А Дмитрук - Військово-політичний чинник відносин російської федерації та україни на початку 90-х рр ХХ ст - страница 1

Страницы:
1  2 

Збірник наукових праць

УДК 327 (477) Андрій Дмитрук

ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИЙ ЧИННИК ВІДНОСИН РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ТА УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ 90-Х РР. ХХ СТ.

У статті аналізується вплив військово-політичного чинника на форму­вання та розвиток взаємин між Російською Федерацією та Україною на початку 90-х рр. ХХ ст. Автор наголошує, що впродовж 1991 р. з боку Російської Федерації прослідковува-лися певні кроки, що стосувалися небажання чи відтерміну­вання остаточного вирішення комплексу питань, які належали до військово-політичного співробітництва. Однак, за 1990­1991 рр. під час зустрічей керівників обох держав з військово-політичних питань частково вдалося вирішити деякі конфлікт­ні моменти, а невирішені проблеми чи суперечності було до­мовлено з'ясовувати виключно за столом переговорів. Ключові слова: розпад СРСР, Україна, Російська Федерація, зовніш­ньополітична діяльність, військово-політичне співробітництво, НАТО, СНД.

Важливим атрибутом державності є зовнішньополітична діяльність країни. Її мета, характер та динаміка, як правило, визначається сумарною дією ряду факторів: геополітичним становищем, природно-ресурсним потенціалом, політичним режимом, економічною моделлю, військовим потенціалом, соціальною структурою, етнічними та конфесійними особливостями, що характерні для тієї чи іншої країни.

Військове співробітництво як атрибут зовнішньополітичної діяльності України із Російською Федерацією є одним із пріоритетних напрямків співробітництва між двома державами. Від моменту націоналізації Україною частини Збройних сил Радянського Союзу, взаємостосунки у військовій сфері характеризувалися перманентною неврівноваженістю. Серед чинників, які "сприяли" такій нестабільності, слід окреслити низку наступних об'єктивних причин [1; 6]:

1. Швидкий розпад Радянського Союзу поставив на порядок денний проблему безпеки. З цього приводу між українською та російською сторонами виявилися суттєві розбіжності. У військовій сфері Росія будувала свої розрахунки на збереженні єдності військово-стратегічного простору, єдності ядерних сил під об'єднаним командуванням. Завдання співробітництва вбачалося у створенні оборонного союзу з єдиним командуванням стратегічними збройними силами, куди повинна була увійти, поряд із стратегічними, більша частина збройних сил та звичайних озброєнь колишнього СРСР, у тому числі й військово-морський флот (ВМФ). У свою чергу Україна зробила ставку на побудову власних Збройних сил (ЗС) на основі реформування та підпорядкування собі колишніх частин Радянської армії, що знаходились на території України.

2. РФ прагнула до створення оборонного союзу СНД, Україна ж обрала для себе модель позаблоковості, розглядаючи НАТО не як загрозу, а як фактор стабільності на континенті і прагнула налагодити з ним тісні партнерські взаємовідносини.

3. РФ відстоювала ідею спільної охорони зовнішніх кордонів СНД, Україна ж вважала, що державний кордон може бути тільки один.

4. Україна першою серед країн СНД виявила бажання узяти участь у програмі НАТО "Партнерство заради миру", поставивши свій підпис під рамковим документом У РФ ставлення до цієї програми далеко неоднозначне.

5. Україна вважала, що вирішення проблеми приєднання країн Центральної Європи до НАТО знаходилося у компетенції цих країн та НАТО. Російська Федерація, навпаки, займала жорстку позицію вважаючи, що мала право протидіяти цьому процесу.

6. РФ домагалася отримання мандата миротворчості на всій території колишнього СРСР, Україна ж виступала рішуче проти, вважаючи цю місію прерогативою тільки міжнародних організацій, таких як ООН та ОБСЄ.

Як ми бачимо, політична кон'юнктура, що виникла після розпаду СРСР, та завдання, які поставили перед собою дві держави, мали істотну різницю. Ті розбіжності, котрі виникли впродовж співпраці між обома державами, певною мірою, залежали від вищенаведених основних напрямків співробітництва.

