І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби - страница 1

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33 

І.Ю. Робак

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Організація охорони здоров'я в Харкові за імперської доби

 

 

(початок XVIII ст. - 1916 р.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків ХДМУ 2007

УДК 61(091):614.2(477.54)

ББК 51.1(4Хар)

Р58

 

 

Рецензенти:

Водотика С.Г. - доктор історичних наук, професор кафедри державно-правових дисциплін Херсонського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ;

Поташков С.В. - доктор історичних наук, професор кафедри історії України і музеєзнавства Харківської державної академії культури.

 

 

Рекомендовано до друку Вченою Радою Харківського державного медичного університету (протокол № 13, від 21 грудня 2006р).

 

 

Робак І.Ю.

Організація охорони здоров'я в Харкові за імперської доби (початок XVIII ст. - 1916 р.). - Х.: ХДМУ, 2007. - 346 с. (іл. 24 с.)

 

ISBN 978-966-2094-00-8

 

Монографію присвячено історії охорони здоров'я в Харкові за часів царату. Автор розглядає проблеми захворюваності і смертності населення губернського центру, організації керування охороною здоров'я, її кадрового забезпечення, стану матеріальної бази, фінансування, розвитку санітарної і протиепідемічної діяльності, боротьби з найнебезпечнішими хворобами, надання основних видів медичної допомоги.

Для викладачів, наукових працівників, студентів медичних та історичних спеціальностей, керівників органів охорони здоров'я, депутатів місцевих рад і загалом всіх тих, хто цікавиться історією Харкова.

ISBN 978-966-2094-00-8


© Робак І.Ю., 2007

ВСТУП

ХХІ століття розпочинає добу, в якій людська особистість стає головною суспільною цінністю. У сучасній історичній науці активізується антропологічний підхід, який ставить людину в центр історичного дослідження. Відтак і вивчення історії боротьби за здоров'я людини набуває дедалі більшої актуальності.

Сучасні процеси подолання негараздів перехідного періоду, становлення нової системи охорони здоров'я в Україні вимагають усвідомлення і творчого осмислення історичного досвіду. Без вивчення історії організації охорони здоров'я та специфіки місцевих умов розвитку цієї діяльності неможливе вироблення сучасної теорії охорони здоров'я і створення її нової української моделі. Тільки засвоївши уроки минулого, можна впевнено рухатися шляхом прогресу.

Історія української охорони здоров'я складається з історії охорони здоров'я регіонів та міст у різні історичні періоди. Відзначений недавно 350-річний ювілей Харкова значно посилив інтерес громадськості до всіх складових історичного розвитку другого за величиною та значущістю міста України, в тому числі й до історії охорони здоров'я в ньому.

Метою цього дослідження є загальний, комплексний огляд розвитку охорони здоров'я населення в місті Харкові за його існування в межах Російської імперії. Отже, зміст монографії охоплює великий історичний відтинок часу - від XVIII сторіччя до 1917 року. Історію харківської охорони здоров'я подано на фоні політичної та соціально-економічної історії країни. Згідно з періодизацією російської історії в дослідженні виділяються два етапи: до великих реформ ХІХ сторіччя і пореформений період, аж до падіння імперії.

Об'єктом дослідження стали державні, муніципальні, земські, громадські, приватні та інші установи й організації Харкова, а також окремі особи, які здійснювали охорону здоров'я в місті.

Предметом дослідження є організація заходів, спрямованих на охорону й поліпшення здоров'я харківського населення. До предмету дослідження невходить відомча охорона здоров'я (діяльність військових, пенітенціарних, залізничних і деяких інших медичних закладів), тому що вона дуже незначною мірою, мимохідь зачіпала мешканців міста. Не розглядаються також питання підготовки медичних кадрів, оскільки вони не пов'язані безпосередньо з практичною охороною здоров'я.

Слід мати на увазі, що це - дослідження з історії охорони здоров'я, а не з історії медицини. Різниця між означеними поняттями суттєва. Під охороною здоров'я ми розуміємо сферу суспільної діяльності, яка складається з державних і громадських заходів, спрямованих на збереження та поліпшення здоров'я населення. Можливі заходи різного характеру: соціальні, економічні, юридичні, адміністративні, медичні тощо. Медицина є системою наукових знань і практичних заходів, об'єднаних тією ж спрямованістю, що й охорона здоров'я. Тобто охорона здоров'я - це суспільна практика, а медицина - це і наука, і практика. Отже, семантично поняття «охорона здоров'я» і «медицина» перетинаються лише в царині медичної практики, історія якої знайшла своє відображення у монографії. Щодо історії медичної науки, то вона не є предметом дослідження. Іншими словами, монографію присвячено винятково історії практичної охорони здоров'я в Харкові.

