В В Грибовський - Військова система ногайської орди та її реститути у причорноморських ногайців - страница 1

Страницы:
1  2  3 

Ї ёда ffy Зпд Тд3і да Зпд Тд3Тадад3і

В. В. ГРИБОВСЬКИЙ УДК 94(477.5)

ВІЙСЬКОВА СИСТЕМА НОГАЙСЬКОЇ ОРДИ ТА ЇЇ РЕСТИТУТИ У ПРИЧОРНОМОРСЬКИХ НОГАЙЦІВ

Подається розгляд традиційного стану військово-політичної організації Ногайської Орди та її фрагментарне збереження у причорноморських ногайців упродовж ХУІІ - ХУШ ст.

Ключові слова: військова справа, кочовики, Чингізиди, Ногайська Орда.

Представлено рассмотрение традиционного состояния военно-политической организации Ногайской Орды и ее фрагментарная сохранность у причерноморских ногайцев в течение ХУЛ - ХУШ вв.

Ключевые слова: военное дело, кочевники, Чингизиды, Ногайская Орда. The article reviewed the traditional state of military-political organization of Noghayan Horde and its fragmentary safety by North Black Sea region Noghayans in XVII - XVIII cent. Keywords: military system, nomads, Chingizides, Noghayan Horde.

Як і решта кочівницьких держав, що виокремилися у процесі розпаду Золотої Орди, Ногайська Орда успадкувала окремі елементи військово-політичної організації Монгольської імперії, основані на територіальному принципі управління. Це передусім стосується таких інститутів, як улуси та десятинна система, з якими пов'язувалося внутрішнє структурування ногайської спільноти. Але, разом з тим, у постзолотоординських державних утвореннях відновлювалися впливи родоплемінних інститутів дочингізової доби, котрі послаблювали адміністративно-територіальну вертикаль і збільшували простір для розгортання відцентрових тенденцій [40, с. 200-201]. Власне, створення Мангитського Юрту на чолі з бієм Едигеєм і виникнення на його основі Ногайської Орди у ХУ ст. саме по собі є увиразненням їхнього прояву.

Відтак, територіальний і родоплемінний принципи, що входили у складне переплетіння, визначали особливості ногайординської політичної та військової організації. Ще одна важлива її прикмета була пов'язана з тим, що мангитівець Едигей, не будучи Чингізидом, утримався від претензій на ханський титул і не заявляв про успадкування своєї влади від правителів Золотої Орди. Тому і його спадкоємці не мали загальновизнаного у тюркському світі титулу "хан", а йменувалися "біями" (їх можна уподібнити давньоруським князям доби феодальної роздробиці чи емірам у мусульманських країнах). То ж ногайський бій хоч і був самостійним правителем, однак не вважався рівним за статусом з носіями титулів "хан", "цар", "імператор" чи "падишах"; у хроніці О. Гваньіні (1578) зазначено щодо Ногайської Орди: "жителі цієї країни не мають королів і царів, а тільки князгв"[10, с. 32].

Утім, як стверджує В. В. Трепавлов, ногайське суспільство успадкувало первні домонгольського Дешт-і Кипчак'у й цивілізацію Золотої Орди; "тому ногаям не доводилося починати соціальне та 175

cd

о

us us

о

см

о

см

см

US <

76 1 економічне будівництво з родо-племінного «нуля»" [39, с. 507-508]. Структуру військово-адміністративної системи Ногайської Орди визначав поділ на праве і ліве крила та центр, що було універсальним принципом військової організації усіх євразійських кочовиків. Поділ на крила і центр передбачав застосування основного тактичного прийому: праве крило (барун гар) і ліве крило (зун гар) брали на себе головне навантаження бою - здійснювали флангове охоплення ворога з метою оточення; центр (ордо), в якому розташовувалася ставка керівника і містився резерв, здійснював вирішальний виступ; коли каркасні крила замикалися в кільце, починався круговий обстріл оточених, а синхронізований з цим виступ центру спільно з резервами закінчував справу. А. К. Кушкумбаев переконливо обґрунтував твердження про те, що тактика, основана на використанні двох вишикуваних півколом флангів, початково застосовувалася на облавному полюванні на звіра. "Мисливське військо" кочовиків поділялося на тактичні одиниці - праве і ліве крила та середину, де перебував керівник групи. Перед полюванням надсилалася розвідка, що збирала інформацію про місце перебування і чисельність звірів. Після отримання цих даних, мисливці розподілялося по крилам і центру, всі підрозділи були чітко координовані, що дозволяло охоплювати місцевість великого обширу. Кінцевим моментом операції було змикання крил в кільце; в утворене коло в' їжджав керівник групи з розташованими у центрі мисливцями, котрі починали відстріл тварин [25, с. 23-24]. Втім, якщо для кочових спільнот домонгольського часу поділ на праве і ліве крила передусім відображав їхню родоплемінну структуру (з її дуальною організацією), то після Чингізової "Яси" він став вибудовуватися на територіальній основі, тобто представники певної родової групи розподілялися між різними крилами, завдяки чому приборкувався родоплемінний сепаратизм [42, с. 49].