Одним із напрямків співробітництва між обома державами стала співпраця у військово-технічній сфері (ВТС). До основних форм ВТС України з Російською Федерацією слід віднести [2, с. 129]:

- проведення робіт щодо подовження визначених термінів служби, зразків озброєння і військової техніки;

- спільні дослідження у галузі розробки, формування наукових напрацювань та військових технологій для створення нових зразків, комплексів та систем озброєнь і військової техніки, оцінки їх бойової ефективності;

- модернізація озброєнь та військової техніки.

Високу економічну вигоду обом країнам могла дати спільна з Росією діяльність щодо капітального ремонту та модернізації зразків озброєнь та військової техніки (ОВТ). З одного боку, це обумовлювалося тим, що багато ОВТ, які знаходяться на озброєнні і втрачають свій експлуатаційний ресурс, розроблялися та вироблялися в організаціях, що залишилися на території Росії. На території ж України розташовані ремонтні заводи, на яких здійснювали капітальний ремонт та модернізацію практично усіх зразків ОВТ [2, с. 588]. Отже, як бачимо, відмінність основних напрямків зовнішньої політики, які поставили перед собою дві держави та розпад СРСР призвели до різного бачення проблеми двосторонніх відносин у військово-політичній сфері. Розпад Союзу та, як наслідок, економічна нестабільність на території Радянського Союзу вимагали від обох держав неабиякої витримки для побудови відносин між двома державами у військово-політичній сфері.

Одним із документів, на які спиралася Україна, проводячи зовнішньополітичну діяльність на початковому етапі була Декларація про державний суверенітет України 1990 р. Певні статті даної Декларації визначили основні напрями, на яких повинно будуватися військове співробітництво. Зокрема було проголошено територіальну цілісність держави (ст. 5), визначено за необхідність утримання власних Збройних сил України (ст. 9), визнано незалежність діяльності Української РСР у міжнародних відносинах, участь у різних міжнародних організаціях задля утвердження миру і міжнародної безпеки (ст. 10) [4, с. 4]. Проголошена Декларація була тим документом, на базі якого розпочинали будуватися взаємини між державами загалом, так і у військово-політичному напрямі зокрема.

Перший основоположний "Договір між РРФСР і УРСР", укладений 19 листопада 1990 року, містив окремі статті, які торкались і деяких аспектів співробітництва у військово-політичній сфері. Так, в угоді сторони відмовились від застосування сили, як засобу вирішення спірних питань (преамбула Договору) , визнали непорушними існуючі кордони між ними і підтвердили відсутність територіальних претензій одна до одної в межах СРСР (ст. 6). Також в цьому Договорі сторони визнали "необхідність системи колективної безпеки, наполягаючи на співробітництві обох держав в напрямках оборони і безпеки до подальшого укріплення миру" (ст. 7), зобов'язались утримуватись від дій, котрі можуть задати шкоди державному суверенітету другої Сторони (ст.1) [14, с. 1-20].

Таким чином, як бачимо, в даному Договорі хоча і не було винесено окремий розділ про військово-політичне співробітництво між обома державами, але було зроблено перші кроки між Українською РСР і Російською РФСР у цій галузі взаємовідносин.

Швидкий розпад Радянського Союзу одразу поставив на порядок денний проблему безпеки. З цього приводу між українською та російською сторонами виявилися суттєві розбіжності. У військовій сфері Росія будувала свої розрахунки на збереженні єдності військово-стратегічного простору, єдності ядерних сил під об' єднаним командуванням. Завдання співробітництва вбачалося у створенні оборонного союзу з єдиним командуванням стратегічними збройними силами, куди повинна була увійти, поряд із стратегічними, більша частина збройних сил та звичайних озброєнь колишнього СРСР, в тому числі Військово-повітряні сили (ВПС) та Військово-морський флот (ВМФ). У свою чергу, Україна зробила ставку на побудову власних збройних сил (ЗС) на основі реформування та підпорядкування собі колишньої Радянської армії. Однак, враховуючи багатовікову військову історію обох держав і особливо військовий потенціал СРСР, очевидним було те, що Збройні сили будуть існувати, але вже як Збройні сили Російської Федерації та України.