Деякі дослідження з цієї теми існують, але вони мають фрагментарний характер і не дають можливості сповна уявити собі процес становлення охорони здоров'я в місті. Цей історичний досвід не проаналізовано належним чином і не узагальнено. До того ж, охорона здоров'я - це, взагалі, така сфера діяльності людей, яка дуже мало цікавить істориків. До історії охорони здоров'я в Харкові раніше зверталися переважно медики (за винятком відомого дослідження Д.І.Багалія та Д.П.Міллера з історії Харкова [1] і ще кількох праць). Проблеми історії охорони здоров'я в Харкові приваблювали їх з вузькопрофесійних міркувань, без урахування загальноісторичного фону, без пов'язаності проблем охорони здоров'я в той чи інший історичний період з іншими проблемами суспільного розвитку. Таку однобокість у вивченні матеріалу автор спробував подолати.

Щодо згаданої фундаментальної монографії Д.І.Багалія і Д.П.Міллера, то вона висвітлила головні шляхи, якими прямувала харківська охорона здоров'я на етапі свого становлення. Цінність праці полягає ще й у тому, що автори спиралися на джерела, які вже безнадійно втрачені. Але охорона здоров'я посіла досить скромне місце в історичній енциклопедії нашого міста, якою стала «История города Харькова за 250 лет его существования». На жаль, автори мали змогу виділяти тільки найголовніше в історії розвитку кожного сегмента харківського життя.

Про внесок медичного факультету Імператорського Харківського університету в розвиток охорони здоров'я губернського міста писали Д.І.Багалій, М.Ф.Сумцов, В.П.Бузескул, К.Фойгт та інші автори у працях, присвячених ювілеям навчального закладу [2; 3; 4; 5].

У дорадянський період суто медичні аспекти санітарно-протиепідемічної діяльності в Харкові досліджували А.С.Пітра, М.В.Томашевський, І.Л.Чижевський [6; 7, с.30-34; 8, с.1-7]. Певну увагу аналізові організації охорони здоров'я в Харкові приділили видатні діячі російської громадської медицини Д.М.Жбанков [9] і С.М.Ігумнов [10], а також очільник харківської міської санітарної служби В.В.Фавр [11]. Деякі дані про стан медичного обслуговування населення Харкова наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть можна знайти на сторінках тогочасних путівників [12; 13].

Досвід організації охорони здоров'я на місцевому рівні у дожовтневий період мало цікавив радянських дослідників, бо він був неактуальним для тогочасної системи охорони здоров'я. Але траплялися й деякі винятки. Так, директор Українського психоневрологічного інституту М.М.Зеленський у своїй монографії узагальнив досвід надання психіатричної допомоги на Сабуровій дачі за 150 років її існування, з яких 120 припадали на дорадянські [14]. Професор С.А.Верхрацький звертався до історії діяльності перших лікарів і перших лікарень в Україні, зокрема й у Харкові [15; 16]. Д.Ф.Каракаш намагався дослідити історію охорони здоров'я в Харківській губернії, але робивце дуже тенденційно, ігноруючи будь-які досягнення і наголошуючи на негативних явищах дожовтневої історії [17]. Його дослідження містить багато фактографічних помилок, про які йтиметься далі.

Сучасні історики так само майже не звертаються до історії охорони здоров'я в Харкові. Небагато праць із цієї теми і в медиків. У колективній монографії «Історія фармації в Україні» [18], зокрема, висвітлено основні віхи розвитку аптечної справи в Харкові, відповідно до основних етапів розвитку забезпечення ліками населення України. Але авторам не вдалося уникнути прикрих фактографічних помилок, на які звертається увага далі. До 200-річного ювілею Харківського медичного університету вийшли друком два святкових видання [19, 20]. У них знайшла відображення діяльність місцевої медичної професури та університетських клінік у площині практичної охорони здоров'я.