Мистецтво майстерних перекомбінувань зазначених трьох тактичних одиниць (зокрема навмисне послаблення центру і посилення крил з метою затягування ворога між крилами, використання в якості запобіжника прориву кільця флангових резервів, задіяння розвідувального авангарду, координованого з крилами) було доведене до блискучої досконалості в арміях Чингіз-хана і Темірлана [25, с. 62-63]. До Чингіз-хана кочовики не могли у відкритому бою протистояти добре організованим і технічно оснащеним арміям землеробських держав, підрозділи яких легко розривали створене рухливою кочівницькою кіннотою кільце, а довкружний обстріл з луків не завжди досягав бажаного ефекту через дистанцію, яку кочовики самі мусили витримувати. Тому номади вдавалися до інших прийомів, передусім - відступу вглиб степу, спонукання супротивника до затяжного переслідування з одночасним використанням тактики "випаленої землі". Це виснажувало супротивника, порушувало його стрій, збільшувало дистанцію між підрозділами і розладнувало комунікацію. В решті-решт, створювалися умови для оточення і ліквідації його роздрібнених підрозділів методом крилового охоплення. Однак від генеральної битви з арміями землеробів кочовики ухилялися. Створення Чингіз-ханом розгалуженої системи централізованого управління армією дозволяло змінювати традиційні тактичні прийоми і формулювати військові завдання, центральний елемент яких полягав у розгромі супротивника у генеральній битві [6, с. 163]. Проте, мірою розбалансування монгольської управлінської системи, відновлювалася традиційна кочівницька тактика, а генеральні битви з землеробськими арміями знову ставали недосяжними для кочовиків. Знамените "стояння на річці Угра" 1480 року було яскравим проявом такої тенденції.

У Золотій Орді кожен улус прив'язувався до певного крила; крило виступали водночас

Ї ёда ffy 3пд Тд\ да Зпд Тд3Тадад3і

гп=

<£>■

і адміністративно-територіальним утворенням, і військово-тактичною одиницею. Поняття "улус" за Г О. Федоровим-Давидовим позначає певну групу кочовиків, наданих у володіння котромусь з дигнитаріїв, причому без уваги до родоплемінної належності як населення, так і самого цього дигнитарія; в залежності від чисельності воїнів, яких мусило споряджувати улусне населення, улуси отримували назви десяток, сотень і тисяч [42, с. 43]. Однак здійснення загальної мобілізації засобами цієї системи все ж було вкрай важким завданням навіть у золотоординські часи, коли засоби централізації ще не розгубили свою колишню силу. Перешкоди щодо неї створювали величезні обшири та дисперсія населення, обумовлена кочовим способом його життя. Адже кочування здійснювалося невеликими групами, що були самодостатні в господарському відношенні, а тому здатні швидко формувати з іншими групами великі з' єднання і так само швидко залишати їх. Відтак удосконалення владної вертикалі часто не встигало за розмаїттям варіацій центробіжних процесів. Крилові відгалуження Золотої Орди досить рано усамостійнилися, отримавши окремих ханів. В Улусі Джучі, за висновком В. В. Трепавлова, хан не мав власної території (умовно кажучи, домену), то ж його центр був радше тактичною одиницею [38, с. 42]. Десятинна система не стала вирішальним інструментом централізації та уніфікації: улуси, в яких були зібрані представники різних родів і племен (задля запобігання сепаратизмові), самі перетворювалися на роди та племена -"народи", які тягнули до самостійності. Свідченням цього є використання чисельникових назв у якості етнонімів, як от: узбеки (від "уз" - десять) [42, с. 49-50] чи єдисанські ногайці ("єди-сан" - "сімдесят тисяч").