Слід зазначити, що функцією військової співпраці була демонстрація відчуття відсутності воєнної загрози, забезпечення прозорості у функціонуванні оборонних систем, опанування спроможності співпрацювати для підтримки миру, а також застосування потенціалів до реальних загроз. Військова співпраця сприяє зміцненню довіри між державами, а через те знижується ризик неадекватної реакції на випадкові військові акції [11,

с. 231].

Не менш важливе зацікавлення проявило і світове співтовариство. Адже нагромаджений могутній військовий потенціал в період "холодної війни" з розпадом Союзу потребував стабільності та обслуговування. Від обох держав вимагали, щоб подальше розлучення та співпраця відбувалися цивілізовано та без напруження з урахуванням можливостей обох держав. На період розпаду Союзу РСР на території України налічувалось близько 1,2 мільйона військовослужбовців, 9263 танки, 11346 бронетранспортерів і бойових машин піхоти, 18240 артилерійських систем [10, с. 260-261]. Бойовий склад Чорноморської флотилії налічував близько 10 човнів підводних, 150 бойових надводних кораблів, 70 тис. суден забезпечення, 250 літаків [9, с. 27]. Проте, згідно з інформацією Лондонського інституту стратегічних досліджень, на 1992 р. Чорноморський флот нараховував 45 великих, приблизно 300 середніх і малих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 151 літак і 85 вертольотів морської авіації - приблизно 10% усього флоту колишнього СРСР [12, с. 16].

З розпадом СРСР на території України залишився ядерний потенціал, який перевищував арсенали Великобританії, Франції та Китаю разом узятих. Україна була третьою державою світу за кількістю ядерної зброї. У районі Первомайську (Миколаївської області) і м. Хмельницькому було в наявності 176 шахтних пускових установок міжконтинентальних балістичних ракет (ШПУ МБР) стратегічних ядерних сил, що дислокувалися на Україні. Вагому частку - 130 одиниць ШПУ складали рідиннопаливні ракети РС-18 (SS-19), кожна з яких здатна була нести по 6 боєзарядів індивідуального наведення, а також 46 ШПУ твердопаливних ракет РС-22 (SS-24), які могли нести по 10 боєзарядів [8, с. 67]. Розташовані на території України частини ракетних військ стратегічного призначення (РВСП) могли донести до цілі 1240 ядерних боєзарядів.

Дислоковані на території України стратегічні ядерні сили включали дві дивізії далекої авіації, які нараховували 21 стратегічний бомбардувальник ТУ-95 МС та 20 ТУ-160 останніх модифікацій, що мали 600-650 ядерних боєприпасів [5, с. 14], на складах налічувалось близько 100 крилатих ракет повітряного базування, призначених для заміни озброєнь. У Павлограді та Дніпропетровську залишились підприємства з виробництва засобів забезпечення ядерної зброї [16, с. 28].

Таким чином, в Україні знаходилось 1850-1990 ядерних боєприпасів стратегічного призначення. Крім того, на початку 1992 р. Українська держава налічувала 2600 боєприпасів тактичної ядерної зброї [15, с. 3]. На період розпаду СРСР Україна володіла могутнім військовим потенціалом. Країна природно була зацікавлена у створенні власних збройних сил. Перед нею стояли питання яким чином буде проходити розподіл і взаємодія ізвійськовими інфраструктурами Російської Федерації, адже до моменту розпаду вони були взаємозалежні.

Враховуючи нові реалії, котрі були в той час, виходячи з нових політичних змін, закономірністю для України стало проголошення 24 серпня 1991 р. своєї незалежності. Продовжуючи формування власної державності, Верховною Радою України до середини грудня 1991 р. були затверджені базові законодавчі акти, що стосувались узаконення власних Збройних сил України з моменту розпаду СРСР. Це, зокрема, постанова "Про військові формування в Україні" від 24 серпня 1991 р., закони "Про оборону України" і "Про Збройні сили України" від 6 грудня 1991 р. [2, с. 449]. Таким чином, ці постанови та закони Верховної Ради України почали відлік власним Збройним силам незалежної України.

З проголошенням незалежності України розпочався новий етап відносин у даній галузі між обома державами. Юридичною базою для формування взаємовигідних відносин на початкових етапах слугували Декларація про державний суверенітет, Договір від 19 листопада 1990 р. та Акт про незалежність України.