Джерельна база дослідження досить широка й різноманітна. Насамперед це архівні документи. Автор користувався фондами державного архіву Харківської області (ДАХО), а саме: фондом 3 - канцелярії Харківського губернатора, фондом 4 - Харківського губернського правління, фондом 12 -Харківської лікарської управи, фондом 14 - Харківських губернських дворянських депутатських зборів, фондом 44 - Харківської міської думи, фондом 45 - Харківської міської управи, фондом 52 - управління поліцмейстера м. Харкова, фондом 200 - правління Харківського товариства поширення в народі письменності, фондом 304 - Харківської губернської земської управи, фондом 314 - Харківського губернського комітету «общественного здравия», фондом 502 - Харківського губернського віспяного комітету, фондом 749 - Харківського заводу російського паровозобудівного і механічного товариства «ХПЗ», фондом 922 - канцелярії старшого фабричного інспектора Харківської губернії. Переважну більшість використаних справ цього архіву автор вперше увів до наукового обігу. У процесі дослідження були задіяні також матеріали Центрального державного історичного архіву в м.Києві (ЦДІАК) з таких фондів: 1709 - Харківського намісницького правління, 1710 -Слобідськоукраїнської губернської канцелярії, 1725 - Харківської полковоїканцелярії, 1958 - Слобідськоукраїнського губернатора, 1973 - Харківського колегіуму, 2007 - Харківського духовного правління, 2025 - Донець-Захаржевських.

Важливими джерелами з історії Харкова і харківської охорони здоров'я зокрема є праці Харківського губернського статистичного комітету: «Памятные книжки Харьковской губернии» (видавалися в 1863-1868 рр.), «Харьковские календари» (видавалися в 1868-1917 рр.) і літературно-наукові додатки до них під назвою «Харьковские сборники» (видавалися в 1887-1898 рр.), а також «Статистические листки» (видавалися в 1882-1885 рр.).

Цінні відомості про охорону здоров'я знайдено в харківській періодичній пресі тих часів, а також в опублікованих звітах різних медичних установ і організацій.

Звичайно, багато цікавого залишилося поза увагою автора, адже охопити всі подробиці історичного процесу в будь-якій галузі просто неможливо. І природно, що автор не претендує на вичерпність свого дослідження. Сподіваюся на подальшу роботу в цьому напрямі з урахуванням всіх критичних зауважень, які будуть вдячно прийняті.

 

 

ВИЗНАЧАЛЬНІ ЧИННИКИ ЗДОРОВ'Я «ХАРЬКОВЦЕВ»

 

Санітарний стан міста

Від часу заснування і упродовж століть санітарний стан Харкова

залишався незадовільним. А спричиняли його природні умови. Лише центр міста розташувався на узвишші, а решта території являла собою болотисті низини. Харків був помережений болотами, драговинами, озерами та протоками, тому в негоду Залопанська і Захарківська частини буквально потопали у багні. Близькість до поверхні підгрунтових вод перетворювала їх навесні в суцільне болото. Маловодні річки Лопань та Харків у багатьох місцях загатили греблями з водяними млинами, тому вода в них застоювалася, цвіла й випаровувалася, отруюючи атмосферу. Місто було ще й угноєним понад усяку міру. Величезна кількість гною нагромаджувалася через численні ярмарки, наякі до Харкова прибував гужовий транспорт з усієї Російської імперії. Сучасники називали Харків фабрикою, що виробляє гній. Гнойова пилюка та випаровування робили повітря міста ще небезпечнішим. За таких умов хробаки, плазуни, земноводні та комахи, часом просто заполоняли місто. Навесні й восени вулицями та майданами було неможливо ні пройти, ні проїхати. Для студентів університету тоді запроваджували спеціальні "грязные каникулы". У 1815 році навіть розглядалося питання про переїзд університету в якесь інше місце через антисанітарні умови життя в Харкові. Непролазна багнюка, яку не могли подолати студенти, стала 1824 року для університетського начальства найважливішим аргументом на користь перенесення клініки й анатомічного театру із залопанського будинку в основні споруди університету [1, т.1, с.168, 172, 173; т.2, с.91-93; 21, ф.3, оп.63, спр.141, арк.1; 22, с.81-83; 23, отдел IX,

с.100].

У пореформений період санітарний стан Харкова дещо поліпшився. Було зміцнено береги річок, облаштовано набережні, бруківки, тротуари, проведено канали у пониззі, а лощини підвищено за допомогою насипів. Очищення майданів, запровадження нагляду за дотриманням чистоти на вулицях принесли відчутну користь у гігієнічному відношенні. Принаймні центр позбавився непролазного бруду навесні та восени. Санітарні умови центру були значно поліпшені завдяки двом подіям. Це, по-перше, перенесення Суздальського торговельного ряду від Успенського собору до Благовіщенського базару. І, по-друге, заборона на утримання постоялих дворів для візників у цій частині міста [21, ф.4, оп.13, спр.396, арк.1-2]. Однак і після цього Харків ще залишався неблагополучним у санітарному відношенні. Санітарні умови життя «харьковцев» у 60-70-ті роки ХІХ сторіччя досить докладно проаналізували Д.І. Багалій та Д.П. Міллер [1, т.2, с.103-108]. Цей аналіз, гадаємо, слід доповнити кількома деталями.