Порівняно із золотоординською, крилова система Ногайської Орди мала більш архаїчний вигляд. Певний зв' язок між

2

о >

С* >

гтг

гл.

крилами забезпечувався не за рахунок територіальної організації включених до них кочовиків, а завдяки принципу "лествиці", що передбачав ведення лінії спадкоємності з за першістю в роді, а не за старшинством § серед членів сім'ї головного правителя (тобто 2 передача влади здійснювалася від старшого до молодшого брата, далі - синові старшого брата) [31, с. 94]. В умовах слабкості політичних та економічних зв' язків між територіями така система становила дійовий о важель централізації, завдяки дії якого ^ регіональні правителі прилучалися до центру завдяки праву успадкування більш високого рангу, а відтак - і можливості бути володарем великої території, а не її частини [14, с. 22].

Правим крилом Ногайської Орди було правобережжя Волги, що контролювалося другою особою в Орді і спадкоємцем бія -нурадином; прикметно, що назва цього титулу утворився від імені сина Едигея -Нур-ад-Дина [22, с. 11]. Завдання нурадина полягало в охороні ногайських кочовищ на заході, тобто з "кримської сторони". На чолі лівого крила стояв третій за значенням дигнитарій (себто другий спадкоємець) -кейковат; цей титул також утворено від імені сина Едигея - Кей-Кобад'а. Кейковат контролював межиріччя Емби та Уралу (Яїку), як і решту земель, розташованих на схід; з цього боку головними суперниками ногаїв були казахи, пізніше калмики. Сам же бій з основною частиною орди кочував переважно на лівобережжі Волги, маючи своєю зимовою ставкою місто Сарайчик [23, с. 39-40]. Поділ Ногайської Орди на основну частину й два крила відображено і в хроніці О. Гваньіні: "Вона поділяється на три орди. Одна називається Шарайською, знаходиться при замку Шарай (тобто Сарайська, місто Сарайчик. - В. Г.). Друга - Яїцька, названа від ріки Яїк. Третя - Камма, яка межує з частиною Сіверського князівства, Яїцька та Сіверська живуть біля лісів, але Шарайська орда - в чистому полі" [10, с. 32].

Чітка градація ногайординських рангів (бій, нурадин, кейковат) була запроваджена 77

А3ёпиё Тай пёпда 1а...

<    на так званому "з'їзді примирення" g    1537 року, що санкціонував, за висловом ш    В. В.Трепавлова, "реформу управлінської '-    системи Орди" і закріпив принципи ведення 2    лінії спадку [39, с. 190]. Бій Ногайської Орди ^    вважався володарем її населення та ~*    території, одноосібно представляв свою 5    державу на міжнародній арені, оголошував й    війну та мир. Хоча його вплив на внутрішнє <-    управління був украй обмежений родовою Н!    знаттю. Уряд бія перебував у місті Сарайчику 5    і мав назву кара-дуван, на чолі з чиновником, ^    що так само звався кара-дуваном. Йому підпорядковувалася решта чиновників, з певними,    хоча   й   не достатньо спеціалізованими, адміністративними та канцелярськими функціями [23, с. 39-40]. Ускладнення політичної організації Ногайської Орди в другій половині XVI ст. призвело до появи четвертого за значенням дигнитарія - тайбуги.

Взаємодія бійської влади з очільниками родів забезпечувалася дорадчим органом -Радою та з'їздами степової аристократії, на яких, власне, і вирішувалися питання війни та миру з сусідніми народами, так само як і управління власним народом, здійснювався розподіл кочовищ. Родова знать мала титул мурз (походить від арабо-перського "емір-заде", тобто "син еміра"), очільники найвпливовіших родів звалися карачеями. Усі ногайські мурзи вважалися нащадками Едигея і вели свою генеалогію від його сина Нурадина: "Эдигей, с согласия народа, сына своего Нородина наименовал мурзой, а народ узденями, подвластными ему. От сего мурзы Нородина Едигеева потомки все ' приняли наименование мурз и ныне називаются таковими" [22, с. 11]. Родові групи (клани) перебували в системі ієрархічного підпорядкування чільному родові - Мангит, до якого належав Едигей. Назва цього роду початково слугувала й назвою Едигейової держави - Мангитський Юрт: "И придоша Нагаи, прежде реченные Мангиты" [цит. за: 30, с. 25]; у ХАЛ ст. обидві назви використовувалися як синоніми, що зокрема зазначено в Казанському літописці: "нагаи сильныя и мангиты храбые" [20, арк. 104]. Відтак, у Ногайській Орді родова організація чинила найбільший вплив на принципи мобілізації, військового управління, стратегію і тактику ведення війни.