Незважаючи на вищенаведені акти та договори, між Україною та Російською Федерацією відбувся конфлікт. Зокрема 1 жовтня, без дозволу Кабінету Міністрів України, з військової частини, що дислокувалася у Ніжині, почалося перекидання бойової техніки в Росію [3, с. 1].

Цей конфлікт призвів до напруження в стосунках між обома державами у військово-політичній сфері. Неадекватну реакцію в Україні спричинила заява М. Горбачова, в якій зазначалося, що в найближчому часі, деякі політичні рішення республік про військову власність будуть скасовані, що також стосувалося України і Азербайджану [7, с. 1].

Слід зазначити, що впродовж 1991 р. з боку Російської Федерації систематично прослідковувалися певні кроки, що стосувалися небажання чи відтермінування остаточного вирішення комплексу питань, що належали до військово-політичного співробітництва. Але також слід зазначити, що і протягом даного періоду як таких зустрічей, що реально стосувались військово-політичної проблематики між обома державами, практично не було. Ті домовленості, які були підписані, були досягнуті в контексті багатосторонніх, різногалузевих угод. І це природно, адже на той час обидві держави займались будівництвом власних державотворчих складових, які проходили так чи інакше в рамках двосторонніх відносин в умовах розпаду СРСР.

Намагаючись зняти напруження, що існувало між обома державами, 6 листопада 1991 р. у Москві відбулися переговори між офіційною делегацією України на чолі з Головою Верховної Ради України Л. Кравчуком і делегацією РРФСР на чолі з її Президентом Б. Єльциним. Саме на цих переговорах, на нашу думку, почалося закладання основ відносин у військово-політичній сфері. Зокрема, у 9 ст. Комюніке було чітко зазначено, що Сторони домовились вести справу до повного договірного оформлення послідовного курсу про усестороннє співробітництво, в тому числі і у військово-політичній сфері. Вони домовились про створення національної армії, національної гвардії в межах взаємодомовленості про численність армії. МЗС РРФСР і МЗС України дано доручення проводити співпрацю з іншими структурами двох Сторін, і терміново приступили до переговорів, з метою вироблення відповідних двосторонніх та інших необхідних домовленостей Сторін[14, с. 29­32]. Таким чином, 9 стаття Комюніке поклала початок ґрунтовній співпраці між обома державами в військово-політичній сфері.

1 грудня 1991 р. в Україні відбулися перші вибори Президента України за часів незалежності. Ним було обрано Л. Кравчука. У своїй промові новообраний Президент заявив, що він буде підтримувати пріоритетні відносини України з Росією, але і буде вимагати, щоб стосунки України з Росією зі сторони останньої відповідали реальності [13, с. 1]. Таким чином, у промові Президент заявив про пріоритетність російсько-українських відносин.

У Біловезькій Пущі під Брестом 7-8 грудня відбулася зустріч Президента України Л. Кравчука, Президента Росії Б. Єльцина і Голови Верховної Ради Республіки Білорусь

С. Шушкевича. Головним підсумком їх роботи було підписання Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав. У нашому випадку особливою була стаття 6 Договору про створення СНД. Вона стосувалася військового співробітництва колишнього простору СРСР. Зокрема, в одному із напрямків співробітництва зауважено, що сторони будуть скорочувати ядерні сили до повного роззброєння під міжнародним контролем, а особливо, що сторони - члени СНД будуть зберігати і підтримувати під об'єднаним командуванням загальний воєнно-стратегічний простір [14, с. 35].

Даний Договір викликав неадекватну оцінку з боку Верховної Ради України. Зокрема 12 грудня 1991 р. Парламентом України було прийнято і ратифіковано даний Договір, але з певним уточненням. Зокрема зміни набула і 6 ст. підписаної в Мінську угоди. У редагованій статті було сказано, що: а) держави - члени СНД, реформуючи розміщені на їх території підрозділи військових сил колишнього СРСР, створюють на їх базі власні збройні сили; б) до повного знищення ядерної зброї на територіях держав - членів Співдружності вони зберігають і підтримують під об' єднаним командуванням спільний військово-стратегічний простір; в) встановлено єдиний контроль за ядерною зброєю, порядок здійснення якого регулюється спільним договором; г) дія підписаного Договору в Мінську призупиняється у відповідності із знищенням на території однієї із Сторін ядерної зброї у відповідності з міжнародними договорами і під міжнародним контролем [14, с. 39]. На нашу думку, опираючись на закони від 24 серпня 1991 р. "Про оборону України" і "Про збройні Сили України" Верховна Рада, відкоригувала статтю 6 Мінської угоди і, таким чином, змінила термін спільного контролю над військово-стратегічним простором до чітко визначеного, тобто до повного знищення ядерної зброї на території України. Таким чином, таке редагування статті окреслило термін спільного керування і чітко визначило мету спільного контролювання військово-стратегічного простору.

У результаті 2 січня 1992 р. у Києві відбулися переговори державних делегацій України і Російської Федерації з військово-політичних питань, пов' язаних з реалізацією домовленостей, досягнутих в рамках Співдружності Незалежних Держав.

У преамбулі Комюніке підтверджувалось, що переговори велись на основі Договору між Росією і Україною від 19 листопада 1990 р. і Домовленостями між державами-учасниками СНД. У цьому Договорі було визначено, що військові сили, дислоковані на території України, складаються із наступних категорій [14, с. 45-46]:

1. Угруповання Стратегічних Сил СНД, за винятком частини сил Чорноморського флоту, які ввійдуть у склад Збройних Сил України.

2. Збройні Сили України, включаючи домовлені угруповання, які потрапляють під скорочення, розформовування чи вивід (з двосторонньою домовленістю), в тому числі відповідно до обов' язків по Договору про звичайні збройні сили в Європі під міжнародним контролем.

Таким чином, під час зустрічі, яка виключно була присвячена тільки військово-політичним відносинам, було визначено категорії Збройних Сил України, які дислоковані на території України. На переговорах також було домовлено, що після закінчення цих переговорів впродовж тижня продовжити роботу на рівні експертів для обговорення і підготовки домовленостей з військово-політичних питань. Була також досягнута домовленість, що всі спірні питання вирішуватимуться шляхом переговорів. Одним із важливих елементів даної зустрічі було погодження спільно вирішувати всі питання соціального захисту, громадянського і політичного статусу військовослужбовців, котрі пов'язані з реорганізацією Збройних сил [14, с. 46]. Як бачимо, перша цілеспрямована зустріч між обома державами з військово-політичних питань частково вирішила конфліктні моменти, а невирішені проблеми чи суперечності домовились з' ясовувати за столом переговорів.

Отже, початок 90-х років ХХ ст. поклав початок співробітництву російсько-українських відносин у військово-політичній сфері. Напруження, які виникали у процесі співробітництва, були наслідком емоційних і непродуманих заяв з боку Російської Федерації. І це, природно,адже на підсвідомому рівні існування єдиного СРСР і потім його розпад залишив свої відбитки у проімперських тенденціях російського керівництва.

Список використаних джерел

1. Андресюк Б. Україна і Росія: Загрозлива новина: зовнішньополітичний прагматизм має вийти за рамки двосторонніх відносин / Б. Андресюк // Політика і час. - 2000. - № 6. - С. 81-95. 2. Білоблоцький М. Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива / М. Білоблоцький, О. Бодрук. Рада національної безпеки, Національний Інститут проблем міжнародної безпеки. - К. : НІПМБ, 2001. - 623 с. 3. Військова техніка в Росію // Голос України. - 1991. - № 170. - 1 жовтня. - С. 1. 4. Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. / Верховна Рада України. - Офіц. Вид. - К. : Політвидав Україна, 1990. - С. 4. 5. Маначинський О. Збройні сили України: стан та проблеми розбудови / О. Маначинський, В. Онищенко, М. Онищук. - К.: НІСД. - Вип.27, 1994. -56 с. 6. Мельничук І. Політика Росії та України щодо Співдружності Незалежних Держав / Ігор Мельничук. Питання історії нового та новітнього часу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 1999. - Вип. 6. - С. 163-178. 7. Мысли о судьбе Украины // Вечерняя Одесса. - 1991. - № 244. - 22 октября. - С. 1. 8. Новиков В. О подходе Украины к проблеме ядерного оружия /

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

А Дмитрук - Військово-політичний чинник відносин російської федерації та україни на початку 90-х рр ХХ ст