенням й імпульсом, тобто можна одночасно встановити їх точні значення координат та імпульсу. Для реальних мікрочастинок миттєвий стан не можнахарактеризувати точними значеннями їх координат й імпульсу. Причина цього полягає у тому, що будь-яка мікрочастинка має як корпускулярні, так і хвильові властивості.

Не можна сказати, що в певній точці простору довжина хвилі дорівнює l, якщо про хвильове поле у всіх інших точках простору нічого не відомо. Довжина хвилі є характеристикою синусоїди, а синусоїда - нескінченна періодична крива. Вираз «довжина хвилі в даній точці простору x дорівнює l» або «частота хвильового процесу в цей момент часу t дорівнює со » не мають ніякого змісту - величина l не є функцією x, а величина со -функцією t.

З іншого боку, якщо деяке хвильове утворення займає обмежену область простору, то його завжди можна подати синусоїдами. Тільки однієї синусоїди для цього недостатньо. Необхідний хвильовий пакет - суперпозиція великої кількості синусоїд різних частот, які підсилювалися б у певному інтервалі простору й взаємно гасили б один одного поза цим інтервалом. Якщо довжина хвильового пакета дорівнює Dx (заради простоти ми обмежуємося одним виміром), то хвильові числа k, які необхідні для його утворення, не можуть займати який завгодно вузький інтервал Dk. Мінімальна ширина інтервалу хвильових чисел хвильового пакета Dk, як доводять математики, повинна приблизно задовольняти співвідношення

Dx-Dk > 2— . (83.1)

Це - чисто хвильове співвідношення.

Розглянемо тепер хвильовий пакет із хвиль де Бройля, розміри якого й відповідні межі хвильових чисел задовольняють умову (83.1). Відповідно до статистичної інтерпретації ймовірність виявлення частинки буде відмінна від нуля тільки в межах пакета. А чому буде дорівнювати імпульс частинки? Кожній хвилі де Бройля із хвильовим числом k відповідає значення імпульсу px = hk (заради простоти ми розглядаємо випадок руху вздовж осі X ). Певного імпульсу для всього пакета не існує. Існує набір імпульсів, що заповнюють інтервал px = hk до px + Dpx = h(k + Dk) . Невідомо, який імпульс буде виявлений у хвильовому пакеті при вимірі. У найкращому разі можна з' ясувати тільки його ймовірність. При вимірі імпульс буде виявлений з тією або іншою ймовірністю між px = hk і px + Dpx = h(k + Dk) . Тому,

виражаючи k через px, співвідношення (83.1) можна переписати у вигляді

Dx-Dpx > 2—h = h . (83.2)

Це співвідношення називається співвідношенням або принципом невизначеностей Гейзенберга для координати й імпульсу частинки.

Співвідношення Гейзенберга визначає допустиму принципову межу неточностей Dx і Dpx, з якими стан частинки можна характеризувати класично, тобто координатою x й

імпульсом px . Чим точніше x , тим з меншою точністю можливо характеризувати px , і навпаки. Але співвідношення Гейзенберга жодним чином не можна тлумачити у тому розумінні, що частинка в кожний момент часу має певні значення x й px , але ми їх

принципово не можемо визначити з більшою точністю, чим це дозволяє співвідношення невизначеностей (83.2). Така точка зору зовсім не відповідає природі досліджуваних мікрооб'єктів. Справжній зміст співвідношення (83.2) відображає той факт, що в природі об'єктивно не існує станів частинок з точно визначеними значеннями обох змінних x і px .

Принцип невизначеностей був сформульований Гейзенбергом у 1927 р. і став важливим кроком в інтерпретації закономірностей мікросвіту й побудові квантової механіки.

2 У тривимірному випадку класична частинка характеризується трьома прямокутними координатами x, y, z  й пов'язаними з ними імпульсами px, py, pz. У цьому випадку

співвідношення невизначеностей Гейзенберга виражаються трьома нерівностями

Dx-Dpx > h , ||Dy -Dpy > hI   Dz-Dpz > h . (83.3)Ніяких обмежень на добутки типу Dx Dpy, Dy Dpz співвідношення невизначеностей не накладають. Величини x й py, x і pz одночасно можуть мати й зовсім точні значення.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59 


Похожие статьи

О В Лисенко - Фізика конспект лекцій

О В Лисенко - Прогнозування технологічної спадковості при токарній овроещ