Річки Харків та Лопань мали всі ознаки болотистих річок и вже на вході до міста несли воду, що була непридатною для пиття. А в міських межах Лопань забруднювали численні виробництва і господарства: вовномийні, миловарні, салотопні, кузні, бондарні майстерні, готелі, Благовіщенський базар, лазні, заводи звиробництва газу, кахлів, рукавичок, шуб, фарб, чавунного литва та іншого добра. Найбільшої шкоди воді завдавали вовномийні у місцях свого розташування. А розміщувалися вони всі на лівому березі Лопані, починаючи від Москалівки й далі. При висушуванні вовни міазми заполоняли все пониззя Харкова [8, с.1-3; 12, с.293].

В умовах браку води харківськи ріки у багатьох місцях гатили греблями, внаслідок чого вода там застоювалася й гнила; дощі на тільки не освіжали її, але й додавали нову кількість нечистот. Із цих причин річки в містах були переповнені нечистотами, вони буквально труїли людей непридатною водою та шкідливими випаровуваннями [13, с.69-70]. Клімат Нагірної частини був значно здоровішим, але й тут населення потерпало від жахливого смороду ночами, коли відбувалося вивезення нечистот за місто [12, с.289, 293].

Увесь гній, зібраний у місті від часу його заснування, так і лишався тут, утворивши шар ґрунту й замуливши русла харківських річок. В оглядовий період територія міста так само угноювалася, бо виливалися нечистоти на поверхню ґрунту або створювалися вигрібні ями, які ніколи не вичищали через дорожнечу асенізаторських послуг. Цементованих вигрібних ям у Харкові на той час майже не було. А з будинків, зведених на узбережжі, продовжували виводити різноманітні канави й труби для скидання нечистот у воду. По берегах річок утворювалися звалища різних відходів та загиблих тварин, які потім змивалися у воду й отруювали її. Тому річки, протікаючи містом, у спеку вкривалися густою зеленою ряскою упереміш з покидьками й трупами собак, кішок, пацюків та інших дрібних тварин. Особливо нестерпним було існування жителів Москалівки, де така вода затримувалася перед найбільшою основ'янською греблею. Особливе нагромадження бруду відбувалося під мостами харківських річок. Забруднена фекаліями та іншими нечистотами вода ставала не лише непитною, але й небезпечною для купання, прання та миття підлоги [12, с.291-293; 21, ф.4, оп.46, спр.66, арк.1-2 (зв.); 24; 25, с.139-141]. Однак недостатня кількість у місті колодязів з якісною водою, аж до введення у дію водогону, призводила до масового використання річкової води тими, хто мешкав далеко від Карпівської та Бєлгородської криниць, звідки возили бочками воду як для приготування їжі, так і для пиття, не кажучи вжепро напування скотини та інші господарські потреби [21, ф.4, оп.13, спр.396, арк.4; оп.46, спр.66, арк.1-2 (зв.)].

80-ті роки були позначені поліпшенням санітарно-гігієнічних умов життя Харкова завдяки проведенню водогону, який став до ладу в липні 1881 року. Майже припинилося користування послугами водовозів, бочки яких не відрізнялись чистотою, скоротилося домашнє зберігання води, що не завжди було безпечним для здоров'я людей, які її вживали. Річкова вода майже зникла з ужитку.

Водопостачання населення в Харкові після введення водогону відбувалося різними способами: одні жителі користувалися водою з кранів, що були встановлені у будинках чи на подвір'ях; інші брали воду з водорозбірних колонок, колодязів або криниць; а хтось таки продовжував звертатися до водовозів. Харківський водогін наповнювала суміш вод джерел і бурових (артезіанських) свердловин різних водоносних шарів. У 1912 р. середньодобове споживання водопровідної води було мізерним і становило лише 1,87 відра на одного «харьковца» (приблизно 22,5 літра) [9, с.192; 13, с.71, 73; 27, отдел II. Статистический местный, с.88, 93; 27, отдел II. Статистический местный, с.84; 28, отдел I. Статистический местный, с.68; 29, отдел I. Статистический местный, с.79-80; 30, отдел Х. Статистический местный, с.314].