У Ногайській Орді не було практики утримання постійного війська, оскільки усе без виключення населення, у тому числі й бій зі своїм ближнім оточенням більшу частину часу присвячували кочуванню. Коли ж оголошувалася підготовка до походу, кожен підрозділ ногайординського війська комплектувалися з чоловіків одного племені (елю), мав прапори, штандарти тощо з зображенням родо-племінних знаків - тамга (загальноногайським було зображення степового вовка, якому ногайці завдячували своїм етнонімом: "ноґай" - вовк, пес), а також осібний бойовий клич. Охорону кордонів у мирний час (передусім стад худоби, що становила головне багатство кочовиків) здійснювали караули. Втім вони діяли не на постійній основі, а створювалися у випадках, коли надходили повідомлення про появу в степу здобичницьких ватаг. Караули споряджалися окремими мурзами з власного улусного населення, згідно з рішеннями з'їздів родової аристократії. В разі виникнення загрози вторгнення ворожої армії, на з' їзді ухвалювалося рішення про спорядження авангардного війська -чардаулу (яртаулу), а згодом, вочевидь, здійснювалася загальна або часткова мобілізація. Військо поділялося на сотні, десятки й п'ятірки [39, с. 579].

Вочевидь, це були умовні позначення, що здебільшого не відповідали кількості, заявленій у назві. Виходячи з джерел пізнішого часу, можна припустити, що реальна чисельність "п'ятірки" чи "десятки" у Ногайській Орді могла бути значно більшою, ніж просто "п'ять" чи "десять" воїнів; сама ж назва виводилася від рангу її очільника. Наприклад, у юртівських татар (астраханських ногайців) табунні голови (від монгольського "табан" - п'ять) становили вищу ланку місцевого управління; деякі з

Ї ёда ffy Зпд Тд\ да Зпд Тд3Тадад3і

гп=

&

них, як наприклад Абдикерим Ішеєв, мали багато дворової челяді та особисто залежних кочовиків [9, с. 82]. Значною людиною був і єдисанський табунний голова Ітимген Юсунбаєв, котрий у 1642 р. прохав царя "о даче ему рыбной ловли на речке Бузан" [30, с. 278]. У причорноморських ногайців десятники (юз-баші) фіксуються у документах початку ХІХ ст., коли вони виступали в якості очільників кочових аулів [32, арк. 24-24 зв; 8, с. 160-162]. То ж вірогідно, що у Ногайській Орді збереглися лише найнижчі монгольські владні ранги, які втратили первісне соціально-політичне значення, пов' язане з управлінням на територіальній основі, і позначали родових старшин.

В постзолотоординський період степова війна повернулася до свого традиційного стану. А. А. Ялбулганов відзначає, що у зіткненнях ногаїв з іншими кочовиками, зазвичай використовувалася тактика раптового, часто нічного нападу; то ж у ситуації, коли ворогуючі сили мали однаковий набір тактико-стратегічних засобів, перевагу отримував той, хто чинив неочікуваний напад і мобілізував на певний момент більше число озброєних вершників [52, с. 15]. Тому значення караульної служби було надзвичайно важливим для будь-якого кочового колективу. У 20-30-ті роки ХУІІІ ст. один самовидець завважив щодо "калмицьких народів" (ідеться не лише про калмиків, але й підвладних їм на той час ногайців): "они по причине опасности соседних им лехких народов (себто кочовиків-кіннотників. - В. Г.) ... по край своих улусов содержат заставы и когда получат известия о приближении к ним неприятеля, с войски своими никогда не выходят, но каждый улус, спасая себя, бежит вдаль, и как верблюды с вьюками ведены, так и стада конские и скотские гонимы бывают калмычками с малолетними детьми, а сами калмыки на лутчих лошадях и вооруженные следуют позади своих улусов для отпору от неприятеля" [3, с. 226].

Озброєння ногаїв не відрізнялося від решти тогочасних кочовиків. Найголовніший елемент озброєння ногайського вершника-батира складав широкий лук (кен ай) та стріли, що мали булатний наконечник (булат ок). Воїн носив стріли у колчані (калшан, калдавир, карамсок), лук - в сагайдаку (садак). Стріли мали кілька різновидів, з різним призначенням, причому для певного виду стріл використовувався певний вид луків. Джерела згадують лук ядринський (складений лук, кибіть якого виготовлялася з рогу: "кости буйволовы черны, писаны золотом") та лук кримський (можливо цільнодерев'яний); фольклорні дані вказують ще на використання великого кедрового луку. Оперення стріл виготовлялося з пір'я орла. Зброя ближнього бою представлена списами із залізними наконечниками, гаки для скидання з коня ворожого вершника, місяцеподібні топірці, чекани, також різного виду шаблі й криві мечі. Захисний обладунок складався з шолому (тувилга), різноманітних кольчуг з металевим руків'ям (темір кон, кюбе та ін.), наплічників (куявке), щитів, повстяних сорочок, що вдягалися під кольчуги (тегелі, тегелі кобенек), були також і панцирі [39, с. 580-581]. Зрозуміло, що більшість із зазначеного була доступна лише найбагатшим батирам. Решта задовольнялася звичайними луками зі стрілами (необов' язково з орловим пір' ям) та списами; волосяний аркан, шкіряні смуги для в' язання ясирів і нагайка (камши) входили до обов' язкового комплекту будь-якого воїна-кочовика.

Крім традиційного для кочовиків комплексу озброєння, з ХУІ ст. в ногайських степах отримала незначне поширення вогнепальна зброя. Зокрема відомо, що бій Ісмаїл мав невеликий загін "пищальників" (тобто озброєних пищаллю вояків), незначна кількість озброєних "вогняним боєм" фіксується у алтиульців (джембуйлуківців) на початку ХУІІ ст. В. В. Трепавлов не без підстав припускає, що своїм знайомством з

2

о

г

гп. о

ГП:

179

< cd

о

Ш

г

cd <

о

2

О

2

см

80 I вогнепальною зброєю ногаїв завдячують мусульманським країнам, в яких вона набула поширення - Туреччині, Персії та Мавераннагру [39, с. 582]. Причина незначного поширення вогнепальної зброї полягала не лише в її дорожнечі, але й у тому, що кочовики не володіли прийомами її ефективного використання. Лук та стріли в їхніх руках становили більш скорострільне знаряддя, принаймні так пояснювали наприкінці ХУІІ ст. монголи причину, з якої вони мало користувалися мушкетом. Зауважмо, що виготовлення гарного луку могло тривати кілька років, коштував він не набагато менше рушниці (лук відповідав ціні коня) [25, с. 137].

В умовах, коли практично всі кочівницькі держави мали однотипову військову організацію і застосовували схожий набір тактико-стратегічних засобів, результат битви здебільшого залежав від кількості мобілізованих вояків та міри їхнього згуртування й керованості. Всі родоплемінні групи номадів, будучи автономними в умовах кочування, передусім дбали про своє кількісне зростання та збереження єдності, адже тільки великі та згуртовані колективи могли закріпити за собою право на використання кращих пасовищ в оптимальний період року, в той час як слабші (бо менш чисельні) задовольнялися залишками [5, с. 62-65]. Причому зростання чисельності досягалося не лише за рахунок внутрішнього відтворення (в умовах кочової економіки воно було незначним), але й завдяки відгону кочового населення з чужих володінь і включення його до складу населення власних улусів. Відтак кочовий правитель мусив передусім дбати про збільшення кількості своїх улусних людей та втримання їх під своєю владою, а відтак - і про розширення пасовищних площ, без чого було неможливим як перше, так і друге. Біям Ногайської Орди цього вдавалося максимально досягати під час розквіту їхньої держави, тобто у 20-30-х роках ХУІ ст.; саме в цей час ногаї здійснили успішну реконкісту завойованих казахами земель на сході та істотно потіснити Кримське ханство на заході [39, с. 161-162, 166-168].

Таким чином, Ногайська Орда успішно протистояла сусіднім кочівницьким державним утворенням. Утім, по-іншому складалися її відносини з північно-західним сусідом. Ще за життя бія Едигея (1352-1419) геополітична ситуація не сприяла продовженню традиційної золотоординської політики стосовно великого князівства Московського. Формування централізованої Російської держави унеможливило існування в подальшому її данницького стану стосовно поволзьких кочовиків. Повномасштабних воєн проти Росії Ногайська Орда майже не вела, хоча набіги ногаїв на російське порубіжжя здійснювалися за кожної слушної нагоди. Здебільшого поволзькі кочовики брали участь в організованих кримськими ханами походах і набігах на російське пограниччя [28, с. 17, 28, 75-76], однак ногайординський бій офіційно заперечував свою причетність до того. Спадкоємці Едигея докладали чималих зусиль для того, щоб зберегти контроль над караванними шляхами на Нижній Волзі, а це передбачало підтримання торгівлі з Москвою. То ж у разі, коли московському правителеві вдавалося переконливо довести участь ногаїв у набігах на його порубіжжя, то він перекривав торгівлю з ногаями, а це болісно позначалося на економіці Ногайської Орди, а відтак слугувало дійовим стримуючим чинником щодо набігів.

Втім елементи данництва зберігалися ще досить довго; зокрема вони проявлялися в пишній церемонії прийому ногайських послів у російській столиці, під час якої давалися різні "дачі" для ногайського правителя та його оточення, а також у нерівноправній торгівлі з Ногайською Ордою. Та з часом ногайсько-російська торгівля набула паритетного характеру, церемонія прийому ногайських послів утратила колишню пишноту, а спеціальний двір у Москві, де зупинялося ногайське посольство, перетворився на звичайний

" гостинний двір". За висновком В. Д. Назарова, "регулярне надходженняРосію] ногайських коней було дуже важливим фактором [російських] успіхів і в економічній, і в військовій, і в адміністративній сферах". Ногайці ж отримали у Росії значно більший за обсягами і більш стабільний ринок збуту продукції своєї кочової економіки, ніж у Центральній Азії [27, с. 61]. Масштабний ногайський експорт коней до Росії, за дещо перебільшеною оцінкою турецького історика Г. Іналджика, став одним з чинників входження ногайців під довгочасовий політичний вплив Москви і визначив їх вороже ставлення до решти тюркомовного світу [18, с. 119]. Втім, не буде перебільшенням висновок про те, що на середину ХУІ ст. Москва мала потужні економічні важелі впливу на Ногайську Орду, котрі стримували цю останню від організованої протидії російській експансії у Поволжі.

Здобуття царем Іваном ІУ Казані та Астрахані мало прямим наслідком загальну дестабілізацію Ногайської Орди. У 1557 р. цар втрутився в усобицю Едигейовичів; з московською допомогою ногайординським бієм став Ісмаїл, котрий прийняв васалітет щодо царя. Цей крок спричинив гостру ворожнечу Ісмаїла з іншими Едигейовичами, які, не витримавши боротьби з російським ставлеником, відходили з Нижньої Волги до Північного Кавказу та за ріку Урал [28, с. 14-15]. Ногайська Орда стала розпадатися на менші утворення - Малу Ногайську орду, а також Джембуйлуцьку, Єдисанську та Єдичкульську орди. Під час цього розпаду системи легітимної влади в степу виникали різноманітні козацькі спільноти. У тюрко-монгольському світі козаком називали людину, що безпідставно претендувала на вищий від наявного статус, або з іншої причини губилася в рангованому мереживі статусів, а тому й вважалася особою поза суспільством та його нормами. Коли внаслідок соціальних струсів рушилася усталена організація номадів, розсипалися роди та їхні ієрархії, тоді й козакування набувало масового характеру [30, с. 83]. Ще В. В. Бартольд звернув увагу на те, що козакування (казаклик) протягом невеликого історичного періоду (друга половина ХУ ст.) охопило величезну територію - від Центральної Азії до України, і сталося це у той час, коли одне за одним розвалювалися створені монголами держави [4, с. 535]. Зокрема, в часи розпаду держави Тимуридів козаками називали претендентів на престол, "котрі не бажали коритися своїй долі і на чолі своїх прибічників вели життя шукачів пригод". Наприклад, Султан-Хусейн, правитель Хоросану, мав за плечима свої "часи козацтва" (казаклик). Козаками називали й певну групу, що відокремлювалася від якогось "народу", як от кочові узбеки, що залишили хана Абу-л-Хайра та його спадкоємців, отримали назву узбек-козаків, згодом це слово перетворилося на етнонім казахів [4, с. 535]. В одному з джерел зазначено щодо подій початку 1440-х років у Держави кочових узбеків: "часом декотрі з війська узбецького перетворювалися на козаків, приходили в Мазендаран і, влаштувавши скрізь грабунок, знову поверталися" [36, с. 199].

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

В В Грибовський - Військова система ногайської орди та її реститути у причорноморських ногайців