Між уведенням до ладу водогону в 1881 році й пуском каналізації в 1915 ніяких радикальних заходів для зміни санітарного стану в Харкові не вживали. Житлові і господарські будинки зводилися скупчено. Побутові умови переважної більшості мешканців не відповідали санітарним нормам. Велику небезпеку для здоров'я харківців становили кладовища, розміщені поблизу густонаселених районів. Зразком санітарних негараздів був Благовіщенський базар. На його території панували бруд, сморід, загниваючі залишки м' ясних і рибних лавок, купи нечистот. Стоків не було зовсім. 1902 року міська дума ухвалила рішення облаштувати критий ринок за всіма правилами санітарії. У квітні 1905 року спеціальна   комісія,   призначена   губернатором,   підтвердила необхідністькритого ринку. Але збудовано його було аж у 1914 році [11, с.3; 21, ф.4, оп.13, спр.396, арк.4; 22; 31, с.122; 32].

Отже, характерними негативними щодо санітарії особливостями Харкова були забрудненість річок, труднощі з водопостачанням і вивезенням побутових відходів (як рідких, так і твердих), відсутність каналізації, скупченість будівель, погані житлові умови для більшості жителів міста.

 

Захворюваність і смертність харківського населення

Перші відомості про хворобливість населення Харкова, що дійшли до нас, належать до початку XIX сторіччя. Так, за рапортом "исправляющего должность" харківського й богодухівського городничого на 20 березня 1807 року «в городе Харькове и в пригородных оного слободах больных и слабых обоего пола только сорок шесть человек, в том числе лихорадкой - 13, горячкой - 1, а другие за старостию лет чувствуют в здоровье слабость...» [21, ф.3, оп.14, спр.31, арк.3]. Тобто, за винятком немічних старих, фактично хворіли 14 осіб. З огляду на кількість населення міста (близько 13000), а також холодну пору року, можна зробити висновок про те, що два сторіччя тому «харьковцы» відзначалися міцним здоров'ям. Однак несприятливі природні умови і незадовільний санітарний стан Харкова призводили до поширення в місті різноманітних «лихоманок» і «гарячок» [22, с.81]. Цими термінами тоді об'єднували всі захворювання, що супроводжувалися підвищенням температури тіла.

Надлишок вологи, застійної, гнилої, анофелогенної води, поширеність левад і заростей сприяли гострим тифозним інфекціям та малярії, що об'єднувалися на той час під загальною назвою «епідемічна лихоманка» [21, ф.3, оп.45, спр.7, арк.125(зв.); 23, с.100; 33, с.2]. Пізніше, ближче до середини століття, харківські медики поступово відмовилися від такого надто загального і невизначеного терміна. Малярію почали визначати як «перемежающуюся лихорадку», а черевний тиф і паратифи об'єднали терміном «тиф».

«Перемежающаяся лихорадка» траплялася в Харкові щороку і лютувала з більшою чи меншою силою будь-якої пори. Скажімо, в 1850 році з таким діагнозом до лікарні харківських «богоугодних заведений» поступило 535, а до університетської клініки - 39 хворих. У першій 8 пациєнтів померли [21, ф.12, оп.1, спр.549, арк.62]. При цьому слід пам'ятати, що більша частина простого люду в середині ХІХ ст. по медичну допомогу не зверталася зовсім через недостатню її доступність і свій низький культурний рівень. Тому за показником звертання хворих до лікарів вивчати захворюваність харківського населення тією епохи не видається можливим. Можна лише зробити висновок про те, що в роки, коли Харків не був охоплений епідеміями, «перемежающаяся лихорадка» займала одне з провідних місць в номенклатурі захворювань за даними про відвідування лікарень. Харківські медики доволі успішно лікували її «хинной солью» [6, с.118-121; 21, ф.12, оп.1, спр.898, арк.50; спр.1712, арк.4; оп.2, спр.214, арк.2].

Захворювання, які називали тифом, щороку лютували в дореформеному Харкові. «Тифозная лихорадка» нерідко мала летальний кінець За десять років середини сторіччя в Харківській губернській міській лікарні склалася така ситуація з тифозними хворими:

1843    р. - поступило 60 пацієнтів, з них померло 11;

1844    р. - відповідно: 43 і 7;

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського